Героєм жанру інтелектуальної драми стає новий суспільний тип інтелігента, тло дії – двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями.

У драмі “Чорна Пантера і Білий Медвідь” протиріччя оборюють художника Корнія Каневича. У конфлікт вступають його батьківські почуття і почуття митця. Вся жахливість ситуації для Каневича в тому, що він мусить зробити вибір: або дитина, або його ж картина, яку дружина вимагає продати, щоб роздобути грошей для лікування хворої дитини. Класична Винниченківська колізія, що відбиває реальні суперечності життя, в якому сім'я і мистецтво нерідко постають тими олтарями, кожен із яких потребує жертвоприношень.

Каневич — митець, і митець талановитий. Однак цей талант ще не ствердив себе, не заявив про себе належним чином. Витвір мистецтва, який має показати світу його талант, ще не створений. Живе він разом із родиною в Парижі, де в ательє, готуючись до Осіннього Салону, Каневич і створює шедевр. Полотно представляє собою алюзію на вічний біблійний сюжет Мадонна з дитиною на руках, для цієї картини позує власна родина Каневича Рита з Лесиком.

Життя родини проходить досить богемно. В домі постійно звучать суперечки та богемні дискусії про мистецтво та роль митців у ньому (нота високодуховного). Ця ж височінь культурного інтелекту свідомо перебивається автором, який вкладає до вуст Рити тривожну новину, яку вона постійно повторює. Дитина захворіла, потрібні гроші на ліки, на курорт. І цих грошей жінка вимагає саме від батька, від митця, який весь поринений у думки про мистецтво.

За Корнія змагаються дві жінки — законна дружина Рита, вона ж Чорна Пантера, та Сніжинка, вільна жриця мистецтва. Кожна з жінок вимагає від Корнія жертви, одна — заради родини, інша — заради мистецтва. Корній же не хоче обирати, більшу частину часу він ухиляється від вибору. З одного боку, він любить дружину і сина, з іншого — відчуває себе митцем та не може перебороти мистецькі пристрасті, що киплять в ньому. Ці пристрасті митця Рита називає типовим егоїзмом і чим дальш ревнує його до його майбутнього шедевру [2:125].

Ревнощі Рити багато що пояснюють у її поведінці: і ультиматуми, що їх вона оголошує Корнієві, і нелюбов до Сніжинки, і навіть такий екстравагантний вчинок, як демонстративне полишення домівки, чоловіка й смертельно хворої дитини. Безтактна грубість, небажання перейнятися інтересами й почуттями чоловіка, вколоти чи ударити якнайдошкульніше не виправдовуються вболіванням за здоров’я дитини. Рита вимагає і прагне грошей на ліки саме в той момент, коли чоловік взявся за пензель. І все це – зовсім не від нелюбові до Корнія, скоріше навпаки: це зрозуміле, хоча й брутально виражене бажання зосередити всю його увагу й почуття на собі, підігріти їх, довести до кипіння. Їй не вистачає уваги чоловіка і Чорна Пантера вирішує хоч у такий спосіб зосередити цю увагу на собі. Автор називає її Чорної Пантерою недарма, оскільки вона живе дикими почуттями, недаремно ж у ремарках автор коментує її вчинки й жести словами “дико” та жагуче. В цьому сенсі Сніжинка з її раціоналістичним поглядом на життя є цілковитою протилежністю Риті.

Корній же — роздвоєна особистість, що перебуває в конфлікті з самим собою. У ньому справді “дві сили... стукнулись” [8:208]. Класична Винниченківська колізія, що відбиває реальні суперечності життя, в якому сім'я і мистецтво нерідко постають тими олтарями, кожен із яких потребує жертвоприношень.

Коли Корній каже, що “Лесик і Пантера - віки” [8:295], він, по суті, погоджується зі словами Сніжинки про те, що “ сім'я - це дикі, темні інстинкти, це звіряче ” [8:393]. Корній прагне знайти для себе опору в житті. Так з'являються його репліки щодо “нових форм” сім'ї, в яких чується бунт: “Все для сім'ї! А чому сім'я для мене не робить? Такої сім'ї я не хочу!... Все для сім'ї: і честь для сім'ї, і власність, і талант, і держава... Та що таке? Хай сім'я служить уже чомусь більшому на неї! Годі.

