Мовна політика в Україні у 70-80-х роках ХХ століття



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Мовна політика в Україні у 70-80-х роках ХХ століття



Мовне планування сучасної України стає об'єктом пильної уваги як науковців, так і політиків. Характерним для сьогодення є те, що на виборах до Верховної Ради та на посаду Президента України мовне питання неодноразово порушувалось у тих чи інших передвиборчих програмах. Нерідко за допомогою остаточно нез'ясованих мовних проблем маніпулюють думкою громадян. А деякі місцеві органи влади намагаються надати офіційного статусу російській мові в регіонах.

Для того, щоб уміло провадити сучасну мовну політику, необхідно враховувати уроки історії. Саме тому історія мовного будівництва в Україні привертає увагу сучасних дослідників. Різного роду заборони, утиски, а також короткотермінові періоди відносно вільного функціонування української мови неодноразово згадуються й аналізуються в наукових, науково-популярних і публіцистичних виданнях М.Степаненка, В.Горбачука, О.Куця, Л.Нагорної, Л.Масенко та інших. Питанням мовного планування в різні періоди державного життя України присвячені також дисертаційні дослідження О.М.Данилевської, Ж.А.Шевчук, Т.В.Тумай та ін.

Як відомо, розвиток і функціонування будь-якої національної мови значною мірою залежить від стану книговидавництва цією мовою, від діяльності національної інтелігенції, громадських організацій. Саме тому основний удар натиск у мовній політиці 70-х років був зосереджений на нищенні української інтелігенції, на зменшенні кількості друкованої продукції українською мовою.На виконання ухвали Політбюро ЦК КПУ про початок кампанії проти дисидентства та самвидаву (1972 р.) поповнилися "чорні списки" українських діячів, котрі не могли друкуватись в Україні (наказом Головліту України у листопаді 1973 р. до такого списку увійшли письменники Іван Багряний, Аркадій Любченко, історики Олександр Оглоблін, Наталія Полонська-Василенко, Дмитро Соловей, Панас Феденко, Костянтин Штепа, мовознавці Роман Смаль-Стоцький, Василь Чапленко, громадський та політичний діяч Іван Огієнко [12, арк. 188]), твори українських письменників укривалися пилом в редакціях, бо не мали дозволу цензора, почалися масові арешти "ненадійних", багатьох прихильників українського слова було звільнено з роботи. Навіть визнані світовою спільнотою українські митці позбавлялись можливості бути почутими на Батьківщині. Як приклад можна назвати відхилення кандидатури Ліни Костенко на здобуття у 1981 році Шевченківської премії, чия поетична збірка "Неповторність" та роман у віршах "Маруся Чурай" стали своєрідним відкриттям для суспільства: "Цей твір настільки вражає своєю силою поетичної майстерності, проникненням в історичну минувшину, всебічним психологізмом, безмежним знанням і володінням української мови, що ставить роман "Маруся Чурай" на одне з перших місць у світовій літературі". Фізичне знищення Василя Стуса (1985 р.) аби він не зміг стати лауреатом Нобелівської премії у галузі літератури також є свідченням пильної уваги партійного керівництва до розвитку українського мистецтва слова.

56. Українська діаспора в процесі творення національної культури: основні вектори просвітницької та культурної праці 60-80-х років 20 ст.

Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла і змужніла. Вона поповнилась іменами таких поетів і письменників, як Олег Ольжич, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Те-ліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська. Ці майстри знаменували блискучий період і в історії української літератури взагалі.

Пожвавленню літературного життя Канади 20-х років сприяв і Мирослав Ірчан (справжні ім'я та прізвище - Андрій Баб'юк), який в 1923 р. приїхав до Канади, де розгорнув літературно-видавничу діяльність. Нарис "За океаном", драматичні твори "Родина щіткарів", "Підземна Галичина" присвячені зображенню життя, соціально-політичного становища західноукраїнських трудящих у цей період. 1929 р. він все ж повернувся в Україну: у Харкові очолив письменницьку організацію "Західна Україна", був редактором журналу. Розстріляний у 1937 р.

1929 р. до США емігрував Василь Авраменко і згодом організував школу української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні.

