Розвиток політичної думки в середньовіччі.

Основні напрями її розвитку були тісно пов'язані з соціально-структурними особливостями феодального суспільства, насамперед із засиллям католицької церкви в усіх галузях духовного життя. Вчення середніх віків мали ряд спільних рис:

• підкорення "пряме чи побічне" ідеологічним цілям церкви; поклоніння перед авторитетами й освяченою церквою книжковою мудрістю;
• абстрактно-метафізичний стиль філософствування. Учені-філософи середньовіччя займалися такими основними проблемами:
• співвідношення Бога і світу;
• релігійна віра і наукові знання;
• теологічні і філософські істини.

Розвиток політичної думки йшов двома шляхами:

• перший - пов'язаний з формуванням авторитарної королівської влади на території західних провінцій колишньої Римської імперії;
• другий - пов'язаний із формуванням абсолютистських монархій (деспотій) східного типу, що виникали насамперед на території східних провінцій колишньої Римської імперії. Цей шлях, пов'язаний передусім із феноменом Візантії, тисячолітню історію якої можна поділити на три періоди:

1. перехідний (пізньорабовласницький) - IV -VII ст.;
2. візантійське середньовіччя (VІІ-початок VIII ст.);
3. період занепаду (XIII-XVст.).

У перший перехідний період розпочинається формування візантійського типу абсолютистської держави і візантійського права, її характерною рисою було домінування сильної централізованої влади, що зближувало Візантію зі Сходом. Особливо велику роль відігравав державний апарат з його розвиненою системою бюрократії

сторінка 34» Н А Г О Р У»

Звичаї, традиції стали тими твердими рамками, в які не вкладалося нічого нового. Вищі чиновники були відповідальні лише перед імператором, розмежування функцій чиновників не було, що вело до дублювання. Верховна влада імператора вважалося від Бога, проте це не заважало майже половині імператорів бути позбавленими престолу насильницьки.

Найяскравіше правління перехідного періоду - правління імператора Юстініана (527-565рр.). Саме він завершив роботу над кодифікацією римського права, що пояснюється нагромадженням без системи великої кількості законів, конституцій і праць римських юристів. Річ у тім, що частина їх застаріла, частина суперечила одна одній. Це вимагало впорядкування і модернізації цивільного імператорського права. Спеціально створена комісія (на чолі з Трібоніем і Теофілом) підготувала таку працю, й було прийнято Кодекс як збірку законів (імператорських конституцій), що складалися з 12 книг.

Пізніше, в XII ст., Кодекс отримав назву "Збірки цивільного права" і справив значний вплив на суспільно-політичне життя середньовіччя. Кодекс Юстініана був чинний протягом усього тисячоліття існування Візантії. Для нього характерно:

• знищення родового права;
• встановлення прав спадкування жінки;
• заборона лихварства;
• заохочення дрібної буржуазії;
• зміцнення привілеїв армії за рахунок старої аристократії.

У першому столітті нової ери в межах Римської Імперії поширюється християнство. Ранньохристиянські богослови мало цікавилися проблемами політики, вважаючи, що треба віддати "кесарю кесареве, а Богові - Боже". Однак до середини IV ст. християнство стає державною релігією Риму і християнська церква починає розробляти власні погляди на політику.

Одним із перших звернув на неї увагу видатний авторитет з питань теології, релігії і філософії Августин Блаженний (354-430 рр.). Його трактат "О граде божьем" написаний під враженням взяття Риму ордами Аларіха, в якому він розглянув погляди церкви на державу, на еволюцію людства. Він вбачав два протилежні види людської спільності: державу божу і державу земну. Постійна боротьба між ними повинна закінчитися перемогою "Божої держави". Застосування державою примусу і сили він вважав Божою карою за гріхи людей. Всяке насилля (праця "Сповідь") від насильства над дитиною в школі до державного насильства - у розумінні Августина, є наслідком гріховності людини і тому варте презирства. Він визнавав необхідність державної влади, ним же охарактеризованої як "велика розбійницька зграя". Головне в доктрині А. Блаженного - це вимога підпорядкування світської

сторінка 35» Н А Г О Р У»

влади церкві. Для середньовіччя А. Блаженний був непересічним авторитетом з питань релігії, філософії аж до Фоми Аквінського.