Рита хоче знати, що саме є отим більшим за сім'ю, і чує у відповідь: Творчість.

Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш потворних рис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного поставити себе, свою правоту вище – жорстка та нищівна війна, у вирі якої гине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все.

Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до її застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства та егоїзму; втрачає розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало дурниць. Врешті уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло.

Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита, щоб не роз’єдналося їх тріо (“ Ми троє – одно!”) убиває в хвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищує його картину.

У драмі В.Винниченка є сцена, яка засвідчує жорстокість тих вимог, що їх часом ставить перед людиною її творча пристрасть [4:120]. Страждаючий батько Корній Каневич змушений поступитися художникові Корнієві Каневичу, який хоче зупинити мить, упіймати кінчиком пензля чудову блідість щойно померлого Лесика. Та ж жорстокість творчості, розщеплення Я творчої особистості, непідвладність мистецької пристрасті силі волі і розумові. Жага творчості поглинає його, не залишаючи ні часу, ні фізичних та духовних сил для чогось іншого, хай то буде навіть власна дитина. “Я мушу писати або... кінець всьому” [8:314] - це вже голос всепожираючої пристрасті, життєвої потреби, яка бере гору над батьківським інстинктом, над потребою родинного затишку. Сніжинка виграє свою “дуель” з Чорною Пантерою. Те, що відбувається з Каневичами, підтверджує правоту її слів, звернених до Корнія: “Ви хочете бути артистом? То мусите бути вільним. Артист не повинен мати сім'ї. Він - жрець” [8:323].

Альтернатива, за Сніжинкою, досить жорстка: або родина - або мистецтво, або самець - або творець. Хочеш бути творцем - мусиш “звіра в собі вбити” [8:324]. Корній убивати нібито не збирається, він хоче бути з Ритою, навіть тепер, коли Лесика не стало, - але щасливого кінця в цій історії бути не може. Рита на те й Чорна Пантера, що “звір” у ній домінує. Аби прив'язати чоловіка до себе, вона вирішує вбити те, що є її суперником, те, що вона розуміє як суперника, а саме Корнієву картину. Те Мистецтво, яке вона втілює собою, те Мистецтво, якому віддався Корній, обираючи шлях митця, а не батька і чоловіка. Рита знищує полотно ножем, п'єса на цьому завершується, а нам зрозуміло, що лад від того в Каневичів не запанує, що жага творчості обов'язково нагадає про себе в Корнієві, адже він - у її владі.

У п’єсі перемагають не теорії, а знову ж таки природа (природні почуття любові до родини, до дитини – цих одвічних життєвих основ). Навіть Мистецтво – справжнє, велике Мистецтво – не може існувати в полярному холоді себелюбства, без тепла, без сув’язі рідних душ [4:121].

У складну ситуацію екзистенційного вибору ставить Винниченко художника Корнія з драми "Чорна Пантера і Білий Медвідь", коли необхідно вибирати між життям сина, сім'єю і геніальним мистецьким витвором. Героїня драми Сніжинка твердить: "Артист мусить бути вільним від усього і жерцем тільки краси!... Пелюшки, горщечки, колиски - це не його справа! Двом богам не служать! Хто хоче бути великим артистом, той не повинен бруднити себе!" [8:292]. Однак Корній не може зробити вибору, він вагається, сумнівається, він готовий безчестям сім'ї заплатити за творчу свободу, - і врешті він вибирає мистецтво, втрачаючи сина, сім'ю, більше того, оплачуючи це зрештою власним життям.

Отже, бачимо, що модернізм зробив митця стрижнем творчості, митець стає не просто суб'єктом, що творить, а й об'єктом, вибір, смаки, пріоритети і цінності якого також піддаються прискіпливому аналітичному розтинові. При цьому досить часто читачів спантеличує надмірна індивідуалізованість стилю і ускладнена форма оповіді, символічність, метафоричність.

