Третє заняття. Українська політична думка нової доби

План

1. Розвиток революційно-демократичних ідей ХІХ - початку XX ст. Кирило-Мефодіївське товариство.
2. Сутність ліберально-демократичних ідей та особливості соціалістичної думки:
• права людини за М. Драгомановим;
• І. Франко та марксизм;
• Леся Українка і соціалізм та соціал-демократизм;
3. Політичні концепції українських мислителів XX ст. М.С. Грушевський, В.К. Винниченко, Д. Донцов, В. Липинський та ін.
4. Політична думка українського відродження (кінець ХVIII-ХХ ст.)

Ключові слова, поняття, терміни: федералізм, автономно-федеративний устрій, українська ідея, національне самовизначення, національна державність, націоналізм, інтернаціоналізм, національне відродження, слов'янська федерація.

Теми рефератів:

1. Погляди В. Винниченка щодо національного відродження України в праці "Заповіт борцям за визволення".
2. Бачення проблем незалежності України в поглядах С. Чикаленка

Завдання для самостійної роботи:

1. Які політичні партії існували в Україні наприкінці ХІХ - початку XX ст. і яке було їх ставлення до української державності?
2. У чому полягає принципова відмінність в поглядах на майбутнє України М. Драгоманова і І. Міхновського?

Література

Великий українець: 36. праць Михайла Грушевського / Передмова Л. Кравчука. - К., 1992.

Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. - К., 1993. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. - К., 1991.

Кухта Б. Л. З історії української політичної думки. - К., 1994. - С. 121-149.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. Копиленко О. П.

"Українська ідея" М. Грушевського: історія і сучасність. -К., 1991.

Політологія / За ред. О.Г. Семкіза. - 2-ге вид. -Львів, 1994. - С. 103-122.

Основи політології / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. - К., 1995. - С. 82-110.

сторінка 81» Н А Г О Р У»

Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. - К., 1993 - С. 56-72.

Політологія: Підручник. За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. - К., 1998. С. 51-61

Політологія. Посібник для студентів вузів. за ред. О.В. Бабкіноі, В.П. Горбатенка. -К., 1998. С. 52-71

Хміль І.С. Політична діяльність В.К. Винниченка // Укр. іст. Журнал -1991 -№ 12.

Штрихи до наукового портрету М Драгомапова. - К., 1991.

1. Розвиток революційно-демократичних політичних ідей. Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні було ХІХ ст., особливо його друга половина й початок XX ст. У цей час на українських землях було багато різних політичних течій і напрямів, які втілювали в собі складну гаму суспільно-політичних відносин. Ідеї кожної з цих течій і напрямів політичної думки були безпосереднім відображенням класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за державну владу.

Після розгрому Запорозької Січі, введення кріпацтва, ліквідації договірних основ України з Росією політичне життя в краї надовго ніби завмерло. Більшість земель України тоді перебувала в складі Російської імперії - Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття - у складі Австрійської імперії. Тому розвиток політичних ідей в Україні в ті роки особливо тісно переплітався з передовою думкою російських учених, мислителів, політологів. Ідеї соціального й національного визволення породжувалися тим нестерпним колоніальним режимом, в якому перебувала Україна впродовж багатьох століть.

Перша половина ХІХ ст. проходила під знаком тяжкої політичної реакції. Після жорстокої розправи з декабристами царський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей. В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом. У 40-х рр. ХІХ ст. в Україні, як і в Росії, виразно проявлялась криза феодально-кріпосницького ладу внаслідок визрівання в його надрах капіталістичних відносин. Розвиток капіталістичних відносин в Україні був тісно пов'язаний з процесом формування української нації, із зародженням буржуазної ідеології. Носієм цієї ідеології була, зокрема буржуазно-ліберальна інтелігенція, що групувалася передусім навколо Київського та Харківського університетів. Царський режим страшенно боявся будь-якого радикального руху, що міг виникнути й виникав в Україні. Відома реакція Миколи І на появу Кирило-Мефодіївського товариства. Отже, страхом сепаратизму була пройнята вся економічна, політична й духовна спрямованість царського режиму.