Західноєвропейська думка середньовіччя немислима без імені Фоми Аквінського (1225 чи 1226-1274 рр.) Філософія Фоми Аквінського - жива філософія: до теперішнього часу вона викладається в католицьких коледжах як єдина істина. Мета головних творів ("Про владу монархів", "Про правління володарів", "Сума проти язичників", "Сума проти теології") стали свого роду енциклопедією офіційної церковної ідеології середніх віків. Мета його творів - утвердити безумовну істинність християнства доводами до читача.

У своїх доводах вік широко використовує коментарії до текстів Аристотеля, якою Фома називає Філософом, тобто він прагнув поєднати вчення Аристотеля з християнськими догмами. Ф. Аквінський визнавав природне походження держави, яка повинна служити загальному благу, але вводить різні сутності, походження (форми) і використання державної влади. Він вважав, що потрібно прагнути до такого ладу, за якого король не може управляти народом як тиран, а це можливо лише в тому випадку, коли королівська влада обмежена політичними законами. Фома Аквінський ввів у науковий обіг поняття "природний закон".

Докладніше з цих питань рекомендуємо використати такі джерела: Основи політології: Курс лекцій /Відп. ред. Б.Л. Кухта. - 2-гс вид. - К., 1992. С. 18-38. Основи політології: Навч. посібник /Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк - К., 1995. - С. 20-25. Політологія: Курс лекцій / За заг. ред. Г.С. Дзюбко. - К, 1993. - С. 24-27. Політологія/За ред. О. І. Семківа. - 2-ге вид. -Львів, 1994. С. 25-40. Мадіссон В.В. та ін. Історія розпитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. посібник. - К., 1996. - С. 5-18.

Перше заняття

План

1. Відродження: суть і вплив на розвиток політичної думки. Н. Макіавеллі. Макіавеллізм.
2. Просвітництво. Ранньобуржуазні ліберальні концепції. Проблеми Держави і права в поглядах Т. Гоббса і Дж. Локка.

Ключові слова, поняття, терміни (до першого заняття): відродження, природне право, природні закони, суспільний договір, суверенітет, державний суверенітет, монархія, абсолютна монархія, макіавеллізм, справедливість

сторінка 36» Н А Г О Р У»

Тема реферату: Проблеми протиставлення політики богослов'ю. (Для підготовки реферату пропонуємо використати підручник: Політологія / За ред. О.І. Семківа. - 2-ге вид. - Львів, 1994. - С. 49-53 та іншу рекомендовану літературу.)

Друге заняття

План

1. Трактування раціоналістичних концепцій політики в працях французьких просвітників.
2. Філософсько-правові концепції політики в німецькій філософії XVIII-XIX ст.

Ключові слова, поняття, терміни: раціоналізм, конституція, народний суверенітет, плебісцит, "категоричний імператив".

Тема реферату:

Складіть схему: порівняльний аналіз учень Н. Макіавеллі і Ш. Монтеск'є про політику і державу. Дайте коротку характеристику кожного із положень.

Питання для дискусії

1. У чому виявився вплив на формування політичних доктрин Нового часу в процесі боротьби гуманізму, раціоналізму із середньовічною схоластикою?
2. Н. Макіавеллі висунув тезу про несумісність політичної діяльності з вимогами норм християнської моралі. Спробуйте спростувати чи підтвердити цю тезу.
3. У чому полягає гуманізм концепцій політичного лібералізму?

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрийте значення природного права, суспільного договору для політичної практики Нового часу.
2. Виявіть і охарактеризуйте причини виникнення утопічних соціально-політичних теорій.
3. Визначте місце і роль людини в концепціях ранньобуржуазного лібералізму.
4. Спираючись на філософсько-правові погляди І. Канта, складіть структурно-логічну схему формування буржуазного типу держави у зв'язку з категоріями: право, моральність, мораль.

Література

• Азаркиш Н. М. Монтескье. - М., 1988.
• Бурлацкий Ф. Загадка и урок Никколо Макиавелли. - М., 1977.