Винниченкова ідея чесності з собою, яка передбачає здатність усвідомлення особистістю суспільних стереотипів і відтак можливість вивільнення від них, є перш за все художньою ідеєю, далекою від часто приписуваної їй однозначності [4:126]. Ця ідея може бути як творчою, так і руйнівною. Об'єктивний зміст перших драм і романів письменника, в яких осмисленню цієї ідеї приділяється особлива увага, переконує, що ця за певних умов плідна ідея, ідея, що стимулює утвердження цінності особистості, не може слугувати абсолютною панацеєю у розв'язанні суспільних проблем. Згубність безоглядного підпорядкування індивіда будь-якій ідеї, руйнівність браку співвіднесення її з неосяжною дійсністю виразно розкривається в п'єсі

Певна концепція краси закладена у творі Винниченка, для кожного ця краса своя і дорівнює сенсу життя. Для Рити це – увага чоловіка, яку вона не ділила б ні з ким. Для Сніжинки це – влада над усім доступним їй світом. Для Корнія краса – це мистецтво, і він гірко мучиться від того, що бачить красу в речах, які справляють моторошне враження у інших. Сама метафора назви і символіка кольорів (чорний та білий) наштовхує на контрактивне зображення дійсності, адже чорна пантера живе переважно в тропіках, тоді як білий ведмідь – в арктичному кліматі. І неможливим буде подолати цю відстань між ницістю земного життя і виссю духовного, поки митці будуть обтяжені земними проблемами виживання, замість створювати Красу. Минуло століття, але рядки Винниченка досі звучать для нас актуально.

 

29. Поетичний цикл Тараса Шевченка «В казематі»
У квітні 1846 року Т. Шевченко зближується з діячами Кирило-Мефодіївського товариства, а через рік, у зв’язку з розгромом цієї таємної політичної організації, потрапляє під арешт. Під час обшуку конфісковано шевченківські твори з рукописного поетичного альбому «Три літа». Слідство у справі кирило-мефодіївців, яких ув’язнили в казематі Петропавловської фортеці Петербурга, завершилось ЗО травня 1847 року, і найжорстокіший вирок дістав Т. Шевченко, поплатившись насамперед за свої гострі політичні сатири, спрямовані проти імперської Росії як «тюрми народів». Поетові-борцю випало відбувати солдатську службу в Окремому Оренбурзькому корпусі, куди його відправили за особистою вимогою царя Миколи І — «під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Однак Шевченко ніколи б не відступився від своїх ідеалів. Адже не корисливість і самолюбство, не марнославство кликали його до пера і пензля, а єдиний привілей — бути вірним сином сплюндрованої й позбавленої індивідуальності України.

 

Заспівом до невольничої творчості Великого Кобзаря став цикл тюремної лірики «В казематі» з підзаголовком «Моїм соузникам посвящаю». Це вірші, написані у квітні-травні 1847 року в камері-одиночці Петропавловської фортеці між допитами у справі кирило-мефодіївців. Цикл складається із 13 віршів, головним мотивом яких є заклик бути вірним народові, Україні, своїй Вітчизні («Мені однаково…», «Згадайте, братія моя…», «Чи ми ще зійдемося знову?»).

Своєрідним заспівом, ліричною увертюрою до циклу є поезія «Згадайте, братія моя...». У цьому вірші започатковано мотив самотності ліричного героя, який близький особі автора. Самотність його викликана ув'язненням і перебуванням на засланні. Герой відчуває гостру потребу у духовному спілкуванні, тому звертається до «братії» — членів Кирило-Мефодіївського товариства. У цій поезії окреслюється і мотив любові до України, який зазнає варіацію в інших поезіях циклу.

 

У вірші «М. Костомарову» ліричний герой переймається болем іншої людини. Як вже було зазначено, у циклі наявний мотив любові до України; роздуми над її долею відображені у поезії «Мені однаково». Цей вірш можна умовно розділити на дві частини. У першій спостерігаємо самозречення ліричного героя, його нехтування своєю долею, у другій — виявляється його небайдужість до долі Батьківщини.

