Тема 4. Плюралізм політичних концепцій XIX-XX ст

План

1. Політичні теорії XIX ст.:
1. лібералізм як політична ідеологія того часу;
2. позитивізм - новий метод підходу до дослідження суспільного життя;
3. політична доктрина анархізму;
2. Соціалістичні концепції політики:
1. утопічний соціалізм;
2. марксистське вчення про політику;
3. соціал - демократизм та соціалізм;
3. Основні тенденції розвитку політичної думки кінця XIX початку XX ст.:
1. політичні концепції М.Вебера;
2. політологічні теорії еліти (Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс).
4. Традиціоналістські і сучасні суспільно-політичні течії і доктрини:
1. консерватизм і неоконсерватизм;
2. лібералізм і неолібералізм;
3. фашизм і неофашизм;
4. тероризм;
5. клерикалізм;

Ключові слова, поняття, терміни: лібералізм, неолібералізм, консерватизм, неоконсерватизм, соціалізм, марксизм, анархізм, соціал-демократизм.

Теми рефератів:

1. Російська політична думка на рубежі XIX-XX ст.
2. Американська політична думка.

Проблемні питання:

1. В чому причини, джерела, що призводять до появи різноманітних політичних доктрин?
2. Російський мислитель М.О.Бердяев писав у 1937 році: "Комунізм по своїй ідеї хотів би здійснити не тільки справедливість, але й братерство у людських відносинах. Але наївно і смішно думати, що братство між людьми може бути здійснено шляхом зовнішньої, примусової соціальної муштри, шляхом звички. Для цього необхідна дія глибинних духовних сил ". Чи згідні ви з такою думкою. Дайте свою інтерпретацію цієї думки.

сторінка 46» Н А Г О Р У»

Література:

Бердяєв Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990. - Гл.2,3.

Гальчинський А. Ідеї Маркса і сучасність / Політика і час. - 1991. - №13.

Волкогонов Д.А. Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й.В.Сталіна. - К., 1989. - Кн.1.

П.Толочко. Політична еліта і народ у новій Україні. Голос України, 31 травня 1997, №94 (1594)

Из истории социально-политической мысли / Социал.-полит. журнал. -1992. - №6-9.

Мадіссон В.В. та ін. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч.посібник. - К.: -1996.

Муляр В.І. Політологія: курс лекцій. - Житомир, ЖІТІ. - 1999 - С. 161-186.

Основи політології: Навч. посібник /Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. - К., 1995. - С.31-41. Політологія/За ред. 0.1.
Семківа. -2-е вид. -Львів, 1994. -Розд.ІІ.

Політологія: Підручник. За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. -К., 1998. - С.65-90,203-219.

Політологія: Посібник для студентів вузів. За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К., 1998. -С.35-45, 231-262.

Методичні матеріали

1. Політичні теорії XIX ст.:

• лібералізм як політична ідеологія того часу. Перша половина XIX ст. - час становлення індустріальної цивілізації в провідних європейських країнах. Цей період характеризується остаточним оформленням основних політичних ідеологій, появою нових методологічних підходів до вивчення політичних явищ. Провідною політичною ідеологією цього часу стає лібералізм: Б. Констан (1767 - 1830), І. Бентам (1743 - 1832), І. Кант, Г. Гегель та ін. Основними цінностями лібералізму проголошуються права і свободи особи, її недоторканність, свобода приватної власності і економічної діяльності, невтручання держави в економіку, розподіл властей. Тобто мова йде про ідеї, які беруть початок ще в період буржуазних революцій XVII- XVIII ст. і отримали поширення в XIX ст. Лібералізм утверджується в трьох сферах суспільного життя (див. схему).

Можна дати таке визначення лібералізму. Лібералізм (лат. liberalis) - сукупність ідейно-політичних вчень, політичних і економічних програм, що ставлять за мету ліквідацію або пом'якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо індивіда.

