Поняття про легітимність, механізм та форми політичної влади

Особливу увагу дослідників політичної влади завжди привертали до її якісних характеристик. Для позначення влади, що визнається населенням у ХІХ столітті у Франції почали використовувати термін «легітимність» (від. лат. legitimus – законний, узаконений), котрий вживався паралельно з терміном «легальність» (від. лат. legalis, від lex – закон) і фактично ототожнювався з ним.

Згодом, розмірковуючи над феноменом влади, політологи починають розрізняти ставлення населення до влади та її юридичну законність перебування при владі. Тут виявляється певна відмінність між владою легальною та владою легітимною.

Легальність – це характеристика влади, що вказує на її законність, додержання усіх юридичних вимог щодо приходу до влади, дотримання нормативно-правових механізмів її утримання та здійснення.

Легітимність – позитивна оцінка, прийняття населенням влади, визнання ним її права управляти та згода підкорятися цій владі.

Отже для легальності ключовою ознакою є «законність», а для легітимності «визнання» політичної влади народом. Якщо «законність» є показником доволі стабільним, то «визнання» політичної влади населенням може змінюватися протягом терміну перебування при владі суб’єкта політики і коливатися від повної підтримки на початку діяльності до проявів всенародної недовіри наприкінці терміну правління.

Запровадження терміну «легітимність» в означеному вище розумінні пов’язане з ім’ям німецького соціолога, політичного економіста Макса Вебера (1854-1920). Він першим дав видову класифікацію легітимної влади у своїй роботі «Три чисті типи легітимного панування».

М. Вебер виділив три ідеальні (чисті) види легітимності, виходячи із способів її досягнення та на підставі мотивів підкорення владі з боку населення, а саме:

- легальна або раціонально-правова легітимність, що тримається на розумінні необхідності виконання своїх обов’язків усіма членами спільноти – від рядових до безпосередніх носіїв влади;

- традиційна легітимність, що «ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна»;

- харизматична легітимність (харизма, від грец. charisma – милість, благодать, божий дар) спирається на особливу, виключну обдарованість, якою наділений державний діяч, наявність у нього таких якостей, котрі помітно вирізняють його не тільки із загальної маси людей, але й із складу політичної еліти.

М. Вебер зауважував, що у більшості випадків політична влада представляє собою різні комбінації ідеальних типів, переходи від одного до іншого. Головними джерелами легітимності він називає:

- участь громадян в управлінні;

- технократичний підхід, коли легітимність забезпечується через економічну, військову, освітню і т. ін. діяльність влади;

- застосування примусу; проте, слід відзначити, що чим сильніше примус, тим нижче рівень легітимності.

Окрім М. Вебера, проблему легітимності політичної влади досліджували класики політичної думки Ж.-Л. Шабо, С.М. Ліпсет, Ю. Ґабермас, Д. Істон, М. Доган.

В Америці набула поширення концепція легітимності політичної влади провідного американського політолога Девіда Істона (1917-2014). Ця концепція перегукується з теорією М. Вебера, оскільки за основу класифікації взяті фактично ті ж самі критерії. Д. Істон виділяє такі види легітимації влади:

- ідеологічна легітимність, що спирається на визнання та підтримку в суспільстві тих ідеологічних цінностей, що проголошуються та реалізуються владою;

- структурна легітимність, основою якої є довіра суспільства до владних структур, тих правових норм, що впроваджуються діючим політичним режимом;

- персональна легітимність, тримається на вірі населення у компетентність лідера, на визнанні його здатності належним чином виконувати владні обов’язки.

Аналізуючи умови легітимації політичної влади, Д. Істон спирається на соціально-психологічні аспекти її оцінки. Він виявив дві головні умови підтримки влади:

- фундаментальну (дифузну) легітимність, що базується на афективній підтримці влади, незважаючи на реальні результати її діяльності;

- ситуативну (специфічну) легітимність, яка заснована на свідомій підтримці влади з урахуванням її ефективності.

Фундаментальна та ситуативна легітимність зазвичай представлені у певному пропорційному співвідношенні. Отже, для однієї частини населення достатньою умовою легітимності влади може бути той факт, що владноможець «свій» (тобто представляє конкретну територію, національну меншину, соціальну верству тощо), гарно виглядає, «просто подобається» і т. ін. Інша частина (часто значно менша) головною умовою для підтримки влади вважає її професійність, дієвість, результативність. Проте навіть за умов фундаментальної легітимності її ресурс не є безмежним. Якщо влада тривалий час ігнорує громадян, експлуатуючи запас їхньої безумовної довіри, така легітимність може опинитися під загрозою делегітимації – процесу втрати легітимності.

Процес реалізації влади упорядковується та регулюється за допомогою спеціального механізму влади.