Найсильніше нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші «Мені однаково…». Автор поезії виступає як патріот, якого найбільше хвилює не особиста доля, а доля України:Та не однаково мені,Як Україну злії людеПрисплять, лукаві, і в огніЇї, окраденую, збудять…Ох, не однаково мені.

У творах циклу звучить також мотив суму і самотності («Ой одна я, одна…», «За байраком байрак…», «Чого ти ходиш на могилу?..»), кохання й розлуки («Чого ти ходиш на могилу?..»):Ой одна я, одна,Як билиночка в полі,Та не дав мені Бог Ані щастя, ні долі…

Поет розповідає також про тяжку долю рекрутів («Рано-вранці новобранці…»). Не можна не згадати «Садок вишневий коло хати…», найбільш відомий вірш циклу, який хвилює нас своєю позачасовістю і постає символом невмирущості нації, яка вміє і любить і працювати, і співати, і жити. У вірші змальовується сільське життя на лоні прекрасної української природи. Атмосфера спокою, щасливого родинного життя ллється з цього вірша, що має ознаки ідилії. Тема: показ гармонії краси української природи і щасливого родинного життя працьовитих селян. Ідея: уславлення людини праці, чарівності природи рідного краю. Основна думка: мрія Т. Шевченка про щасливе життя українського народу, щоб праця для нього була насолодою, задоволенням, а не гнобленням, приниженням, тиранією.

Жанр: пейзажна лірика; цей вірш написаний у фольклорному стилі, тому не дивно, що став народною піснею, покладений на музику Я. Степовим. Сюжет: Вірш містить опис мальовничої краси весняного надвечір’я на Україні. Тихі сутінки віддзеркалюють гармонію почуттів, спокійну радість буття простої селянської родини. Певне місце у творі займає зображення гармонії материнства, у поетичних рядках автор змальовує жінку, радість її материнських обов’язків: вона вечерю зготувала, доньку навчала, дітей спати повкладала. І все це овіяне спокоєм і гармонією з природою.

Поет змальовує ідилічну картину простої, небагатої, але щасливої селянської родини за вечерею. Поет зображує її з такою зворушливістю та майстерністю, що зорові та слухові образи стають майже живими для читача: «Хрущі над вишнями гудуть…». Любов до рідного краю та туга за ним допомогли поетові показати велику гармонію рідної землі, красу та поетичність життя простих, роботящих людей.

 

У циклі поєднуються твори суто ліричного і ліро-епічного складу – ліричні монологи, рефлексії, медитації, з одного боку, і вірші баладного типу, з іншого. Цей жанровий розподіл відбивається і на ритмічному рівні: якщо ліро-епічні твори втілюються в силабіці (з елементами силабо-тонізації), то суто ліричні ритмізуються силабо-тонічним, класичним розміром 4-стопного ямба. Саме з циклу “В казематі" починається активне утвердження цього розміру в метриці Шевченка.

Образ покинутої, зрадженої, окраденої України, пустки (пустка – один з образів-домінант циклу) виникає і в наступному вірші “Не кидай матері, казали", написаному 4-стопним ямбом. І далі – різкі перепади емоцій у вірші “Н. Костомарову" (“Веселе сонечко ховалось…"), у якому від жалю за свою сирітську долю поет переходить до екстатичної вдячності богу за те, що разом з ним ніхто не буде нести тягар його страждань (які розділила з сином мати Костомарова). А далі за контрастом – ідилія “Садок вишневий коло хати..." І в кінцівці – інтимізація сповіді в останніх ліричних монологах “В неволі тяжко, хоча й волі" і “Чи ми ще зійдемося знову?", що завершується заповітом – закликом любити Україну:

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

 

 

В останній поезії циклу, що адресована сучасникам автора, лунає мотив патріотизму і любові до вітчизни. У циклі, таким чином, використано прийом обрамлення, що надав смислової єдності і завершеності усьому циклу....Волі прагнуло єство митця. Волі не тільки для себе, але й для України, від якої його було силоміць відірвано, чиєю долею він журився, про яку так натхненно писав.

 

Між рядками віршів циклу «В казематі» прочитується ще один мотив — прагнення до волі. Це головна тема поезій Шевченка періоду ув’язнення та заслання.

