Витоки та розвиток політологічних знань

 

Інтерес до політики як соціального явища існував повсякчасно. Елементи політичних знань зародилися за Стародавніх часів. Політичні процеси у Давньому Єгипті, Шумері, Індії, Китаї ще не були предметом послідовного аналізу, однак уже тоді вони висвітлювалися в історичних джерелах, відбиваючи властивий тому періоду міфологічний рівень свідомості. Законодавчі акти, які дійшли до наших часів, свідчать про те, що політичне життя на тому етапі цілком відповідало рівню розвитку давньої державності. Писемні джерела давніх часів вказують на особливу увагу їх авторів до методів і способів здобуття державної влади, а пізніше й до інших політичних явищ в житті суспільства.

Вперше теоретично-раціональний підхід до осмислення політики був застосований в Давній Греції. Протягом тривалого періоду часу накопичення знань про політику було безпосередньо пов’язано з розвитком філософії. Термін «політика» першим увів у науковий обіг давньогрецький філософ Аристотель (384-322 до н.е.) в однойменній роботі. Проте питання, котрі включені в проблемне поле політики, висвітлювались і раніше, приміром, Демокритом (384-322 до н.е.) (вчення про «добру» державу), Піфагором (580-500 до н.е.) та Гераклітом (530-470 до н.е.). Раціональні інтерпретації політичного розвитку знаходимо у софістів – Протагора (481-411 до н.е.), Горгія (483-375 до н.е.), Гіппія (460-400 до н.е.) та ін.

Фундамент логіко-понятійного аналізу політичних інститутів та політичних процесів був закладений Сократом (469-309 до н.е.) та Платоном (427-347 до н.е.). Найважливіші ідеї Платон сформулював в працях «Держава», «Критій», «Закони», «Політик» та ін.

Римсько-македонський період Античності ознаменувався постановкою проблем моралі, етики, «добра і зла в політиці» ((Епікур (431-270 до н.е.), Зенон (336-264 до н.е.), Клеанф (331-232 до н.е.), Хрісіпп (277-208 до н.е.)). Полібій (210-128 до н.е.) є засновником політичної історії як науки.

Марк Тулій Цицерон (106-43 до н.е.) у І ст. до н.е. започаткував власне політико-теоретичну думку. В його працях «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обов’язки», «Про державу» значно розвинуті ідеї про республіканську форму правління держави як спільну справу народу, що об’єднаний загальним інтересом та самостійно вирішує правові питання. Також йому належать дослідження лексики та риторики політиків з метою визначення способів переконання та впливу на виборців, характер прийняття політичних рішень.

В період Античності були закладені ідейні підстави науки про політику, що стало імпульсом для появи теорій, які пов’язують виникнення політології як самостійної наукової дисципліни з давньогрецькою філософією. Так, американський політичний філософ Л. Страусс стверджує, що античні мислителі підняли науку про політику до рівня самостійної дисципліни й тим самим «стали засновниками політичної науки у точному й вичерпному смислі слова».

Втім, за умов об’єктивного аналізу становлення політології як науки про політику варто брати до уваги той факт, що філософія в Давній Греції була синкретичним утворенням, «любомудрієм», «царицею наук», у рамках котрої концентрувалися усі наявні знання про світ, природу, космос, людину, суспільство. У подальшому, по мірі виділення з філософії самостійних наукових напрямків, спостерігалася не інтеграція знань про політику в межах філософії, а, навпаки, їх диференціація.

У знов утворених наукових напрямках виникли зосереджені всередині них локуси накопичення політичних знань. Так, у рамках самої філософії зароджується новий напрям – політична філософія, в історії – історія політики та політичних вчень, в правознавстві – теорія держави і права, в економіці – політична економіка, в соціології – соціологія політики.

Ці обставини породили інші версії походження політології як науки, що системно вивчає політику. Відомі французькі політологи Ж.-П. Кот та Ж. Мунье називають політичну теорію «кровною донькою історії та права», а С. Ліпсет та Р. Беспотіс вбачають «генетичний зв'язок» соціології і політології, шукають те, що їх поєднує та відрізняє.

