XXIIi. Як навчатися української літературної мови

Знати свою літературну мову без доброго відповідного навчання ніхто не може, а тому, на закінчення цієї праці, подам іще короткі вказівки, з чого саме можна корисніше навчатися української літературної мови. Я вкажу тут тільки важніше, і то для навчання мови літературної.*

 

 

* Про необхідність навчатися рідної мови й як саме навчатися я писав іще в київській "Раді" ч. 197, 198, 200 і 202 за 1909 рік: "Вчімося рідної мови!" Див. іще мою статтю "Української літературної мови мусимо вчитися, щоб знати" // "Рідна Мова", 1933 р., с. 33-42.

 

 

ГРАМАТИКА

 

Граматик у нас написано немало, але не всі вони мали на оці власне мову літературну, а до того й соборну. Є. Тимченко. Українська граматика, ч.ч. І і II, Київ, 1917 р., цінна праця. Для початкового навчання й для школи І. Огієнко дав у 1918-1919 роках у Києві два видання підручника "Рідне Писання", в двох частинах, що в Україні вживався по 1930 рік. До шкіл була введена також "Початкова граматика української мови" Олени Курило, ч. І — II, вийшло кілька видань.

 

Для самоосвіти й наукового вивчення був підручник І. Огієнка "Краткій курсъ украинскаго языка. Изъ лекцій по исторіи украинскаго языка, Київ, 1918 р., 240 с.; року 1919-го ця праця вийшла другим доповненим і переробленим виданням: "Курсъ украинскага языка, 328 с. Для самоосвіти року 1926-го появилася "Українська мова" М. Грунського та Г. Сабалдиря. Але для самоосвіти дорослим відповіднішою була б праця В. Сімовича "Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці", 1919 р., вид. 2-ге 1921 року. Коротша праця, що весь час має на оці літературну мову, це буде Іван Огієнко. "Рідне Слово", початкова граматика української літературної мови, ч. І фонетика й правопис, 1935 р., ч. II морфологія й складня, 1937 р. Як підручник для школи й самонавчання, ця праця скрізь підкреслює місцеве — говіркове, чого в літературній мові вживати не слід. Частина II цієї праці подає власне те, що потрібно знати про свою літературну мову широкому загалу. Останніми часами на еміграції вийшли: Проф. П. Koвалів. Граматика української мови, Мюнхен, 1936 р. підручник для гімназій; Проф. В. Катран. Граматика української мови. Фонетика й морфологія. Мангайм, 1946 р., підручник для старших клас гімназій й самоосвіти; Ю. Шереx. Граматика української мови, ч. II: складня.

 

ПРАВОПИС

 

Коли Українська Академія наук спокійно працювала, вона виробила правопис, який і був ухвалений, і владою затверджений для всеукраїнського вжитку 21 березня 1929 року. Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові прийняло його 25 травня того ж року, і таким чином цей академічний правопис став у нас соборним. На основі цього правопису Г. Голоскевич склав "Правописного Словника", 1930 р., вид. 7, с. 451, близько 40.000 слів, але з нестійкими правилами писання чужих слів. Склав також і О. Ізюмов Правописний словник, 1931 р., Харків, 580 с., близько 60.000 слів, уже з тими новими поправками (головно про ґ, ль) для школи, яких голосно добивалося вчительство; цього Ізюмового словника перевидано року 1940-го у Львові, за редакцією Ол. Панейка, але зі значними місцевими поправками, так що він перестав бути правописним словником літературної мови. А. Оpeл. Правописний словник, Авґсбурґ, 1946 р., 272 с.

 

Сам кодекс українського правопису вийшов окремою книжкою: Український правопис, Харків, 1930 р., 103 с., видання друге. Новий український правопис вийшов у Києві, 1946 р.: Український правопис, 180 с. Широкий виклад правопису дав їв. Огієнко. Рідне писання. Український правопис і основи літературної мови, 146 с., 1933 р.; Іван Зілинський. Український правопис, Краків, 1941 р., вид. 4-те 1943 р.; Юрій Шерех. Головні правила українського правопису, 1946 р.; Петро Оксаненко. Український правопис, Авґсбурґ, 1946; їв. Огієнко. Нариси з історії української мови: Система українського правопису, Варшава, 1927 р., 216 с., — історичне висвітлення українського правопису; Др. Я. Рудницький. Український правопис, Вінніпег, 1949 р.

 

 

СЛОВНИКИ

 

Кожен, хто зве себе письменним українцем, мусить конче мати в своїй хаті якогось підручного українського словника й частіш заглядати до нього, бо без цього літературної мови не навчитися. Користь читання словників завжди велика, бо воно раз-по-раз доповнює нашого особистого словника, звичайно вбогого. Багато є влучних українських слів, яких ми один від одного рідко почуємо, але словник завжди нагадає нам про них. Кращі наші письменники звичайно мали на столі словника, пишучи, й навчалися з нього.