Цикл віршів Т. Шевченка «В казематі» започаткував низку творів, написаних у засланні. Провідні мотиви циклу — самотність, кохання й розлука, любов до України та її народу, прагнення волі. Ще раз переконуємося, що, незалежно від умов, у яких перебував поет, подумки він був на рідній України, прагнув їй волі, співчував знедоленим. Теми віршів цього циклу є темами усієї творчості поета.

30. явище шістдесятництва у літературі та культурі
Явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є імодерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), інеонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), іпостмодерністи (В. Стус).Суттєві зміни стались і в поезії Д. Павличка. З неї спроквола витіснялися штампи «соціалістичного реалізму», за якими дійсність розколювалася на дві непримиренно ворожі сили, що фарбувалися в контрастні чорний та білий кольори. Лірика дедалі глибше виповнювалася розмаїттям барв і форм, пізнавала принади яскравої метафори, проймалася насолодою творчого експерименту. Свідчення цьому – збірка«Гранослов» (1967). Високі морально-етичні критерії поет обґрунтовував і у великих віршованих формах («Поєдинок», «Вогнище» та ін.), до яких зверталися й інші поети.Можливо, найповніше в цьому жанрі розкрився талант Б. Олійника. Скромно дебютувавши у 60-х pp., він поступово саморозкривався у філософському осмислен

 

У 1953 р. помер «вождь всіх часів і народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на ХХ з’їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи Сталіна і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна і цим самим розпочався період так званої хрущовської відлиги. З’явилася надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбулися страху і почали сміливіше й вільніше думати й говорити. Першими відчули свободу – інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Дмитра Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Ліни Костенко «Проміння землі» – митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з’являється низка кардинально «нових» творів: М. Вінграновський «З книги першої, ще не виданої», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія у двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Г. Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука тощо. 131 Наступного, 1962 р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В.С имоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б’ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді – вибух. У культурне життя України увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві… Ця хвиля творчої свободи явила Україні і світові плеяду митців. Саме їх стали називати шістдесятниками. Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, Б. Олійник, В. Стус, І. Драч, М. Вінграновський, І. Калинець); прозаїки (Г. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя); літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська та ін.); кіномитці та театральні діячі (режисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Танюк, актор І. Миколайчук) та багато інших. Проте зіткнення з системою було неминучим, назрівав відкритий конфлікт з режимом. Шістдесятництво гуртувалося в офіційно зареєстрованих громадсько- культурних організаціях – зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (голова – Лесь Танюк), у Львові – «Пролісок» (на чолі з М. Косовим). Лунали гострі думки і «заборонені слова» – «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «не рекомендована» література. Уже в 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Цього року під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися, решта залишилися сидіти. Усі відчули: настав час вибору. Друга хвиля арештів – 1972 р. (тоді забрали В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця тощо). 1980 – третя хвиля. Розпочалася боротьба комуністичного режиму з інтелігентами- гуманістами, який зазвичай проголосили «буржуазними націоналістами». Головних варіантів виходу з цієї ситуації було всього три: дисидентство (від лат. dissidens– незгодний) – активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите несприйняття його превдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність – геройська самоофіра приречених на страту (В. Стус, І. Світличний, А. Горська...); «внутрішня еміграція» – самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська...); конформізм (від лат. conformis – подібний, відповідний) – намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар’єру; підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич...). Перші потрапили у в’язниці і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування і відкриті листи протесту; другі намагалися допомагати ув’язненим і писали «в шухляду»; треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, серед яких були програмні про 132 партію і Леніна, обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, але й оспівували її. Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити: лібералізм (культ особи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу); гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості – центр Всесвіту); духовний демократизм (культ простої, звичайної людини); духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості); моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків); космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів); активний патріотизм і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам’яті як оберегів нації; культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості). До естетичних засад шістдесятників можна віднести: критику інакшістю – заперечення соцреалізму власною творчістю; естетичну незалежність, відстоювання свободи митця; єдність традицій (національних і світових) та новаторства; інтелектуалізм, естетизм, елітарність. Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза). Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус).