Кіноповість О. Довженка «Україна в огні». Історична правда та романтичний пафос у змалюванні подій II світової війни

О. Довженка заслужено вважають «першим поетом кіно». Романтичний пафос, віра в людину, її високе призначення на землі втілені в його літературних творах. О. Довженко виступає новатором, створюючи самобутній жанр — кіноповість, який поєднує в собі риси кіносценарію та повісті. Ознаками кіносценарію є фрагментарність, монтажна композиція, лаконізм діалогів, динамічність сюжету. Ознаки повісті — епічний принцип зображення життя, яскраві пейзажні картини, авторські відступи. У поєднанні цих рис і виявляється своєрідність кіноповісті, яка під пером О. Довженка набуває ще й ліризму, романтично-піднесеного змалювання людей, подій, природи. Уся спадщина О. Довженка, кінорежисера і письменника, незважаючи на особисту трагедію насильної розлуки з Україною, на неможливість справді вільно творити, осяяна безмежною любов’ю до рідного народу, вірою в його мудрість і силу.

У тяжкий для країни час Довженка мучить те, що мистецтво перетворюється на служницю правлячої ідеології, тривожить нав’язувальний партією фальшивий оптимізм. Зазвичай твори про війну таврували звірства фашистів, прославляючи Сталіна, але Довженко сміливо відійшов від традиційної схеми, проголошуючи найголовнішу істину: людина — не гвинтик у машині соціального устрою. Кожна людина неповторна, вона — найвища цінність і нехтування її життям — найстрашніший злочин. Тож на тлі двобою з фашизмом Довженко виводив проблему заперечення війни як такої, заперечення багатьох постулатів сталінізму. Так з’являється кіноповість «Україна в огні» (1943). Творена по гарячих слідах історичних подій, вона стала криком болю, першим гострим сприйманням фашистської навали, вражала своїм епічним розмахом, непідробною щирістю і непідкупною правдою. Твір вирішили надрукувати двома мовами – українською та російською. Видання вже було готове до друку, коли поступив донос Сталіну і 31 січня 1944 року Довженковій повісті було присвячено спеціальне засідання Політбюро ЦК ВКП (б), на якому над письменником було учинено моральну розправу, позбавлено посад, а твір заборонено. І причина цього в тому, що О. Довженко поставив за мету осмислити подвиг і страждання українського народу з позицій правди. Повість була настільки викривальною і страшною для пануючої тоді тоталітарної системи, що твір не допускали до читача довгі роки і після смерті О. Довженка. Вперше кіноповість побачила світ 1990 року, а найповніша публікація з’явилася лише в 1995 році.

У кіноповісті «Україна в огні» автор зображує численні проблеми, які постали у суспільстві з початком війни: саме Україна прийняла на себе перші в СРСР удари німців; найстрашніші і найбільші битви відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях,ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор.

Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптовою залізною навалою… Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком. Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: не виховувалася пошана до Батьківщини, любов до свого народу, люди не вміють прощати та забувати образи один одного.

Про таку ахіллесову п'яту українського народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму синові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть з ім'яінтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова „нація“ остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»

Але найстрашніше було те, що «державні діячі середньої руки», втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Велике горе ставалося з тими,хто залишався на рідній землі. Так і сталося потім з героїнею твору — Христею та Олесею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола нацистського пекла, а потім ще й постати перед судом холодних та бездушних «незгораємих шкафів», які вирішили, що саме вони — провідники державної політики, лінії партії.

Автор показує усю глибину народного горя в окупації — довелося й орати замість коней та волів, і віддавати цвіт нації — найкращих, юнаків та дівчат — у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами німецьких автоматів, на шибеницях. Письменник захоплюється мужністю своїх героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч-серце його при цьому обливалося кров'ю за марно втраченими силами і життями.

Україна — єдина в світі країна, де не вивчають як слід історію власного народу, де люди не знають і не шанують своїх героїв. То ж звідки взятися патріотизму, відданості й мужності в людині—безбатченкові? Ось на цьому наголошує письменник. Він вірить, що такі жорстокі уроки історії не пройдуть даремно. Незважаючи на жахливі картини боїв і страждань, змальовані автором, кіноповість «Україна в огні» залишає якесь світле враження. Може, завдяки тому зворушливому сімейному мотивові, що нагадує Шевченкове «Садок вишневий коло хати…».