сторінка 82» Н А Г О Р У»

Кирило-Мефодіївське товариство. Виникло наприкінці 1845 - на початку 1846р. в Україні. Ініціаторами його були: історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету; талановитий письменник і видатний діяч Пантелеймон Куліш; професор Микола Гулак; видатний етнограф Опанас Маркевич; професор Василь Бєлозерський. У квітні 1846 р. до товариства вступив геніальний поет Тарас Шевченко. Під його впливом сформувалася революційно-демократична течія серед кирило-мефодіївців, яка була виразником ідеології антикріпосницького національно-визвольного руху народних мас України. Навколо Т.Шевченка гуртувалися М.Гулак, студенти О.Навроцький, І.Посяда, Г.Андрузький. Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів і петрашівців, революційних демократів, зокрема В.Г.Бєлінського, О.І.Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольного руху - А.Міцкевича, Й.Лелевеля, С.Гощинського та ін.

Основні ідеї товариства були викладені в „Книзі буття українського народу”, а шляхи і засоби досягнення мети - у „Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. Усіх кирило-мефодіївців згуртувала ідея слов’янського об’єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини - України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов’янської республіканської федерації.

Товариство ставило своєю метою об’єднати усі слов’янські народи в єдину федеративну республіку. Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівність, і братерство для українського та інших, насамперед слов’янських народів, що терпіли соціально-економічний, політичний і національний гніт, та, керуючись цим принципом, відкидало всі форми поневолення, виступало проти царизму й усієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини і народу. Характеризуючи товариство, потрібно сказати, що на його політичну доктрину й ідеологію великий вплив мав Тарас Шевченко (1814-1861). Заспівом до діяльності членів Кирило-Мефодіївського товариства можна привести його слова із вірша „Розрита могила”:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україна!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Засуджуючи феодально - кріпосницьку систему і самодержавний лад, уже в першій половині 40-х років XIX ст. він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом. У вірші „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...”

сторінка 83» Н А Г О Р У»

Кобзар, звертаючись до всіх гнобителів - від царя до найменших його сатрапів, писав:

Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде,
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Крив у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.

Якщо тут поет попереджав гнобителів України, віщуючи їм народну розправу, то у вірші „Заповіт” він закликав народ до боротьби за свою свободу:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Кінцевою метою народного повстання повинно бути встановлення демократичної республіки. Цій ідеї Т.Шевченко підпорядковував оспівування демократичних засад устрою та організації Запорозької Січі, боротьби українського народу за свою свободу і незалежність. Характерні ознаки політико-правових поглядів Т.Г.Шевченка:

глибоке не сприйняття, засудження самодержавства (поема „Сон”, твори „Юродивий”, „Царі”);

ненависть не лише до російського царату, а й до українських експлуататорів;

поряд із різко критичним ставленням до абсолютної монархії він не абсолютизує й буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду;

світле майбутнє України пов’язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантію від свавілля властителів. В основу самоуправління народу поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю;

рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов’язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації;

рішуче несприйняття кріпацтва, намагання швидше допомогти звільненню селянства;

глибока й нищівна критика російського законодавства, організації суду та судочинства, показ злочинної суті тодішніх законодавчих актів;

сторінка 84» Н А Г О Р У»

увага до сили закону, причому "праведного закону". "Праведний закон" уже за своєю суттю збігається з поняттям правди, правоти, істинності справедливості;

ідеї визволення та єднання слов'янських народів (твори "Гайдамаки", "Никита Гайдай", "Єретик" та ін.);

ідеал для нього - трудова демократична республіка.

Отже, криза феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного ладу породили у 40-х рр. XIX ст. потребу у певних ідеях, суспільно-політичних поглядах.

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов'язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема з такими організаціями, як "Народна воля" та "Чорний переділ" (більш детально див.: Кухта Б. Л. З історії української політичної думки. - К., 1994. - С. 140-143; Політологія / За ред. О.І. Семківа. - 2-е вид. - Львів, 1994. - С. 103-108; Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. - С. 82-87).

2. Сутність ліберально-демократичних ідей та особливості соціалістичної думки. Великий внесок у розвиток суспільно-політичних ідей в Україні зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині XIX - на початку XX ст. Найяскравішими серед них представниками були О. Потебня, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Драгоманов, І. Франко, Л. Українка та ін. Спинимося на характеристиці основних політичних поглядів, думок деяких з названих вчених, мислителів, політичних діячів.

а) Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895). Народився в Гадячі на Полтавщині в родині збіднілого поміщика. Випускник Київського університету (1859-1863). З 1864 р. приват-доцент університету Брав активну участь у діяльності київської "Громади", очолюючи її ліве крило, яке на той час мало прогресивний характер. Політичні погляди. Джерелами формування політичних поглядів були ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, поезії Т. Шевченка, а також соціалістичні погляди О. Герцена, М. Бакуніна, М. Чернишевського, західноєвропейських соціалістів. У своєму житті він пройшов певну еволюцію. В молодості він як соціаліст виступав за соціальне визволення народу, був політичним радикалом. Коли став професором Київського університету, то намагався синтезувати різні напрямки українства і поєднати їх у світогляд українського громадівства (федералістичного соціалізму)

Звільнений з університету (1875 р.) за "політичну неблагонадійність", змушений був емігрувати за кордон. З 1878 р, у Женеві видавав збірник "Громада", а потім у співпраці з С. Подолинським і М. Павликом - український журнал "Громада", став тісно співпрацювати з

сторінка 85» Н А Г О Р У»

галицькими українцями. Його ідеалом стає поєднання національних і соціально-економічних інтересів у боротьбі за демократичну Україну, оскільки істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом, вважав М. Драгоманов.

Вважаючи себе "поступовцем", М. Драгоманов обстоював реформістські змагання за політичні свободи в межах земсько-конституційних реформ. "Не революція, еволюція", - се був девіз Драгоманова" - писав Іван Франко. Драгоманов пропонував провести реформи з таких проблем: недоторканність житла та особи, недоторканність національностей в особистому і суспільному житті, свободу і рівність усіх віросповідань, свободу друку, сходок і товариств, самоуправління общин, земств. Ставив питання про відновлення Земського собору і встановлення відповідальності перед ним чиновників, перегляду соціально-економічного становища мас, проведення повної амністії політичних в'язнів.

Із соціально-політичною проблематикою пов'язувалися його погляди на національне питання. Національні права, на його думку, можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Як один із засновників федералізму й місцевого самоуправління, М. Драгоманов виступав за автономно-федеративний лад, на ґрунті якого можуть бути розв'язані соціально-економічні, державно-політичні і національні питання. Основою федеральної держави він називав обласну автономію, місцеве самоуправління, які вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території. Федеративну республіку, засновану на принципах децентралізму, М. Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав із великою територією. "Незважаючи на глибоку й щиру любов до українського народу, він так і не спромігся виділити українське питання в самостійне, а звів справу національного визволення народу до питання про загальну децентралізацію російської держави" (цит. за: Основи політології / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк, - С. 90).

У поглядах М. Драгоманова на проблеми держави й права Б.Л. Кухта виділяє наступні моменти. По-перше, це погляди на походження держави, яка сама має розвинутися до вищої політичної організації людей - до всесвітньої федерації. По-друге, розробив питання суті держави і права у зв’язку з різними формами політичної організації суспільства. По-третє, приділяв значну увагу формі держави. В даному випадку найкращою формою вважав федерацію, яка може утворитися в результаті децентралізації в управлінні державою, з дрібніших суспільних общин. По-четверте, політичні свободи неможливі без самоуправління громад, місцевого і федерального Управління. По-п'яте, сформулював свою політичну програму. В основі

сторінка 86» Н А Г О Р У»

її була боротьба за Конституцію, проект якої він запропонував. Політична свобода утвердиться шляхом розгортання рухів в провінціях, а не декретами центральної влади. По-шосте, погляди М. Драгоманова на національне питання неоднозначні і пройшли певну еволюцію.

Про соціалістичні переконання М. Драгоманова. Він багато зробив для пропаганди соціалістичних ідей у Галичині й на Україні, але намагався популяризувати соціалізм, який би не гнітив свободи особи - громадівський соціалізм, що був прийнятий українською громадою, не імперський (більш детально див.: Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. - С. 163-166).