сторінка 37» Н А Г О Р У»

• Гегель Г. Философия права. - М., 1991.
• Гоббс Т. Левиафан // Соч.: в 2 т.- М., 1990.
• Горфункель А.Х. Философия епохи Возрождения. - М., 1980. - Гл. 5, 12.
• История политических и правових учений. - М., 1988. Гл. 8, 9.
• Макиавелли Н. Государь // Избр. произв. - М., 1982.
• Зайченко Г. А. Джон Локк. - М., 1973.
• Кант І. К вечному миру: идеи всеобщей истории во всемирно-гражданском плане. - М., 1966. - Т. 6.
• Мадіссон В.Й. та ін. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. посібник. - К, 1996.
• Кузнецов В. М. Немецкая классическая философия второй половини XVII ст. - начала XIX ст. Учеб. пособие для университетов. - М., 1989.
• Основи політології: Курс лекцій / Відп. ред. Б.Л. Кухта - 2-ге вид. - К., 1992. -Ч.1.- С. 59-80.
• Політологія /За ред. О. І. Семківа. - 2-ге вид. - Львів, 1994. - С.45-73.
• Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф. М. Кири-люк. -К., 1995. - С. 25-41.

Перше заняття

Методичні матеріали

1. Відродження: суть та вплив на розвиток політичної думки. В XIV-XVI ст. починаються соціально-економічні процеси, які в підсумку приводять до формування в Європі індустріального суспільства. Незадоволення католицькою церквою переросло в справжнє масове явище, яке називається Реформацією. її діячі в різних країнах (М. Лютер, Т. Мюнцер, Ж. Кальвін) сприяли зміцненню світського розуміння держави, головними цінностями якого були б свобода совісті, особи, думки та ін. Виникають ідеї рівності всіх людей перед законом. Світогляду церкви окремі мислителі цього періоду протиставляють віру в людину-творця. В політичних доктринах яскраво проявляється гуманізм. Центральною проблемою стає проблема співвідношення держави і особи. Так виникає ідеологія Відродження.

Епоха Відродження - період у культурному та ідейному розвитку країн Західної і Центральної Європи (в Італії ХIV-ХVI ст. в інших країнах - кінець ХV-ХVІ ст.). Це період переходу від середньовічної культури до культури Нового часу. Відмітні риси світогляду епохи Відродження: антифеодальний в своїй основі, світський, антиклерикальний характер, звернення до культурної спадщини античності, ніби "відродження" його (звідси і назва епохи). Ідеї Відродження сприяли руйнуванню феодально-релігійних уявлень і багато в чому об'єктивно відповідали потребам буржуазного суспільства, що зароджувалося.

сторінка 38» Н А Г О Р У»

Філософська та політична думка Відродження пройшла три періоди розвитку: гуманістичний, або антропоцентричний (середина XIV - середина XV ст.), який протиставляв середньовічному геоцентризму інтерес до людини в її стосунках зі світом; неоплатонічний (середина XV - до першої третини XVI ст.), пов'язаний з постановкою проблем буття, в тому числі соціального; натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.), що характеризувався намаганням застосувати закони природи до пізнання соціальної дійсності. (Конкретніше див.: Політологія / За ред. О. І. Семківа. 2-ге вид. - Львів, 1994. - С. 45- 48; Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. - К., 1995. - С. 25-30.)

Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Справедливо вважається видатним представником політичної науки епохи Відродження. Він першим почав розглядати політику як особливу сферу наукового дослідження. В історії політичної думки він увійшов передусім як автор теорії про мораль у політиці. Макіавеллі фактично вперше сформулював Ідеологію централізованої монархічної влади, і у знаменитій книзі "Государь" дав самодержцям вичерпні рекомендації щодо здобуття та утримання влади. Макіавеллі дуже болісно переживав стан державної залежності, роздрібненості і зруйнування його рідної Італії. Це відбилось і на характері його рекомендацій правителю, викладеній у цій книзі, які відображають погляди автора на проблему моралі і диктатури. "Для революційних перетворень, - пише він, - у країні пограбованій і приниженій без глави держави і без порядку демократично-легальні інститути непридатні. Вивести суспільство із кризового стану може лише диктатура вождя, диктатура неминуче правова, як тимчасовий перехідний захід до нової якості суспільства. Насильство, якщо воно застосовується один раз і на користь підлеглих, можна виправдати. Але йому немає виправдання, якщо воно застосовується систематично".

