Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Нова українська література( Котляревський, Квітка Основ’яненко, Шевченко)

Поиск

Руська трійця.

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.

Навколо «Р. т.» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р. т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.

«Русалку Дністровую» царський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

 

Нова українська література(Котляревський, Квітка Основ’яненко, Шевченко)

Нова українська літературна мова – це ьазована на народних говорах моваукраїнської нації, що є результатом творчості всього українського народуна чолі з його видатними культурними діячами від ХVІІІ століття до нашихднів. Поняття нової української літературної мови надзвичайно широке.Нова українська літературна мова ХVІІІ століття відрізняється відлітературної мови кінця ХХ століття. Найважливіша особливість нової української літературної мови полягає вїї максимальному зближенні з народними говорами. Нова українськалітературна мова розвинулась на основі південно-східного наріччя іактивно увібрала в себе та уніфікувала в єдину систему елементи двохінших наріч. Хоч південно-східне наріччя загалом найближче долітературної мови, однак літературна мова ні в фонетиці, ні в граматиці,ні в лексиці не збігається з ним. Класики української літератури І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко,Т. Шевченко на основі східноукраїнських говорів створили досконалий івисоко художній тип нової літературної мови. Внаслідок спорідненості наддніпрянських, полтавських і слобожанськихговірок діалектизми в мові творів І. Котляревського,Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка загалом однотипні. Лексичний склад нової української літературної мови в своїй основі запоходженням діалектний. Приплив діалектної лексики до нової українськоїлітературної мови для різних періодів трактується неоднаково. Насучасному етапі проблема взаємодії діалектної лексики з лексикоюукраїнської літературної мови пов’язується передусім з питанням про культуру мови, про вдосконалення її будови в галузі лексики. Питання прозбагачення літературної мови діалектною лексикою, про вплив цьогопроцесу на проблеми культури мови є актуальним тільки для періоду, колинова українська літературна мова проходила складний шлях нормування,коли появлялися нормативні словники і починали діяти строгі правила щодовживання слів у різних функціональних стилях мови. Отже, про діалектну лексику як джерело збагачення нової українськоїлітературної мови можна говорити тільки стосовно періоду останніхдесятиліть. Для всіх інших етапів розвитку нової українськоїлітературної мови наукову проблему становить питання про шляхи входженнядіалектної лексики до літературної мови, про місце говіркових слівпорівняно з недіалектною лексикою в складі літературної мови [Матвія1990]. Важливим чинником у засвідченні та в нормуванні лексики літературноїмови в першій половині ХІХ століття була поява словників – опублікованихяк додаток до творів І. Котляревського, О. Павловського, М. Максимовичай рукописних А. Метлинського, П. Білецького-Носенка, М. Євстраф’єва.Назви словників є свідченням того, що діалектна лексика в першійполовині ХІХ століття сприймалася як складова частина лексичного фондулітературної мови.

Вплив російської державно-культурної політики на формування української культури (XVIII-XX).

 

 

Дисиденський рух в Україні.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

,,

Історичні умови культурного життя українського народу др. пол. ХVІІ-ХVІІІ ст..

Проблемна ситуація. Українська культура ІІ пол. XVIІ - XVIII ст. -- це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Це час, що вмістив у собі кілька історичних діб - визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення - в культурному відношенні був надзвичайно плідним. Незважаючи на складні політичні обставини на українських землях виросли десятки нових міст, склалася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з'явилися архітектура, що не поступалася гармонійністю та пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика.

Культура антів

Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.

29 Культура і цивілізація, їх співвідношення.

Культу́ра — сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії.

Цивілізація — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі спільні духовні цінності та ідеали, ментальність.

Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше. Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації. Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій.

 

50.

Економічна ситуація

Незалежна Україна успадкувала від радянських часів командно-адміністративну економіку, яка повністю себе вичерпала і потребувала ринкового реформування. Однак упродовж тривалого часу реформи в економічній сфері проводилися вкрай невдало що ввело економіку у стан глибокої кризи, яка супроводжувалася шаленим підвищенням цін, жорстокою інфляцією, зростанням безробіття як явного, так і прихованого, через зупинку багатьох підприємств, катастрофічне падіння виробництва. Цій кризі сприяли і об'єктивні чинники, а саме: розрив старих господарських зв'язків внаслідок розпаду СРСР, застаріле обладнання та виробничі технології, неправильна структурна побудова економіки та залежність України від імпортних енергоносіїв (у першу чергу нафти і газу).