• Позитивізм - новий метод підходу до дослідження суспільного життя. Філософським обґрунтуванням лібералізму став позитивізм. Його засновники - французький філософ Огюст Конт (1798-1857) та ін. Відмовляючись від пізнання сутності політичних явищ, позитивізм зводить задачі політичної науки лише до описання їх статистки і динаміки. Цей метод дав поштовх початку конкретних соціологічних досліджень у галузі політики. Його використовували прихильники різних політичних ідеологій. У своїй праці "Система позитивної політики" Конт зазначає, що розвиток суспільства,політичної влади і держави тісно пов'язаний з еволюцією людської свідомості, послідовною зміною трьох пануючих типів світогляду: теологічного, метафізичного і позитивного (наукового). Цим трьом етапам мислення відповідає розвиток політичних, економічних і правових відносин і інститутів соціально-політичного життя.

сторінка 47» Н А Г О Р У»

На теологічній стадії держава розглядається як результат дії надприродних сил, а всі політичні явища є волею Бога.

На другій стадії панівним стає метафізичний світогляд. Влада переходить до філософів-метафізиків. Метафізична епоха породжує іншу крайність - революції і монархічну республіку, в якій панує індивідуалізм, лібералізм і демократія. Все це, на думку Конта, викликає претензії особи до держави, захоплення влади некомпетентними людьми і є головною перешкодою для нормального розвитку суспільства.

На третій стадії панує позитивна свідомість. Реакційну аристократію монархічну республіку" змінює соціально-політична система "соціократія".

сторінка 48» Н А Г О Р У»

Основний закон соціократії висловлюється формулою: "Любов, як принцип, порядок, як основа, прогрес, як мета". Невід'ємною рисою й властивістю нормального суспільного життя виступає солідарність. Порушення цієї солідарності, цієї суспільної гармонії неодмінно веде до розкладу суспільства і держави. Політична влада в соціократії належить банкірам, що спираються на професійних радників-вчених.

Значною мірою ідеї позитивізму розвинув далі англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). У своїй основній десятитомній праці "Система синтетичної філософії", яку написав майже за 30 років, виклав основи еволюційної соціології. Основна думка Спенсера - це аналогія держави з біологічним організмом. Він вбачав головне завдання держави в охороні прав громадян, засуджуючи розширення втручання держави в соціально-економічні процеси, висловив цікаві думки щодо бюрократії, заклав основу системного аналізу в дослідженні політики.

У той самий період (перша половина XIX ст.) оформлюється політичний консерватизм. Конкретні ідеї, що становили його зміст, змінювались в процесі історичного розвитку, але загальні світоглядні принципи, сформульовані в ті роки, залишаються по сьогоднішній день: збереження форм політичного життя, які сформувалися, пріоритет державних інтересів над особистими правами і свободами, заперечення рівності людей, демократичних інститутів і т. ін.

• Політична доктрина анархізму. На противагу лібералізму в середині XIX ст. формується суспільно-політична теорія анархізму. В літературі зафіксовано два його напрями: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм.

Основні ідеї анархо-індивідуалізму сформульовані німецьким філософом Максом Штірнером (1806-1856) і французьким філософом П'єром Прудоном (1809-1865). Ці ідеї зводились до того, що нове суспільство повинно ґрунтуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава і особа несумісні, анархо-індивідуалізм виступив проти держави, будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялось анархо-індивідуалістам як суспільство обліку послуг, угоди дрібних власників, в якому нема місця антагонізму класів і насильства, досягнутий "взаємний договір".

Теоретиками анархо-комунізму були Михайло Бакунін (1814-1876) і Петро Кропоткін (1842-1921). Головна мета їх учення - звільнення людини від насилля. Здійснення цього вони пов'язували з відмиранням держави, побудовою бездержавного соціалізму, при якому народ позбавиться від примусу якої б то не було влади. М. Бакунін піддав гострій критиці ідею К. Маркса про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність марксової ідеї він пояснював тим, що весь робітничий клас одночасно бути диктатором не

сторінка 49» Н А Г О Р У»

зможе. Диктатура пролетаріату поступово опиниться в руках управляючої меншості, яка буде відстоювати не народні, а свої власні інтереси, захищаючи своє привілейоване становище. В результаті, - робить висновок М. Бакунін, - відбудеться переродження пролетарської держави. Сформується політична система, яку він назвав "авторитарний комунізм", або "державний соціалізм". Логічність його міркувань і правомірність висновків підтверджені практикою казарменого соціалізму в колишньому Союзі. Теорія анархізму пустила свої корені в міжнародному робітничому русі.

