Літературна дискусія 1925-1928рр. Естетична платформа М. Хвильового.

Українізація, формально проголошена 7 з’їздом КП(б)У в квітні 1923 р., активно почала здійснюватися від квітневого пленуму ЦК партії 1925 р. У листопаді 1926 р. на 15 конференції ВКП(б) було проголошено курс на форсовану індустріалізацію країни. У грудні 1927 р. на 15 з’їзді ВКП(б) було вирішено провести колективізацію. Усі ці заходи були керовані з Москви й проводилися виключно в інтересах Москви. Так звана «літературна дискусія», хоч як вона з цензурних та інших причин була стиснена до меж власне культури й мистецтва, була природною реакцією на історичну ситуацію. Країна опинилася на історичному перехресті: перетворення на провінцію Москви, хай тим часом із допущенням (у обмежених масштабах місцевої мови) тільки для обслуговування технічних потреб та ідеологічних вимог центру, чи збереження своєї самобутністі ― це було питанням з питань. І хоч ніхто не ставив його просто так, у цьому була глибинна суть «літературної дискусії». Проте учасниками її були лише діячі культури. Дискусія почалася статтями Михайла Биковця «Дискусія на літературному фронті» («Знання», 1925, № 2-3). 30 квітня 1925 р. у додатку до газети «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут» було опубліковано виступ Григорія Яковенка «Про критику і критиків у літературі», у якому автор вимагав літератури, зрозумілої кожному (про комуни й трактори), а по дорозі зачепив оповідання Хвильового «Я(Романтика)»: «Хто його читатиме?.. Читатимуть його міщани, дегенерати, для яких революція була прикладом найгострішого душевного садизму. Нащо ж його друковано? Художню, бачите, вартість має. Я ще маю зазначити, що пролетарська творчість ― елементарна, проста, але здорова й корисна. Необхідно утворити при редакціях журналів і газет контрольної секції з людей ідеологічно витриманих, цілком розуміючих вимоги щодо пролетарської творчості, які б контролювали б [так!] рецензії «штампованих письменників», тобто літературну поліцію». У тому ж випуску на тій самій сторінці вміщено памфлет-відповідь Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян». Письменник виступав проти непрофесійності в літературі. Початок дискусії свідомо зорганізував редактор газети «Вісті» Василь Блакитний, який перед друком статті Яковенка ознайомив з її змістом Хвильового. Микола Григорович полемізував зі своїми опонентами на сторінках таких публіцистичних творів, як «Камо грядеши?» (1925 р. ― вийшов окремий збірник памфлетів), «Думки проти течії» (надруковано окремою книжкою 1926 р.), «Апологети писаризму» (публікувалися на сторінках газети «Культура і побут» у період з 28.02. по 28.03.1926 р.), статті «Вас. Еллан» (надрукованій 1927 р.), «Україна чи Малоросія?» (твір не був допущений до друку). У травні 1925 р. Хвильовий отримує підтримку в Академії Наук у Києві. У «літературній дискусії» також бере участь неокласик Микола Зеров, який у липні-листопаді 1925 р. друкує на сторінках часопису «Життя і революція» статті «Європа ― просвіта ― освіта ― лікнеп», «Євразійський ренесанс і пошехонські сосни». «Дискусія» набуває інтелектуального характеру. Хвильовий і Зеров листуються. У січні 1926 р. засновується славнозвісна ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). 26 квітня 1926 р. товариш Й. Сталін у листі «Товаришу Кагановичу [голова компартії України] та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» відзначав, що «не можна українізувати згори пролетаріат», і вів далі, що «цей рух», очолюваний некомуністичною інтелігенцією, може набрати місцями характеру боротьби за відчуження української культури та української громадськості від культури й громадськості загальнорадянської, характеру боротьби проти Москви взагалі, проти росіян узагалі, проти російської культури та її найбільшого досягнення ленінізму. Як приклад такої боротьби Сталін називав саме Хвильового. Позалітературний характер дискусії виходив на поверхню. Як альтернатива ВАПЛІТЕ в січні 1927 р. створюють ВУСПП (Всеукраїнську спілку пролетарських письменників) ― «організацію письменників, беззастережно відданих лінії партії». 20 листопада 1926 р. «Звіт ЦК» на десятому з’їзді КП(б)У присвячений ухилам Хвильового. Проблеми, до яких звертався Хвильовий у своїх памфлетах 14 січня 1928 р.ВАПЛІТЕ ліквідується, проте 28 січня робиться спроба її врятувати: Микола Хвильовий, Михайло Яловий та Олесь Досвітній пишуть покаянного листа. Таких листів у житті Миколи Григоровича було два (2-й ― 22 лютого 1928 р.) і виступ ― промова на Харківській організації ВУСПП (1930 р.).

