Структура, динаміка, порядок розв’язання та соціальні функції політичних конфліктів

Політичний конфлікт як соціальний феномен має складну структуру. ЇЇ утворюють дві групи елементів, а саме:

по горизонталі:

- суб’єкти конфлікту;

- предмет і об’єкти конфлікту (інтерес, потреби, позиції);

- причини конфлікту;

- конфліктна ситуація;

- конфліктна установка;

- конфліктна поведінка;

по вертикалі:

- накопичення протиріч і формування відносин сторін;

- нарощення і ескалація підготовки конфлікту;

- власне конфлікт;

- вирішення конфлікту;

Отже, перша група елементів характеризує внутрішню структуру конфлікту, а друга динаміку його розгортання. В зарубіжній та вітчизняній конфліктології так визначають складові елементи внутрішньої структури політичного конфлікту:

- суб'єкти конфлікту – це окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави тощо;

- предмет конфлікту – це об'єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною суперечки між суб'єктами; власне кажучи, це і є протиріччя, заради вирішення якого і починається боротьба;

- об'єкт конфлікту – це певний дефіцитний ресурс (конкретні посади; статус, влада, території тощо.

- причини конфлікту (можуть бути як об'єктивними, так і суб'єктивними) – це глибинні протиріччя, зіткнення протилежностей через наявність соціальної нерівності, різноспрямованості ідеологічних засад, соціально-психологічних та морально-етичних особливостей;

- конфліктна ситуація – це ситуація, в якій стикаються дві або більше сили, тобто суб’єкти конфлікту, що переслідують несумісну мету; при її аналізі зазвичай визначають, чи націлені сторони на боротьбу до остаточної перемоги, котра передбачає знищення або повне підкорення супротивника, або їх мета – отримати певні матеріальні ресурси, досягти якогось статусу;

- конфліктна установка – психологічний аспект конфлікту, під яким розуміється орієнтація його учасників, їх очікування і взаємне сприйняття;

- конфліктна поведінка – конкретні дії, що здійснюються сторонами конфлікту один проти одного. Ці дії можуть мати насильницький і ненасильницький характер. Виділяють пряму та непряму конфліктну поведінку.

В динаміці політичних конфліктів виділяють певну стадіальну послідовність:

- накопичення протиріч і формування відносин сторін характеризується нагромадженням суперечностей, з’ясуванням позицій сторін, зондуванням потенційних союзників, прихованим накопиченням сил. На цій стадії – у випадку виявлення – найбільш вірогідним є недопущення конфлікту;

- нарощення і ескалація підготовки є етапом диференціації й поступової популяризації сторін. Усе більш загострюються протиріччя. Сторони припиняють адекватно сприймати аргументи один одного. Йде активна ескалація сили, пошук і притягнення на свою сторону союзників, нейтралізація можливих союзників суперників;

- власне конфлікт – самий гострий, самий драматичний етап – протікання конфлікту. Це суто етап політичної «розв’язки». На цьому етапі можливе переростання політичного конфлікту у військовий;

- вирішення конфлікту – етап завершення конфлікту.

Особливе значення в політичній конфліктології відводиться дослідженню розв’язанню конфліктів. Протягом свого розвитку людство накопичило чималий досвід ненасильницького політичного вирішення конфліктів. Успіх досліджень з урегулювання конфліктів пояснюється застосуванням нового підходу до аналізу політичного конфлікту. Насамперед вчені почали орієнтуватися на проведення порівняльного аналізу конфліктів і засобів їх регулювання в різних регіонах, країнах, в різні часи, в різних соціально-політичних умовах. У всій різноманітності політичних конфліктів дослідники почали виявляти не унікальні особливості тієї чи іншої конкретної ситуації, а навпаки, – найбільш загальні моменти, що дають можливість розв'язувати конфлікти мирними засобами.

Умови і чинники успішного розв'язання конфліктів залежать від особливостей поведінки і взаємодії опонентів.