Об'єктивний аналіз анархізму свідчить, що такі його представники, як М.О. Бакунін, П.О. Кропоткін, висловили ряд ідей, які актуальні й досі. Так вони відкидали будь-яку форму деспотії, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, стверджували ідею взаємодопомоги і солідарності у відносинах людей, вірили у реальні можливості самоорганізації і саморегуляції, передбачали безперспективність державного соціалізму тощо. (Див.: Політологія. За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. - К., -1998. -С.78). Наприкінці XIX - на початку XX ст. виник особливий різновид анархізму - анархо-синдикалізм.

Анархо-синдикалізм, чи революційний синдикалізм, - течія в робітничому русі, що ставить своєю метою повалення капіталістичного ладу шляхом революційної боротьби синдикатів (французька назва профспілок). Прояви анархістської активності спостерігаються й досі. Так, наприклад, у країнах Західної Європи, Америки анархізм зберігається у вигляді федерацій, груп, громадських рухів та ін.

1. Соціалістичні концепції політики:

• утопічний соціалізм. Сучасна наука розглядає три етапи розвитку утопічного соціалізму. Перший - ранній, охоплює ХVІ-ХVIII ст.; другий - критичний утопічний соціалізм першої половини XIX ст.; третій - революційно-демократичний - 50-60-ті роки XIX ст. Утопічний соціалізм раннього етапу представлений визначними мислителями і громадськими діячами: Т. Мор, Т. Кампанелла, Д. Уінстенлі, Г. Маблі, Мореллі, Ж. Мелье, Г. Бабеф.

У праці "Утопія" (1516 р.) Мор мріяв про суспільство, де нема багатих і бідних, а між людьми панує мир і злагода; про широкий демократизм державного облаштування - виборності керівників, відповідальності їх перед народом, рівноправності і вільнодумства. Кампанелла висунув ідею про можливість наукового управління суспільством, а Мореллі вперше сформулював принцип необхідності трудитись за здібностями. Другий етап утопічного соціалізму співпадає з утвердженням капіталізму і представлений трьома видатними мислителями - Анрі Сен-Сімоном, Шарлем Фур'є і Робертом Оуеном.

сторінка 50» Н А Г О Р У»

А. Сен-Сімон (1760-1825) творив, коли Велика французька буржуазна революція покінчила з феодально-монархічними порядками й проклала шлях до капіталізму. Критично оцінюючи її наслідки, він вважав, що сучасне йому суспільство нерозумне, недосконале й неминуче буде замінене іншим ладом. Мислитель розглядав державну владу як основний засіб організації виробництва, адже "політика є наука про виробництво". Головне завдання уряду - забезпечення умов для розвитку виробництва, усунення всіляких перешкод на цьому шляху. В такому суспільстві державна влада згодом поступається місцем суспільному самоврядуванню.

Шарль Фур'є (1772-1837). Характеризуючи "лад цивілізації"' як "світ навиворіт", він підкреслював, що господарській системі такого суспільства притаманні конкуренція, суперечливість інтересів, наживання на злиднях, лицемірство, пристосовництво тощо. Мислитель доводить, що за ладом цивілізації настане лад гармонії, матеріальні передумови до якого вже визріли.