Дійсно, тривалий час політичне життя суспільства було об’єктом вивчення багатьох суспільних наук і щоразу потрапляло в орбіту уваги того чи іншого наукового напрямку в залежності від характеру інтерпретацій і сфери його впливу на соціум. Цей процес затягнувся на століття. Кожна нова епоха наповнювала знання про політику додатковим змістом, смислами, характерними для конкретно-історичних обставин ідеями та концептами.

З періоду Середньовіччя варто виділити праці Августина Аврелія (354-430) «Про град Божий», Фоми Аквінського (1224-1274) «Сума про язичників», «Сума теології», котрі надали політичним вченням яскраво виражену релігійно-християнську тональність.

Завдяки емпіричним та раціональним підходам до висвітлення політичного життя Нікколою Макіавеллі (1469-1527) в епоху Відродження суспільно-політичну думку було звільнено від теологічних впливів, трансцендентальних підтекстів та переведено роздуми про політику суто в площину вирішення практичних завдань. Праці Макіавеллі «Государ», «Міркування на 1 декаду Тита Лівія» стали юридичними підвалинами політичної науки.

Розповсюдження в XV-XVI ст. ідеології гуманізму потягло за собою появу низки соціально-політичних проектів, спрямованих на реалізацію даних ідей на практиці. Серед таких проектів найбільш помітними були «Утопія» Томаса Мора (1478-1535) та «Місто Сонця» Томазо Кампанелли (1568-1535).

У XVII-XVIII ст. учення про політику розвивались в дусі Нового часу, збагатившись низкою нових концепцій. В результаті наукового прогресу ідея «природніх прав» людини закріпилася у свідомості мислителів цього періоду, а згодом в суспільстві вкоренилося переконання про свободу особистості в світогляді та діях, про рівність, честь, гідність індивіда, гарантії від свавілля. В цьому є велика заслуга Томаса Гоббса (1588-1679), Джона Локка (1632-1704), Шарля Луї Монтеск’є (1689-1755) та ін.

Особливе місце у розвитку політичної думки епохи Просвітництва займають Іммануїл Кант (1724-1804) та Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831). Вони розвили ідеї про цілі, завдання, функції держави, форми організації політичної влади, мирне реформування державної системи управління, про розподіл гілок влади, про міжнародну політику, про громадянське суспільство як особливий тип кооперації власників, про роль моралі в політиці тощо.

Вслід за І. Кантом та Г.-В.-Ф. Гегелем в ХIХ- поч. ХХ ст. з’явилися дослідження К. Маркса (1818-1883), Ф. Енгельса (1820-1895), В. Парето (1848-1923), М. Вебера (1864-1920), Р. Міхельса (1876-1936), Г. Моска (1859-1941) та ін., без яких неможливо собі уявити розвиток сучасної політичної науки. Накопичення знань про політику в рамках різних наукових напрямків в цей час вийшло на новий якісний рівень. Виникла необхідність в їх узагальненні на основі системного підходу.

Інституалізація політології як самостійної дисципліни зайняла декілька десятиріч на рубежі ХIХ і ХХ ст. й завершилася лишень в середині ХХ ст. Назвати більш точну дату остаточного ствердження політології як інтегративного міждисциплінарного наукового напрямку неможливо, оскільки в різних країнах цей процес протікав по-різному.

В Германії, приміром, преображення політології в самостійну дисципліну тривало з початку ХІХ ст. до поч. ХХ ст. Тут варто відзначити зусилля правової школи Staatslehre, яка поставила собі за мету вивчення держави в різних її аспектах і проявах, а також німецьких правознавців та державознавців Л. Фон Штайна, О. фон Гірке, Р. Еллінека та ін. На початку ХХ ст. відбувся розділ державознавства і власне політичної науки. Великий внесок у формування концепту політичної науки внесли такі представники германської політичної науки і політичної філософії, як М. Хасбах, М. Вебер, К. Шмитт та ін.

Формування політичної науки у Франції зайняло приблизно півстоліття між двома символічними датами: 1871 р., коли Е. Бутлі заснував «Вільну школу політичних наук», і 1913 р., коли була опублікована книга А. Зігфрида «Політична карта західної Франції за третьої республіки».