Сучасна політична конфліктологія виробила правила розв'язання політичних конфліктів, серед яких:

- взаємна зацікавленість у вирішенні конфліктної ситуації та готовність до пошуків способів її досягнення;

- відмовлення від застосування силових засобів примусу;

- консультативний, договірно-компромісний характер узгоджувальних процедур;

- правові підґрунтя домовленостей, опора на нормативно-законодавчі акти;

- визначення кількісного складу представників зацікавлених сторін;

- дотримання принципу «фрагментації конфлікту», розмежування предметів діалогу;

- врахування взаємних інтересів;

- наукова доведеність та чітка аргументованість позицій.

Для вдалого розв’язання політичного конфліктунеобхідно дотримуватися вироблених сучасною наукою стадій узгоджувальних процедур:

- констатація існування конкретної суперечності;

- виділення істотних та неістотних суперечностей;

- обмін думками, консультаціями;

- виділення спірних моментів;

- зведення суперечностей у сферу права;

- розгляд спірних позицій шляхом взаємних поступок і компромісів;

- досягнення консенсусу;

- механізм двостороннього контролю за виконанням досягнутих домовленостей.

Принципове значення для того, яким чином завершиться конфлікт, має стратегія виходу з нього, тобто певна лінія поведінки опонентів на завершальному етапі.

Виокремлюють кілька основних стратегій поведінки суб’єктів конфлікту:

- суперництво;

- компроміс;

- співробітництво;

- пристосування;

- уникнення або ухилення від вирішення проблеми.

Вибір стратегії, як правило, пов'язаний із особистісними особливостями опонентів, їх статусами, наявністю ресурсів, можливими наслідками конфлікту тощо. Коротко розглянемо означені вище стратегії.

Суперництво – це підхід, за якого вчиняється нав'язування іншій стороні рішення, яке більш задовольняє протилежну сторону. За певних умов ця стратегія може бути виправдана, а саме:

- у випадках явної конструктивності очікуваного рішення;

- корисності результатів для всіх;

- важливості оперативного виходу із конфлікту.

Щоправда, суперництво не дає змоги опонентові реалізувати повною мірою власні інтереси. Проте, незважаючи на певну обмеженість ресурсів, часто саме ця стратегія виявляється доволі ефективною.

Компроміс – це завершення конфлікту на основі окремих поступків з боку опонентів, що готові крокувати на зустріч один одному задля розв’язання протиріччя. Він передбачає відмову від частини раніше висунутих вимог, визнання претензій іншої сторони частково виправданими. Сьогодні стратегія компромісу використовується найчастіше. Досягнення компромісу стає можливим, якщо суб’єкти конфлікту розуміють необхідність задоволення тимчасовими рішеннями, щоб не загострювати конфліктну ситуацію ще більше, та визнають наявність рівних можливостей для поступок і збереження принципових позицій. Деякі політологи вважають, що компроміс – гарна парасоля, але поганий дах. На певний час він є доцільним, часто необхідним у політичній боротьбі, але майже ніколи не вичерпує конфлікту повністю, а лише відтерміновує його.

Пристосування – це позиція, що припускає вимушені значні поступки, добровільну відмову від боротьби та втрату власних позицій. Прийняття цієї стратегії можливе за умов розуміння власної неправоти, необхідності будь-що зберегти добрі стосунки з опонентом, сильної залежності від нього або загрози ще більших збитків від конфлікту.

Ухилення від вирішення проблеми – це пасивна позиція в конфлікті, спроба відійти від конфлікту при мінімумі втрат. Зазвичай опонент переходить до цієї стратегії після низки невдалих спроб реалізувати власні інтереси за допомогою активних стратегій. Відхід може бути доволі конструктивною реакцією на конфлікт, що затягнувся і не вирішується іншими методами.

Співробітництво – найбільш ефективна стратегія поведінки у конфлікті, яка спрямована на конструктивне обговорення проблеми, на задоволення потреб всіх сторін, ставлення опонентів один до одного не як до супротивника, а як до союзника у пошуках належного рішення. Ця стратегія застосовується при сильній взаємозалежності опонентів.

Важливим показником протікання конфлікту на етапі його розв’язання є його ефективність. Урегульованим політичний конфлікт може вважатися за певних умов.

Конфлікт вважають урегульованим, якщо:

- проблема більш не ставиться на політичний порядок денний;

- остаточне рішення визнається та приймається учасниками конфлікту;

- угода є самодостатньою, тобто не потребує її підтримки з боку третьої сторони;

- всі учасники з позицій їх системи оцінок визначають домовленості як чесні та справедливі;

- угода створює підстави для виникнення нових, позитивних відносин між учасниками конфлікту;

- учасники приймають умови угоди без будь-якого тиску, добровільно.