Роберт Оуен (1771-1858) не тільки мріяв, а й намагався зафундувати таке "царство" в Англії, а потім у США. Він виходив із того, що людський характер є результатом взаємодії природної організації індивіда й навколишнього середовища. Змінивши останнє, можна зробити людину щасливою. Інакше кажучи, існуюче капіталістичне суспільство слід мирно реформувати в нове, яке відповідало б людським потребам. На думку мислителя, саме вихованням людських характерів визначається образ суспільства. (Докладніше див.: Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. - К., 1995. - С. 34-35; Айрапетов А., Юдин А. Западноевропейский и русский утопический социализм нового времени. -М., 1991.-С. 57-101.).

• Марксистське вчення про політику. Все XIX ст. проходило під знаком швидкого, всеохоплюючого розвитку капіталізму в Європі та Північній Америці, який став пануючим ладом в Англії, Голландії, Франції, Німеччині, Північній Америці. Капіталізм насильно розривав старі напівфеодальні виробничі відносини, зганяв селянські маси в міста, що призвело до зростання робітничого класу. В середині XIX ст. лише в Англії, Франції та Німеччині налічувалося вже 7,5 млн. робітників, понад 1 млн. їх було в США. Поряд з кількісним зростанням робітничого класу, проходило його організоване становлення, підвищувалась політична свідомість. (Робітничі барикади в Ліоні (1831-1834 рр.), у Сілезії (1848 р.), в Англії (чартиський рух).) Одночасно значних успіхів досягли природничі та суспільні науки. Таким чином, епоха підготувала майже все для подальшого розвитку теорії, погрібні були лише правильні висновки, їх спробували зробити доктор філософії Карл Маркс (1818-1883) та підприємець Фрідріх Енгельс (1820-1895). Які найбільш загальні ідеї вони висунули та обґрунтували?

сторінка 51» Н А Г О Р У»

Проаналізувавши капіталізм на його індустріальному етапі розвитку, вони сформулювали матеріалістичне розуміння історії, теорію додаткової вартості політологічну концепцію диктатури пролетаріату. Вони також виділили виробничі відносини як основні, такі, що визначають суспільні відносини і інститути, заявили, що в історії вирішальну роль відіграють народні маси, що капіталізм має перехідне значення в історії, а тому його повинен замінити новий комуністичний лад, який є неминучим і закономірним результатом революційного вирішення суперечностей капіталізму.

Маркс і Енгельс уперше створили цілісну теорію політичних відносин, що включають наступні положення:

1. політичні відносини, тобто відносини, що випливають із боротьби за владу і здійснення влади. Політична надбудова - результат формуючих її соціально-економічних сил, а саме: загального рівня продуктивних сил, що визначають спосіб життя суспільства; виробничі відносини, в які вступають люди в процесі виробництва і обміну і центральним елементом яких виступають відносини власності;
2. політика виступає не тільки як відображення позаполітичних відносин, але й як важливий інструмент їх формування;
3. держава - це продукт класових суперечностей і служить інтересам економічно пануючого класу;
4. економічно пануючий клас є також і політично і ідеологічно пануючим класом. Висновок про те, що економічне, політичне, ідеологічне панування - це взаємодоповнюючі і підсилюючі аспекти панування класового, покладений в основу марксистської політичної теорії;
5. на основі такого розуміння проблеми держави і класового панування Маркс і Енгельс створили теорію політичної свідомості. Вихідний її пункт - твердження про те, що суспільне буття людей визначає їх свідомість, отже, політичні погляди людей формуються під впливом їх становища.

Ленінська концепція політики. На основі марксистської теорії, революційно-демократичної думки народів Росії В.І. Ленін (1870-1924) поряд з марксистською філософією, економічним ученням про капіталізм виділив і третю складову частину - марксистську теорію політики, яку він розумів насамперед як теорію класової боротьби, опертої на диктатуру пролетаріату.