Яскравий романтик, автор кіноповісті близький стилем до М. Гоголя:користується романтичною гіперболою,казковими метафорами, народнопісенними епітетами. Наприклад, Лавріна Запорожця зображено виняткової сили і мужності. Героїчними вчинками прославилися і сини Запорожця Роман та Іван. Образ солдата Василя Кравчина захоплює з перших сторінок. Спочатку Олеся захоплюється його фізичною красою, але потім перед нами постає герой, який вражає своєю мудрістю та патріотизмом. Пройшовши всі кола пекла війни Василь бачить перед собою не сиву та замучену Олесю, а називає її справжньою красунею. Колоритною є постать Мини Товченика – селянина, наділеного рисами козака-характерника, який постійно уникає смерті й навіть в досить похилому віці здатний бути зв*язковим партизанського загону.

Герої кіноповісті «Україна в огні», яких не бере ні куля, ні вогонь, ні меч, не просто думають, а думають історично, б’ють один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії (як Лаврін Запорожець і Заброда), а в їхньому коханні (як у коханні Олесі й Василя) «неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі» (V, 396).
Епічність думання героїв «України в огні» вгадувалася вже в зачині кіноповісті, коли в святково-мирне життя родини Запорожців раптом вривається війна, яка втягує в своє жерло всіх — від найменшого до найстаршого.

Створений у фольклорно-пісенному (ніби позачасовому) дусі, зачин «України в огні» сповнений був надзвичайного узагальнення: замах війни на одну родину, на одне село сприймається як замах на весь рід людський, на все життя земне. Цю думку автор підтримує протягом усієї кіноповісті і в багатьох випадках саме завдяки фольклорній образності.

Головні проблеми «України в огні» (народ і війна, війна і світ) розв’язані О. Довженком майже цілком на «окупаційному» матеріалі. Як поведе себе «завойований» народ? У чому секрет нескореності його? Де межа людських страждань і вершинність героїки? — на такі питання мали відповісти в кіноповісті жителі одного села — Тополівки, а точніше — однієї сільської родини — Лавріна Запорожця. Є в сюжетних відгалуженнях повісті й герої з інших сільських родин, є й окремі суто воєнні епізоди, в яких діє герой з іншого села, але все те — ніби другий план. На першому ж — Тополівка і Лаврін з усією родиною старших і менших Запорожців. Як символ непереможності народу, легендарності його подвигів та страждань і водночас — символ багатьох великих і малих загадковостей, котрі відчував лише Довженко, котрі завдавали йому неймовірних мук і котрі зрештою й не дали змоги художнику завершити свою найголовнішу працю років війни.

У світовому контексті «Україну в огні» слід розглядати як частину дуже значної за вмістом і обсягом літератури Опору. Стосовно романтичного мистецтва інших спрямувань вона сприймається як цілковитий антипод, а в мистецтві Опору вона цілком «своя», хоч і позначена неповторною оригінальністю.

Мотиви лірики Лесі Українки

Тема любові до України та вірного служіння їй. (У віршах із циклу «Сім струн» змальовано безмежне почуття любові до України. У них чується непохитна віра у кращу долю Вітчизни. Із певним сумом описано роздуми матері, яка впевнена, що треба гартувати волелюбний дух у своїх дітях, аби вони не хилилися, не корилися тяжкій долі, а виростали справжніми людьми. Утвердження художнього слова як зброї у боротьбі. (Леся Українка гартувала своє поетичне слово, була переконана в доцільності своєї письменницької праці. Вона сподівалася, що її слово може «стати кращим мечем на катів». Про це пише поетеса у вірші «Слово, чому ти не твердая криця…». У поезії «Мій шлях» вона переконує: справжній митець той, хто в гурті однодумців іде до народу, віддає життя за істину. У поезії «Сім струн» слово постає як чари проти грізних хмар, а в поезії «Сльози-перли» — як ліки від рабської сплячки. У пошуках «Мій шлях» та «Коли втомлюся я життям щоденним…» Леся Українка мріє про «братерство, рівність, волю». Поетеса вважала, що завдання справжнього мистецтва — правдиво відображати життя, прагнення народу та його сподівання на краще майбутнє.