 

Багато користи дає "Словар української мови", зібрала редакція журналу "Кіевская Старина", упорядкував з додатком власного матеріялу Борис Грінченко, 4 томи, Київ, 1909 року.* В Берліні 1924 року Словник цей був перевиданий фотографічне. В 1928 p. C. Єфремов та А. Ніковський перевидали цю працю з додатками новіших слів в п’яти томах, і це тепер один з найкращих словників.

 

Менші словники, але добре складені, будуть такі: М. Уманець (М. Ф. Комарів) і А(деська) Спілка. Словарь россійско-украинскій, 1893-1898, 4 томи, Одеса-Львів**, перевиданий 1924 року в Берліні в одному томі; Є. Тимченко. Русско-малороссійскій словарь, два томи, Київ, 1897-1899 р.;С. Іваницький і Ф. Шумлянський. Російсько-український словник, Вінниця, два томи, 1918, перевиданий у Ляйпцігу 1923 р.;

 

* Аналіз цього Словника подає В. С. Ільїн в "Мовознавстві", 1947 р., т. IV-V, с. 245-255. Його історію подав сам Б. Грінченко в Передмові.

** Рецензія в "Зап. НТШ" 1895 р., т. VIII, кн. 4, с. 55-58.

 

В. Дубровський. Словник московсько-український, Київ, 1918, 542 с.; О. Ізюмов. Словник російськоукраїнський, вид. З, 678 с.: Інститут Мовознавства. Російсько-український словник, Київ, 1937 р. 890 с.

 

Найцінніший словник, що має в нас епохове значення, — це "Російсько-український словник", що почав виходити з 1924 року, склала й видала Українська Академія наук у Києві; вийшло 6 випусків, а далі советська влада заборонила цього Словника. Над складом його працювали десятки наших учених.

 

Останнього часу, 1948 р., Українська Академія наук у Києві випустила "Російсько-український Словник", 800 с., 80.000 слів, редакція М. Я. Калиновича (про цього Словника див. вище).

 

Так само епохове значення має й "Історичний словник українського язика" за редакцією Є. Тимченка, Київ, 1930-1931 р. видання Академії наук. Вийшло тільки два випуски А-Ж, дальші заборонені; на жаль, до словника не дозволено внести матеріялу за XI-XII-XIII віки, а тільки починаючи з XIV віку, а тому треба користатися з праці И.И. Cpeзневскій. Матеріалы для словаря древнерусскаго языка, томи І—III + додатки, Спб., 1898 р.

 

При вивченні української літературної мови не обійтися без словника чужомовних слів; найліпша праця буде: І. Бойків — О. Ізюмов. Словник чужомовних слів, Київ, 1932 р., 532 с.

 

Хто працює над походженням слів, тому необхідні етимологічні словники; з них зазначу хоча б оці: Преображенскій. Этимологическій словарь русскаго языка, 1910-1915 p.; A. Bruckner. Slovnik etymologiczny, Варшава, 1927-1929 p.; І. Огієнко. Життя слів // "Рідна Мова", 1935-1939 рр. Повне висвітлення справи й старшу літературу подає: І. Огієнко. Иноземные элементы в русскомъ языкЂ, Київ, 1915 p., 136 c.

 

 

ЛІТЕРАТУРНА МОВА

Є в нас чимало окремих праць для вивчення нашої літературної мови. "Уваги до сучасної української літературної мови" Олени Курило, Київ (третє видання 1925 р., четверте у Львові 1942 р.), дає багато цінних вияснень. Цьому ж служать і дві праці Олекси Синявського: Порадник української мови, Берлін, 1922 р., 150 с. та Норми української літературної мови, Київ, 1931 р., 367 с. (передруковано у Львові 1941 р.). Для вивчення складні цінну працю дав Сергій Смеречинський. Нариси з української синтакси у зв’язку з фразеологією та стилістикою, Київ, 1932 р., 283 с. Іван Огієнко присвятив низку своїх праць для вивчення нашої літературної мови: Чистота й правильність української мови, підручник для вивчення української літературної мови, популярний курс з історичним освітленням, Львів, 1925 р., 214 с. Головна основа кожної мови — то її складня. Ів. Огієнко написав шеститомову працю "Складня української мови", т. І: Вступ до вивчення Складні, 1935 р., 196 с.; т. II: Головні й пояснювальні члени речення, 1938 р., 240 с.; т. III. Речення й його будова // див. "Рідна Мова" 1938 і 1939 р.; т. IV-V і VI загинули в рукописах в 1944 році. Огієнко дав і два словники для вивчення нашої літературної мови: Український стилістичний словник, Львів, 1924 р., 496 с.; Словник місцевих слів, у літературній мови не вживаних, 1934 р., 156 с. Огієнко ж видавав з 1933 по 1939 рік науково-популярний місячник для вивчення української мови "Рідна Мова", вийшло 81 число, але в вересні 1939 року німці закрили цього місячника. В "Рідній Мові" дано багато цінного матеріялу для всебічного вивчення нашої літературної мови.