 

Причини

У другому томі своєї книги "Сталін" Лев Троцький пригадував, що з 140 мільйонів населення РСФСР (виключаються Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща) великороси складають не більше 75 мільйонів, решта ж - 65 мільйонів - складають не великоросійські національності" [1]. Щоб схилити представників "неросійських" національностей на свій бік, радянська влада спробувала звернутися до них їхньою мовою.

Наприклад, в Україні тих часів більшість більшовиків були представниками міського російськомовного населення. Етнічних українців серед них було дуже мало, майже ніхто не вживав української. Водночас більшість селян були україномовними. До радянської влади вони ставились без особливих симпатій, а часто - ворожо. Опис цієї ситуації знаходимо як у численних спогадах того періоду (зокрема, в того ж Троцького), так і у художній літературі (на приклад, у повісті Бориса Антоненка-Давидовича "Смерть".[2]).

Звісно, за таких умов, логічним було "приручити" непокірні народи: визнати їхню мову, культуру, залучити до державної адміністрації. Крім того, такі міри мали послабити вплив націоналістів - українських, білоруських, кавказьких, середньоазійських та інших.

Наслідки

В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Поняття «коренізація»[3] на довгі роки зникло з радянської політичної лексики, з'явившись лише в горбачовську «перебудову».

Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.

 

Сучасні концепції культури.

До першої половини XIX ст. феномен культури розглядався на засадах раціонального осмислення морально-правових та естетичних норм життя, філософсько-теоретичної свідомості. У другій половині XIX ст., з розвитком фольклористики, етнографії (етнології), археології, антропології, соціології, історії, народознавства, філософії та інших галузей знань про людину, аналіз феномена культури здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й стали фундаментальною основою культурології. Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна та інші концепції культури.

-Еволюціоністську концепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818-1881), англійський історик Едвард Тайлор (1832-1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Узагальнивши емпіричні етнографічні матеріали, вони обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутність еволюціоністської концепції полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

-Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи та соціологи Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) та Генріх Ріккерт (1863-1936). Вони визначали культуру як "світ втілених цінностей", які реалізує людина внаслідок своєї діяльності.

Суть цих концепцій полягає в тому, що культура пов´язується з потребами людства. Б. Малиновський розподілив ці потреби, що зумовили виникнення культури, на три групи: 1) первинні - це продовження роду, фізичні, фізіологічні та розумові зрушення. Культурними відповідями на них були поява родової общини, розвиток знань, освіти, житлових умов; 2) похідні, спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, наслідком чого є розвиток економіки і культури господарювання; 3) інтегративні, які об´єднують і згуртовують людей, вимагають потреби авторитету, що знаходить відповідь у політичній організації суспільства.

 

Трипільська культура.

Трипільська культура як один із феноменів, була відкрита наприкінці 19 століття археологом В.Хвойкою. Є три можливі теорії виникнення трипільської культури: суто автохтонна (В.Хвойки), асиміляція автохтонного населення з прийшлими племенами (В.Збеновича) та прийшлих племен, що оселилися на тих землях (М.Марра).Є два основні види періодизації трипільської культури: періодизація В.Хвойки (два періоди: перший – звязаний з камяним віком, другий – з віком мідним) та Т.Пассека (три періоди в залежності від виникнення, розвитку та занепаду трипільської культури).Зникли трипільці, очевидно, тому, що змішалися з іншою культурою, мабуть, це була середньодніпровська культура на сході.

У трипільців було добре розвинене господарство. Землеробство становило наййбільшу його частку, система ведення його була підсічно-вогневою, тому часто потрібно було змінювати землі, що було сприятливим для розселення їхніх племен на великі території. Також не відставали трипільці у скотарстві (особливо на пізньому етапі), полюванні, рибальстві, збиральництві (на ранньому етапі), прядінні та ткацтві.

Керамічні витвори трипільців є справжніми витворами мистецтва. Вони ділилися на пофарбовані (в одну, дві, три фарби) та непофарбовані, а також на орнаментовані та неорнаментовані. Посуд був простий і для приготування їжі, що був майже завжди непофарбованим, але з рослинним чи тваринним орнаментом.

Первісні уявлення трипільців були, очевидно, звязані з періодичними катаклізмами, викликаними істотними зрушеннями в Сонячній системі під час їхнього існування. Ймовірно, тоді зявилося уявлення про циклічність часу, і знайшло своє відображення в трипільській кераміці.

З точністю не можна сказати, чи були трипільці предками слов’ян. Їхній побут дуже схожий на наш (слов’янський), але є довести спорідненість, не враховуючи теорії про те, що трипільці не були автохтонами на наших землях, просто неможливо.