Механізм влади – це система закладів, організацій, інститутів, норм їхнього устрою та діяльності.

Механізм влади має складну й розгалужену структуру. До неї входять державні органи (найвищі інститути державної влади – президент, парламент, уряд, суд і прокуратура), політична система в цілому, право.

Якщо розглядати структуру механізму демократичної влади як певну ієрархію, то формально первинним колективним суб’єктом та джерелом влади виступає народ, що делегує владні функції та повноваження своєму офіційному представнику – державі, котра виступає опосередковуючим агентом народної волі.

Розподіл державної влади у свою чергу може бути схематично представлений «по горизонталі» (законодавча, виконавча та судова гілки влади) та «по вертикалі» (центральні органи влади та органи місцевого самоврядування).

Основними формами реалізації політичної влади є:

- панування;

- керівництво;

- управління;

- організація та контроль.

В залежності від суб’єкта правління також виділяють такі форми політичної влади:

- монархія (абсолютна чи обмежена) – одноосібне спадкоємне правління;

- аристократія – влада кращих, тобто привілейованої верхівки, групи знатних громадян;

- тиранія – одноосібне правління деспотичного правителя, що спирається на насилля та військову підтримку;

- олігархія – влада вузького кола найзаможніших;

- тимократія – різновид олігархії, за якого влада належить привілейованій більшості, що відповідає високому майновому цензу, а також наділена військовою силою.

- теократія – влада церкви;

- охлократія – влада натовпу, що заснована не на законодавстві, а на ситуативних настроях юрби, часто переростає в тиранію через потрапляння під вплив демагогів та деспотів;

- демократія – влада народу, що здійснюється на підставі закону, виборності органів влади, контролю громадян за діями владноможців усебічному дотриманні прав та свобод громадян.

Механізм влади, діючи у всякому суспільстві, на усіх його рівнях та у всіх його сферах втілюється у певному типі політичної влади (тоталітарному, авторитарному, демократичному), що має специфічні форми вияву, способи та методи реалізації влади.

У тоталітарному суспільстві в основі механізму політичної влади полягає система насильницького політичного панування, яка характеризується повною підкорою суспільства, його економічного, політичного, соціального, духовного та навіть побутового, особистого життя владі пануючої еліти, що організована у цілісний військово-бюрократичний апарат та очолюється політичним лідером, вождем.

Страх і сліпа віра – головні ресурси механізму тоталітарного управління суспільством. У цілому відносини тоталітарної влади та її механізм влади розбудовуються за принципом: «Заборонено все, окрім того, що наказано».

Авторитарна політична влада займає проміжне положення між тоталітарною та демократичною владою. З тоталітарною владою її повязує необмежений законами характер панування, з демократичною – наявність автономних, нерегульованих владою сфер суспільногоо життя. Приміром, економіки і приватного життя людей, збереження окремих елементів громадянського суспільства. Головним принципом цієї влади у відносинах із суспільством є: «Дозволено усе, окрім політики».

Демократична влада – це один із основних типів політичної влади. Вона втілює у собі ідеї самоуправління та партиципації (участі), головним чином на місцевому рівні і на виробництві, представництва у масштабі всього суспільства. Це по суті репрезентативна (представницька) демократична влада, що базується на ліберальних цінностях та принципах плюралізма.

Реально вона існує в двох своїх основних формах: у формі парламентаризму – системи правління, заснованій на верховенстві влади парламенту, делегованій йому всім народом; в формі президентського правління, у якій верховна влада належить президенту країни, що обраний всенародним голосуванням, парламентом або будь-яким особливим інститутом.

Основу механізму функціонування демократичної влади складає принцип розподілу влади на гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Основний принцип демократичного суспільства: «Дозволено все, що не заборонено законом».

 

Контрольні питання

1. Дайте визначення поняттю «влада» та порівняйте його з поняттями «політична влада» і «державна влада».

2. Які структурні елементи складають політичну владу? Як вони пов’язані між собою?

3. Назвіть основні функції політичної та державної влади. Чи є вони тотожними?

4. Які концепції щодо тлумачення походження влади вам відомі? Розкрийте їх сутність.

5. В чому полягає специфіка психоаналітичної концепції влади?

6. Визначить відмінність між поведінковим та соціальним підходами в поясненні природи влади.

7. Чим відрізняється легальна влада від легітимної?

8. Які форми політичної влади вам відомі? Коротко охарактеризуйте їх.

9. Як ви розумієте призначення механізму влади?

 

Практичні завдання

1. Ознайомтеся з уривком із роботи М. Вебера « Три чисті типи легітимного панування» та заповніть таблицю за запропонованим нижче зразком.

Чисті типи легітимного панування (за М. Вебером)

Типи легітимного панування	Головні ознаки, принципи та засоби здійснення влади