Макіавеллізм. Принципи Макіавеллі, які сам він виправдовував лише в окремих випадках і які можна зрозуміти лише в контексті його теорії диктатури як засобу революційної перебудови суспільства, потім набули рис універсальності і під назвою макіавеллізму були сприйняті найбільш реакційними політичними колами в часи фашистських, тоталітарних режимів. Макіавеллі різко пориває з теологічними уявленнями про політику та обґрунтовує її як дослідницьку науку, покликану, спираючись на фактичний матеріал, пояснювати справжній стан речей. Такий підхід не лише прогресивний, а й сміливий, ураховуючи, що творча діяльність відбувалася в умовах церковної інквізиції, що тривала.

XVI ст. в Європі стало часом виникнення нових політичних теорій. Томас Мор стає родоначальником соціалістичної ідеології. В своєрідній інтерпретації ці ідеї притаманні і поглядам Т. Мюнцера. Французький

сторінка 39» Н А Г О Р У»

мислитель Ж. Боден сформулював ідею державного суверенітету. XVII ст. в Європі почалось голландською революцією. Знаменитий голландський мислитель Гуго Гроцій (1583-1645) вважається одним із творців концепцій "природного права" і "суспільного договору". Гроцій розуміє державу як добровільний суспільний договір вільних людей, укладений заради дотримання природних законів і загальної вигоди.

2. Просвітництво. Ранньобуржуазні ліберальні концепції політики. Проблеми держави і права в поглядах Т. Гоббса і Дж. Локка. Логічним продовженням ідей, висловлених мислителями епохи Відродження, стали суспільно-політичні погляди мислителів епохи Просвітництва, що виникло в Європі на рубежі XVII-XVШ ст. Цей загальнокультурний рух як ідеал висував утвердження на Землі "царства розуму" шляхом поширення знань, викоренення неосвіченості, неуцтва, всестороннього виховання та ін. Політичні та економічні інтереси буржуазії, яка прийшла до влади в результаті серії переможних революцій, вимагали рішучої відмови від теологічних уявлень про державу і про владу, пошуку нових підходів до дослідження їх природи і характеру, які б відповідали її ідеології. В основу цього процесу були покладені принципи раціональності (розумності), закономірності і дотримання природних, рівних для всіх і кожного прав людини. Найвідомішими мислителями епохи Просвітництва є: Т. Гоббс і Дж. Локк (Англія), Т. Джефферсон (США), Ш. Монтеск'є, Гельвецій, Вольтер, Гольбах (Франція).

Томас Гоббс (1588-1679) - один з найбільших англійських мислителів. Його погляди відобразили всю суперечливість суспільно-політичного життя Англії в післяреволюційний період. Його політичні симпатії були, скоріш за все, на боці буржуазного дворянства, яке вело боротьбу з реакційним феодалізмом і з революційною демократією. Гоббс - автор концепції громадянського суспільства. Велике протистояння політичних сил справило безпосередній вплив на зміст праць Гоббса "Філософське начало вчення про громадянина" (1642), "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської" (1651). Скорочено цю працю прийнято називати "Левіафан". У праці "Левіафан" Т. Гоббс розкриває своє розуміння "природного права" і "суспільного договору. У "природному стані", в якому панує загальний страх була неминучою, на його думку, "війна всіх проти всіх". Причини такого стану криються в злих, агресивних рисах людської натури. Подібний стан він висловлює з допомогою римського вислову: Людина людині вовк". Страх смерті, інстинкт самозбереження і природний розум приводять людей до необхідності укладення "суспільного договору", вони створюють державу, добровільно відмовляючись від своїх природних прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру і самозахисту. Гоббс

сторінка 40» Н А Г О Р У»

був одним із перших мислителів, які досліджували державу раціональними методами, вільними від будь-яких теологічних прикрас.

