М. Хвильовий в українській культурі 20-х років.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

М. Хвильовий в українській культурі 20-х років.



Одним з найяскравіших талантів української літератури XX століття можна сміливо вважати Миколу Хвильового (справжнє прізвище Фітільов) - основоположника жанру прореволюційної української прози.

Майбутній прозаїк і поет народився в Сумській області в селі Тростянець 13 грудня (1 грудня за старим стилем) 1893 року. Після навчання в Богодухівській гімназії, звідки він пішов після 4 класу (в 16 років), почав працювати на заводах у Горлівці, Таганрозі, Дружкові та в ряді інших міст. На фронті письменник опинився в 1914 році.

Будучи затятим прихильником революції, він не тільки вів пропаганду її необхідності, а й короткий час в 1919 році очолював ЧК Богодухівського району. Згідно з деякими відомостями, Хвильовий відрізнявся крайньою жорстокістю, яку виявляв при придушенні невдоволення радянською владою. Взявши собі псевдонім, Хвильовий з гордістю писав про себе як про «чекіста - чорнороба Революції». Цікаво, що в історичних підручниках і хрестоматіях практично нічого не говориться про цей період життя письменника - про участь у Першій світовій війні, у громадянській. Про те, що він організував один з повстанських загонів в 1918 році, про те, що воював проти «петлюрівців», «дроздовців», «гетьманців».

Після служби в Червоній армії, де Хвильовий очолював Особливий відділ 13-й армії, він демобілізувався і переїхав до Харкова у 1922 році.

Цікаво, що мати Хвильового-Фітільова говорила, що її син страждає від слухових і зорових галюцинацій (іноді йому здавалося, що по тілу повзуть гадюки і «волохаті створіння»), насилу засинав вночі через страх темряви. Крім того, сучасні психіатри схильні вважати, що Хвильовий страждав від роздвоєння особистості. Це побічно підтверджується новелою «Я (Романтика)».

Розгорнута в 1920 році більшовиками політика коренізації населення (в Україні мала назву «українізація») носила скоріше згубний характер, провалившись з тріском. Хвильовий був її затятим прихильником. У ці роки більшовики оголошували, що горе людям приніс великоруський шовінізм, і його прояви треба «викорчувати». Голосніше інших Микола Хвильовий заявляв, що російський вектор розвитку для України неприйнятний, що у України має бути - і є! - свій власний шлях. Тоді народилося найвідоміше у ті - і до самої війни - часи гасло Хвильового «Геть від Москви!». Ніби Нестор Махно, який кинув у народ гасло «За Ради без комуністів!», Микола Хвильовий закликав до повернення до української культури та її розвитку без російських вливань.

У 1920-ті роки повністю підтримує і впроваджує в життя політику «українізації». У своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!», «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу».

Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів

За свої погляди був підданий нищівній критиці. Микола Хвильовий вважається одним з найяскравіших представників т.зв. українського «розстріляного відродження» - епохи українського модернізму. Однак, на відміну від більшості своїх колег які вибрали, концтабори, розстріли, втечі і зміну політичних поглядів, Хвильовий вважав за краще самогубство. М. Хвильового звинувачують у прагненні відірвати українську культуру від російської, протиставити два народи один одному. Почалися репресії, першим із його друзів було заарештовано М. Ялового. Письменник давно відчував, як деградують революційні завоювання, як гаснуть ідеали революції. Про це він пише у своїх новелах і статтях. Тривогою пройняті його рядки за майбутнє республіки і країни в цілому. У стані глибокого розчарування радянською політикою на Україні, що призвела до жахливого голоду й масових репресій, Хвильовий 13 травня 1933 року покінчив життя самогубством.

Сталінізм і національна інтелігенція. Особливості взаємодії та наслідки.

Сталінські репресії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки і звичайно пов'язані з іменем Й.В. Сталіна, фактичного диктатора Радянського Союзу в цей період. До цього явища можна віднести чистки в рядах правлячої ВКП (б), НКВС, розкуркулення, депортації цілих етнічних груп і гоніння за підозрілими особами, «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу».

Найбільшого розмаху репресивно-каральна діяльність радянського тоталітаризму набула всередині 1930-х років, за часів правління Й. В. Сталіна, слід зазначити, що вона не була “викривленням” ленінської політики.