б) І. Франко та марксизм. Одним із видатних представників політичної думки України був Іван Якович Франко (1856-1916) - поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Із-під його пера вийшло близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. У них глибоко відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя не тільки українського, а й інших народів тодішньої Європи.

І. Франко не лише писав, але він діяв, - був одним із засновників радикальної партії Галичини, членом багатьох наукових товариств, редколегій. Наприкінці життя його, селянського сина, тепер світової слави письменника, вченого (але якого так і не затвердили доцентом рідного університету) висунули кандидатом на Нобелівську премію з літератури. Вирішальний вплив на його політичні переконання, на світогляд у цілому мав Т.Г. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося чітко негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.

Великий інтерес виявляв І.Я. Франко й до марксизму, ретельно ознайомився з "Капіталом" і навіть переклав українською мовою 24-й розділ, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він також простудіював інші твори К. Маркса і Ф. Енгельса, зокрема "Маніфест Комуністичної партії", "Становище робітничого класу в Англії", "Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії", Ф. Енгельса "Анти-Дюрінг". Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка. Поряд з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі і політичного життя, до комплексного розв'язання важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому Погляди І. Франка на виникнення держави були близькими до

сторінка 87» Н А Г О Р У»

марксистських. Зародження її він пов'язував із появою приватної власності і розшаруванням суспільства. Але найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає чинник насильства і тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів" (див.: Франко І. Твори: у 50 т. - Т. 45. - С. 449).

Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І. Франко разом з тим розумів, що саме селянство - неосвічене, з низькою політичною й загальною культурою - не здатне вести успішну боротьбу за соціалізм, і тому мало виступати разом із робітничим класом та іншими верствами. Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвердження соціалізму, І. Франко водночас стояв за соціалізм. Сама "народна революція" асоціювалася І. Франком з докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Ознаками майбутнього соціалістичного суспільства, за Франком, мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. У майбутньому суспільстві, на його думку, має утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія.

Велику увагу приділяв І. Франко розв'язанню національного питання у майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, "без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися" (Франко І. Твори: у 50 т. - Т. 45. - С. 404). У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої уваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, національної мови, письменства, народної освіти (див.: Там же. - С. 282).

Без національної мови, підкреслював І. Франко, "виховання народу не може зробити бажаного поступу". Водночас ця мета може бути досягнута з втіленням суспільного ідеалу, за який він боровся: досягнення Україною політичної самостійності. Політична самостійність, вважав І. Франко, можлива і в зв'язку з Росією при федеральнім її устрої. Вільний розвиток родів без будь-якого верховенства однієї народності над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. Згуртування майбутньої федерації

сторінка 88» Н А Г О Р У»

І. Франко уявляв собі в такому порядку: 1) створення федерації в межах возз'єднаної України; 2) створення федерації в межах визволених народів Росії; 3) об'єднання слов'янських націй в єдину федерацію; 4) оформлення всесвітньої федерації.

Характеризуючи в цілому політичні погляди І. Франка, можна відзначити декілька головних проблем, навколо яких концентрувалася його увага. По-перше, це аграрна проблема., шляхи її вирішення в Галичині, принципи розв'язання в цілому селянського питання. По-друге, це робітнича проблема, аналіз важкого життя пролетарів (його так званий бориславський цикл), обґрунтування провідної ролі робітничого класу за соціальне й національне визволення. По-третє, це національна проблема. По-четверте, це - загальні проблеми суспільного розвитку, людського поступу, права та політичного життя тогочасної Європи.

У політичному житті І. Франко не був великим прихильником політичного компромісу, політичних поступок, чим і спричинив гостру реакцію своїх опонентів (детально див.: Кухта Б. З історії української політичної думки. -С. 170-172; Політологія / За ред. О.І. Семківа. -2-ге. -Львів, 1994. -С. 111-117; Основи політології: Наук, керів. Ф.М. Кирилюк. -К., 1995.-С. 90-99).