Мотиви молодості й кохання. У циклі «Мелодії» представлено інтимну лірику. «Сни щасливі» народжуються у поезії «Знов весна, і знов надії…». Світлий мотив поступово росте й набирає сили у віршах «Стояла я і слухала весну», «Дивлюсь я на яснії зорі». В основі вірша «Напис в руїні» — факт з історії єгипетського народу, хоча з підтексту твору зрозуміло, що в ньому йдеться про Україну. Саме слово «руїна» асоціюється з історичним періодом у житті України — Великою Руїною, а напис фараона — з пам’ятними знаками Катерини II, Петра І. Поетеса підводить читача до думки, що культура народу належить рідній нації та світові, але аж ніяк не загарбникам і тиранам.

Інтернаціональні мотиви у творчості поетеси. У «Кримських спогадах» Леся Українка порівнювала Крим із розбитим безталанним човном. Вона журилася, що татари живуть у країні, де править неволя. Поетеса мріяла, щоб розбурхане море народного гніву очистило від поневолювачів нещасну країну.) Вершини світової поезії. (У творах Леся Українка порушувала надзвичайно важливі філософські, історичні, політичні, етичні проблеми. У її творах були відповіді на злободенні питання тогочасної дійсності. Українське мистецтво і творчістю Лесі Українки сягнуло вершин світової поезії. Патріот, самовідданий борець, вона багато зробила для Батьківщини.

Звернення до проблеми національної історії у драматичній поемі Лесі Українки «Бояриня» Літературна доля поеми — відображення ставлення до національної ідеї. Драматична поема «Бояриня» була видана окремими виданнями 1914 року, і потім ще у 1918 та 1923 роках. Після цього аж до 1989 року її не те що не друкували, а й не згадували. Свого часу 1929 року була опублікована вступна стаття М. Драй-Хмари до поеми «Бояриня», а відтоді навіть в академічному виданні радянських часів поеми «Бояриня» не було. Вона була заборонена, бо залишалася актуальною і викликала певні асоціації.

Поверненая до проблеми національної історії українців доби Руїни.

Мотиви національної долі народу були провідними у творчості Лесі Українки, бо вона була свідомою патріоткою і відчувала необхідність захисту українства, відстоювання інтересів свого народу. У поемі «Бояриня» відчутні два мотиви. Ця проблема у поемі пов’язана з проблемою національної зради, яку показано через оцінку результатів Переяславської ради вже в дії у розмові між Степаном та братом Оксани Іваном, і та виправдання Степана щодо того, чому він у Москві («На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне») Іван відповідає: «Та певне! Краще зрадити Вкраїну». Мотив націоналіної пасивності цілком відображений у позиції Степана, який говорить, що батько навчав його не здіймати зброю проти брата, а насправді вже зрікся національної ідеї, перейшовши на службу до російського царя.

Мотив ностальгії виростає з неприйняття московських звичаїв і взаємин між людьми як на побутовому, так і на суспільному рівнях (одяг, принизливий «поцелуйний обряд» та інші). У Оксани зріє думка про те, що Московщина — «неволя бусурманська», «темниця». Адже тут їй невільно не те що жити своїм домом і своїм законом, а вона мас боятися повсякчас немилості царя. Що вже говорити про захист інтересів України! З туги за рідним краєм Оксана починає хворіти, вона тепер і на Україну не може поїхати, бо сором і за себе, і за чоловіка, що «сидів у запічку московськім» в той час, як на Україні лилася кров.

Змальовуючи історію героїв на тлі подій епохи Руїни, Леся Українка, з одного боку, вважає за потрібне подати романтично вивищений образ Оксани — патріотки України, гідної дочки не лише козацького старшини Олекси Перебійного, а й свого краю. Саме через цей образ поетеса осмислює образи Батьківщини, патріотизму, національної честі. Разом з тим Леся Українка подає цілком реалістичні картини, що змальовують достовірні деталі суспільно-політичного, громадського і побутового життя Росії XVII століття: шовінізм, великодержавний цинізм у ставленні; до інших народів, відступництво від договірних статей Переяславської ради 1654 року «Все нам в очі тією присягою тичуть… Чому ж вони самі забули Бога?», рабське догоджання Степан визнає, що змушений «холопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник…. Деталі ж побуту, змальовані у «Боярині», нагадують описане М. Лєрмонтовим у «Пісні про купця Калашникова».