Ідеологічне обґрунтування репресій

На об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 року Сталін заявив «Репресії, — заявив Сталін влітку 1930 року на XVI з'їзді партії, — є необхідним елементом наступу» . Ідеологічною основою репресій була боротьба проти «ворогів народу».

Терор проти інтелігенції

Наступ на українську культуру йшов одночасно з розгортанням терору проти української інтелігенції. Першим ударом по ній став так званий процес Спілки визволення України (1929-1930 pp.), на якому були засуджені кілька провідних учених, членів ВУАН, а також письменників, політичних і церковних діячів. Після цього в Академії проводилися «чистки», майже припинили роботу найдіяльніші її секції, в тому числі історична. З 1929 р. почалося цькування Михайла Грушевського. У березні 1931 р. він був вивезений з Києва до Москви і заарештований як керівник «Українського національного центру».

Мабуть, «великий вождь» побоювався негативної міжнародної реакції. Його колеги і учні зазнали набагато суворіших переслідувань, багато з них загинули в трудових таборах та тюрмах. Майже всім репресованим інкримінувалося звинувачення в українському буржуазному націоналізмі або антирадянській діяльності. Слідом за істориками — «буржуазними фахівцями» настала черга українських істориків-марксистів: керівник низки наукових закладів УСРР М. Яворський, разом з частиною своїх колег і учнів, був засланий на Соловецькі острови і там загинув, як і багато його послідовників.
З 1933 р. розгортається кампанія винищення українських літераторів. На початку року був безпідставно заарештований поет і драматург М. Яловий. Вражений арештом друга, жахливою атмосферою в Україні, застрелився Хвильовий. Незабаром до тюрем і концтаборів потрапили десятки визначних літераторів, частина яких тут же була розстріляна: Г. Косинка, Д. Фальковський, К. Буревій, О. Близько та багато інших. Були репресовані О. Вишня, М. Куліш, М. Зеров, О. Досвітній, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Е. Плужник, С. Пилипенко.
Тепер уже знищували не старих буржуазних фахівців, а молоду українську інтелігенцію, яка виросла і сформувалася в умовах радянського ладу. Ці люди не належали до антикомуністів і антирадянщини. Вони були винні лише в тому, що мали гарячі патріотичні переконання, готовність творити нові духовні цінності на благо українського народу. Знищуючи їх, сталінське керівництво грішило і проти ідеї інтернаціоналізму, і проти догм марксизму-ленінізму.
У 1933-1934 pp. страчувались, висилалися в концтабори тисячі представників нової радянської інтелігенції. Було знищено окрасу театрального мистецтва — експериментальний театр «Березіль», а його керівник, талановитий актор і режисер Л. Курбас, загинув у концтаборі. Прославлені на весь світ фільми Олександра Довженка зняли з прокату, а самого його змусили переїхати до Москви. Громлячи Наркомат освіти, організований та укомплектований О. Шумським та М. Скрипником з патріотично налаштованих освітян, репресували і знищили велику кількість учителів.

Апогеєм репресій стали 1937-1938 pp., коли вони охопили весь СРСР. Скориставшись загадковим убивством С Кірова, одного із популярних партійних діячів, Й. Сталін з маніакальною підозрілістю винищував тисячі керівних і рядових комуністів, переважно старого покоління. Заарештованих піддавали тортурам, заохочувалися доноси та наклепи. Не витримуючи фізичних мук, заарештовані давали неправдиві свідчення і на себе, і на своїх знайомих та родичів.

Партійно-державне керівництво України, яке проводило лінію Сталіна і навіть брало участь у репресіях, тепер само стало жертвою. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, у тому числі першого секретаря ЦК КП(б)У С Косіора. Відбувалося масове винищення військових кадрів. Був розстріляний командувач військових округів республіки, відомий воєначальник І. Якір.
Наслідки:

1. Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов'язаних родинними узами з репресованими, — так званих "членів сімей ворогів народу", сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся.

2. За наявною статистикою засуджена в 1937-1938 рр.. 1344923 людини, з них засуджено до вищої міри покарання 681 692 людини або 50,69%. Кожен другий із засуджених за політичними мотивами у 1937-1938 рр.. був розстріляний.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.210.184.142 (0.009 с.)