III. Мова народна й літературна

 

Перше ніж приступити до оповідання про розвій нашої літературної мови, спинюся докладніш на виясненні, що таке мова народна, а що таке мова літературна.

1. НАРОДНА МОВА

 

ЯК ДЖЕРЕЛО ЛІТЕРАТУРНОЇ

 

У процесі творення всеукраїнської літературної мови завжди приходимо до найважнішого засадничого питання: які джерела покласти в основу цієї мови, на чім росте кожна літературна мова? На це питання ми віддавна маємо готову відповідь: найміцніша основа й найважніший ґрунт літературної мови — мова народна, що завсіди править для літературної за найперше джерело. Ось це питання — взаємовідносини між мовою народною й літературною — я й хочу порушити в цій своїй статті.

 

Кожна літературна мова органічно виростає з мови живої народної так само, як юнак виростає з дитини. Початковою основою літературної мови звичайно стає один якийсь народний говір, історично сильніший від усіх інших; звичайно це говір того племени, що об’єднало круг себе політично чи культурно всі інші. Такий панівний говір з бігом часу стає культурніший і більш розвинений від усіх інших; менші говори добровільно туляться до цього панівного, через що говіркові відміни в мові з часом затираються все більше та більше. "Що город постановить, на тім і пригороди стануть" — це була й є наша панівна формула не тільки реального буденного життя, але й життя духового; на цій же формулі зростали й усі літературні мови світу. Без цього процесу не поставали б нації, як спільнота близьких племен, бо ж у розуміння нації найперше входить добровільна спільність не тільки своїх реальних життєвих інтересів, але й спільність духова, а в тім і мовна; без мовної спільности не може бути нації. Літературна мова й є "ця спільна всенаціональна мова", цебто мова об’єднаної нації, оруддя найдоцільнішого порозуміння для всіх окремих племен з їх говірковими мовами.

 

Спочатку жива мова панівного племени більш-менш добре задовольняє потребу духового життя цілої нації; але скоро виявляються й недостачі початкової мови, і їх звичайно направляють запозиченнями з інших говорів або з сусідніх мов, або й творчістю окремих письменників. З культурним зростом нації безпереривно росте й її літературна мова; цей зріст може бути такий сильний, що літературна мова помітно змінюється за кожного покоління, цебто за кожних п’ятдесят літ, і звичайно далеко відходить від своєї живої мови, що на ній зросла вона.

 

2. РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ НЕ МОЖНА ҐРУНТУВАТИ ТІЛЬКИ НА МОВІ СЕЛЯНСЬКІЙ

Простий народ завжди сильно відстає культурно від своєї інтелігенції; така сама різниця й поміж мовою народу та його інтелігенції. Жива народна мова ніколи не йде в ногу з мовою літературною, — ця остання все далеко випереджує її. Простий народ, особливо неписьменний чи малописьменний, завжди дуже консервативний у всьому своєму житті, а в тім і в мові; навпаки, інтелігенція в своїй більшості все поступова, а її мова широкими кроками невпинно прямує вперед. Духові потреби селянства звичайно невеликі, і їх легко задовольняє жива говіркова мова; зовсім не те в духовім житті інтелігенції: її культурні потреби окремих широко розвинених одиниць — учених, поетів, письменників — вимагають глибоко й тонко розвиненої мови. Культурна різниця поміж духовим життям селянства й його інтелігенції завсіди є й мірило різниці мови народної від мови літературної.

 

Таким чином, народна мова, мати мови літературної, завсіди сильно відстає від неї в своїм зростанні. Ця відміна найперше постає з числа слів, потрібних для буденного життя, — словник простонародний окремої одиниці значно менший від словника мови інтелігента; слів абстрактних та фахових він завсіди має небагато; певні відміни постають і в формах; жива мова кохається в багатстві найрізніших форм, тоді як мова літературна, керована консервативною граматикою, все прямує до усталених однакових норм, що доводить до зменшення числа форм. Відміни мови народної й літературної в складні звичайно малі.

 

Із усього вище сказаного стає нам ясне взаємовідношення поміж мовою народною та літературною. У нас часто панує погляд, ніби народна мова — то все для мови літературної, а звідси часом випливає навіть фетишизування селянської мови. Це явне перебільшення, бо "безоглядна орієнтація на селянську мову така ж безперспективно обмежена, як, скажімо, орієнтація в будівництві на селянську хату" ("Культура українського слова". Київ, 1931, 1.4).

