Українська культура як частина світової культури.

Українська культура як частина світової культури.

Українська культура, як і імена багатьох її творців, знана в усьому світі. Проте, будучи унікальною, як і інші культури, та високорозвиненою, вона тривалий час мала ховатися в затінку інших культур. Їй випала нелегка історична доля – вижити за будь-який умов. І вона вижила, довівши цінність свої надбань для культурного досвіду всього людства.
До українських мелодій звертаються відомі німецькі композитори, зокрема Йоган Бах (1665 – 1750). Українські пісенні елементи загалом виділено у більш як десяти його творах. Одним із найцікавіших моментів у історії взаємин із німецькою професійною музикою було звернення композитора Людвіга Ван Бетховена до джерел української пісні у першій половині XIX с. Пишучи свою оперу "Викрадення із Сералю", великий французький композитор А.Моцарт скористався українськими пісенними мелодіями, а також увів їх у дванадцяту фортепіанну сонату.
У період 17-18ст. українська музика мала вирішальне значення для культурного розвитку Східної Європи, і в першу чергу – Росії. За свідченням Мирослава Антоновича, українці принесли із собою до Росії нотне письмо на п'яти лініях (так зване "Київське знамя"); куплетну (строфічну) пісню у вигляді "кантів", поліфонічну партесну музику; нові літургічні мелодії, або ж варіанти старих традиційних мелодій, як ось київський, болгарський, грецький та інші розспіви. Українська мелодія (українські розспіви) та українська партесна музика, принесені в Росію українськими співаками, композиторами, теоретиками і взагалі українськими переселенцями, за висловом дослідника російської минувшини П.Безсонова, просто "колонізували Росію". На початку XVII ст. "усе малоросійське було у значній моді й шані в Москві" (В.Перетц "Малорусское влияние в Москве XVII – XVIII вв.).
У 1737 р. у м.Глухові була відкрита музична школа, де готували співаків для придворної царської капели, де вчилися майбутні кобзарі, лірники, скрипалі, сопілкарі. За царювання Петра І та цариці Єлизавети в придворні штати було введено співаків, бандуристів, кобзарів з України, зокрема із Глухівської музичної школи. Співав там і наш великий філософ Григорій Сковорода.
Згадаймо ще й Петра Чайковського, композитора-напівукраїнця, який у багатьох своїх творах використовує народну пісню. В останній частині його Другої симфонії звучить українська веснянка “Журавель”, козацько-чумацьку мелодію чуємо в головній темі другої частини Першого концерту (рід сонати) для фортепіано з оркестром, а в першій темі останньої частини цього концерту маємо майже не змінену мелодію веснянки "Вийди, вийди, Іваночку".
Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

Витоки формування української культури. Загальна характеристика

Етапи формування етносу:

1) Праслов’янський, спільнослов’янський (6 ст н.е)

2) Праруський, прасхіднослов'янський (7-8ст н.е)

3) Епоха розгалуження сх. Слов'ян на Північну, Середньоруську і Південно-Руську групу (9-10 ст)

4) Епоха етнічного та мовного об’єднання сх. Слов'янства (10-11 ст)

5) Формування трьох східнослов’янських мов та народностей як окремих систем (з 13 ст)

Взагалі сх-слов’янські племена в 6-8 ст перебували на одному етапі культурного, економічного та політичного розвитку. В деяких регіонах цей процес відбувався більш інтенсивно. Поселення Гайворон (виявлення центрів залізодобування, залізообробки), Зимно, Пастерська.

Якісний перелом обробки металу припадає на 7-8 ст. Менш розвиненою була ювелірна обробка.

Світогляд слов'ян – язичниство. Культ природи.

Наступний етап етнокультурної консолідації – Руська Земля (8-9 ст), яка об’єднує землі полян, древлян, сіверян і частково дроговичів. В цей період виникають прошарок залежних людей, які пізніше стануть основною формою стану феодального суспільства. В цей період центром нового утворення стає м. Київ (князь Кий). Саме в цей період за слов’янами закріпилася назва “русичі».

Виникла Київська Русь. Пізніше вона поширилася на інші племена. В 14 ст вживалася як самонавза українців та білорусів.