Леся Українка досить категорично змальовує Україну як «світ веселий», а Московщину як неволю, «темницю». Але це протиставлення зумовлене не «войовничим націоналізмом», у чому її звинувачували, а ображеним національним почуттям. Вона ніде не культивує національної ненависті і досить самокритично ставиться й до свого народу («ми — паралітики з блискучими очима»). Але, осмислюючи проблеми національної історії часів Руїни, вона осмислювала одночасно й сучасну їй національно-політичну ситуацію, і її поема — крик болю до своїх національних «забудьків», а також нагадування усьому світові про те, що нація з героїчною історією і високими морально-етичними традиціями заслуговує принаймні не на приниження своєї гідності «старшим братом», а на шану.

Окрім того, поетеса порушує у своїй ліриці питання ролі і призначення поета та поетичного слова, філософські питання буття. Мотив вияву палкої любові до рідної землі; пейзажна й інтимна лірика - це високохудожні твори, які хвилювали і хвилюватимуть читачів.

 

34. Новелістика Б. Антоненка-Давидовича (цикли "Сибірські новели", "Завищені оцінки")

«Сибірськи новели» Бориса Антоненка-Давидовича – визначне явище в мистецькому житті України. Це правда про стероризовані у ХХ столітті український та інші народи, реалістичне і драматичне відтворення їхнього життя, філософське осмислення причин тих численних конфліктів і жорстокостей, які становили суть радянської тоталітарної держави. Цю збірку митець починав творити в часи «застою», коли не можна було її видрукувати, бо ще не розвіявся міф про «щасливе майбутнє», а матеріал збирався в «захалявний» зшиток під час «Сибірської одіссеї» письменника, де він по таборах ГУЛАГу і Бамлагу упродовж майже чверті століття проходив усі кола табірного пекла.

Рукописи новел письменникові було важко переховувати у своїй київській квартирі, де постійно відбувалися кадебістські обшуки. Тому Борис Дмитрович передає їх на збереження своїй дочці Ярині Голуб у Москву. Відомий правозахисник і літературознавець Євген Сверстюк, який «Сибірські новели» назвав справжніми шедеврами новелістичного жанру, розмірковує: «Чи писав він свої «Сибірські новели» та спогади для «шухляди»? Він їх писав, як дихав. При обшуках забирали, але він однаково писав. У надії, що закінчиться ніч, настане ранок».
У 1989 році весь цикл сибірських новел вийшов у світ. Автора їх уже не було. Борис Антоненко-Давидович виношував сюжети цих творів для майбутніх читачів, розуміючи, що самому не пощастить побачити їх надрукованими. Він свідомо писав у «шухляду», твердо вірячи, що епоха фальші і насильства щезне і його оповідання про трагічну долю народу дійдуть до співвітчизників. Недаремно любив повторювати: «Я вам з того світу серцем усміхнусь...» А нам страшно подумати, що яка-небудь випадковість могла б позбавити український народ цієї книжки. «Сибірські новели» мають величезну силу впливу на читача і цілком справедливо, що в 1992 році за збірку художньої прози, куди входили й «Сибірські новели», письменникові посмертно було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка.
Ці невигадані оповіді написані переважно від першої особи, що надає новелам, побудованим на випадках парадоксальних, часом навіть казусних, не лише вірогідності, а й документальної достовірності в зображенні життя за колючим дротом.
Сміх крізь сльози викликає новела «Кінний міліціонер». Беймет Кунанбаєв ніяк не міг збагнути, за яку ж провину йому присудили десять років таборів. Прожив він усе життя в степовому аулі, політикою ніколи не цікавився, а тут раптом суд і зовсім незбагненні звинувачення. Російської мови він майже не знав, що на суді говорили, не зрозумів, але фразу, яка називала його провину, добре запам’ятав: «левосерый конный милиционер». Що ж то воно значить – оте дивне звинувачення – ніхто не міг зрозуміти, у кого б Беймет не консультувався. Він усе дивувався: «...слідчий казав: «Ты левосерый конный милиционер», а я ні в кінній ні в пішій...» Лише пізніше з’ясувалося, що Беймет неправильно почув фразу: «Ты левый эсэр, контрреволюционер».
Коли читаємо новелу «Зустрілись», вже не до сміху... Просто вражає сцена зустрічі батька-конвоїра з рідною дочкою, яка опинилась серед тих, кого він конвоював: «Дівчина кинулась до батька й припала до його грудей. Порфирій Іванович схопив її скроні, наче хотів остаточно переконатись, і, вдивляючись у дівочі очі, з яких так рясно лилися сльози, шепотів:
–Дочечко! Марусько!»
Серед дороги стояли, обійнявшись, старий конвоїр і розпатлане дівча і плакали – чи то сльози радості, чи смутку...
Взагалі, «Сибірські новели» справляють незабутнє враження, бо це страшні художні документи жорстокої епохи тоталітаризму, слово правди одного із зачинателів україн­ської прози періоду «Розстріляного відродження», мученика сталінських тюрем і таборів, великого страдника і великого Громадянина.