М. Хвильовий у циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), висловив свої думки щодо розвитку української літератури XX століття та окреслив програму українського національного відродження.

Один із основних літературних принципів - це високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка письменника, бо без цього "політична правильність - ніщо". М. Хвильовий виступав за орієнтацію на кращі зразки європейського мистецтва, науки, філософської думки і застерігав від російського культурного впливу, що спонукає українських письменників до копіювання. М. Хвильовий запропонував назву нового творчого методу 20-х років - "романтика вітаїзму", тобто життєстверджуючий романтизм.

М.Хвильовий закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму. Адже російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», в «Апологетах писаризму» радив українським митцям орієнтуватись не на російську комуністичну культуру: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства». [20, c.61]

На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна!» Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію — ідею вітаїзму (від латинського слова vita — життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або «азіатського ренесансу».

Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства. Здійснити нове відродження стара Європа уже не могла. На те вказувало багато фактів, і це збагнув О.Шпенглер у філософському трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Його мала б здійснити країна в Азії, але місія падає на Україну, що лежить між Азією і Європою, Заходом і Сходом, увібравши у себе їх контакти.

Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з приходом четвертого відродження, вона всю нагромаджену енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер Україна стала центром появи нового стилю відродження — романтики вітаїзму.

Отже, українські митці будуть першими заспівувачами «азіатського ренесансу» в мистецтві, їхній стиль — активний романтизм — стане стилем четвертої епохи Відродження. «Азіатський ренесанс», — писав Хвильовий, — це епоха європейського відродження плюс незрівняне греко-римське мистецтво... Зерови відчули запах нашої епохи й пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків античної культури». А тому молодим митцям потрібно вчитися, освоюючи багату класичну спадщину. Вони мають бути «інтелектуально розвиненими, талановитими, геніальними людьми», а не представниками «червоної халтури», графоманами, що прикриваються партійними гаслами й творять низькопробне чтиво.

До речі, М.Зеров під час дискусії так само наголошував, що широке використання здобутків світової культури «підійме на вершину мистецьку техніку, утворить з нашої творчості могутній культурою слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски і сміття графоманів». Талановитий поет й літературознавець закликав митців слова «вибагливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов по-новому придивитися до наших уславлених письменників, інколи тільки з голосу нам відомих, з’ясувати їх значення для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції».

Разом з М.Рильським він звертався до митців опановувати секретами художньої творчості, удосконалювати мову як першоелемент літератури, культивувати наше «степове, пахуче», але «дике ще слово», працювати над словниками, що було дуже актуальним для культурного відродження України та державного статусу її мови.

Виступи Хвильового заторкували не тільки проблеми літератури, розвитку стильових напрямів, а й культури в цілому, ідеології, врешті питання — бути чи не бути українській нації, як їй вижити в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну самобутність під тяжкою загрозою наступу модифікованої російської імперії.

Ці виступи письменника відбили загальний настрій нації. Його підтримали академіки, вчителі, студенти, неокласики, зосібно М.Зеров, М.Рильський, М.Могилянський, відомий польський поет Б.Ясенський. До його тез приєдналась Українська Академія Наук (УАН), політики, економісти, інженери. Зокрема, економіст М.Волобуєв за допомогою статистичних даних довів, що більшовицький уряд у Москві продовжує стару імперську колоніально-економічну політику на Україні. Тому він вимагав зробити її незалежною від імперського центру — Москви. А член ЦК КП(б)У О.Шумський доповнив Хвильового, вимагаючи від Й.Сталіна усунути російське керівництво з ЦК КП(б)У та уряду України, сприяти дерусифікації українського пролетаріату.

Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Й.Сталін, написавши лист «До тов. Кагановича Л.М. та інших членів ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р., в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні і в усіх «гріхах» звинуватив М.Хвильового та українських «хвильовистів», тобто націоналістів. З розгромними статтями, спрямованими проти духовно-національного відродження України, виступили «рідні» партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти «хвильовизму» як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії.

Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування «ярликів» «ворогів народу». У такий спосіб літературну дискусію було силоміць пригашено. Не маючи естетичних та ідеологічних аргументів, незабаром компартія вдалася до засобів НКВС — тотального терору українців, провокацій, голодомору 1933 р.

У таких жорстоких умовах наклав на себе руки і Хвильовий — він не захотів бути рабом чужої народові влади, вціливши своєю кулею в більшовицький соціалізм і ствердивши цим ідейну перемогу фізично розстріляного відродження над силами зла й мракобісся.

 

 

15. Поетична майстерність збірки І.Франка «Зів’яле листя». Образ ліричного героя.

Збірка поезій І. Франка "Зів'яле листя "(писав 10 років) складається з трьох частин, образно названих жмутками. Гол. колізія зб. — це трагедія нерозділеного кохання.

І «жмуток» передає трагедію нерозділ. кохання, його беззахисність та вразливість. Лір.гер. не хоче згодитись з тим, що кохана йому відмовляє. Він то звинувачує в усьому обставини («Раз зійшлися ми случайно...»), то прагне здаватися збайдужілим («Я не надіюсь нічого...»), то вмовляє кохану зглянутися на його страждання («Не минай з погордою...», «Я не кляв тебе, о зоре»).П рисвячений першому коханні Ользі Рошкевич.

ІІ «жмуток» написаний у народно-пісенній манері (багато віршів стали піснями та романсами («Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Червона калина, чого в лузі гнешся?», «Чого являєшся мені у сні?» та інші). Митець намагю знайти в природі співзвучність своїм стражданням, розраду від них. Присвячений Юзефі Дзвонковській.

Провідним мотивом поезій ІІІ «жмутка» є пекельні переживання поета, спричинені нещасл. коханням. Присвячений Целіні Зигмунтовській.

Із віршів постає ідеал коханої: дівчина вродлива, щира, розумна, цілісна особистість. Напруга почуттів змінюється: життєствердження через кохання - розчарування - зневіра і розпач. В ній оспівуються глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. Писалась зб. в найтяжчі роки життя поета (пекучі удари з боку шляхти, звільн з роботи, не мав особистого щастя – через обставини розлуч з коханою дівчиною — Ольгою Рошкевич з якою і прагнув поєднати своє життя). Усе це виклик сумні мотиви збірки.

В поезіях оспівано глибокі почуття нещасливого кохання. І. Франко глибоко переживає втрату коханої, ніжно оспівує її красу, виявляє палку, невгасиму любов до неї:
«Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні...»

Ліричні поезії третього жмутку — пекельні переживання поета, виклик. жорстокими умовами життя та нещасл. коханням, що довели його до відчаю. Розпов. про муки свого нерозділеного кохання. Долаючи власну душевну травму І. Франко зміг піднятися над нею, глянути на факти особистого життя очима художника. Але, крім автобіогр. мотивів, була і народна поезія – його худ новаторство, тому значна частина віршів напис. на зразок укр нар пісень. Поет знав їх безліч і дбав про те, щоб вони були покладені на ноти.

"Червона калино, чого в лузі гнешся?" (покладено на муз) Головні герої - традиційний в українському фольклорі образ червоної калини, що уособлює жіночність, красу, та дуб - символ парубоцтва, сили, витривалості. Твір побудований у формі діалогу між персонажами. Калина - ніби збірний образ галицьких дівчат, для яких батьки готували один шлях - заміжжя й сімейні турботи. Є в них і сміливість, і щедрість душі, але для людського щастя цього замало: на перешкоді несхитність традицій, застій, що панував у сім'ях. Нездійсненні бажання, оманливі надії, втрачені ілюзії... Дуб не може збагнути, що його міць і воля несуть гніт іншим, заслоняючи від них життєдайне світло сонця.