Руська земля перестала справлятися з навалою кочівників. За гроші вони наймають норманські війська. Почалася династія Рюриковичів.

Наприкінці 9 ст завершився процес утворення Київської Русі, культура якої стала результатом тривалої економічної політики та етнічної консолідації сх. Слов’ян.

Подальший культурний розвиток сх-слов*янських земель пов’язаний з новим державним утворенням Київська Русь.

Початок криличного книгодрукування та його значення для поширення наукових знань.

Українське бароко 17-18 ст.

Украї́нське баро́ко або Коза́цьке баро́ко — назва мистецького стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького уXVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

Українське бароко 17 століття нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини.

Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко.

Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. «Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.

Такі хрещаті дерев'яні храми — типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З'явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, стародруки, що належать до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності.

Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду.

Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва — архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України.

Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало художній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.

Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

Провідне місце у культурному житті тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також відноситься до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури.

Художня мова відтворення портретного образу своєрідно використовувала європейські барокові ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система.

Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства, їхні прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про військових і політичних діячів України тих часів.

Період, що був після ренесансу, названий бароко, довго сприймався як відхилення від канонізованих норм естетики попередньої епохи, мав на собі тавро чогось химерного, негармонійного. Дух епохи бароко в Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску.

Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку — європейського бароко, з другого — народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

Театр

На XVII-XVHI ст. припадає період розвитку українського шкільного те­атру. Він зародився у навчальних зак­ладах - Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах.

У ті часи в межах вивчення обов'язкових предметів - поетики й риторики - уч­нів навчали складати декламації, вір­шовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя.

Часто вони приурочувалися до релігійних свят, днів пам'яті святих або відомих духовних осіб, військових перемог, приїзду до навчального закладу висо­коповажних гостей тощо.

Декламації та діалоги - безпосеред­нє джерело виникнення шкільної дра­ми. Відповідно до програми навчання їх писали викладачі поетики. Проте учні не лише розігрували готові п'єси, а й брали участь у їх створенні. Філософсько-естетичне обґрунту­вання принципів шкільної драми -трагедії, комедії, трагікомедії - здій­снив реформатор українського бароко­вого театру Феофан Прокопович.

До шкільного репертуару включали переважно різдвяні й великодні драми, а також п'єси морально-дидактичного й історичного змісту. Барокові риси шкільної драми вия­вились у контрастному зіставленні драматичного й комічного. Між акта­ми серйозної шкільної драми, яку гра­ли «книжною» мовою, з розважаль­ною метою виконували веселі й жар­тівливі інтермедії, написані доступ­ною народною мовою. Сюжети інтер­медій зазвичай зводилися до простих епізодів з народного побуту.

Вертеп Із Різдвяною шкільною драмою, що має давнє коріння в українській обрядовості, тісно пов'язаний національний ляльковий театр вертеп. Час виникнення його ще й досі точно не з'ясовано, адже не розшукано текстів вертепних драм.

Відомо, що студенти-мандрівники ходили під час Різдвяних свят із вертепом селами й хуторами, відвідували панські садиби й козацькі оселі, заробляючи собі на хліб. Вертепна дія розігрувалася у великій дерев'яній скрині. Така конструкція скрині не випадкова: вона відповідала особливостям сюжету, що розгортався за двома сюжетними лініями - релігійною і народною.

На верхньому, «небесному», поверсі розігрувалася християнська драма-містерія про народження Христа Дівою Марією, співалися янгольські хори, канти, колядки. На нижньому, «земному», - стояв трон царя Ірода, діяли Смерть, Чорт та інші персонажі. У другій, інтермедійній дії розігрувалися комічні сценки та діалоги з українського життя, виконувалися народні пісні й танці, грали «троїсті музики». На Галичині, Буковині й Закарпатті набув популярності так званий живий вертеп, в якому замість ляльок грали люди-актори. Загалом вертепна драма стала улюбленим видовищем широких кіл народу, предтечею демократичного театру. Початки драматичного театру зародилися в гетьманській столиці Глухові. Тут діяла акторська трупа гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського. Першою виставою в гетьманському палаці була комічна опера «Ізюмський ярмарок», поставлена французькою мовою (1751).

