Музична і театральна культура україни другої половини XVIII ст.

Музична і театральна культура

В історії української художньої культури другу половину XVIII ст. на­зивають «золотим віком української музики». У цей період класичних вер­шин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських компози­торів: М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського. Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу. Цей кульмінаційний момент го­тувався поступово упродовж поперед­ніх століть завдяки формуванню ос­новного класичного фонду українського фольклору в усьому розмаїтті йога жанрів, розвитку музичного виконав­ства та освіти, що зумовило зростання професіоналізму в різних галузях му­зичної культури. Вокально-хорова та інструментальна музика були невід'єм­ними складовими тогочасної театраль­ної культури - шкільної драми і вер­тепу. У театрі, професійній музиці яскраво виявився стиль бароко, а на­прикінці XVIII ст. - класицизм.

НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Епічні пісні, які український на­род складав упродовж тривалої бо­ротьби за національне й соціальне виз­волення, за козацько-гетьманської до­би досягли вершин свого розвитку. В думах та історичних піснях народ опоетизував героїчні сторінки вітчиз­няної історії, образи реальних історич­них осіб - гетьманів, козацьких ватаж­ків, народних месників. Серед них та­кі виняткові особистості, як Дмитро Байда-Вишневецький, Богдан Хмель­ницький, Іван Мазепа, Самійло Кіш­ка, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Данило Нечай, Максим Кривоніс, Іван Гонта, Нестор Морозенко, Олекса Довбуш, Іван Сірко, Пилип Орлик, Семен Палій, Устим Кармалюк.

Найпоширенішим жанром україн­ської музичної епіки були історичні пісні. їх тематика охоплює дві основ­ні сфери: боротьбу козацтва проти чу­жоземних поневолювачів у часи татаро-турецького лихоліття і гайдамацькі й опришківські антикріпосницькі повстання. На відміну від дум, музиці іс­торичних пісень притаманні маршовість, чіткість куплетно-варіаційної форми, виконання хором без супрово­ду (переважно чоловіками). З-поміж кращих зразків історичних пісень особливої популярності набула «Ой на горі та женці жнуть», в якій оспіву­ються реальні історичні герої Петро, Дорошенко та Петро Сагайдачний. Ав­торство пісні «Засвіт встали козачень­ки», ймовірно, належить Марусі Чурай - напівлегендарній співачці-полтавчанці, чиї твори здобули всенарод­ну любов завдяки глибині почуттів, щирості, чарівності мелодій.

В іншому епічному пісенному жан­рі - баладі - поєдналися особливості західноєвропейської фольклорної тра­диції й типові національні риси. За­звичай історико-героїчні і соціально-побутові балади мають драматичні ме­лодії, що підсилюють винятковість тем і сюжетів - найчастіше романтичних, а інколи й фантастичних. Наприклад, в одній з улюблених у карпатському краї народній пісні-баладі «Довбуш» оспівано образ славетного ватажка опришківського руху на Гуцульгцині:

Гей попід гай зелененький Ходить Довбуш молоденький. Та й на ніжку налягає, Топірцем ся підпирає.

Соціально-побутові пісні - ко­зацькі, кріпацькі, чумацькі, бурлаць­кі, наймитські тощо - відображували професійну спрямованість діяльності українців. У піснях цієї групи перева­жає тематика соціальної нерівності, несправедливості, тяжкої людської до­лі. Здебільшого вони розповідають про життєві поневіряння пригнобле­них представників трудового люду - бурлаків і чумаків, поміщицьких най­митів. Козацькі пісні глибоко ліричні й водночас драматичні. У кріпацьких превалюють сюжети тяжкої долі, лу­нають гостровикривальні мотиви.

Чумацькі й бурлацькі пісні пронизані тугою за родиною, яку довелося поки­нути, або, навпаки, - сповнені опти­містичного настрою і чекання майбут­ньої зустрічі з рідною домівкою (як, наприклад, пісня «Над річкою береж­ком»).

