Демократія і її опоненти в політичній практиці

Політичні режими проводять і одночасно уособлюють собою певну державну політику, виробляють і здійснюють той чи інший державний курс, цілеспрямовано реалізують конкретну лінію поведінки держави у внутрішній і зовнішній політиці.

Основними елементами політичного режиму є: політичні структури влади, методи здійснення влади, права і свободи людини, методи вироблення політичних рішень, способи врегулювання конфліктів, плюралізм, партійна система, ідеологія, форми політичної участі, легітимність і структурованість правлячої еліти.

Якісними характеристиками політичного режиму є: обсяг прав і свобод людини, методи здійснення державної влади, характер взаємовідносин між державою і суспільством, наявність або відсутність можливостей суспільства впливати на прийняття політичних рішень, способи формування політичних інститутів, методи вироблення політичних рішень.

В основі політичного режиму в будь-якому конкретному громадському суспільстві лежать властивий йому тип легітимації влади, структура політичних інститутів, система і місце партій, форма і роль держави, певне поєднання системи партій, способу голосування, методів прийняття рішень, структури та ролі груп тиску.

Загальноприйнятою є типологія політичних режимів з урахуванням особливостей взаємодії держави і громадянського суспільства, ступеня проникнення державної влади в інші сфери соціальної дійсності і приватне життя громадян. Історичні закономірності розвитку державності дозволяють політологам розділити сучасні політичні режими на демократичні та недемократичні (авторитарний і тоталітарний).

Тоталітаризм – це політичний режим, при якому держава прагне до цілісного, всеохоплюючому контролю за життєдіяльністю всього суспільства в цілому і кожної особи окремо.

Основними ознаками тоталітарного політичного режиму є:

- наявність офіційної ідеології, яка повинна визнаватися всіма;

- існування єдиної масової партії, очолюваної харизматичним лідером;

- жорсткий контроль над засобами масової інформації;

- монополія на всі засоби збройної боротьби;

- існування системи терористичного поліцейського контролю;

- централізована система контролю і управління економікою і деякі ін.

Тоталітаризм виникає в результаті розпаду традиційних соціальних структур і деморалізації суспільства. Саме перетворення суспільства в деструктуріровану масу, що складається з індивідів, позбавлених власності, незалежності власного «Я», є соціальною передумовою становлення тоталітарної держави. Іншою причиною, що обумовлює виникнення тоталітарного режиму, є крах ринкової економіки і проголошення такої організації суспільного життя, яка ґрунтується на єдиному плані.

Формуванню тоталітаризму в чималому ступені сприяє вихід на політичну авансцену масових рухів, які, руйнуючи колишні політичні інститути, створюють «поле» для становлення необмеженої влади. Парадокс тоталітаризму полягає в тому, що його «творцем» (на відміну від попередніх диктатур) є найширші народні маси, проти яких він потім і обертається.

Прийнято виділяти два різновиди тоталітаризму«лівий» і «правий». «Лівий» тоталітаризм виник в комуністичних країнах – в Радянському Союзі, в країнах Східної Європи, Азії (Китай, Північна Корея, Північний В'єтнам), на Кубі. «Лівий» тоталітаризм ґрунтувався на ідеології марксизму-ленінізму, яка промовляє можливість побудови комуністичного суспільства, в якому будуть повністю задовольнятися потреби всіх індивідів. Комуністи обґрунтовують необхідність скасування приватної власності і створення планової, регульованої економіки, провідну роль пролетаріату та необхідність його диктатури при переході до нового суспільства. Також вони аргументують можливість побудови комунізму в кожній країні.

«Правий» тоталітаризм сформувався у фашистській Італії та Німеччини 20-30 рр. ХХ ст. «Правий» тоталітаризм, в уособленні німецького фашизму, ґрунтувався на ідеології націонал-соціалізму. Головні положення націонал-соціалістичної ідеології зводилися до відтворення німецького рейху, боротьби за чистоту німецької раси, винищення всіх чужорідних елементів (насамперед, євреїв), обмеження капіталізму. Соціальною основою «правого» тоталітаризму були екстремістські налаштовані середні верстви суспільства.

В науковій літературі виділяють декілька етапів розвитку тоталітаризму.

Перший етап – етап, що передує становленню тоталітаризму як політичної системи: тоталітарні ідеї опановують маси, складаються в певну взаємопов'язану цілісність; якісні зміни в менталітеті, утворення нової структури цінностей, вибудовування їх ієрархії.

Другий етап – затвердження тоталітаризму як режиму влади та соціально-економічного устрою суспільства: політичні інститути та соціально-економічні структури приводяться до повної відповідності тій системі цінностей, яка ствердилася в громадській тоталітарній свідомості, яка стала органічною цілісністю.

Третій етап – спадний етап тоталітаризму, загострення внутрішніх протиріч, перехід в стадію конфлікту:

- протиріччя між ідеологією і реальною практикою тоталітаризму (або корекція ідеології, або реформування суспільних інститутів);

- протиріччя між тоталітарним режимом і тоталітарної бюрократією (необхідність тримати апарат в покорі, блокувати виникнення корпоративних і бюрократичних інтересів);

- протиріччя між широкими масами і режимом.

Джерелами сили і слабкості тоталітаризму є зростання бюрократизму, який пригнічує ініціативу і обмежує участь у міжнародному поділі праці, породжує стагнацію. Централізована система контролю і управління економікою створює ґрунт для розвитку тіньової економіки, корупції, зрівняльність у розподілі підривають зацікавленість у результатах праці.