 

Для навчання й підручного користання багато дає остання праця М. Іларіона "Українська літературна мова", ч. І: Правопис і основи української літературної мови; ч. II: Словник української літературної мови, Саскатун, 1950 р.; готується ч. III: Фразеологічний словник української мови.

 

ЧИТАННЯ

 

Читання творів наших кращих письменників, особливо старших, завжди навчає літературної мови.*

 

* Див. про це мою статтю "Письменник і рідна мова" // "Рідна Мова", 1937 р., ч. 6, с. 241-248.

 

Та читати треба не тільки ловлячи сам зміст, але конче звертаючи увагу й на саму мову й виписуючи собі кращі вирази. Крім цього, велику вагу має читання етнографічних матеріялів: пісень, казок, дум і т. ін., — воно завжди допомагає глибшому вивченню мови. З цього матеріялу зазначу хоча б таке: П. Куліш. Записки о Южной Руси, СПб., 1856-1857 р., два томи; М. Драгоманов та Вол. Антонович. Историческія пЂсни малорусскаго народа, Київ, 1874-1875 рр., т. I і II. П. П. Чубинський. Труды этнографическостатистической экспедиціи въ Западно-русскій край, СПб., 1872-1878 рр., сім томів (том V — пісні); M. Hомис. Українські приказки, прислів’я й таке інше, СПб., 1864 р.; I. Рудченко. Народныя южнорусскія сказки, I-II вип., Київ, 1869-1870 р.; його ж. Чумацкія народныя пЂсни, 1874 р.; Б. Грінченко. Этнографическіе матеріалы, собраные въ Черниговской й сосЂднихъ съ ней губерніяхъ, три томи, Чернігів, 1895, 1896 і 1899 р.; його ж. З уст народу, 1900 рік; Ф.Колесса. Українські народні думи, Львів, 1920 р.

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Хто хотів би глибше пізнати історію нашої мови, тому радимо такі праці (праць давніших не згадуємо): Богумил О. і Житецький П. Начерк історії літературної української мови // "Україна", 1914 р., кн. 2, Київ, мала стисла праця; Іван Огієнко. Курсъ украинскаго языка, Київ, 1919 р., 328 с., — виклад з історичним висвітленням, багата література; О. Шахматов і А. Кримський. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників староукраїнщини XI-XIII віків, Київ, 1922 р.; Є. Тимченко. Курс історії українського язика: вступ і фонетика, Київ, 1930 р., видання друге; Іван Огієнко. Українська літературна мова в XVI-м віці, Варшава, 1930 р., два томи — це повна історія української мови; М. К. Грунський, П. K. Koвальов. Нариси з історії української мови, Львів, 1941 р.; Проф. П. Koвалів. Історія української мови, Мюнхен, 1948 р., 136 с. літографованих; Дорошкевич О. і Білецький Л. Хрестоматія по історії української літератури, т. І, кн. І, Київ, 1919 р.; Возняк М. Вибір текстів з історично-літературним оглядом, поясненнями та словничком, Львів, 1922 р. Київська Академія наук недавно заповіла, що незабаром випускає нову Історію української мови. Літературу з історії нашої мови див. іще вище.

 

ТЕРМІНОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ

Ні один словник, який би повний не був він, не може заступити собою фахового термінологічного словника. Ось тому кожен фахівець конче мусить мати в себе під руками також і термінологічного словника свого фаху. Є в нас цих словників уже подостатку, але я тут перерахую тільки головніше. Інститут Наукової Мови в Києві при Українській Академії наук випустив такі словники, все дуже цінні: Акад. П. Тутковський. Словник геологічної термінології, Київ, 1923 р., 201 с.; Ф. Калинович. Словник математичної термінології, часть І: термінологія чистої математики, 1925 р., 240 с.; Ол. Курило. Словник хімічної термінології, Київ, 1923 р., 144 с.; Українська анатомічна номенклатура: анатомічні назви, перекладені на українську мову, Київ, 1925 р., 81 с.; М. Шарлемань і К. Татарко. Словник зоологічної номенклатури: назви хребетних тварин, Київ, 1927 р., 124 с.; М. Шарлемань. Словник зоологічної номенклатури: назви птахів, Київ, 1927 р., 63 с.; Російско-український словник правничої мови, головний редактор А. Кримський, Київ, 1926 р., 228 с.; В. Дубровський. Російсько-український технічний словник, вид, 2-ге, Київ, 1926 р., 102 c.; T. Cекунда. Німецько-російсько-український словник термінів з обсягу механіки, Київ, 1925 р., 40 с.; І. Tpиxвилів та І. Зубков. Словник технічної термінології, Київ, 1930 р.; Т. Туркало і В. Фаворський. Словник технічної термінології, т. І, 1928 р.; І. Шелудько та Т. Садовський. Словник технічної термінології, 1928 р.; Словник ботанічної номенклатури, Київ, 1928 р. (скрізь подано назви й позазначувано місце запису); X. Полонський. Словник природничої термінології, 1928 р.; Словник медичної термінології, Укр. Акад. наук, 1936 p.; M. Poзенталь і П. Юдин. Короткий філософський словник, Київ, 1940 р., 319 c.; B. Kpамаревський та ін. Практичний словник медичної термінології, Харків, 1931; Словник фізичної термінології, Укр. Ак. наук, Київ, 1931; Словник виробничої термінології, Київ, 1931 р.

 

Вийшло багато термінологічних словників і поза цими. Ось головніші: Іван Огієнко. Українська граматична термінологія: Історичний словник української граматичної термінології з передмовою про історію розвитку її // "Зап. НТШ" в Києві, кн. 1 і 4 і окремо, 1908 р.; В. Василенко. Опытъ толковаго словаря народной технической терминологіи по Полтавской губерній, Харків, 1902 р.; Др. мед. М. Галин. Словник російсько-український медичний, Київ, 1920 р., с. 144; В. Леонтович та О. Єфимов. Російсько-український правничий словник, Київ, 1919 р.; Д-р мед. М. Галин. Медичний латинсько-український словник, Прага, 1926 р., XII + 304 с.; Архієпископ Іларіон. Церковний словничок, Холм, 1942 р., 24 с.; Іван Ільницький-Занкович. Німецький та український військовий словник, Берлін, 1939 р., 504 с.; Його ж. Німецький та український летунський словник, Берлін, 1939 р., 205 с.; Олена Курило.

 

Російсько-український словничок медичної термінології, Київ, 1918 р., 31 с.; Д-р Зиновій Лиcько. Музичний словник, Стрий, 1933 р., 165 с.; Д-р мед. Є. Лукасевич. Анатомічний словник, Львів, 1927 р., 48+71 с.; Д-р М. Чайковський. Систематичний словник української математичної термінології, Берлін 1924 р. Є. Чикаленко. Російсько-український сільськогосподарський словник, Подєбради, 1927 р., 63 с.; Його ж. Лісотехнічний словник, 1928 р., 137 с.*

 

* Про медичні словники див. ще "Рідна Мова" 1939 р ч 5 с. 237-238.

 

БІБЛІОГРАФІЯ

 

Для вивчення української мови написано вже так багато найрізніших праць, що стали потрібні бібліографічні покажчики їх. Покажчик усього написаного по 1918 рік дав І. Огієнко в своїй праці "Українська мова: бібліографічний покажчик літератури до вивчення української мови, порадник студентам, учителям і всім тим, хто бажає найкраще вивчитись української мови", Київ, 1918 р., 88 с. Покажчик літератури по 1929 рік дали: Л. І. Червінська, А. Г. Дикий. Покажчик з української мови, Харків, 1929-1930 р., 290 с. Див. іще: Є. Пеленський. Бібліографія української мовознавчої бібліографії" // "Рідна Мова", 1934 р ч.3, 4, 6, 7 і 8.

 

Оце найголовніше для вивчення української літературної мови. Праць старших, а також праць з окремих галузей мови я тут не подавав, бо то вже потрібне фаховим мовознавцям. Багато потрібної літератури подано вище в цій книжці по різних місцях її.

 

XXV. ПРАЦЯ "РІДНОЇ МОВИ"

 

З самим початком 1933 року появилося в Варшаві (з Василіанської друкарні в Жовкві) перше число науково-популярного мовознавчого місячника "Рідна Мова", — потому невпинно, місяцьу-місяць, сім літ виходив журнал, скрізь сіючи свої рідномовні ідеї. Рідна мова — головна підвалина духовного життя кожного народу, а її літературна мова — покажчик сили та висоти культури нації. У нас стан літературної моли ніколи не був нормальний: найрізніші причини внутрішнього і зовнішнього походження завжди заморожували розвій цієї мови ще в її початках, а груба сила сусіда-переможця уважно пильнувала, щоб мова ця належно не розвинулась. Через це творення літературної української мови ніколи не виходило далі поза окремі особи, через це однієї провідної думки на це в нас ніколи не було.

 

"Рідна Мова" перша відкрито й голосно сконкретизувала рідномовні обов’язки народу, вона перша вказала, що це — наші обов’язки. "Рідна Мова" перша не побоялася відкрито й голосно сказати, що народ, який не має спільної літературної мови, — то недозріла нація. "Рідна Мова" перша проголосила спасенні й необхідні, як повітря людині, головні засади нашої літературної мови: 1). Наша літературна мова мусить бути од н а; 2). Вона мусить бути соборна для всіх племен українських, де б вони не проживали!

 

За сім літ своєї праці "Рідна Мова" дала нашому громадянству кілька сот цінних статей на найрізніші теми нашого мовознавства, а серед них багато керівних та провідних засадничого значення. Крім цього, при "Рідній Мові" заклалася "Бібліотека Рідної Мовви", що випускала окремі рідномовні праці головно практичного характеру, конче необхідні кожному, хто хотів знати свою літературну мову. В ній же виходила й шеститомова "Складня української мови" проф. Івана Огієнка.

 

Поволі, але невпинно головні ідеї "Рідної Мови" ширились поміж українськім громадянством, про що свідчили сотні прихильних листів передплатників та прихильників з усього світу. Листи ці завжди підтримували Редактора на дусі, і то власне вони найбільш спричинилися до того, що "Рідна Мова" не припинила передчасно свого існування...

 

 

Тільки сім літ (1933-1939) проіснувала "Рідна Мова" — сім довгих і тяжких літ, — але поставлене собі завдання виконувала чесно. Працювала в українських умовинах, але не лякаючись тих безпереривних погроз, які сипались на редактора її з багатьох боків.

 

Недоля ця забрала з цього світу бл. п. Доминіку Огієнкову (див. "Раз добром налите серце" в "Нашій Культурі" кн. 5 за 1937 р.). Редакторові погрожувано висилкою з Польщі, а його переклади Богослужбових книжок поліція палила на Волині при допомозі тих, що прикрашені золотими митрами...*

* Див. про це статтю "Багатомовна кофіската", в "Рідній Мові", 1938 р., ч. 4, с. 187-190.

Але за останні роки почалися й радісні прояви в праці "Рідної Мови": сотні листів від читачів заповнювали, що вони наші рідномовні гасла добре розуміють, сприйняли їх і понесуть у життя. Почався й повільний перехід західноукраїнської преси на всеукраїнську літературну мову, появилися молоді поети, що стали писати соборною мовою, а це все підбадьорювало редактора й його співпрацівників до дальшої, ще пильнішої праці. Здавалося, всі нарешті переконалися, яку небуденну працю виповнює "Рідна Мова", що ця праця не йде на марно.

 

Вплив "Рідної Мови" на літературну мову Галичини й усієї Західної України був показний і сильний. Найперше відгукнулася молодь, і по цілій Галичині потворила "Гуртки Плекання Рідної Мови" за тим статутом, як подала його "Рідна Мова" 1936 року. Молодь у своїх журналах і писаннях явно й рішуче перейшла на нову літературну мову, а за нею пішли й старші. І трапилося небувале чудо: Галичина таки заламалася й пристала до соборної літературної мови!

 

Мушу тут прилюдно згадати, що "Рідній Мові" й її виданням завжди щиро допомагала Друкарня о. о. Василіян у Жовкві, і матеріяльно постійно йшла їй на руку.

 

Та не так склалося, як бажалося. В вересні 1939 року Варшаву взяли німці, й відразу закрили місячники "Рідна Мова" та "Наша Культура" з їхніми видавництвами, і готове до виходу 82 число "Рідної Мови" вже не появилося. Галичину зайняли совіти, і в Жовкві загинуло не тільки 82-е число "Рідної Мови", але й зложене 83-є, зі всіма цінними рукописами, а в тому й праці проф. І. Огієнка: "Безпідметове речення" та "Український наголос", для яких довгі роки збирався матеріял. В "Бібліотеці Рідної Мови" незабаром мали були появитися такі вже видрукувані праці І. Огієнка: 1. Складня української мови, том III: Речення й його будова; 2. Український літературний наголос; 3. Життя слів, етимологічно-семантичні нариси; 4. Словник мови "Кобзаря" і 5. Стилістично-синтаксичні нариси. Усі ці видрукувані праці більшовики попалили разом з цінними рукописами.

 

Увесь час за 1939-1944 роки ведено настирливі клопотання, щоб німецька влада дозволила видавати "Рідну Мову". І три рази влада дозволяла, але вимагала добути ще дозволу й від "Українського Видавництва". Видавництво тоді дозволяло, але вимагало писаного дозволу від німців. І наново складене вже в Варшаві 82 число "Рідної Мови" довелося розкидати. Так само чотири роки пролежала "Граматика української мови" їв. Огієнка, але видана не була, і відроджені українські школи на Холмщині так і не мали підручника для вивчення української мови.

 

Надійшло літо 1944 року. Німці силою евакуювали і Холмщину, але бібліотеку й архів проф. І. Огієнка вивезти з Варшави зреклися, й там загинув науковий матеріял для видавництва "Рідної Мови" та "Нашої Культури". Загинули такі готові до друку праці їв. Огієнка: 1. Складня української мови, т. IV-V-VI; 2. Українська літературна вимова; 3. Історія українського друкарства, томи II-VI; 4. Мова українських дум; 5. Граматика мови Тараса Шевченка; 6. Мова Метрики Литовської XIV-XVI віків; 7. Мова молдавських грамот XIVXVII віків; 8. Історія української мови, для якої було зібрано понад півмільйона карток, виписок із найрізніших стародавніх джерел.

 

Сьогодні, оглядаючись на цей тяжкий тернистий шлях "Рідної Мови", спокійно можна сказати: зроблено все, що було в силі людській, щоб чесно й достойно стояти на сторожі слова. Працю докінчить наступне покоління.

 

XXV. ПІСЛЯМОВА

Пізно прийшла наша літературна мова до вершка свого сучасного розвою, пізно тому, що за останні двісті літ свого життя вона ніколи не знала волі, й завсіди носила на собі найтяжчі ворожі цензурні кайдани, як ні одна мова в світі. Цензурні російські удари 1720, 1847, 1863, 1876, 1881, 1882, 1894, 1914, 1933 і ін. років дошкульно били наше слово й сильно тамували його розвій. А від 1933 року пішли нові обмеження розвою нашого слова, обмеження дошкульні й разячі, обмеження змісту писань, але вже за новою "демократичною" етикою, — підступні, неписані... Обмеження лукаві й страшні, яких світ не чував і не бачив...

 

Але український народ — це вже дозріла нація, дозріла найбільше саме в боротьбі за свою літературну мову. Тому всі ці удари обернули українського духа в непоборну крицю. Український народ уже природно зрісся зо своєю літературною мовою, і вже ніколи від неї не відступить. П. Куліш писав 1882 р. у "Хуторній поезії":

 

О слово рідне, — ти стоїш на чаті

 

Предковікових пам’яток святині

 

В ясній блискучій херувимській шаті, @Як меч огненний, в нашій Україні!

 

За XIX і XX століття українці, як нація, вилилися в окремий закінчений тип, і тому можуть навіть частинно втрачати свою мову, — як це сталося, скажемо, з ірляндцями, — але свідомим національним типом вони позостануться навіки.*

 

XX віку, беручи на увагу ті неймовірні перешкоди,

 

* В. Б. Антонович. Три національні типи народні (українці, росіяни й поляки) // "Правда", 1888 р., грудень, Львів, а також "Руслан" 1908 р., ч. 64. В перекладі на німецьку мову: Drei nationale Volkstypen, див. "Ukrainische Nachrichen", 1915 p., ч. 58-60, Відень; M. Костомарів. Дві руські народності // "Основа", 1861 р.

 

Це глибоко відчув Іван Франко, і ще 17 березня 1883 р. віщував:

 

Розвивайся, ти, високий дубе,

 

Весна красна буде, —

 

Розпадуться пута віковії,

 

Прокинуться люде!

 

Розпадуться пута віковії,

 

Важкії кайдани, —

 

Непобіджена злими ворогами

 

Україна встане!

 

Встане славна мати Україна

 

Щаслива і вільна,

 

Від Кубані аж до Сяну річки

 

Одна нероздільна!

 

 

У віковічних українських змаганнях з Москвою правдиву путь і для народу, і для нашої мови вказав ще в XII ст. Великий Київський князь Ізяслав Мстиславович (1146-1154), велично й становчо сказавши князю Юрієві Володимировичу Суздальському (1090-1157): "Кланяємось тобі! Ти нам брат, але йди у свій Суздаль!"

 

Постання української літературної мови, мови соборної й державної — це правдиве величне чудо які цьому робила й робить російська окупаційна влада своїми цензурними скорпіонами та різними Макіявелівськими переслідуваннями. Професор слов’янознавства Харківського університету Петро Лавровський (1827-1886), українець, рішуче запевняв своїх слухачів на викладах, що "український народ не викує собі літературної мови", і що "ніколи не буде української літератури".* Помилився Лавровський, — таке чудо таки сталося: паралітик ожив і німий заговорив!

 

Вороги самостійности української мови зазначували розбиття її на окремі говірки, й злорадо запитували: "Де єдність цієї мови, що витворить українську літературу? Чи не розпадеться та література на ряд дрібних провінціяльних літератур на місцевих жаргонах?"**

 

* "Слово", 1862 р., ч. 16, Львів.

** Петербурзька Академія Наук в справі знесення заборони українського слова, Львів, 1905 р. ст. 30.

 

Але український творчий дух єдности був сильніший, як думалося, і сталося чудо над чудами: витворилася одна літературна соборна українська мова!

 

Оглядаючи ретроспективно тисячолітню путь розвою української літературної мови, сам собою пливе в мене з серця чуттєвий вірш про все пережите

 

ТЕРНИСТИМ ШЛЯХОМ

 

Творилась віки Українськая Мова

 

І потом, і кров’ю народу,

 

Як дар найсвятіший від вічного Слова

 

На зоряне щастя та згоду.

 

А ворог лукавий все клав перешкоди,

 

Все ставив розвоєві тами, —

 

Позбавив він Слово плідної свободи

 

І сіяв незгоду між нами.

 

Та вільної річки не спинять тирани,

 

І мчить вона чиста й весела, —

 

Зламала кайдани, загоїла рани,

 

І спала із Слова омела!

 

А Рідная Мова, як сонце пречиста,

 

Як перли ясні та коштовні,

 

Велично всміхнулась разками намиста,

 

Зійшла нам, як місяць у повні!

 

Віками горіли полум’яні горна,

 

Народ чатував при ковалі, —

 

Й скувалася Мова, державна й соборна,

 

В шоломі з крицевої сталі!

 

І доки бренітиме Рідная Мова

 

У творчім розвої та в силі,

 

Ростиме нам доля, трава мов шовкова,

 

Мов наші пісні орлокрилі!

 

Слово, як породіння Духа, безсмертне, й немає сили на його знищення. Почалася українська літературна мова в X столітті, відновилася в половині XVI віку творчим джерелом, полохливо вийшла на рівне за Котляревського, а далі все зростала й більшала, й за наших часів перетворилася в могутню річку, яка, немов плідна та повінь весною, прибравши на силах, родюче заливає все наше духове життя. І немає вже сили спинити цю повноводну тисячолітню річку в її радісно-творчому весняному бігові й розливі!

 

ПРИМІТКИ

(Іван Огієнко. Історія української літературної мови)

 

Текст цієї книги приведено у відповідність із сучасним правописом при одночасному збереженні лексичних, морфологічних та фонетичних особливостей мови автора. Беззастережно виправлялися друкарські помилки. У випадках різночитання, різнобою лексичних форм перевага надавалася літературній нормі.

 

Уникнуто цілого ряду правописних анахронізмів. Водночас у багатьох випадках збережено традиції репресованого правопису 20-х років. Зокрема, закінчення -и в іменниках жіночого роду родового, давального й місцевого відмінків однини: радости, сучасности, народности; буква -я в іменниках називного відмінка однини: матеріял, ініціятива, патріярх тощо.

 

Узгоджуючи із сучасними нормами пунктуацію книги, упорядник, однак, прагнув зберегти основний характер авторського синтаксису. Такий підхід застосовано й при підготовці до друку присторінкового бібліографічного апарату, що подається автором.

 

Враховуючи ту обставину, що цією книгою користуватимуться студенти, вчителі, учні загальноосвітніх шкіл, упорядник прагнув максимально розширити коло осіб та понять, внесених до приміток. Особлива увага приділялася персоналіям, творчість яких або зовсім не вивчається в школі, або на догоду ідеологічним постулатам подавалася донедавна тенденційно, викривлено. Інформація щодо деяких зарубіжних учених, державних, політичних діячів, зокрема російських, подається в контексті їхнього ставлення до ідеї окремішності й самобутності українського народу. Вміщується також узагальнена характеристика ряду періодичних видань, книг, громадсько-політичних українознавчих інституцій, інформація про які з причин далеко не наукового характеру не потрапила до енциклопедичних чи довідкових видань, котрі виходили в Україні за тоталітарного режиму.

 

Уперше на основі архівних даних, що донедавна були закриті навіть для науковців, детально коментується цілий ряд заборонницьких антиукраїнських актів поліційно-репресивного режиму Російської імперії — гласних і таємних циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих на заборону української мови, знищення українських книжок, волі українського друку в цілому.

 

ВСТУП

 

1... року 1988 Україна врочисто відсвяткує й офіційне тисячоліття життя своєї літературної мови — на жаль, сподівання великого українського вченого, висловлене ним іще в сорокових роках XX ст., коли писалася ця книга, виявилися марними. Протягом останніх десятиліть українські радянські вчені змушені були послуговуватися спущеною "згори" ідеологічно заангажованою "теорією" виникнення української мови, за якою її початки можна було розглядати лише з XIV століття.

 

2... продовженням цього видання буде моя праця "На сторожі слова: всеукраїнська літературна мова" — зреалізувати цей задум через різноманітні житейські обставини Іванові Огієнку не вдалося. Задум такої книги, на жаль, залишився на чернетках в особистому архіві вченого.

 

ЧАСТИНА ПЕРША

Українська мова

1 Шахматов Олексій (1864-1920) — російський філолог, академік Петербурзької АН (з 1897). Прихильно ставився до української мови. У 1905 р. разом з іншими передовими російськими вченими виступив за скасування заборон українського друкованого слова. Автор "Короткого нарису історії української мови", що виданий у перекладі з російської мови В. Дем’янчука в Києві 1924 р. у книзі: О. Шахматов, А. Кримський "Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської старо-українщини XI-XVIII вв.". Книга перевидавалася заходами Олекси Горбача 1988 р. у видавництві Українського Вільного Університету (Мюнхен).

 

2 Грушевський M. C. (1866-1934) — визначний український історик, організатор української науки. Перший президент незалежної Української держави. І. Огієнко познайомився з ним іще під час навчання в Київському університеті, згодом їхня творча співпраця продовжилася в "Записках українського наукового товариства в Києві".

 

3 Смаль-Стоцький С. (1859-1939, за ін. даними 1858-1938) — мовознавець і педагог, визначний громадсько-політичний і культурний діяч Буковини. Навчався в Чернівецькому і Віденському університетах. 1885-1918 рр. — професор Чернівецького університету, а з 1921 — Українського вільного університету в Празі. Багато літ був співредактором газети "Буковина".

 

4 Початковий літопис — складова частина літописання, що почалося в Києві приблизно 1039 р. Цей літопис ліг в основу "Повісті минулих літ", укладеної Печерським ченцем Нестором бл. 1110 р.

 

5 Володимир І Великий (?-1015) — великий князь київський, один із найбільших державних діячів княжої України. Усвідомивши значення християнізації, в 989—990 рр. охрестив Київ і за тим усю Русь.

 

6 Хозарська держава — ранньофеодальне державне утворення хозарів (хозарський каганат). Виникла в середині VII ст. в степах між Каспійським та Азовським морями. Проти хозарів вели боротьбу київські князі Олег, Ігор. Розпалася після розгрому київським князем Святославом (965).

 

7 Рюриковичі — давньоруська князівська династія. Походила від київського князя Ігоря, який, за літописною легендою, був сином Рюрика. З цієї династії походили українські князі Острозькі (XIV — поч. XVII ст.).

 

8 Мономах Володимир (1053-1125) — київський великий князь, один із найвидатніших державних діячів українського середньовіччя. Автор талановитого публіцистичного твору "Поучення дітям". В історії Київської Русі він замикає добу відносної єдності держави.

 

9 Погодін Михайло (1800-1875) — російський історик, письменник і журналіст, професор Московського університету. Автор шовіністичної теорії, нібито до татарської навали Подніпров’я було заселене великоросами, а українці вийшли з Карпат і поселилися над Дніпром у XVI ст. Відстоював думку про українську мову як "наріччя" російської. Ці "теорії" переконливо спростував М. Максимович у своїх відкритих листах до М. Погодіна.

 

10... російська Академія наук своєю Запискою...— йдеться про Записку Імператорської Академії наук "Про відміну утисків друкованого малоруського слова" — ґрунтовний науковий аналіз в історичному розрізі ситуації, пов’язаної з розвитком і забороною українського друкованого слова. Її поява викликана вимушеним напередодні революційних подій 1905 р. зверненням комітету міністрів Росії до АН з метою мати "достаточные фактические сведения" щодо репресій українського друкованого слова. Для розгляду цього питання в січні 1905 р. була створена комісія під керівництвом академіка Ф. Корша. Пропозиції членів комісії, викладені в Записці щодо відміни абсурдних заборон українського друку, були справді світлою краплиною на фоні байдужості й зневаги значної частини суспільства імперської держави до культурно-національних потреб українства. Проте царська бюрократія після майже цілорічного зволікання офіційно заявила у вересні 1905 р. про "несвоевременность" скасування цензурного указу 1876 р. Вперше Записка опублікована окремим виданням у 1905 р. (приватним видавництвом), перевидана у 1910р.

 

11 Юзефович Михайло (1802-1889) — російський діяч в Україні, куратор Київської шкільної округи, завзятий ворог українства. Був ініціатором антиукраїнського Емського указу 1876 р., який пізніше було названо "законом Юзефовича". Саме на вимогу Юзефовича було закрито Південно-Західний відділ російського Географічного товариства у Києві та газету "Кіевский телеграф".

 

12 Густинський літопис — написаний, за припущенням дослідників (А. Єршов), між 1623-1627 рр. З. Копистенським. Зберігся у списку 1670 р. ієромонаха Густинського монастиря М. Лосицького. Крім компіляції із старих літописів, містить багатий історичний матеріал, доведений до 1597 р., зокрема, про взаємини України з Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною, про початки козаччини та ін.

 

13 Іпатіїв літопис (Іпатський літопис) — збірка кількох літописів, зокрема Нестерового (з деякими змінами), Київського (за XII ст.) та Галицько-Волинського. Найдавніший список початку XV ст. — з Іпатського монастиря (Кострома, Росія). Місце написання першої редакції збірника не встановлено.

 

14 Петро І (1672-1725) — росі