Він далі розвинув політичні погляди марксизму, сформулював фактично політичну доктрину марксизму, по-перше, наголосив, слідом за Марксом, що в центрі політичної доктрини марксизму лежить питання про класову боротьбу, яка є одним з найбільш основних питань марксизму; по-друге, тісно пов'язав марксизм, його політичну доктрину з ідеологією; по-третє, сформулював концепцію соціалістичної революції. Якщо К. Маркс і Ф. Енгельс визначили матеріальні передумови революції, то Ленін, проаналізувавши тогочасний імперіалізм, зробив висновок про можливість перемоги соціалістичної революції в одній країні і розробив положення про

сторінка 52» Н А Г О Р У»

суб'єктивні передумови революції ("Дитяча "хвороба" лівизни в комунізмі"). У зв'язку з цим Ленін розробив й втілив в життя концепцію авангардної політичної партії - партії професійних революціонерів; по-четверте, далі розробив марксистську концепцію держави диктатури пролетаріату. Розробляючи цю концепцію він продовжив думки Маркса і Енгельса щодо характеристики демократії; по-п'яте, розробив політичну концепцію з національного питання, визначив умови його вирішення в багатонаціональній країні, виділив головні аспекти національно-державного будівництва після перемоги соціалістичної революції; по-шосте, висунув ряд ідей щодо ставлення до інших політичних партій, об'єднань як до революції, так і після її перемоги, визначив політичну тактику щодо профспілок, їх ролі і місця в пролетарській державі, розробив політичну стратегію й тактику НЕПу та ін.

Звичайно, що вже лише перелік основних елементів політичної доктрини, сформульованої Леніним, доводить її значення й роль в загальній марксистській системі. Ми виділили найважливіші елементи цієї доктрини. Можна, зрозуміло, по-різному ставитись до марксистської політичної доктрини, її творця В.І. Леніна, одного лише, на нашу думку, не варто припускати - принижувати й фальсифікувати. Якщо прагнути її зрозуміти, то тоді потрібно розглядати доктрину об'єктивно, конкретно до тих умов, за яких вона створювалась - тобто до російських.

Сьогодні точаться дискусії щодо вчення марксизму, зокрема чи має право політична доктрина комунізму на життя. Одні кажуть, що має, інші ж закликають навіть до суду над нею. Звичайно, комунізм як політична теорія не є якоюсь випадковістю історії. Водночас практика світового розвитку показала, що багато чого в марксистській теорії виявилось невірним. Маркс, як відомо, був перший, хто науково проаналізував історію і капіталістичну дійсність з позицій трудящих пригнічених мас. Соціальним рушієм революційного перелому, на його думку, покликаний стати новий, до цього часу небачений персонаж - об'єднаний міжнародною солідарністю пролетаріат.

Водночас істинне і геніальне в цій концепції змішалось з утопічним і історично обмеженим. Можна зробити висновок й про те, що найбільшою помилкою Маркса і Леніна був метод перебудови суспільства шляхом насильства, революції. Революційний шлях перебудови суспільства - закономірна пропозиція Маркса в умовах XIX ст. На жаль, коли умови змінилися (кінець XIX - початок XX ст.) розробники соціально-політичної теорії комунізму втратили всякі орієнтири, не звернувши увагу на доречну критику марксизму з боку європейської соціал-демократії.

Леніна та інших послідовників марксизму звинувачували в прагненні зруйнування старої економіки, культури, моралі, моральності. На жаль,

сторінка 53» Н А Г О Р У»

післяжовтнева практика, до якої Маркс уже не мав безпосереднього відношення, давала привід для цього. Будь-яке руйнування капіталістичного ладу вважалось необхідним і навіть корисним для революції. Ігнорувалася свобода особи, думки, зібрань, слова і друку, оскільки мовляв, це пережитки, а не завоювання буржуазної республіки. Ще при житті Леніна ідея Маркса про керівну роль робітничого класу була перетворена в догму. Цілі революції довгий час практикувались як "боротьба проти багатих", що народжувало хибні ідеали аскетизму, бідності, зрівнялівки як морально більш високі норми. Після Жовтневої революції отримала точка зору на необхідність якнайскорішого усуспільнення власності, в тому числі і шляхом експропріації. В своє щасливе майбутнє люди заганялись шляхом насильства. (Докладніше з цього питання див.: Основи політології: Курс лекцій / Відп. ред. Б.Л. Кухта. - 2-ге вид. - К., 1992. - С. 157-186; Політологія / За ред. О.І. Семківа - 2-ге вид., Львів, 1994. - С. 74-78; Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. - К. 1995. - С. 38-42.