Джон Локк (1632-1704). Складні перипетії англійської революції завершились у 1688 р. державним переворотом, який назавжди покінчив з абсолютизмом в Англії. У цей час виходить праця Дж. Локка "Два трактати про державне правління", в якій він обґрунтовує нове розуміння "природного права" і "суспільного договору". На відміну від Т. Гоббса Дж. Локк виступив ідеологом соціального компромісу. На його думку розум людини має перевагу над його пристрастями, а тому природним станом людей є стан не війни, а миру.

Дж. Локк всебічно обґрунтовує принцип верховенства Закону. Угодою передбачено, писав він, хто б конкретно не володів верховною владою в державі, зобов'язаний управляти згідно зі встановленим постійним законом, проголошеним народом і відомим йому, а не шляхом імпровізованих указів. Владні повноваження, вважав він, повинні бути чітко розділені: законодавча влада повинна належати парламенту, виконавча - монарху і кабінету міністрів. Суверенітет народу вище суверенітету держави. Позиція Локка по суті започаткувала ідею правової держави. Дж. Локк повністю поділяє ідеї попередників про природне право, суспільний договір, народний суверенітет, невід'ємність свобод особи, збалансованості властей та ін. Але Дж. Локк не просто відтворював ці ідеї, він їх розвинув, доповнив новими та інтегрував у цілісне політичне вчення - доктрину ранньобуржуазного лібералізму. (Докладніше див.: Основи політології: Курс лекції / Відп. ред. Б.Л. Кухта. -К., 1992.-Ч. 1.-С. 60-63).

Друге заняття

Методичні матеріали

1. Трактування раціоналістичних концепцій політики в працях французьких просвітників. XVIII ст. ознаменоване бурхливим розквітом політичного життя і політичної думки у Франції. Французькі просвітники (Гольбах, Гельвецій, Жан-Жак Руссо, Вольтер, Дідро, Монтеск'є) пропонували встановити рівність всіх перед законом, верховенство закону, народний суверенітет. Одним із засновників французького Просвітництва був Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755). У праці "Про дух законів" він спробував дослідити, які фактори визначають форму держави в різних країнах.

До таких факторів він відносив насамперед клімат, рельєф місцевості, розмір території, географічне розміщення, які на його думку визначають дух народу і характер суспільного розвитку. У цій же праці Монтеск'є розвинув

сторінка 41» Н А Г О Р У»

загальне вчення про залежність юридичних норм держави на співжиття від законів, які визначаються типом державного устрою республіканським, монархічним чи деспотичним. Усезагальні закони історії, на його думку, визначаються також комплексом соціальних факторів: виробництвом, власністю, принципами правління, звичаями і релігією. На відміну від Гоббса, Монтеск'є оголосив найважливішим Законом природознавчого права не війну всіх проти всіх, а мир. У праці "Перські листи" він висміяв форми абсолютизму у Франції. Деспотизм він проголошував типом влади, яка суперечить природі людини (праця "Про дух Законів").

У всіх типах правління Монтеск'є досліджував умови, за яких вони забезпечують особисту свободу і за яких вироджуються у деспотизм. Головна гарантія свободи - заклади, що обмежують і стримують свавілля. В демократії рушійною силою і умовою розквіту Монтеск'є визнавав мужність, під якою розумів любов до республіки, вірність кожної особи загальнодержавній справі. Відкидаючи догмати християнства, релігійний фанатизм та інквізицію, прагнення католицької церкви до світської влади, Монтеск'є розвивав концепцію функціональної ролі релігії, необхідної для підтримання громадського порядку і збереження моральності. Монтеск'є ідеалізував конституційну монархію. Ця ідеалізація, а також розвинута ним локківська теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову зумовлені історичною дійсністю.