Таким чином, український театр козацько-гетьманської доби, що синтезував поетичне слово, акторську гру, декоративний живопис, музику і танець, став яскравим утіленням стилю бароко. Українські діячі, зокрема вихованці Києво-Могилянської академії, сприяли поширенню вітчизняних мистецьких традицій за межами батьківщини.

 

 

Чим займаються січовики?

· Козакування - засвоєння молодими людьми січових вмінь і навичок, необхідних для повсякденного життя, козацьке загартування, внутріорганізаційна діяльність, засвоєння вартостей, традицій Січі, набуття досвіду січового життя.

· Воцерковлення - засвоєння січовиками засад Православної віри, їхнє залучення до духовних вартостей Православ'я, сприяння організації життя, служінню молодих людей на приході.

· Українознавство - ознайомлення молодих людей з історією, культурою і природою України, громадським життям, її політичною системою, досягненнями науки та економіки. Різновидами українознавчої діяльності є краєзнавство (вивчення рідного краю - своєї "малої батьківщини") і козакознавство (вивчення і засвоєння історії, культури, вартостей і традицій українського козацтва, Запорозької Січі).

· Служіння - громадянське виховання січовиків, доступна за можливостями і підготовленістю січовиків діяльність з допомоги ближнім - своїм рідним, січовим побратимам і посестрам, друзям, місцевій громаді, суспільству в широкому розумінні цього слова. Важливою формою служіння є благодійна робота молодих людей на приході.

Загальна характеристика

Мистецтво радянського періоду умовно рахують з часів більшовицького перевороту 1917 - 1918 рр. до року розпаду СРСР. Особливо значними були відмінності у офіційному мистецтві держави, що займала ворожі, альтернативні позиції по відношенню до мистецтва доби царату. Мистецтво СРСР мало також агресивний, пропагандиський характер з могутнім впливом цензури і заборони на використання як цілих галузей попереднього митецького періоду (іконопис, монументальне сакральне мистецтво, сакральна архітектура), так і заборону на формальні пошуки, заборону на стилістику модерних форм, декларованих як шкідливих ідеологічно, антирадянських і чужинських. До них були віднесені - кубізм, абстракціонізм, футуризм, сюрреалізм тощо.

Агітаційна порцеляна

Дещо незвичним явищем нового радянського мистецтва стала агітаційна порцеляна. Посуд прикрасили розписами, близьким до плакатів революційної тематики з використанням політичних гасл, червоних зірок, сільського реманенту, робітниць в червоних хустках та стилістики супрематизму, агресивного авангарду. Після традиційних орнаментів, квіткових та візерункових мотивів ці теми сприймались справжньою місцевою екзотикою. Серед творців агітаційної порцеляни 1930-х рр. - Леонов Петро Васильович.

Мистецтво плакату

Серед жанрів, здатних швидко відгукнутись на актуальні події чи швидко донести вимоги уряду до населення був плакат радянського періоду. На відміну від косервативного живопису плакат не потребував значного часу на усвідомлення подій, оперував узагальненими образами, мав великі наклади, відносто дешево коштував. Більшовицький уряд відразу почав використовувати плакат з метою пропаганди нових вимог, знайомств з політичним курсом московського уряду. Частка творів того періоду мала непересічне мистецьке значення і характерні ознаки доби громадянської війни, кампанії по допомозі голодуючим, залученню добровольців в народне ополчення, на освоєння целінних земель чи на комуністичні будівництва.

Терор проти інтелігенції

Наступ на українську культуру йшов одночасно з розгортанням терору проти української інтелігенції. Першим ударом по ній став так званий процес Спілки визволення України (1929-1930 pp.), на якому були засуджені кілька провідних учених, членів ВУАН, а також письменників, політичних і церковних діячів. Після цього в Академії проводилися «чистки», майже припинили роботу найдіяльніші її секції, в тому числі історична. З 1929 р. почалося цькування Михайла Грушевського. У березні 1931 р. він був вивезений з Києва до Москви і заарештований як керівник «Українського національного центру».