• Соціал-демократизм та соціалізм. Соціалізм як ідея найповніше втілення дістав у творах великих гуманістів Т. Мора, Т. Кампанелли, Д. Уінстенлі, Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є, О. Оуена і Ф. Енгельса. Саме слово соціалізм введене в науковий обіг у 1834 р. французьким філософом, одним із засновників християнського соціалізму П'єром Леру.

Концепція соціалізму стала відповіддю на потреби розвитку суспільства. Соціалізм виявив себе як ідея, як організація, рух і практика будівництва нового суспільства у ряді країн світу. Соціал-демократія як політичний рух зародилася в Німеччині у минулому столітті. У 1869р. створено Соціал-демократичну партію Німеччини. Наприкінці XIX - початку XX ст. соціал-демократи висловили думку щодо необхідності переосмислення ряду положень марксизму. Були піддані критиці положення марксизму про необхідність соціалістичної революції як форми завоювання влади пролетаріатом, про диктатуру пролетаріату, що була згодом абсолютизована Леніним та ін. Концепцію "демократичного соціалізму" обґрунтував німецький соціал-демократ Е. Бернштейн. Сучасна міжнародна соціал-демократія визнає демократичний соціалізм принципом діяльності і суспільним устроєм майбутнього, розглядає реформи як основний засіб перетворень, політичну демократію, забезпечення прав людини та свободу друку, - як необхідні передумови правової держави.

Як політична течія соціал-демократія утворилася в міжнародному робітничому русі в останній третині XIX ст. Після розколу II Інтернаціоналу під час першої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами марксистсько-ленінської течії - прихильниками революційних методів Досягнення соціалізму і соціал-демократами - послідовниками еволюційного

сторінка 54» Н А Г О Р У»

переходу до соціалізму. На межі 80-90-х рр. соціал-демократичні партії поновлені в країнах Східної Європи та державах, що входили до складу колишнього СРСР. У сучасному світі налічується понад 80 партій соціал-демократичної орієнтації з кількістю членів близько 20 мільйонів чоловік. Переважна більшість їх об'єднана в Соціалістичній Інтернаціонал, заснований у 1951р. В Україні існує кілька соціал-демократичних партій. Однією із найвпливовіших є СДПУ(о).

Соціалізм - багатозначне поняття. В науці є різні тлумачення. Найголовнішими серед них є два підходи: з точки зору марксизму і з погляду соціал-демократії. Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу фазу комунізму, як суспільно-економічної формації, яка приходить безпосередньо на зміну капіталізму і характеризується: ліквідацією приватної власності й експлуататорських класів; утвердженням суспільної власності в різноманітних формах; справедливому розподілі матеріальних і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціально-забезпеченої свободи особистості.

Соціал-демократизм розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом і його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту "середнього класу", соціального партнерства, досягненням більш високого рівня соціальної рівності і справедливості. Світова, передусім західноєвропейська, соціал-демократія пройшла складний шлях перш ніж | стала впливовою політичною силою у світі.

Вітчизняні політологи І.С. Дзюбко і Т.М. Мельник дають такий І висновок: "Нинішні покоління є свідками докорінної переоцінки національних та світових цінностей, коло яких розширюється. Мабуть, кульмінаційним пунктом цього руху буде інтелектуальна, духовна революція, яка готує перехід до нового етапу світового цивілізованого розвитку, який найчастіше називають "новим порядком", "світовою цивілізацією" тощо. (Докладніше див.: Політологія: Підручник. За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. - К., 1998. - С.80-90; Політологія. За. ред. О.І. Семківа. -2-є вид. зі змінами. - Львів, 1994. -С. 462-464).