Парижу віддав увесь свій творчий геній світової слави артист, хореограф, реформатор балету Сергій Лифар, уродженець Києва, нащадок славного козацького роду Лифарів. Після смерті провідного танцівника і балетмейстера (до речі уродженця Києва) Вацлава Ніжинського Серж Лифар очолив балетну трупу паризької "Гранд-опера". Він став основоположником нового напряму в балеті - неокласицизму. Створений С.Лифарем балет "Ікар" - став визначною подією, мав безпосередній вплив на появу таких визначних митців цього жанру як Моріса Бежара, Роллана Петі, Ноймаєра, Форсайта, Кіліана, Макмілана... У 1947 р. С. Лифар заснував у Парижі Інститут хореографії, а з 1955 р. вів курс історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

Помітний внесок до музичної культури свого часу здійснили теоретики музики Федір Стешко і Василь Барвінський, композитори Нестор Нижанківський і Федір Якименко, Віра Березовська. У Празі творила модерну європейську музику перша українська жінка композитор Стефанія Туркевич. Не можна не згадати відому родину Колесе: Філарета Колессу, Олександра Колессу і Миколу Колес-су, життя і творчість яких були тісно пов'язані з Прагою.

1923 р. до США приїздить Олександр Архипенко, до історії мистецтва він увійшов як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії.

1971 р. у Чикаго було створено Український інститут модерного мистецтва і здійснює діяльність у двох напрямах: 1) гуртує молодих українських митців, які досі були осторонь українського культурного життя, та популяризує сучасну мистецьку творчість в українській громаді; 2) ставить завдання проникнення українських митців до тих культурно-творчих осередків американського довкілля, куди українці досі дістатися не мали можливості.

Леонід Молодожанин (Лео Мол, 1915, уродженець с. Долонного на Хмельниччині) - видатний український скульптор, живописець, академік Королівської канадської академії мистецтв. У його творчому доробку - пам'ятники Т. Шевченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971), Володимиру Великому у Лондоні (1990), близько ста скульптурних портретів, понад 80 вітражів у храмах тощо. Окремі твори зберігаються у Ватиканському музеї: різьблені погруддя пап Іоанна XXIII, Павла VI, Івана Павла II, кардинала Йосипа Сліпого. У Вінніпезі відкрито Парк скульптур Лео Мола. Свого часу митець був знайомий з визначним діячем української культури Іваном Огієнком і виконав його скульптурний портрет, який подарував місту Львову (1992). Одна з вулиць Львова носить ім'я Івана Огієнка, де і встановлено скульптурне погруддя вченого.

У травні 1952 р. у Нью-Йорку було створено Об'єднання митців-українців в Америці, з відділом у Філадельфії, де у вересні 1952 р. відкрито Українську мистецьку студію. З 1963 р. у США почав виходити друкований орган Об'єднання митців-українців в Америці - журнал "Нотатки з мистецтва", до якого тяжіли українські митці з усього світу.

З Парижем пов'язана творча діяльність українських художників А.Сологуба, О.Мазурика, музикознавця А.Вірста. до творчих здобутків О.Мазурика належать численні пейзажі, портрети, модерні гравюри, ікони; він розписав іконостаси для церкви св. Володимира на бульварі Сен-Жермен у Парижі та каплиці Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Сарселі. У Празі творила ціла плеяда знаменитих поетів, серед яких: Олександр Олесь, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Леонід Мо-сендз, Олена Теліга.

Непрості умови розвитку української літератури на американському континенті привели літературознавців і письменників усієї діаспори до об'єднання творчих сил. 26 червня 1954 р. в Нью-Йорку було засноване об'єднання українських письменників в еміграції "Слово". До його основоположників належали В.Барка, І.Багряний,

Б.Бойчук, В.Гайдарівський, С.Гординський, И.Гірняк, П. Голубен-ко, Г.Костюк, І.Кошелівець, Н.Лівицька-Холодна, Є.Маланюк, Т.Осьмачка, У.Самчук та ін. Поступово сформувалися два осередки організованого культурного життя з кількома друкарнями, часописами та журналами у Вінніпезі та Торонто.

Фундатором українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця, який своєю творчістю пропагував українську культуру, знайомив широкий загал іноземців з мистецтвом українського хорового співу.

Окрасою європейських оперних сцен і музичних фестивалів до історії музичної культури увійшло ім'я Ірини Маланюк, яка після студій у Віденські Музичній Академії стала примадонною оперних театрів Відня, Ґраца, Цюріха, а у Баварській державній опері у Мюнхені отримала високе відзначення з титулом "камерзенґерін".

Процес культуротворення, що триває в українській діаспорі, є вагомою складовою українського культурного простору. Його головною метою була духовна консолідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження та примноження національно-культурних традицій власного народу. Це сприяє збереженню цілісності української культури, а в умовах незалежності й активізації державотворчого потенціалу, зміцненню позицій українських організацій у країнах поселення, а Української держави - у світовому співтоваристві.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.220.231.235 (0.005 с.)