Мабуть, «великий вождь» побоювався негативної міжнародної реакції. Його колеги і учні зазнали набагато суворіших переслідувань, багато з них загинули в трудових таборах та тюрмах. Майже всім репресованим інкримінувалося звинувачення в українському буржуазному націоналізмі або антирадянській діяльності. Слідом за істориками — «буржуазними фахівцями» настала черга українських істориків-марксистів: керівник низки наукових закладів УСРР М. Яворський, разом з частиною своїх колег і учнів, був засланий на Соловецькі острови і там загинув, як і багато його послідовників.
З 1933 р. розгортається кампанія винищення українських літераторів. На початку року був безпідставно заарештований поет і драматург М. Яловий. Вражений арештом друга, жахливою атмосферою в Україні, застрелився Хвильовий. Незабаром до тюрем і концтаборів потрапили десятки визначних літераторів, частина яких тут же була розстріляна: Г. Косинка, Д. Фальковський, К. Буревій, О. Близько та багато інших. Були репресовані О. Вишня, М. Куліш, М. Зеров, О. Досвітній, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Е. Плужник, С. Пилипенко.
Тепер уже знищували не старих буржуазних фахівців, а молоду українську інтелігенцію, яка виросла і сформувалася в умовах радянського ладу. Ці люди не належали до антикомуністів і антирадянщини. Вони були винні лише в тому, що мали гарячі патріотичні переконання, готовність творити нові духовні цінності на благо українського народу. Знищуючи їх, сталінське керівництво грішило і проти ідеї інтернаціоналізму, і проти догм марксизму-ленінізму.
У 1933-1934 pp. страчувались, висилалися в концтабори тисячі представників нової радянської інтелігенції. Було знищено окрасу театрального мистецтва — експериментальний театр «Березіль», а його керівник, талановитий актор і режисер Л. Курбас, загинув у концтаборі. Прославлені на весь світ фільми Олександра Довженка зняли з прокату, а самого його змусили переїхати до Москви. Громлячи Наркомат освіти, організований та укомплектований О. Шумським та М. Скрипником з патріотично налаштованих освітян, репресували і знищили велику кількість учителів.

Апогеєм репресій стали 1937-1938 pp., коли вони охопили весь СРСР. Скориставшись загадковим убивством С Кірова, одного із популярних партійних діячів, Й. Сталін з маніакальною підозрілістю винищував тисячі керівних і рядових комуністів, переважно старого покоління. Заарештованих піддавали тортурам, заохочувалися доноси та наклепи. Не витримуючи фізичних мук, заарештовані давали неправдиві свідчення і на себе, і на своїх знайомих та родичів.

Партійно-державне керівництво України, яке проводило лінію Сталіна і навіть брало участь у репресіях, тепер само стало жертвою. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, у тому числі першого секретаря ЦК КП(б)У С Косіора. Відбувалося масове винищення військових кадрів. Був розстріляний командувач військових округів республіки, відомий воєначальник І. Якір.
Наслідки:

1. Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов'язаних родинними узами з репресованими, — так званих "членів сімей ворогів народу", сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся.

2. За наявною статистикою засуджена в 1937-1938 рр.. 1344923 людини, з них засуджено до вищої міри покарання 681 692 людини або 50,69%. Кожен другий із засуджених за політичними мотивами у 1937-1938 рр.. був розстріляний.

Наука

З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були евакуйовані на Схід. Переважна їх більшість, а також Президія АН України працювали в Уфі.

Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби.

М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.

Освіта

У роки війни понад 30 українських вузів працювали в евакуації. У лютому 1942 р. поновив роботу у Кзил-Орді (Казахстан) університет, що утворився з об'єднаних в один Київського та Харківського університетів, Одеський перебував у Байрам-Алі (Туркменія), Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Миколаївський суднобудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів.

У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області, у Свердловській, у Новосибірській. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.

Великим був внесок літераторів у мобілізацію людей на боротьбу з фашизмом. Близько 80 письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію. Серед них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, А. Малишко, Л. Первомайський, М. Стельмах та ін.

Від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни літератори перейшли до широкого висвітлення подій, поглибленого показу героїки війни. Зокрема, П. Тичина правдиво відобразив будні війни в поемі "Похорон друга". Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми М. Бажана "Данило Галицький". У 1942—1943 pp. М. Рильський видав збірки патріотичних віршів "Слово про рідну матір", "Світова зоря", поему "Жага". В. Сосюра написав збірки "В годину гніву" та "Під гул кривавий", видані в 1942—1943 pp. Публікували свої твори митці С. Олійник, І. Нехода, М. Шпак, М. Нагнибі-да, С. Воскрекасенко, В. Бичко та багато інших.