«Завищені оцінки»

У пореабілітаційний період творчості критики дорікали авторові, що він цікавиться лише давноминулими подіями, зокрема, часто звертається до теми революції, зображує героїв, які діють в екстремальних умовах революційної дійсності. Б.Антоненко-Давидович своєю повістю „Завищені оцінки" (1969) спростував це твердження, адже у ній зображувалася сучасна авторові дійсність. Письменник показав буденну історію самотньої жінки з дитиною, піднявши актуальні морально-етичні проблеми виховання, стосунків батьків і дітей. За його життя повість так і не була видана і з'явилася лише у 1989 році. Невідомий широкому загалові твір мав би зацікавити літературознавців незалежної України. Та в сучасному літературознавстві спостерігається цікава закономірність: дослідники (за винятком Л.Бойка) розглядають насамперед резонансні твори письменника: „Смерть", „Сибірські новели". Проте повість „Завищені оцінки" є невід'ємною складовою творчості Б.Антоненка-Давидовича, і значення її не можна недооцінювати, особливо зважаючи на актуальність її проблематики. Тому мета нашої статті - проаналізувати, як доля письменника позначилася на його пізній творчості, як пережите зумовило тональність повісті.

Б.Антоненко-Давидович відтворював зовнішній і внутрішній світ героїв у єдності часових і просторових аспектів. Крім того, просторово-часові образи позначали сюжетні вузли повісті, найбільш напружені епізоди, серед яких - фінальний епізод прощання Галини з Андрієм Степановичем. Героїня здійснює остаточний вибір, визнає, що помилилася, вигадавши історію про батька-героя („завищила собі оцінки"), проте це не розв'язує остаточно її основний внутрішній конфлікт. Чи наважиться Галина розповісти сину правду? Як поставиться до цього її син? - ці питання так і залишаються відкритими. Дослідники відзначають, що розв'язка у творах з основним внутрішнім конфліктом припиняє лише зовнішню боротьбу, тоді як вузли внутрішніх проблем залишаються нерозв'язаними. Проте автор і не передбачав „хеппі енду", якого прагнули деякі читачі. Він передав естафету роздумів читачам, змусив їх самостійно замислитися над можливими наслідками нерозважливого кроку Галини. Художнє втілення теми родини у повісті „Завищені оцінки" Б.Антоненка-Давидовича безпосередньо пов'язане з особистісно- біографічним контекстом. Власний досвід сімейного життя дозволив авторові дослідити моральні, психологічні і побутові проблеми тогочасної родини, розв'язуючи які герої внутрішньо змінюються. Одна з найбільш гострих проблем стосується статусу дитини в родині. Головна героїня змушена обирати між материнським обов'язком і особистим щастям. У її роздумах втілено чимало суб'єктивно-авторських переживань. Тому можна назвати автобіографічним мотив недосяжності особистого щастя, самопожертви заради певного ідеалу чи почуття обов'язку.