"Чого являєшся мені у сні?" – лір.гер. з сумом запитує долю, чого вважається йому уві сні образ коханої дівчини. Герой щиро кохає свою милу, хоч та й згордувала ним. Глибокі свої переживання він висловлює в сумних піснях:
«Моє ти серце надірвала
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні— Пісні".
Заверш. ця поезія ліричним зверн. до коханої з проханням з'являтися хоч уві сні, дарувати радість і оживляти його серце.

"Ой ти, дівчино, з горіха зерня..." - зображає красу, яка чарує душу в пристрасно закоханого у неї ліричного героя, будить у ньому палке невгасиме почуття любові:
«Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!»
Очі коханої кращі від сонця, вони запалюють серце пожаром. У кожному слові поетичного опису дівочої вроди відчувається щире захоплення. І. Франко відтворює драматизм палкої любові героя ліричної драми, показує суперечливість його,почуттів. Для нього мила, яку він втратив, водночас є радістю і горем. Лишилась тільки невгасима любов, яка ранить його серце:
«Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.»

Лір. драма "Зів'яле листя " вражає нас великою внутрішньою силою лір.гер., незвичайним багатством змісту, мінливістю настроїв і тонкою грою емоцій.

 

16. Новели Хвильового «Я (романтика)», «Кіт у чоботях», «Арабески». Ідейне спрямування, особливості художнього стилю.

Характер і погляди М.Хвильового як письменника сформ. за складних умов (перша світова війна, соціальні катаклізми в більшовицькій Україні, свідком і учасником яких був М.Хвильовий – вплин. на формув. світогляду Хв. Витворив власн. стиль – імпресіоністична новела.

Назва «Я (Романтика)» несе певне смислове навантаження; присвячено новелі «Цвіт яблуні» М. Коцюб., яка відтворює душевні страждання митця, що, спостерігаючи смерть власної дитини, переживає психологічне роздвоєння. Емоц. вираж. від твору підсил-ся формою сповіді героя, розповіді від першої особи. Майстерне використ. внутр. монологів, акцентація символічних деталей, які несуть величезне смислове навантаження, допоміг. чітко розрізняти позицію героя – й ніде безпосередньо не висловлену авторську позицію, авторські оцінки. Автор використ прийоми:

1) Переплетіння уявних і реальних епізодів (буває важко розрізн., чи описувані події й відчуття насправді відбуваються й переживаються, чи це лише нафантазовані героєм картини). З перших рядків видно змішув. в тексті ілюзорних і реальних картин. Символічний образ Марії-Богоматері і, водночас, майбутньої комуни – явно ірреальний. Найчастіше змішування уявного й реального відбувається в епізодах і сценах, пов’язаних з матір’ю: герой постійно стверджує, що не знає, чи існує матір насправді, чи є лише його галюцинацією: «І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом».

2) Введення образів-символів: образ загірньої комуни, що символізує недосяжну для людини мрію, утопію, те, чого ніколи не буде; образ Марії, що є уособленням Любові й Материнства — надія на віднайдення втраченого раю і втраченого часу, яка ніколи не зможе здійснитися; і т.п

3) Наявність деталей-символів. Гроза символізує небезпеку, що насувається, туман – нездійсненну мрію про ідеальне суспільство. Існує у новелі символіка кольорів, переважає чорний колір: «Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни», «мої товаришці сидять за широким столом, що з чорного дерева», «він хоче подалі від цього чорного брудного діла?». Кольорова деталь “ чорний ” від побутової (стіл з чорного дерева) трансформується у символічну. Разом з епітетом «волохатий» вона створ. образ страшного звіра-сатани («темний волохатий силует... чорного трибуналу комуни»), який знищує на своєму шляху все живе і світле.

4) Акцент на час розгортання подій — ніч, що символізує невідворотний жах того, що відбувається: «темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші», «північна тьма», «сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч».

5) гра слів - перепідпорядковує колірні слова: зорі -зелені, місяць – зелено-лимонний, місяць – зелений. Акцентування образу місяця в нічному пейзажі невипадково: нічненебесне світило уособлює ідею смерті, розстрілу в контексті новели. Якщо на початку твору місяць асоціюється з мертвим городом, мертвою дорогою, то в кінці неважко помітити логічне завершення цієї образної теми: «Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті».

6) Як контраст до нічного пейзажу - поетичний образ перламутрового ранку, який уособлює світле, життєствердне начало. У тексті цей образ контактує з тими структурами, що втілюють напруженість трагічної ситуації, і на цьому тлі настрій тривоги особливо вражає читача: «За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні», «Це чіткий перламутр на бенкеті голодної країни», «...А ранки цвітуть перламутром, і падають вранішні зорі в туман дальнього бору....А глуха канонада росте».

7) Слова «ревком», «штаб Духоніна», «чека» нагадують про час і місце недавніх революційних подій, учасником яких був Хвильовий.

8) Ранній прозі письменника притаманна особлива музикальність, яка, попри композиційну хаотичність, свідомо витриману письменником (брак послідовності у викладі подій, часові зміщення, акцентування уваги на миттєвих настроях і враженнях, що ніби вриваються в перебіг подій), проявляється в будові речень, діалогів і монологів, підборі слів.

Новела «Кіт у чоботях», що хоч і зобр. реаліст.події – складні роки громад. війни, характеризується імпресіоніст. сприйняттям дійсності. Автор незвич. способом зобр. гол. героїню. Він ніби нічого прямо не говорить про людину, а певне враження в нас склад-ся: «Гапка – глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо».

- для зображ. товариша Жч використ. незвичні асоціативні і миттєві образи: «Кіт у чоботях»... «теплий і близький, як неньчина рука із синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осені».

- для зображ. зовнішності Жч - звертає увагу на деталі - акцент на кольоровій гамі. Колір очей: «Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь - то теж її очі». Одяг героїні - Її однокольорова (кольору хакі) стара одежа стає обличчям Революції: «Блуза, спідничка (зимою – стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блуза колір хакі, без гудзиків. Вся революція – колір хакі…Вся революція – без гудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись...Спідничка теж хакі, бо колір з бур’янів давно вже одбився в ній. Вона трішки одерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках». Автор вагається у визнач.кольору волосся: «Русява? Чорнява? Ясно – жучок». Отже, у новелі переважають досить незвичайні кольори: бузинковий, колір хакі, а також – червіньковий(колір революції): «червінькова революція».

- для відтвор. колориту періоду війни М. Хв використ. називні речення і звуконаслід. слова, приділяє увагу звукам: «Плакати! Плакати! Плакати! Гу-у! Гу-у! Бах! Бах! Мчались місяці».

- Характерна особливість - іронія – для створення трагікомічного враження від зображеного. іронічна метонімія “кирпатенький носик розказав”, оперує числами, що означ. вік героїні, у насмішкувато-зверхньому тоні використовує слово “байстря” і зменшувально-буденний епітет “невеличке”. Автор не критикує головну героїню, він навіть ставиться до неї зі співчуттям.

Отже, бачимо, що новела «Кіт у чоботах» може бути блискучою ілюстрацією до імпресіоністичної манери письма завдяки художній майстерності автора, який за допомогою оригінальних художніх деталей доніс до читача колорит тогочасної дійсності.

Новела «Арабески» - назва твору, має багатогранний внутр. зміст. Слово «арабески» означає східний, переважно арабський орнамент, який складається з геометр. фігур і стилізованих рослинних мотивів. Важливою ознакою такого орнаменту є включення до нього каліграфічно написаних окремих арабських слів. Орнамент, таким чином, є поєднанням зорових і словесних образів, а часом і понять, у ньому синтезується ліричне й епічне начало. Характерно для твору - повторюваність структурно- важливих частин, рефрени лейтмотивних фраз. Основним завданням читача стає не цікавитись, які уривки випущені, а сприймати і насолоджуватись тим, що подає автор. Поліфонічність твору досягається завдяки діалогам з читачем, власним роздумам, членуванню тексту на розділи.

«Арабески» – один з найбільш складних для розуміння творів М. Хв. Осн. худ. прийомом є гра на контрастах. Прекрасним картинам «голубої Савойї» протиставл. приземлені картини дійсності. (Наприклад, розповідь про незаконнонародженого хлопчика, якого виховав бездітний чиновник, опис службових буднів марнолюбного кар’єриста – директора видавництва, оточеного пройдисвітами і підлабузниками).

- всі епізоди несуть художнє навантаження. М.Хв вводить їх для того, щоб показати, що відходить від реалістичної манери письма. Автор зосереджується на пошуку «запаху слова», виходить за межі реалізму і надає перевагу інтуїції, підсвідомому, ірраціональному.

- Багато розірваних фраз,короткихречень.

- У творі наявні символи, асоціативні ряди. Одним із найпоширеніших асоціативних рядів є: ніч – весна – міст – Марія, у якому весна стає символом розквіту життя, передчуттям змін, оновлення сил і мрій, міст – символ переходу до чогось нового.

- Рефрени - надають схвильованості, динамічності, особливого стилю оповіді – орнаментальності: «Город. Я безумно люблю город», «Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль».

- Відчуття плинності, неповторності кожної миті формує в тексті зображ чогось крихкого, мерехтливого, блискучого: «хрумтить жемчуг», «японські ліхтарики», «прозоро-фантастичні леденці», «діаманти сніжинок».

- пейзаж виконує чи не найголовнішу роль, що надає тексту імпресіоністичного колориту: «Степова оселя й дальні виноградники – все потопало в мовчазному концерті цвіркунів. Стояли похмурі хмари, і десь традиційно глухо билось і грало з берегами сіре туманне море. Природа, цей незрівнянний художник, шукала цієї ночі химерного жанру. В кожнім шелесті й тремтінні приморської сиротливої фльори я відчував напружену боротьбу за майбутнього прекрасного Рафаеля. По таємних лабіринтах мистецтва мчав вітер із незнаного краю».

- У новелі «Арабески» звуки, а точніше шум – неодмінний супутник ліричного героя в ситуаціях, де присутні динамізм, боротьба: «Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати шум…». Зустрічаємо також у тексті згадки про те, що «гримить молода епоха», «в аулах голубої Савойї стоїть гул». Усі звукові образи пов’язані із процесами творення, будівництва, боротьби. Такі комплекси звуків-шумів переважають у першій главі «Арабесок», їх лише два: постріли вартових і бій годинника. Обидва звукові образи мають подібне значення. І перший, і другий пов’язані зі смертю, руйнуванням.

- На початку глави, щоправда, є ще один образ-звук. Це гудок («ревіння») пароплава, але він те ж значення, що й звукові образи фіналу: втрата рідного берега означає смерть.

Звичайно, майстерність автора у цій новелі вражає. М.Хвильовий змушує читача поринати у світ своїх оповідань, відчувати миттєві настрої, чути звуки, насолоджуватися кольорами.

Проаналізувавши декілька новел М.Хв, ми розуміємо, що цей письменник виробив індивідуальний стиль письменства. Його твори неповторні, бо автор використовує найрізноманітніші прийоми для надання особливого колориту новелам. Художня своєрідність новел М.Хв полягає в тому, що для них характерні такі специфічні риси: 1) надзвичайна емоційність; 2) значна увага приділяється мові й словам, а саме спостерігаємо асоціативне звучання назв; надавання «смаку», «аромату» й «звуку» словам; 3) широке використання діалогів; 4)численне вживання метафор та порівнянь; 5)зображення, фрази, уривки виконують музичну функцію в лейтмотивах або ліричних рефренах; 6)автор «втручається» у твір, веде діалог з читачем. 7) нівелювання ролі сюжету, хаотичність композиції. 8) Переплетіння уявлюваного і реального