 

Селянська мова — коли беремо мову одиниці — звичайно вбога лексикально, не вироблена форемно, бліда складнево; орієнтуватися тільки на таку мову може хіба той, хто не знає правдивих доріг розвою й життя мови літературної. Селянин завсіди наслідує мову сильнішого, особливо "пана"; і коли цим "паном" є людина чужомовна, мова селянська помітно псується. Не рідкі випадки, коли селяни, — особливо з тих, що трохи понюхали були міської культури, а надто робітники, — говорять зовсім нечистою мовою, говорять простою мішаниною. Орієнтуватися на таку мову — це йти проти засадничих основ своєї мови.

 

Тільки культура й свідоме ставлення до мови надають їй правдивих щиро національних ознак. Ось на це яскравий приклад. У Шевченка був старший брат Микита; обидва вони виросли в однакових умовинах, але не були однакової культури, бо Тарас учився. Тарас не раз писав братові з Петербургу, просячи відповідати йому рідною мовою. Наприклад, року 1839-го пише він Микиті: "Та будь ласкав, напиши до мене так, як до тебе пишу, — не по-московському, а по-нашому". (Листування Т. Шевченка, видання Академії Наук, 1929, т. НІ, с. 4). Микита відписав, а на його незграбну писанину Шевченко так відповів: "Брате Микито, треба б тебе полаять... Я твого письма не второпаю,— чорт-зна по-якому ти його скомпонував: ні по-нашому, ні по-московському, ні се, ні те... А я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським" (с. 5). Оцей приклад нехай буде осторогою всім тим, що в справах літературної мови хотять орієнтуватися тільки на мову селянську, що їм селянська мова одиниці чи якоїсь малої закутини править за найкращу норму літературної мови. Шевченко ще не знав, що не кожний селянин має чисту й добру мову, що багато з них послуговується незграбною мішаниною й ніякого розуміння про чистоту своєї мови звичайно не має. Взагалі ж різниця між мовою народною й мовою літературною така сама, як між музикою народною й музикою художньою, хоч ця остання може складатися і з первнів народних, як то бачимо, скажемо, у Лисенка 22, Глінки 23 чи в Сметани 24.

 

3. НАРОДНА МОВА В СВОЇЙ ЦІЛОСТІ — ЦЕ ОСНОВА МОВИ ЛІТЕРАТУРНОЇ

Але й обмеження вартости народної мови в розвитку мови літературної не слід непотрібно перебільшувати, як це тепер роблять у Східній Україні чи не за прикладом чеської новограматичної школи, бо це так само допроваджує до шкідливих наслідків. Треба глибоко відрізняти мову окремих одиниць із народу від мови всього народу. Так, мова окремих селян дуже часто маловарта, нечиста, вбога; але цього не можна сказати про народну мову як цілість: вона завжди багата навіть лексикально, бо чого не має одна одиниця, те знаходимо в другої, чого нема в одній місцевості, те маємо в іншій. Словник цілої народної мови надзвичайно багатий — треба тільки його добре знати. Більше того, народна мова як цілість — це невичерпне джерело цілющих соків для розвитку мови літературної, — треба її тільки знати й уміти використати в цілому; противне твердження чеських учених, згуртованих у "Празькому Лінгвістичному Гуртку", уважаю за недоведене і на фактах не вґрунтоване (див.: Spisovna cestina ajazykova kultura. Прага, 1932).

 

Українська літературна мова в основі своїй — жива народна мова наддніпрянська, головно києвополтаво-харківська. На наших очах ця літературна мова велетенськими кроками прямує вперед, всебічно розвиваючись. Давно вона перейшла вже з рамок мови селянської, але не рве з нею близьких стосунків, бо хоче бути не штучною мовою, але мовою живою, художньою мовою свого народу. Вона всі свої найліпші основні соки бере таки з народної мови, цебто її стосунок до мови народної, як цілості, найближчий був і буде.

 

Усього словника народної мови ми ще не знаємо, бо не маємо його. На жаль, і Академія наук у Києві, а особливо Наукове Товариство у Львові мало зрозуміли велике значення повного Словника живої української мови, і такого нам ще не дали, хоч потрібних матеріялів зібрано вже немало. Народний словник, як цілість, надзвичайно багатий, і дуже прислужився б розвоєві нашої літературної й фахової мови, бо їхні ж словники ще остаточно в нас не усталені. Народна мова ховає в собі силу найрізніших мовних перлин, часом навіть на означення тонких духових переживань та найрізніших термінів. Так, словник окремої особи з народу або навіть словник окремого села може бути вбогий і може не мати нічого показнішого, але народний словник, як цілість, був і буде найцінніше джерело для мови літературної.