Як і всі жанри літератури, набирає силу сатира, яка шукає свій тон, свої образи, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія антифашистського спрямування стає покликом до боротьби з ворогом.

Преса. Радіо

Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників.

Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська література", "Україна" та "Перець".

У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони.

Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві.

Театр та кіно

Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт.

Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р. відновили свою роботу студії художніх фільмів.

Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх фільмів, бойових кінозбірників. Зокрема Київська кіностудія поставила фільми "Олександр Пархоменко" Л. Лукова, "Як гартувалася сталь" М. Донського, "Партизани в степах України" І. Савченка.

Працівники хронікально-документального кіно створювали своєрідний літопис боротьби з окупантами. При штабах фронтів діяли спеціальні кіногрупи. Вони брали участь у створенні 500 номерів кіножурналів та близько сотні воєнних фільмів, зокрема "День війни", "Народні месники", "Чорноморці", "Битва за Кавказ" та ін.

Кінооператори України у 1943 р. паралельно з роботою для Центральної студії кінохроніки почали створювати власні кіножурнали. У квітні цього ж року на екрани вийшов перший номер кіножурналу "Радянська Україна" та кілька спеціальних кіновипусків. Важливою подією став документальний фільм "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), створений О. Довженком.

Провідними темами у творчості композиторів періоду війни були патріотизм, віра в перемогу над ворогом. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні, романсів та ін.

Образотворче мистецтво

Умови воєнного часу вимагали перебудови всього художнього життя, підвищеної уваги до агітаційно-масових форм. Бригади художників виїжджали на фронт, заводи, у колгоспи, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Кореспондентами фронтових газет, авторами бойових листків були О. Будников, М. Огнівцев, П. Пархет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет, зі зброєю в руках боролися проти ворога.

Відновлення системи освіти

Після звільнення території України від німецько-фашистських загарбників розпочалося відновлення зруйнованих підчас війни шкіл, закладів культури, наукових установ.

Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами самого населення – «методом народної будови». У 1944-1945 рр. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. На 1950 р. довоєнна мережа шкіл була практично відновлена, але для налагодження нормальної системи освіти цього було недостатньо. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості і у робітничих селищах, була розташована у приміщеннях, мало пристосованих для навчання.Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах і навчальному обладнанні. Для матеріальної підтримки тих, кого батьки не могли забезпечити мінімумом необхідного для навчання, створювався фонд всеобучу.Труднощі, що стояли перед системою освіти, викликали необхідність запровадження мережі вечірніх шкіл. Були засновані також навчальні курси для до­рослих, професійні заочні школи.

Але реалії часу потребували все більше освічених людей. У 1953 р. було здійснено перехід дообов'язкової семирічної освіти. Це, у свою чергу, створило додаткові труднощі – нестачу приміщень, вчителів, навчальних посібників.У повоєнні роки розпочався процес неухильного скорочення шкіл з українською мовою викладання.

Закривались національні школи (польські, угорські, румунські та ін.). Всі вони були перепрофільовані на російські.Протягом четвертої п'ятирічки було відтворено і систему вищої освіти.Викладання в більшості вузів велося російською мовою.

Розвиток науки в Україні

У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень.

Головною науковою установою України залишалась Академія Наук УРСР, яку очолював О.Палладін.

Генеральним конструктором будівництва космічних кораблів у СРСР став виходець із Житомирщини С. Корольов.

Під керівництвом С.Лебедєва у Києві у 1948-1950 рр. було виготовлено першу в Європі цифрову обчислювальну машину.

Президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т.Лисенко, підтриманий Й.Сталіним, пообіцяв створити за короткий час надлишок сільськогосподарської продукції за допомогою власної методики виведення нових рослин і порід худоби, оголосив ген міфічною частинкою.

Засоби масової інформації

Першочергова увага державних органів приділялася відновленню роботи видавництв, преси, радіомовлення. З відбудовою поліграфічної бази збільшуються кількість назв та тиражі газет і журналів.