Своєрідну роль у просвітництві зіграв Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) уродженець та громадянин Женеви. Основні його праці: "Міркування про походження і причини нерівності між людьми", "Про суспільний договір" та ін. Вони містять роздуми Руссо про долю особистості в тогочасному суспільстві. Джерелом протиріч цивілізації Руссо визначив соціальну нерівність, зумовлену нерівністю майновою. У праці "Про суспільний договір" Руссо доводив, що єдиною корективою до соціальної нерівності - нерівності майнової та нерівності обов'язків - можуть і повинні бути свобода та безумовна рівність юридичних прав. Основу політичного життя суспільства Руссо вбачав у суверенності народу та її неподільності, відмежовувався від принципу розподілу влади і запропонував систему постійно діючого в державі плебісциту стосовно всіх питань політичного життя. Про вчення інших французьких просвітників, зокрема Гольбаха, Гельвеція див.: Основи політології: Курс лекцій / Відп. ред. Б.Л. Кухта. - К., 1992. - Ч. 1. - С. 67-68; Політологія / За ред. О.І. Семківа. - 2-ге вид. - Львів, 1994. - С. 63-67.

Наприкінці XVIII ст. склалися умови для практичної реалізації ідей французьких просвітників. Американська війна за незалежність стала першою такою спробою. Виділяється плеяда американських політичних

сторінка 42» Н А Г О Р У»

мислителів (Т. Пейн, Т. Джефферсон, А. Гамільтон, Ф. Джей). Томас Джефферсон (1743-1826) - автор проекту Декларації незалежності США, третій Президент Америки. Цей документ проголошує: природні права всіх людей на життя, свободу, власність, на безпеку і щастя, суверенітет народу, принцип розподілу властей. Вперше в історії ці положення політичної теорії покладені в основу державної політики. Іншою спробою реалізації політичних ідей була Велика Французька революція (1789-1794). Проте Франція кінця XVIII ст. виявилась ще не готовою повністю втілити великі політичні ідеї століття. Ці ідеї справили величезний вплив на наступний розвиток Європи і всього світу.

2. Філософсько-правові концепції політики в німецькій філософії XVIII- XIX ст. На рубежі XVIII-XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політичної думки в Німеччині, насамперед у руслі німецької класичної філософії. Політично-філософські вчення на початковому етапі розвитку буржуазного суспільства набули найбільш повної і завершеної форми в працях Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля.

Іммануіл Кант (1724-1804) - родоначальник німецької класичної філософії. Важливе місце в його теоретичній спадщині посідають праці з соціально-політичних, історичних і правових проблем: "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадському плані", "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?", "До вічного миру", "Метафізика звичаїв". Характеризуючи свою епоху як вік просвітництва, Кант проголосив, що найважливішою проблемою для людського роду, розв'язати яку змушує сама природа, є досягнення загального правового громадянського суспільства. Він підкреслював, що громадський устрій у кожній державі мусить бути республіканським, розуміючи під цим "устрій, який встановлюється, по-перше, відповідно до принципів свободи членів суспільства (як людей), по-друге, відповідно до вихідного положення про залежність усіх (як підлеглих) від одного загального законодавства і, по-третє, відповідно до закону рівності всіх (як громадян держави)". Побудову правової держави Кант вбачав не у революційних діях через насилля, а в поступальних реформах, які б перетворювали деспотичне управління в правову громадянську державу. Важливе місце у вченнях Канта посідали проблеми війни і миру. За Кантом вічний мир - це таке ж першочергове завдання всесвітньо-історичного прогресу, як і встановлення всезагального правового громадянського стану. Право він трактував як вияв практичного розуму.

Важливою ланкою в ланцюгу вчення Канта є визначення переваги моралі над політикою. Отже Кант ішов у тому самому напрямі, що і Гольбах, який сформулював ідеал політики, заснованої на моралі. Кант виділив такі головні причини, що завжди призводять до аморальності політики: захоплення чужих територій і пошук виправдань для такої політики; заперечення своєї провини

сторінка 43» Н А Г О Р У»

у скоєних злочинах; дія за принципом "розділяй і влодарюй". Кант всебічно обґрунтовував політичну доктрину лібералізму. Проблему держави і права досліджується через призму погляду на людину як істоти розумної, внутрішньо вільної, яка в своїх вчинках керується винятково законами моралі і совісті. Ідея Канта - верховенство народу, яке тісно пов'язане з республіканською формою правління.