Місце і значення політичного конфлікту в житті суспільства уточнюється на основі виявлення його соціальних функцій.

Соціальні функції політичного конфлікту – це визначення тих чи інших наслідків або спрямованості його впливу на суспільство в цілому та на його окремі сфери.

Починаючи від Л. Козера, розрізняють негативні та позитивні функції політичного конфлікту.

Негативні функції політичного конфлікту:

- дестабілізуюча (порушення політичної рівноваги),

- дезорганізуюча (зниження рівня керованості суспільством);

- надлишково-витратна (ускладнення прийняття рішень).

Позитивні функції політичного конфлікту:

- когнітивна (пізнання сторонами одна одної);

- діагностична (сигналізує про недоліки системи);

- комунікативна (конфлікт є формою діалогу, в якому сторони можуть зближуватися на певній платформі);

- інтегративна (сприяє консолідації людей, які захищають інтереси);

- інноваційна (новації, «переоцінка цінностей» часто відбуваються саме внаслідок конфліктів);

- стимулююча (конфлікти та їх вирішення сприяють подальшому розвитку суспільства).

Якщо йдеться про аналіз соціальних функцій певного політичного конфлікту, то, як правило, неможливо їх охарактеризувати однозначно – як виключно позитивні або негативні. Більшість політичних конфліктів поліфункціональні, вони одночасно можуть здійснювати як негативний, так і позитивний вплив на суспільство.

Контрольні питання

1. Порівняйте поняття «конфлікт», «соціальний конфлікт», «політичний конфлікт». У чому полягає специфіка політичного конфлікту?

2. Як історично розвивались уявлення про конфлікт та його призначення в житті суспільства?

3. Які концепції політичного конфлікту вам відомі. Дайте їм коротку характеристику.

4. Які критерії зазвичай використовують в політології задля класифікації політичних конфліктів?

5. Назвіть причини, що здатні викликати внутрішньополітичні та зовнішньополітичні конфлікти.

6. В чому виявляється особливість міждержавних конфліктів?

7. Схарактеризуйте динаміку розгортання політичного конфлікту.

8. Які стратегії розв’язання політичних конфліктів ви знаєте? Яка з них є найбільш ефективною на ваш погляд?

9. Сформулюйте позитивні та негативні функції політичних конфліктів.

Практичні завдання

1. Як ви вважаєте, чи можна звести нанівець конфлікти у політичній сфері або повністю вирішити ті, що вже існують? Аргументуйте власну позицію.

2. Наведіть приклади політичних криз за часів незалежної України. Проаналізуйте їх причини, форми прояву, характерні ознаки та наслідки. Чи сприяла кожна з цих криз оновленню політичної системи і, якщо так, в чому це проявилося?

3. Американський теоретик К. Мітчел, аналізуючи новітні розробки щодо методів розв’язання конфліктів, відзначав, що останнім часом ця проблема все частіше стала розглядатися скрізь призму задоволення основних людських потреб (безпеку, визнання, ідентичність, соціальну приналежність), що притаманні як окремому індивідові, так і соціальним групам, етнічним утворенням, цілим суспільствам та державам.

Яку з відомих вам стратегій розв’язання політичних конфліктів ілюструє вислів К. Мітчела: «Тільки ті організаційні зусилля, котрі цілком задовольняють основні людські потреби, можуть принести справжнє завершення конфлікту, тобто його вирішення, котре у всьому обсязі зачіпає предмет спору і установлює нові, самодостатні відносини між супротивниками».

Наведіть аргументи на користь свого вибору та дайте конкретні приклади застосування такої стратегії розв’язання політичних конфліктів.

Теми рефератів та есе

1. Сучасні концепції політичного конфлікту.

2. Політичний конфлікт як засіб соціальної взаємодії та його специфічні риси.

3. Сучасні підходи до класифікації політичних конфліктів.

4. Внутрішньополітичний конфлікт: причини, види, шляхи розв’язання.

5. Зовнішньополітичні конфлікти та їх специфічні ознаки.

6. Функціональна роль політичних конфліктів.