Авторитаризм – це державно-політичний устрій суспільства, при якому влада сконцентрована в руках одного лідера, групи людей або якогось одного органу.

Істотними рисами авторитаризму є:

- монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна;

- повна або часткова заборона на діяльність опозиції; сильно централізована моністична структура влади;

- збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою;

- успадкування і кооптація як головні способи рекрутування правлячої еліти;

- відсутність можливості ненасильницької зміни влади;

- використання силових структур для утримання влади.

Авторитарний політичний режим можна розглядати як свого роду «компроміс» між тоталітарним і демократичним політичними режимами. Він, з одного боку, м'якше, ліберальніше, ніж тоталітаризм, але, з іншого боку, – жорсткіший, більш протинародний, ніж демократичний.

Основні відмінності авторитарних режимів від тоталітарнихскладаються з того що, по-перше, авторитаризм не має єдиної і обов'язкової для всіх ідеології, допускає обмежений плюралізм, якщо він не завдає шкоди системі.

По-друге, громадянин зазнає репресій, якщо він не є активним противником режиму: необов'язково підтримувати режим, досить його терпіти (ритуальне підтвердження лояльності і відсутність прямого виклику).

По-третє, при тоталітаризмі контролюються всі сфери суспільного життя, для авторитаризму характерна навмисна деполітизація мас, їх досить слабка політична інформованість. При тоталітаризмі центром влади є одна партія (партійні органи пронизують весь державний апарат, громадські організації та виробничі структури).

По-четверте, авторитарні диктатури воліють зберігати традиційні класові, станові або племінні перегородки, які чужі тоталітаризму (в період становлення тоталітаризм руйнує колишню соціальну структуру, розриває традиційні соціальні зв'язки, «перетворює класи в маси»).

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному минулому він виступав у формі древніх деспотій, абсолютних монархій і різних аристократичних режимів.

Авторитарні режими бувають різних форм: військові диктатури, теократичні, олігархічні, вождистські, та змішані режими.

Військові диктатури передбачають опору на армію. В умовах нерозвиненого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (зазвичай шляхом державного перевороту). Подібні режими – досить часте явище в Африці, Латинській Америці, на Близькому Сході. Пригнічуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А. Піночета в Чилі).

Теократичний – з опорою на духовенство і релігію. Як приклад можна привести сучасний Іран, де з середини 90-х рр. ХХ століття намітилася тенденція до лібералізації режиму.

Олігархічний – влада належить певним корпоративним кланам.

Вождистський (режим особистої влади), що спирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Ґрунтом для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни.

Змішаний, що поєднує в собі елементи різних режимів. Так, режим, який був встановлений С. Хусейном в Іраку, мав властивості військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно.

Поряд з вищевказаними формами виділяють і інші форми авторитаризму: однопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні. Авторитарний режим може також виступати і у формі реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитаризму являють собою своєрідний симбіоз авторитарних та демократичних тенденцій.

Демократія – це влада народу, здійснювана в інтересах народу і самим народом, форма реалізації прав і свобод, відповідальності та обов'язків громадян, їх участь в управлінні товариством.

Буквальний переклад слова демократія, широко відомий: demos – народ, cratos – влада, виходить – «народовладдя» або «влада народу».

Критеріями демократичного режиму виступають такі ознаки:

- визнання народу верховним джерелом і контролером влади;

- рівноправність громадян;

- підпорядкування меншості більшості при прийнятті рішень, а також гарантії прав меншості;

- виборність основних органів держави;

- законодавче закріплення основних прав і свобод людини та їх послідовна реалізація та деякі інші.

Будь-яку державу, в якій реалізуються (хоча б в основному) відмічені принципи і які суттєво відповідають сформульованим критеріям, можна назвати демократичною.

Демократія вимагає від людини громадянської ідентичності – сприйняття людиною самої себе як члена суспільства, що вибирає спільний шлях з іншими людьми. Її політичний ідеал: законність дій громадян, включаючи лідерів верхнього ешелону.

В науковій літературі прийнято виділять такі основні типи демократії, як: пряма, плебісцитарна, представницька, цензова.

Пряма демократія – форма народовладдя, заснована на прийнятті політичних рішень безпосередньо усіма без винятку громадянами (наприклад, в ході референдуму).

Плебісцитарна демократія – форма народовладдя з сильними авторитарними тенденціями, в рамках якої лідер режиму використовує схвалення мас як основний засіб легітимації своїх політичних рішень (історичним попередником прямий і плебісцитарної демократії була т.зв. «військова демократія», заснована на елементах родоплемінного і общинного ладу).

Представницька, або плюралістична демократія – форма народовладдя, при якій громадяни беруть участь у прийнятті політичних рішень не особисто, а через своїх представників, обраних ними і відповідальних перед ними.

Цензова демократія – різновид представницької демократії, в рамках якої виборче право (основне право, яке гарантуватиме участь у політичному процесі) належить обмеженому колу громадян (залежно від характеру обмежень – цензова демократія може бути елітарною, в т.ч. ліберального толку і класовою: пролетарська, буржуазна демократія).

Необхідно відзначити, що при істотних відмінностях цих форм демократії, сучасний етап політичного розвитку характеризується їх поступовим зближенням та інтеграцією. Демократія, як система народовладдя, є універсальною основою політичного розвитку людства в сучасну епоху.