1. Основні тенденції розвитку політичної науки кінця XIX - поч. XX ст. З точки зору розвитку політичної науки XX ст. - найбільш багате. Це століття загострення ідейної боротьби і водночас зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методологічних підходів, відродження і відновлення цілого ряду традиційних методологій, а також зародження нових політичних ідей і повернення, переосмислення теоретичної спадщини минулого. Суспільно-політична думка набирає все більш плюралістичного характеру.

сторінка 55» Н А Г О Р У»

• Політичні концепції М. Вебера. Політична думка сучасної Європи звивається під величезним впливом ідей німецького історика і соціального філософа Макса Вебера (1864-1920). Пробуючи вирішити проблему релігійної свідомості, М. Вебер дійшов висновку, що в історії існувало три способи організації суспільства: традиційний, харизматичний і раціональний (капіталізм). Відповідно він виділив і три типи політичного панування. Для раціонального панування, вважав він, характерне всевладдя раціональної бюрократії.

Аналізуючи систему панування, Вебер приділив багато уваги апарату влади, тобто бюрократії. Він був переконаний, що бюрократія - це найраціональніша форма здійснення влади, хоч в той же час вказував на її недоліки і слабкі сторони, що проявляються, наприклад, в тих випадках, коли треба приймати рішення з приватних, нетипових питань. В аналізі бюрократії, який вважається одним із головних вкладів М. Вебера в політологію, можна відмітити три моменти: аналіз бюрократії як технічно досконалого апарату здійснення влади; критика бюрократії у зв'язку з природною для неї, як вважав Вебер, тенденцією до виходу її за рамки притаманній їй функції; аналіз бюрократії як відображення класової структури.

На додаток до свого ідеального типу раціональної бюрократичної організації Вебер створив також тип бюрократичного функціонера. Таким є людина, яка:
особисто вільна і призначена на посаду на основі угоди;
здійснює владу на основі формальних законів і лояльність якої визначається чітким виконанням офіційних обов'язків;
призначена на посаду відповідно до її кваліфікації;
працює на своїй посаді постійно, а не від випадку до випадку. Наведені найбільш важливі напрями політологічних досліджень М. Вебера дозволяють визнати його серйозним теоретиком.

XX ст. - це продовження старих суперечок про цінності політичного життя, і в центрі дискусії знаходиться проблема демократії як загальнолюдської цінності. Серйозну критику демократії, її цінностей знаходимо у представників теорії еліти.

• Політологічні теорії еліти. Засновниками політологічної теорії еліти є: Гаетано Моска (1858-1941), Уїльфредо Парето (1848-1923) - італійські вчені, Роберт Міхельс (1876-1938) - німецький дослідник. Основна ланка політичної концепції Моски - це ідея політичного класу. У своїй першій праці "Теорія правління і парламентське правління" (1884 р.) він писав, що в будь-який час і в будь-якому місці все те, що в управлінні є здійсненням влади є завжди компетенцією особливого класу і як би цей клас не будувався, він завжди формується як незначна меншість проти маси людей, якими вони

сторінка 56» Н А Г О Р У»

керують. Цей "спеціальний" клас він назвав політичним. Моска виходить з того, що в усіх суспільствах існують два класи: 1) управлінці (меншість); 2) ті, ким управляють (більшість).

Необхідним критерієм для формування політичного класу Моска вважає здатність керувати, досвід управління. Віл називає три способи, за допомогою яких політичний клас досягає зміцнення своїх позицій і поновлення: успадкування; вибір; кооптація.

Моска підкреслює, що всі політичні класи прагнуть успадкувати свою владу, а з іншою боку - завжди є нові сили, що приходять на зміну старим. Залежно від того, яка тенденція домінує (в даний час), відбувається або консервація політичного класу, або його поповнення. Першу тенденцію він називає аристократичною, другу - демократичною.

На відміну від Моски, Парето розумів під терміном "еліта" людей найкращих у всіх відношеннях. Він відкрив закон циркуляції еліт, згідно з яким пануюча еліта завжди перебуває у стані повільної і постійної трансформації. Підкреслює, що скрізь існує панівний клас, відносно малочисельний, який утримується при владі частково силою, частково згодою непанівного класу (більшою чисельністю). Зазначивши, що в ході історії злагода і сила завжди проявлялись як знаряддя управління, він диференціює способи здійснення влади на два основних типи: уряди, які користуються переважно матеріальною силою та силою інших чинників; уряди, що користуються переважно хитрістю і мистецтвом.