в) Леся Українка і соціалізм та соціал-демократія. Активна творча та громадська діяльність видатної представниці української культури Лесі Українки (1871-1913) припадає на кінець XIX - початок XX ст. Цей період позначається піднесенням революційного руху в Росії та в Україні. У 90-х роках вона уважно вивчає соціалістичну, марксистську літературу, дбає про її переклади українською мовою, зближується з революційними гуртками та організаціями, в тому числі й соціал-демократичного напряму. Вона зробила серію перекладів літератури соціалістичного змісту: працю Ш. Дікштейна "Хто з чого жиє" з "Додатком від впорядчика", А. Лабріоли "Нариси про матеріалістичне розуміння історії", "Маніфест Комуністичної партії" та ін. Леся Українка усвідомлювала роль соціал-демократичного руху в боротьбі за своє соціальне й національне визволення, але вважала, що в цьому русі належну увагу треба приділяти національному питанню.

Леся Українка цікавилася діяльністю багатьох політичних партій (а отже, й соціалістичного напряму, зокрема російської соціал-демократії), але не визнавала жодної з них цілком відповідною її власним переконанням. Деякі партії та їхніх діячів піддавала гострій критиці за обмежений націоналізм, а соціал-демократичні партії Росії й України - за ігнорування національного питання або недостатню увагу до нього. Вона категорично заявляє про свою незгоду з різними російськими політичними течіями соціалістичного, в тому числі й соціал-демократичного напряму, які

сторінка 89» Н А Г О Р У»

більшою або меншою мірою ігнорують український народ і його право розвиватися.

У творчості Лесі Українки в галузі політичних ідей займає важливе місце проблема особи, її роль у системі суспільно-політичних відносин. Воля і державна влада, права і свободи особи були поставлені Л. Українкою у співвідношенні з проблемою "економічної" і "політичної" волі і трактувалася з позицій марксистської теорії про співвідношення політики та економіки. Леся Українка чітко зрозуміла, що наївність юридично проголошених політичних прав громадян у державі ще не дає основ для існування волі для трудової людини. Аналізуючи політичні устрої ряду буржуазних країн, Л. Українка показувала їх неповноту та урізаність. Ідеал волі Л. Українки протистояв будь-якій системі гноблення, прикритим формам соціальної нерівності, панування експлуатації над пригнобленими.

Повнота політичної свободи, наявність широких соціальних і політичних прав, насамперед свободи слова, совісті, участі громадян в управлінні суспільством залежить, на думку Л. Українки, від "державного ладу" і від тих економічних умов, які лежать у його основі. Державний лад, в якому "гроші, війська, поліція та уряд" перебувають "у руках багатіїв" не може дати ні політичної, ні економічної волі трудящим.

Щастя українською народу, його вільне майбутнє поетеса пов'язувала з непримиренною боротьбою народу за своє визволення. Відстоювала ідеї українського національного патріотизму, які при цьому виключали зневажливе ставлення до представників інших націй. У трудящих усіх національностей є спільний інтерес - прагнення позбутися соціального гніту. Тому Леся Українка поділяла думку про необхідність інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі за свої права. Але додавала, що ця єдність мала будуватися на рівноправній для всіх націй основі.

Леся Українка різко критикувала розуміння соціалізму як загального комфорту або як суспільства, де панує свавілля здичавілого пролетаріату. Критично ставилася й до ідей утопічного соціалізму, але вважала необхідним його вивчення для якомога правильнішого визначення шляхів побудови досконалішого суспільства. "Комунізм першого християнства, - писала вона, - се фікція, його ніколи не було, або се було ще "комунізмом" добродійного багача, що кидав "крихти від свого стола" комуні "псів", що сидять під столом пана свого. От і все" (Українка Леся. Твори: В 5 т. - К., 1954. -Т. 5. -С. 519). Соціалізм має виникнути, на її думку, внаслідок не пропаганди, а розвитку самого капіталістичного суспільства, в якому визрівають необхідні для цього передумови. Вона пише, що соціалізм - це наслідок важкого й тривалого шляху еволюції роду людського, він забезпечить справжню соціальну та національну свободу, справжню демократію. Його

сторінка 90» Н А Г О Р У»

доведеться створювати копіткою і впертою наполегливою працею визволеного народу, але він не виключає своїх проблем боротьби, без якої немає розвитку (див.: Основи політології / Наук. кер. Ф.М. Кирилюк. - К., 1995.-С. 99-104).