Еволюцію від ліберальних до консервативних ідей обґрунтовує в своєму вченні Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). На ранньому етап своєї діяльності він поділяє політичні ідеї Французької революції ("Конституція Німеччини"), а подальшому ("Філософія права") Гегель докорінно змінює свої погляди. Виводячи право із свободи волі, він просліджує процес його перетворення на закон. Свобода особи реалізується в праві приватної власності, в правовій рівності людей. Поняття "право" використовується Гегелем в наступних основних значеннях: право як свобода ("Ідея права"); право як новий ступінь і форма свободи ("особливе право"); право як закон ("позитивне право").

У гегелівському вченні трьома формоутвореннями вільної волі і відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є абстрактне право, мораль і моральність. Учення про абстрактне право включає в себе проблематику власності, договору і неправди, вчення про мораль - наміри і благо, добро і совість, вчення про моральність - сім'ю громадянське суспільство і державу. Гегель розробив свою концепцію держави на противагу, з одного боку, революційному демократизмові Руссо і якобінців, а з другого - реакційно-реставраторському державознавству, яке прагнуло абсолютизувати феодальні структури держави, позбавляло їх динамізму. Усунення теократії і забезпечення незалежності державної влади від церкви Гегель вважав одним із найважливіших завоювань нового часу.

Гегель розрізняє громадянське суспільство і державу. Державу він вважає основою громадянського суспільства. Елементи громадянського суспільства - система потреб, відправлення правосуддя, поліція і корпорація. Структура громадянського суспільства визначається трьома станами: землевласники, промисловці (фабриканти, торговці, ремісники) і чиновники. Формування громадянського суспільства, якого не було в античності і середньовіччі, пов'язане з утвердженням буржуазного ладу. Гегель підмітив цей суттєвий факт новітнього соціально-економічного розвитку і філософськи висвітлив щодо проблем держави, права, політики.

До теоретичних заслуг Гегеля належить також чітка принципова постановка питання саме про взаємозв'язок і співвідношення (а не просто відмінність) соціально-економічної і політичної сфер громадянського суспільства і держави. Держава, за Гегелем, - це ідея розуму, свободи і права. Ідея держави, за Гегелем, проявляється трояко: по-перше, як безпосередньо

сторінка 44» Н А Г О Р У»

діяльність у вигляді індивідуальної держави (мова тут йде про державний лад, внутрішнє державне право); по-друге - у відносинах між державами (зовнішнє державне право); по-третє у всесвітній історії.

Щодо політичної влади, на думку Гегеля, вона поділяється на законодавчу, виконавчу і владу господаря. Гегель критикує демократичну ідею народного суверенітету й обґрунтовує спадковість конституційного монарха. Пояснюючи характер компетенції монарха, він зазначає, що у влаштованій конституційній монархії вся об'єктивність державної справи визначається законами, а монарху залишається лише приєднати до цього своє суб'єктивне "Я хочу". Гегель відстоює принципи публічності дебатів у палатах станових зборів, свободу друку і публічних повідомлень. У цілому свій політичний ідеал - конституційну монархію - він конструює, орієнтуючись на компроміс між дворянством і буржуазією, на можливість поступової мирної зміни зверху існуючого тоді в Німеччині напівфеодального ладу буржуазії.

Характеризуючи в цілому політичні погляди Гегеля, слід зазначити, що в умовах напівфеодальної Німеччини він займав історично прогресивні позиції, обґрунтував необхідність буржуазних перетворень, розвивав помірковані буржуазні погляди, був прибічником конституційної монархії і законності, буржуазних прав і свобод, приватної власності і свободи договорів, буржуазної реформи судів тощо. Представники німецької класичної філософії зробили значний внесок у розуміння таких вузлових понять політичної думки, як "держава", "правова держава" (Кант), "громадянське суспільство", "розподіл влад" (Гегель) та ін. Їхні погляди постали як власне доктринальні виклади підвалин буржуазного права, буржуазної держави і влади. (Докладніше див.: Політологія. / За ред. О.І.Семківа. - 2-ге вид. - Львів, 1994. -С. 67-74; Основи політології: Навч. Посібник / Кер. авт. кол. Ф.М.Кирилюк. - К., 1995, - С. 31-33; Основи політології: Курс лекцій / Відп. ред. Б.Л.Кухта. - К., 1992. - Ч. 1. - С. 69-77; Мадіссон В.В. та ін. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. посібник. - К. - С.57-72)