Моска і Парето розходилися в поглядах на питання про так зване "краще правління". Моска вважав, що найефективнішим режимом, спроможним тривалий час уникати катаклізмів, які загрожують відкинути людство назад до варварства, є змішаний режим. Парето ж, навпаки, був переконаний в тому, що соціальна система перебуває в стані рухомої рівноваги. Він категорично відкидав термін "демократія", який вважав ще більш невизначеним, ніж термін "релігія".

Р. Міхельс слідом за Парето вважав, що демократія як форма управління державою є неприйнятною, оскільки існує комплекс тенденцій, що протидіють її здійсненню. За Міхельсом, це такі тенденції: сутність людської природи; сутність політичної боротьби; сутність організацій. Тому він вважав, що демократія завжди призводить до олігархії і перетворюється в олігархію. XX ст. - час справжнього розвитку теоретичних досліджень демократії, причому, вже не умоглядних міркувань, а теоретичні узагальнення більш як столітнього практичного досвіду функціонування демократичних режимів у різних країнах світу. Якщо стародавні мислителі розуміли демократію як форму державного устрою, що дає громадянам рівні права, а мислителі Нового Часу доповнювали це уявлення ідеєю правової держави, то сьогодні

сторінка 57» Н А Г О Р У»

розуміння демократії дещо складніше і багатопланове.

Широке розповсюдження отримала концепція плюралістичної демократії - Згідно з цією концепцією, суспільство на сучасному етапі складно структуроване, стратифіковане, і кожна соціальна група прагне реалізувати свої інтереси засобом політичної влади. З метою виявлення цих інтересів і їх втілення в життя створюються відповідні "зацікавлені групи" і "групи тиску", асоціації підприємців, групи лоббістів і т. ін. Усі вони застосовують вплив на органи державної влади. Прийняття політичних рішень на державному рівні - завжди результат "вільної групи" різноманітних політичних сил. Відбувається ніби дроблення між урядовими і неурядовими установами. Держава в цих умовах стає інструментом узгодження інтересів різних соціальних груп. Такі погляди розвивали в різний час Г. Ласкі, М. Дюверже, Г. Дарендорф, Р. Аллен, Р. Даль і деякі інші політологи.

Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітистських і плюралістичних концепцій. Р. Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, які досягли стабільного взаєморозуміння між собою. Він назвав цю ситуацію "поліархією".

XX ст. - століття небачених раніше за масштабами і глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не стоїть осторонь і цих проблем: виник цілий напрям політології - теорія конфліктів (конфліктологія). Політичний вклад в її розвиток вніс німецький соціолог Р. Дарендорф. Цікаві ідеї в розробку теорії конфліктів внесли М. Дюверже, А. Турен, М. Крозьє, К. Боулдінг та ін. Такий найбільш загальний, звичайно, далеко не повний огляд тенденцій розвитку політології в XX ст. Політичні проблеми продовжують існувати, життя народжує все нові політичні явища і процеси, а тому соціальне затребування політичної науки буде зростати і в політичної теорії майбутнього великі перспективи.

1. Традиціоналістські і сучасні суспільно-політичні течії і доктрини (консерватизм і неоконсерватизм; лібералізм і неолібералізм; фашизм і неофашизм; тероризм; клерикалізм).

Це питання рекомендуємо студентам опрацювати самостійно через вияснення змісту, місця і ролі кожного з вказаних понять і термінів, підготувавши фіксовані виступи, реферати, наукові повідомлення. Наслідки обговорити на семінарському занятті чи на теоретичній конференції під керівництвом викладача (бажано в дискусійній формі). Див.: Політологічний енциклопедичний словник. - К., 1997; Політологія: Підручник.