 

84.

Об’єднання в єдиному цілісному масиві абсолютної більшості українських земель — Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня — сприяло відтворенню територіальної єдності укр. земель, що було важливою умовою становлення української нації. Водночас прихід товарно-грошового, капіталістичного господарства зумовлювали розширення економічних зв’язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії. Ролад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.

В кожній нації видатну роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні після ліквідації царизмом Української козацької держави і юридичного урівняння українських козацьких старшин з російським дворянством українська верхівка у своїй більшості відмовилися від ідеї української державності, від рідної мови, зросійщились, сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого народу. Тільки тонкий прошарок демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість українського народу.

у складі Австро-Угорщини.

Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу—Наддніпрянської України.

Будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних зв’язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення.

Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства. Але відсутність української держави, наявність російсько-австрійського кордону, що роз’єднував дві частини української території, гнобительська політика урядів царської Росії й цісарської Австро-Угорщини, денаціоналізація української еліти певною мірою ускладнювали і гальмували процес формування й консолідації української нації.

Народна Рада

Виник у 1885.

Романчук – засн.

Мета: – розвиток народності, лібералізм, демократія, федералізм

За Автономію в межах Австро-Угорщини

Раликальний рух Галичини

Сер. 70х р.р. 19 ст.

Герлецький,Франко

Засади соціал-му, захист соц. інтересів

Потім із наростанням сусп-політ проблематики в укр.. сусп. під владою цих держав зароджуються політичні партії.

Захід. У.: РУРП (рус-укр радикал), УСДП(соц.-дем), УНДП(нац.-дем)

Наддніпр У:РУП (револ), УНП(народ.), Укр. соц.-дем. «Спілка»

85.

Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття „бароко” прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов'ян; лише польська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.
· Літературне бароко на Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали „козацьким бароко”. Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко „козацьким”: українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко — не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому значна перевага елементів духовних над світськими. Ще більше, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: є й світську лірика, і новела, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі, нарешті — є світська хроніка, лист, науковий трактат. Але „духовний” елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.
· Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема — знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формах барокового, християнсько-міфологічного синтезу: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних „муз”; Пресвята Діва стає „Діаною", хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з'являються „амури" та „купідони" і т. д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю,,,синкретизму".
· У дослідженнях естетики бароко останнього часу прийнято визначати так звану літературу "високого" - аристократичного і елітарного бароко і бароко "середнє" та "низьке", яке відповідно мало виражати інтереси народних мас і бути більш демократичним і доступним.
· Під безпосереднім керівництвом Київської академії виробляється своєрідна система української освіти, яка вплинула на формування та розвиток низових жанрів бароко. Не дарма П.Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих "мандрованих дяках" була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду.

Бароко як відображення патетики національно-визвольної боротьби, з’єднання творчих сил духовенства, братств і козацтва. Характерні риси бароко: його дивовижність, динаміка, емоційність, експресивність, пишність, драматизм, містицизм.

Формування бароко в літературі, філософії, архітектурі, живопису.

Характерні риси літературного бароко: багатослів’я, пишномовність, патетика, епітети, метафоричність, антитези. Бароко в поезії, драматургії, полемічній літературі. Коротка характеристика літературних пам’яток від культурно-національного відродження 20-х—30-х років XVII ст. до творчості Г. Сковороди та «Історії Русів». Творчість С. Яворського, Ф. Прокоповича, Захарія Копистенського, Лазара Барановича, М. Смотрицького та ін. Козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки. Прихильність українських діячів до західної моделі культури.

Філософія бароко професорів Києво-Могилянської академії. Ідеї гуманізму, реформації, просвітництва; залежність прогресу від розвитку освіти і культури. Людина та її досконалість як об’єкт дослідження філософів бароко і розуміння залежності людини від сил Всесвіту. Людина як мікрокосм у макросистемі Всесвіту. Мислення і дух як засіб єднання людини з Богом. Прагнення добра і блага через очищення від гріховності.

Українське, або козацьке, бароко в архітектурі. Характерні риси: планово-ландшафтно-просторова підпорядкованість ідеї тріумфу, динамізм, експресія, пишність.

Барокова споруда як частина просторово-архітектурно-ландшафтного ансамблю. Пишність ліплення, його широкі декоративні можливості. Зразки бароко: Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський у Києво-Печерській лаврі, там само церква Різдва Богородиці, дзвіниця Й. Г. Шеделя, дзвіниця Степана Ковніра, будинок музею книгодрукування в лаврі, церква Спаса на Берестові, будинок полкової канцелярії в Чернігові, Воздвиженський собор у Полтаві.