Виділення і формування політичної науки у Великобританії почалося наприкінці ХІХ ст. з моменту заснування при Лондонському університеті Лондонської школи економіки та політичних наук. Уже напередодні Другої світової війни в Оксфордському, Кембриджському, Манчестерському, Ліверпульському та ін. університетах стали викладати політичні дисципліни. Головна увага концентрувалася на державному управлінні та політичних інститутах, англійському конституційному та адміністративному праві, політичній філософії та теорії, міжнародних відносинах і колоніальній адміністрації (Е. Баркер, Д. Коул, Г. Ласкі, Ч. Меннінг, У. Робсон, Г. Файнер та ін.).

В США процес формування політичної науки зайняв декілька десятиліть. Засновником систематичного дослідження політики в Америці вважають Ф. Лібера. Також в становленні американської політичної науки важливу роль відіграла книга Д. Берджеса «Політична наука і порівняльне конституційне право», що була опублікована 1890 р. Американська асоціація політичних наук, утворена 1903 р., започаткувала множину подібних асоціацій в самих США, а дещо пізніше і в інших країнах. У тому ж році почав виходити друком журнал «Анали американської академії політичних та соціальних наук», з 1906 р. «Огляд американської політичної науки», а з 1939 р. – «Часопис політичних досліджень», котрі й сьогодні продовжують відігравати суттєву роль в розробці ключових проблем щодо розвитку політичної науки. У перші повоєнні роки розвернувся широкомасштабний процес відновлення, а потім й подальшого розвитку політичних наук в європейських країнах. Стрімко відбувається розширення діапазону політичної науки. Тепер в коло її інтересів увійшли:

- політичні системи;

- політичний процес і політичні партії;

- групи інтересів;

- політичні рухи;

- політична поведінка і політична культура;

- громадська думка і засоби масової інформації в політичному процесі;

- політичне лідерство та еліти;

- корпоративізм та неокорпоративізм;

- політичні ідеології;

- історія політичних вчень;

- політична філософія та ін.

Важливою віхою у формуванні політології став міжнародний колоквіум з питань політологічної науки. Була здійснена спроба систематизації і оголошення її складових елементів. Були виділені чотири блоки цих елементів.

1. Політична теорія:

- політична теорія;

- історія ідей.

2. Політичні інститути:

- конституція;

- центральне управління;

- регіональне і місцеве управління;

- публічна адміністрація;

- економічні та соціальні функції управління;

- порівняльний аналіз політичних інститутів.

3. Партії, групи та суспільна думка:

- політичні партії;

- групи та асоціації;

- участь громадян в управлінні та адміністрації;

- громадська думка.

4. Міжнародні відносини:

- міжнародна політика;

- політика та міжнародні організації;

- міжнародне право.

Суттєвий внесок у розвиток політологічних досліджень дали щорічні конференції Всесвітньої асоціації політичних наук, утвореної в 1949 р. під егідою ЮНЕСКО.

Наприкінці 40-50-х років тон в світовій політичній науці продовжили задавати американці. У США розгорнулася так звана біхевіористська революція в соціальних науках, в тому числі політології. Саме тут були здійснені системний та структурно-функціональний аналіз політичних феноменів, політично-культурний підхід, розпочаті розробки в області порівняльної політології і т. ін. Ці кроки були важливі для остаточного ствердження політології як системного міждисциплінарного самостійного наукового напрямку про політику.

Українська політологічна думка також має глибокі історичні коріння. Вона еволюціонувала протягом всього періоду становлення у руслі європейської традиції, насичуючи знання про політику неповторним досвідом власного державотворення, самозбереження та політичної боротьби.

Зародження та ствердження сучасної політичної науки в Україні пов’язано з важливішими подіями ХХ ст.: розвитком суспільно-політичної аналітики в період «українізації», діяльністю «шістдесятників», дисидентів 70-80- рр. В 90-ї роки ХХ ст. в Україні розпочато справжній політологічний ренесанс. Поступово були реформовані старі та створені нові кафедри політології у вишах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові заклади.

Для політологічного відродження України став незамінним досвід світової політологічної науки, насамперед, закладів, де постійно вивчають українську політичну думку та аналізують сучасні політичні проблеми та перспективи розвитку нашої держави.