 

Те саме маємо із формами. Жива мова, як цілість, надзвичайно багата на найрізніші форми — архаїчні й нові, рідкі й часті. Літературна мова прямує обмежити число цих форм, встановити окреслені норми їх; багато архаїчних форм уже вийшли з літературної мови (наприклад, наколи, сей, ся, се, шестий, багатий, ся вмивати, батъови, помочи зам. помогти і т. ін.), але багато подвійних чи навіть потрійних форм ще знані в літературній мові й потрібні, як функціональні (буду читати — читатиму, і по-українському — по-українськи — по-українській, на зеленому — на зеленім), часом навіть із різним стилістичним відтінком (з дубу — у цього дуба). Більшість форм ми знаємо, мало знаємо про їхнє поширення, а надто — їхні стилістичні відтінки, так потрібні для мови літературної. Взагалі, діялектологія ще дуже мало вивчена в нас, а те, що подається в наших курсах діялектології, не показує глибшого вивчення.

 

Словотворення літературної мови наслідує словотворення народне, і в цій ділянці вплив живої мови був і буде дуже корисний; на жаль тільки, літературна мова ще не використала всіх засобів словотворчих, що маємо в живій мові. Наприклад, живе народне закінчення -исько в мові літературній частіш замінюється на -ище, бо ніби -исько — то полонізм.

 

Складня — це та ділянка, де різниця поміж мовою літературною (в мові її кращих письменників) та народною мусить бути найменша. Складня народної мови в її цілому — це правдиве серце мови, це щиро національна душа цілої нації; народну складню ми мусимо досліджувати якнайбільше і все краще й послідовніше з неї переносити до мови літературної. Правда, і в складні живої мови маємо багато форм архаїчних, уживаних тільки в одній місцевості й незнаних У другій маємо багато подвійних чи потрійних форм, але глибше вивчення цих синтаксичних пар показує, що часто вони різняться певними відтінками, цебто вони функціональні в мові, а в мові літературній можна вживати їх усі, але на своєму відповідному місці. У всякому разі складня — це та ділянка, де вплив народної мови на літературну найсильніший і найкорисніший.*

 

* Див.: Іван Огієнко. Складня української мови. Ч. І, 1935 р., 196 с., Жовква; Див. іще мою статтю "Гнучкість української мови", про подвійні форми // "Рідна Мова". 1936 p. C. 481-488.

 

4. НАРОДНА МОВА В СВОЇЙ ЦІЛОСТІ — ЦЕ НЕ СЕЛЯНСЬКИЙ ПРИМІТИВ

 

Отож, як бачимо, народна мова в своїй цілості — неоціненний скарб для збагачення мови літературної. Треба тільки вміти доцільно використати цей скарб, треба вміти відшукати найкращі об’єкти для мовних дослідів, пам’ятаючи, що дуже часто окремі одиниці з народу мають зовсім зіпсуту мову; більше того, можуть бути цілі села з безбарвною мовою. Усе це дуже добре розуміли старші наші україністи, дуже добре зрозуміла була Академія наук у Києві, сильно й виразно опираючи розвиток сучасної літературної мови на мові народній.

 

Але тепер у Києві шириться шкідливий для розвитку нашої літературної мови погляд, ніби всяка орієнтація на мову народну не потрібна, бо мова народна — то тільки "селянський примітив". Так, дуже часто це справді мова закапелкова, але так можна твердити тільки про мову окремих одиниць. У своїй же цілості — як збірність усіх говорів нації — народна мова надзвичайно цінна й розвинена, вона ховає в собі всю живу історію й живу ще довгу будуччину нашої мови: має багато давніх форм, відомих нам іще з перших наших пам’яток, має й форми нові, пізніш повсталі. Тільки глибоко знаючи живу мову цілої нації, а не окремих її одиниць чи місцевостей, зможемо корисніше творити всеукраїнську літературну мову, як оруддя найдоцільнішого всеукраїнського порозуміння. З такого погляду вплив народної мови на літературну і потрібний, і корисний, бо без нього літературна мова може стати занадто штучною, від живої занадто далекою. Не хочемо сказати, що літературна мова росте тільки з самих соків народної, — впливи інших мов та впливи високорозвинених мовно письменників і всього інтелігентного загалу завсіди великі й глибокі; але й ці впливи, навіть у ділянці творення нових слів та нових термінів, корисніші тільки тоді, коли спираються на дух народної мови. Цебто, органічний зріст літературної мови міцно зв’язаний зо зростом мови народної.