Плідною була робота видавництв, які одразу ж після визволення Харкова та Києва були реевакуйовані. Розгорнули свою діяльність Українське державне видавництво, Видавництво Академії наук України, Державне видавництво образотворчого мистецтва та музичної літератури УРСР, у 1957 р. створено Державне видавництво дитячої літератури України (з 1964 р. "Веселка"), обласні книжково-журнальні видавництва в Харкові, Одесі, Львові та інших містах. Усього в 1945 р. в Україні було випущено понад 1000 назв книг тиражем близько 19 млн примірників.

Величезна увага приділялась радіофікації. Наприкінці 1943 р. розпочато будівництво Харківської, Дніпропетровської і Київської радіостанцій.

У наступні роки швидко відновлювалась і розширювалась радіофікація України.

Культосвітні заклади

Великого значення держава надавала роботі культосвітніх закладів, на які покладалися завдання з формування загального високого культурного рівня всіх соціальних груп.

У кожному населеному пункті, визволеному від фашистів, силами трудящих відбудовувалися і ремонтувалися будинки культури, клуби, бібліотеки, музеї, а також радіо- і кіномережа. У будинках культури, клубах створювалися гуртки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми, працювали радіовузли, надходили газети, журнали, книги; тут читались лекції, доповіді. Відбудовані силами трудящих клубні заклади ставали справжніми осередками культури.

Велику роботу проводили бібліотеки, які у визволених районах потрібно було створювати заново. Важливу роль у здійсненні культурно-виховної роботи відігравало кіно — найбільш масовий вид мистецтва. Не вистачало кваліфікованих кадрів, приміщень для кінотеатрів, обладнання. З часом кількість їх збільшувалась. Було створено багато нових музеїв: "Молода гвардія" у Краснодоні, "Оборона Одеси", Корсунь-Шевченківський історичний, Ольги Кобилянської в Чернівцях, Т. Шевченка в Києві, образотворчого мистецтва в Ужгороді та ін.

За роки післявоєнної відбудови народного господарства в республіці відновлено діяльність зруйнованих клубів, бібліотек, музеїв, а також створено нові культурно-освітні заклади.

Кіно

Великі завдання на завершальному етапі війни постали перед працівниками українського кіномистецтва. У червні 1944 р. повернулася з евакуації й одразу розгорнула свою діяльність Київська студія художніх фільмів. Відбудовчі роботи розпочалися на Одеській студії художніх фільмів. Творчим успіхом кінематографістів був вихід на екрани фільмів "Нескорені" за повістю "Батьки і діти" Б. Горбатова — про боротьбу шахтарів Донбасу проти фашистських окупантів, "Зігмунд Колосовський", "В далекому плаванні" за мотивами "Морських оповідань" К. Станюковича, "Украдене щастя", "Доля Марини", "Командир корабля" та ін.

Розгорнула роботу Українська студія хронікальних фільмів, яка повернулася до Києва влітку 1944 р.

Кіностудіями України 1951 р. було випущено лише 9 фільмів, а в 1956 р. на Київській, Одеській та Ялтинській кіностудіях щорічно знімалося 4—7 фільмів. А. Бучма та О. Швачко зняли фільм "Земля" за повістю О. Кобилянської, М. Донськой — "Мати" за романом М. Горького, В. Івченко — "Назар Стодоля" за п'єсою Т. Шевченка та ін.

Література 60-х років

Помітним явищем культурного життя став вихід у світ низки фундаментальних праць: багатотомної "Української радянської енциклопедії", шеститомної "Історії українського мистецтва", "Шевченківського словника", "Словника української мови" Б. Грінченка.

Борис Тен збагатив українську культуру перекладом гомерівських поем "Іліади" та "Одіссеї", М. Лукаш здійснив майстерний переклад українською мовою "Фауста" й "Декамерона" знайомили українського читача з класичними й сучасними творами європейської і світової літератури.

„Відлига" породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво - рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого через переклади,до України потрапляли твори Е.Хемінгуея, А.Камю, А.Сент-Екзюпері, Ф.Кафки та ін.

Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація". З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму" автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ле