У часи козацтва український народ створив культ дружби і побратимства. Про народну шану до них свідчить, зокрема, такий уривок з бурлацької пісні «Забіліли сніги»:

Залежно від тематики пісень і мело­дії їх ліричні або драматичні. їм при­таманні експресивні, інколи деклама­ційні інтонації, мінорний лад, повіль­ний темп. Відомий зразок скорботної

козацької пісні про загибель героя -«Козака несуть». Родинно-побутові пісні є віддзеркаленням морально-етичних ідеа­лів українського народу. В них усебіч­но відображено родинні взаємини, під­невільне становище жінки, тяжку сирітську долю, лунають мотиви співчуття до кохання, на шляху якого постали різні перепони (передусім соціальна нерівність). Народнопісенна лірика - це історія людських сердець, людської душі - чистої і красивої. У піснях ін­ших народів навряд чи знайдеш такі високі ідеали родинних і міжстатевих стосунків, як в українських. У бага­тьох із них оспівано скромність, стри­маність, вірність у коханні, що вважа­лися специфічними рисами справжньої української дівчини. Водночас суворо засуджуються зради й джиґунство. Високо підносить українська пісня лю­бов і пошану до батьків. Здорова роди­на, в якій батьки люблять своїх дітей, а діти шанують батьків, усі живуть у злагоді, була основою світогляду укра­їнців.

Умовно родинно-побутові пісні можна поділити на такі жанрові різно­види, як ліричні, жартівливі (гумо­ристичні, сатиричні), танцювальні.

Розквіт пісенної лірики припадає на XVII—XVIII ст. Найпоширенішими у народному побуті в цей період стали протяжні пісні з емоційно насиченим мелодійним розспівом. Можна сказа­ти, що народнопісенна лірика - це істо­рія людських сердець, людської душі - чистої і красивої. Слова пісень зазвичай метафоричні, насичені специ­фічною символікою, яскравими порів­няннями (наприклад, жінки із зозу­лею). За емоційним змістом вони ві­дображують широкий діапазон настро­їв - від світлого суму до високої траге­дійності. Шедеврами української ліричної пісні стали «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Гаю, гаю, зелен роз­маю» та ін. Завдяки красі й емоцій­ності, мелодійній виразності, своєрід­ному духовному аристократизму українська пісенна лірика здобула світову славу.

Жартівливі й танцювальні пісні відповідають одному з архетипів укра­їнської ментальності - оптимізму сві­тосприйняття, життєрадісності, гумору і веселій вдачі. Засобами пародіюван­ня вони викривають вади людського характеру, соціальні суперечності. Му­зиці цих пісень, виконуваних соло або хором з інструментальним супроводом, притаманні чіткий ритм, швидкий темп, повтори або варіювання корот­ких і простих фраз. Приклади цього жанру - відомі пісні «Ой за гаєм, га­єм», «Дощик, дощик капає дрібнень­кий», «Ой джиґуне, джиґуне», «Гри­цю, Грицю до роботи» тощо.

Музична мова українських танців, з-поміж яких найпопулярнішими були метелиця, гопак, козачок, коломийка, вирізняється простими мелодичними зворотами, чіткою ритмічною структу­рою. Темпераментні коломийки - пісні-танки, поширені на західноукраїн­ських землях, - мають регіональну своєрідність, що полягає в загострено­му музичному ритмі. Театралізовані танці «Шевчик», «Лісоруби» ніби ілюструють окремі трудові процеси.

Неможливо перелічити всі жанрові різновиди й художні якості україн­ської народної пісні. Вони невичерпні, як і життя народу, що бере цілющі си­ли від матері-землі. Завдяки епічному фольклору слава про козацькі походи, хоробрість і мужність захисників укра­їнської землі поширювалася й за межа­ми України. Пригадаймо відому карти­ну «Козак Мамай» - він завжди із кобзою, тобто завжди з піснею.

Нотні записи українських ліричних і жартівливих пісень уперше було над­руковано в збірках, виданих у Петер­бурзі наприкінці XVIII ст.

ПРОФЕСІЙНА МУЗИЧНА КУЛЬТУРА

ВОКАЛЬНА МУЗИКА

За доби козацтва в Україні набув поширення позацерковний духовний спів. Духовні пісні створювали відо­мі культурні діячі, богослови й пись­менники П. Беринда, Д. Туптало (Димитрій Ростовський), К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович та ін. Хоча музичний професіоналізм того часу розвивався переважно в надрах церковної музики, поступово в му­зичному побуті зароджувалися й світські вокальні жанри — канти1 та псальми2.

Кант має куплетну будову, чіткий ритм. Він виконується найчастіше на три голоси: верхні два йдуть паралель­ними терціями, а третій (бас) стано­вить гармонічну основу. За змістом канти можна поділити на філософські, урочисті (панегіричні), ліричні, жар­тівливо-сатиричні.

Канти і псальми включали до репер­туару мандрівні дяки, лірники, викону­вали учні Києво-Могилянської акаде­мії. Лірник зазвичай співав канти з хлопчиком-поводирем або іншим лірни­ком, а третій голос грав на інструменті.