 

5. ВПЛИВ ГОВІРОК НА МОВУ ЛІТЕРАТУРНУ

Тепер ще одне засадниче питання: що саме можна брати з говіркової мови? Розглянувши це питання ближче, бачимо, що з живої мови не панівних говорів насправді беремо небагато. Основою літературної української мови стали говори передовсім центральні (мова Шевченкова) й південні київські, поза тим — полтавські та харківські; із цих говорів літературна мова взяла собі й на їх основі витворила все потрібне: словника, морфологію, словотворення, складню; ці форми стали "канонічними" для нашої літературної мови, вона їх пильно оберігає й заздрісно не допускає замість них ніяких інших, а особливо мало знаних, тільки говіркових. Літературна мова неохоче приймає другу форму для того, що вже має в собі, й що не додає їй чогось нового; скажемо, в літературній мові панує: картопля, берегти, на коні, один, дванадцять, приїхали два брати, Київ — столиця, України, щоб, ходила б, просять не палити, приглядатися до життя і т. ін., а тому всі інші говіркові й малознані форми будуть не літературні: грулі, маґдебурка, бульба, сокотити, на кони, оден, дванайцять, приїхало двох братів, Київ столицею України, щоби, ходила би, проситься не палити, приглядатися життю й т. ін. Ось таким чином літературна мова "канонізує" собі окремого словника, морфологію й складню, — а все поза цим стає для неї тільки говірковим, хоч цього говіркового може бути й дуже багато. Щоб дати можливість українському читачеві добре знати, що саме вважати за літературне, а що тільки за говіркове, я випустив окрему працю: "Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних" (як II частина "Рідного Писання"), 1934 р.

 

Слова й форми літературної мови можуть бути і мало знані для тих, хто звик до іншої говірки, а літературної мови не вивчився; на це нема іншої пади, крім однієї: літературної мови треба добре вчитися, щоб знати її; цим і займається передовсім школа: на всьому світі школа навчає тільки самої літературної мови, а не мови говіркової; час уже й українському народові по всіх своїх школах, де б ці школи не знаходилися, все одно навчати тільки спільної всеукраїнської літературної мови, а не мови місцевої. Навчання по школах тільки мови місцевої сильно шкодить розвиткові нації.

 

Але те, чого органічно бракує літературній мові, вона може взяти з інших говорів. Так напр., у східних говорах найхарактерніша ознака нашої мови, зміна е, о в закритих складах на і часто непослідовна, але літературна мова зробила цю зміну послідовною, наблизившись тим до говірок західних; з тих таки говорів узяла літературна мова й від, хоч у східних говорах знане од, — Шевченко, скажемо, ніколи не писав від. З тих самих причин літературна мова взяла від західних говірок форми з и в коренях -мир-, -пир-, -бир-, хоч східні говори знають частіш: емірати, затрати, перебірати. Як бачимо, літературна мова сприймає від усіх своїх говорів потроху те, що в них найцінніше, або що може збагатити її лексикально чи функціонально.

 

6. ВПЛИВ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ НА НАРОДНУ

Наприкінці останнє питання: а що народна мова бере з літературної? Який її стосунок до мови літературної? У всіх культурних народів літературна мова завжди сильно впливає на мову народну, передовсім на мову її освічених одиниць, підносячи її культуру. У всіх культурних народів школа, Церква, радіо, кіно, театри, державні уряди, вся преса, вся інтелігенція — усі послуговуються тільки мовою літературною, цебто: селянин навчається її в школі, читає її в Біблії, в усій пресі, чує її від свого Священика, чує її по всіх урядах і від усіх освічених людей, а все це доводить до того, що й селянство потроху збагачує культуру своєї мови й починає говорити мовою культурнішою, а відміни між мовою говірковою й літературною помітно затираються. Це поєднання мови літературної з народною звичайно допроваджує до створення літературної мови високого рівня. Одиниці з народу, перейшовши добру мовну школу, звичайно мають високорозвинену й щиро національну мову, бо їх літературна мова виросла на живій народній основі.

 

Вплив літературної мови на народну завжди потрібний і корисний. Ми, бувши народом недержавним, мусимо шукати й використовувати всі можливі стежки впливу мови літературної на народну, бо цей вплив сильно провадить до зросту культури нації. Не треба тільки забувати однієї засадничої справи: говорім і пишім до народу простою й ясною літературною мовою, такою мовою, щоб народ справді все розумів і щиро полюбив нашу книжку й нашу пресу; тільки при таких умовинах буде забезпечений реальний і глибокий вплив мови літературної на мову народну.*

 

* Див. мою працю: Як писати для широких мас // "Рідна Мова", 1934 р., і окремо.

Кінцеві висновки мої такі. Народна мова одиниць, а то й осель часто маловарта для мови літературної; але народна мова в її цілості — це джерело найліпших родючих соків літературної мови. Мова літературна й мова людова — це дві не близькі собі мови, але різницю між ними мусимо свідомо зменшувати, завжди пишучи ясно й просто. Треба завжди пам’ятати, що хто знає тільки місцеву говіркову мову, той не може сказати, що тим самим знає й мову літературну. Добре знання літературної мови набувається повсякчасним її вивченням та глибоким знанням мови народної. Літературну мову треба всіма стежками ширити поміж широкі маси, бо з обопільних впливів мови літературної й народної скоріш зростатиме щиро національна культура української мови, як мови цілої нашої нації.

 

Частина друга