Школи архітектурного українського бароко. Розвиток барокового живопису. Характеристика барокового іконопису та світського живопису. Епітафіальний, ктиторський, парсунний, монарший портрет. Характерні риси живопису бароко: рослинний орнамент, використання елементів фольклору; поєднання світських та іконописних елементів в одязі; реалізм трактування обличчя; уквітчаність, незвичайність, дивовижність, їх протиставлення реалістичності, героїчна патетика.

Характеристика української музичної культури XVII—XVIII ст. Творчість М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського.

86.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Термін «постмодернізм»

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца[1] (Rudolf Pannwitz) "Криза європейської культури"[2] (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, малярстві та музиці[3].

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах[4]. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).

[ред.] Розвиток постмодернізму

Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» (1979)[5].

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

[ред.] Риси постмодернізму у мистецтві

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:

· культ незалежної особистості;

· потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

· прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

· бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

· використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

· зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

· суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

· сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

· запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

· як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

· іронічність та пародійність.

Постмодернізм у літературі

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

87.

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790--1865), Григорій Квітка-Основ'яненко (1778--1843), Євген Гребінка (1812-- 1848), Левко Боровиковський (1806--1889), Амвросій Метлинський (1814-1870) і, особливо, Микола Костомаров (1817 - 1885) -- у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник. Ці та інші діячі української культури в своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках -- достовірних документах славного минулого народу. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами -- баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників була козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували у типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтикам вдалося утвердити в літературі чудову мелодійну пісенну українську мову і довести її здатність передавати найтонші почуття і найскладніші думки.

Лише в 1805 р. було відкрито університет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування.

6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що «після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній». Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 p., коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні впровадив на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 р. Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. 25 грудня 1833 р. було затверджено статут і штати нового університету, а 15 липня 1834 р. відбувся «публічний акт відкриття» його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850 р. філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. У 1834 р. в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті -- 27. Першим ректором був ЗО-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.

У першій половині XIX ст. подальшого розвитку набули філософія, політекономія, технічні та природничі науки. Науковими і освітніми центрами у цей час були Харківський і Київський університети, які зібрали - навколо себе кращі наукові сили. Так, науковці Харківського університету свою увагу спрямували на вивчення свого краю і на піднесення його економічного і культурного рівня, а також до німецької ідеалістичної філософії. Серед науковців Харківського університету було чимало тих, хто ввійшов в історію українського відродження. Серед них -- один з ініціаторів і засновників університету Василь Каразін (1773--1842), який очолював філотехнічне товариство для поширення досягнень науки і техніки та сприяння розвитку економіки України.

Вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезиевський (1812--1880) із захопленням, працював над дослідженням української народної творчості і побутової старовини, наслідком якого було видання української народної поезії «Запорожская Старина» (1833--1838) в шести книгах. Ним видано також великий збірник українських народних пісень «Собрание памятников украинской народной поэзии», складений у 1826 р. В 1838 р. він видає «Украинский Сборник», де було вміщено «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника» Котляревського, якого в 1837 p. відвідав і мав з ним розмову про історію України і про збереження пам'яток української народності.

Важливу роль у розвитку культури і науки, поширенні освіти відіграв і Київський університет. З його заснуванням інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва. В першій половиш XIX ст. тут працювали вихованці Харківського університету М. Дяченко і О. Дяченко, які розробляли питання диференційованого та інтегрального обчислення. Помітний слід у розвитку проблем механіки та гідравліки залишив І. Рахманінов. Значні зрушення у розвитку фізичних досліджень пов'язані з іменами вчених Є. Кнорра і М. Тализіна. Під керівництвом Кнорра було засновано метеорологічну обсерваторію. Розвиток хімічної науки в університеті пов'язаний з діяльністю Г. Фонберга, який створив хімічну лабораторію. У цей час в університеті розпочалися перші дослідження в географії та геології. Значний внесок у розвиток ботаніки зробив Р. Траутфеттер. Під його керівництвом за планом В. Беретті у 1841 р. було закладено університетський ботанічний сад.

Перші вчені-медики університету були учнями і послідовниками М. Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових ідей належить В. Караваєву -- одному із засновників вітчизняної офтальмології.

88.

Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Великому Князівстві Руському, Київській Русі.

Хрещення Володимира. Фреска В.М.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 597; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.97.14.90 (0.025 с.)