Поряд із кантом у побутовому музи­куванні поширюється пісня-романс3, виконувана під акомпанемент клаві­корду4, бандури, торбану, пізніше -фортепіано або гітари. Цей вокальний жанр мав фольклорне коріння. У яскравих народних піснях-романсах («Ой глибокий колодязю, золотії ключі», «Ой не стелися хрещатий барвінку», «Ой у полі криниченька» та ін.) фор­мувався самобутній співучий стиль своєрідного українського бельканто. Для нього характерні лірична образ­ність, вільний мелодійний розспів, ви­гадлива ритміка. Наприкінці XVIII ст. лірико-драматичні, галантно-сентимен­тальні, філософсько-повчальні й жар­тівливі пісні-романси-витісняють з ви­конавської практики канти.

До нашого часу збереглося чимало рукописних співаників. Імена авторів пісень, що увійшли до них, найчастіше не відомі. їх створювали студенти, вчителі співу, регенти. Більшість пі­сень у рукописних збірках записувала­ся київським знаменем без зазначення темпу, розміру, характеру виконання. Інструментальний супровід узагалі не нотувався, його треба було імпровізу­вати. Тому відтворити тогочасне зву­чання досить складно.

Розвиток пісні-романсу пов'язаний із творчістю багатьох композиторів — професіоналів і аматорів. Одне з провідних місць у цій царині музичної творчості належить Григорію Сково­роді (1722-1794) - видатному україн­ському філософу-просвітителю, поето­ві, митцеві, педагогові. Він був обдаро­ваним музикантом, грав на багатьох інструментах. З музичної спадщини Г. Сковороди збереглися канти «Пасти­рі милі» та «Ангели, знижайтеся», збірка «Сад божественних пісень». Йо­го мелодії дійшли до нашого часу в різ­номанітних усних версіях бандуристів і лірників як «сковородинські пісні». Чимало творів філософа-просвітителя, яким притаманні прості мелодичні зво­роти, поступово стали народними, тоб­то фольклоризувалися. Це, наприк­лад, «Ой ти, птичко жовтобоко», «Стоїть явір над водою», «Про правду і кривду». Сатиричний кант «Всякому городу нрав і права» використали у своїй творчості І. Котляревський («На­талка Полтавка»), М. Лисенко (одно­йменна опера). Згадка про нього є у повісті Т. Шевченка «Близнецы».

Своєрідним підсумком духовно-пі­сенної творчості українського народу упродовж понад двох століть став Почаївський «Богогласник» (1790-1791) -перша в Україні друкована збірка ду­ховних, пісень, цінна художня пам'ятка епохи. її було надруковано отцями-василіанами в монастирській друкарні містечка Почаєва на Волині. Збірка містить 248 віршів з нотами, поділених на чотири розділи: пісні про Ісуса Христа, Богородицю, інших святих, покаянно-моралізаторські. Тексти на­писано переважно церковно-слов'янсь­кою і книжною українською мовою, подекуди - польською і латинською. Більшість творів збірки анонімні, хоча з акровіршів2 можна з'ясувати прізви­ща їх авторів - Г. Кониського, Г. Ско­вороди, Д. Туптала.

ХОРОВА КУЛЬТУРА

Наприкінці XVI ст. виник новий хо­ровий жанр, що став провідним в українській професійній музиці козаць­кої доби, - партесний концерт. Його становлення відбувалося під впливом стилю бароко. Концертність стала спо­собом вияву контрастів, динамізму бо­ротьби різних стихій. Театральність, патетична риторика, притаманні стиле­ві бароко, позначилися на прийомах музичної композиції - зіставленні емо­ційно-динамічних планів, чергуванні хорових, ансамблевих і сольних епізо­дів. Діапазон образного змісту цих од­ночастинних акапельних концертів (С. Пекалицького, М. Ділецького та ін.) був досить широкий: він охоплював піднесено-урочисті, лірико-драматич­ні, гумористичні чи сатиричні сфери.

Поступово під впливом західноєвро­пейської професійної музики одночас­тинний партесний концерт доби бароко змінюється циклічним духовним кон­цертом періоду класицизму, побудова­ним на контрастному зіставленні час­тин циклу.

Велика музична форма і складні прийоми поліфонічного розвитку дава­ли змогу композиторам передавати в музиці високі гуманістичні ідеали епо­хи: загальнолюдські моральні ціннос­ті, філософські роздуми про сенс жит­тя. У творчості видатних представни­ків української музичної культури другої половини XVIII ст. М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського багаточастинний концерт набуває рис своєрідної хорової симфонії.

Основоположником жанру духовно­го хорового концерту циклічної струк­тури в українській музиці був Максим Березовський (1745-1777) - компози­тор і співак, митець яскравої творчої ін­дивідуальності. Він також створив опе­ру «Демофонт» і сонату для скрипки і чембало у трьох частинах, які стали першими зразками музично-театрально­го і камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Хорова спадщина композитора охоплює концерти, літур­гії та інші твори. Його твори вирізня­ються високою емоційністю, вишуканістю композиторського письма, худож­ньою досконалістю, красою й виразніс­тю. Четверта частина з літургії2 М. Березовського «Вірую» стала одним із найпопулярніших церковних творів.

Справжньою перлиною духовної му­зики є драматично-трагедійний концерт «Не отвержи мене во время старости». Новаторство цього твору полягає в зі­ставленні чотирьох частин циклу, ан­самблевому і хоровому виконанні. У такий спосіб композитор втілив ідею конфліктності різних музично-образ­них сфер: скорботності, туги, безнадії, схвильованості, обурення, протесту то­що. Глибокий за змістом текст, який розповідає про життя і смерть, ціннос­ті людського буття, ніби перегукується зі сповненою трагізму біографією мит­ця. Творчість М. Березовського, що органічно поєднала традиції західноєв­ропейської (італійської) музики з еле­ментами мелодики українських пісень, мала непересічне значення для подаль­шого становлення вітчизняного профе­сійного музичного мистецтва.

Артемій Ведель (1767-1808) - ком­позитор, хоровий диригент, співак (те­нор), скрипаль, педагог - увійшов в іс­торію музичної культури як митець, який писав виключно сакральну хоро­ву музику. Він розвивав багатовікові традиції української хорової культури, народної творчості. Багато творів ком­позитора не дійшли до нашого часу. Нам відомі близько ЗО хорових кон­цертів, серед них - «Доколе, Госпо­ди.», а також частини з «Літургії», «Всенощна», «Покаянне тріо».

Діапазон концертів А. Веделя - від скорботних до урочисто-величальних. Його музика вирізняється експресив­ністю мелодики. Особливо запам'ято­вуються виразні тенорові соло - дра­матичні декламації імпровізаційного характеру, споріднені з українськими думами.

Неабиякий вплив на формування стилю митця мала українська побутова пісенно-романсова лірика. Наприклад, мелодика його прекрасної «Херувим­ської»1 близька до української народ­ної пісні «Повій, вітре, на Вкраїну». Простота й виразність, співучість і щирість зумовили популярність цієї музики. Яскрава самобутня творчість А. Веделя, композитора-лірика, відоб­ражувала гуманістичні ідеали епохи.

Дмитро Бортнянський (1751-1825) -класик хорової музики XVIII ст. У його творчості поєдналися найнові­ші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями.

В історію світової культури Д. Борт­нянський увійшов як реформатор цер­ковного співу. Він створив понад 100 хорових творів - святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо. Серед них - дві літургії, хорові кон­церти для одного та двох хорів (чоти­риголосні та восьмиголосні). Стилеві майстра притаманні інтонаційне ба­гатство, оригінальність прийомів полі­фонічного письма, стрункість форми. і Французький композитор Гектор | Берліоз, вражений високим професіо­налізмом Д. Бортнянського, так писав про його концерти у виконанні Петер­бурзької придворної капели:

Крім хорової музики Д. Бортнян­ський написав кілька опер, «Концерт для чембало з оркестром», «Концертну симфонію», сонати для клавесину, квін­тет, тобто започаткував в українській музиці низку камерно-інструменталь­них жанрів. Створені на італійські ліб­рето опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій» ставилися у театрах Венеції.

Значний вплив справила творчість Д. Бортнянського на західноукраїн­ських композиторів XIX ст. Його хо­рова музика і досі звучить у багатьох країнах світу.

В одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка - Єпископальному Соборі святого Івана Богослова стоїть єдине в світі скульптурне зображення Д. Борт­нянського. Його встановлено поряд з 11 іншими скульптурами найвидатніших авторів церковних творів - Дави­да, автора псалмів, св. Цецилії, покро­вительки церковної музики, св. Григо­рія Великого - папи Римського, що запровадив григоріанський хорал, єв­ропейських композиторів Дж. Палестріни, Й. Баха, Г. Генделя та ін.