Громадянська лірика Василя Симоненка

1962р. – перша збірка «Тиша і грім» (за життя)

1964р. – «Земне тяжіння» (посмертно)

1981р. – «Лебеді материнства» (посмертно)

Центральною в його творчості слушно вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною відвертістю (і в цьому — пряме продовження шевченківських традицій), органічно поєднана з гуманістичною ідеєю самоцінності, неповторності людського «я» (провідна риса у творчості 60-ників). Відтак і основним літературним родом виступає лірика (у вужчій жанрово-видовій модифікації — «громадянська»).

/Натомість дещо в тіні лишаються інші грані Симоненкового літературного таланту, які, проте, він устиг розкрити досить виразно. Це і його інтимна лірика, й сатирично-гумористичний струмінь, і багатообіцяючі спроби в царині художньої прози, драматургії, критики, мистецтвознавства./

Рано усвідомив і передрік свою долю. Двадцятирічному, поету ніби диктувала невідома сила:

Не знаю, ким — дияволом чи богом —

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

Написані з позицій морального максималізму твори В. Симоненка не могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги». На період за вершення навчання та переходу на глевкі газетярські хліби припадає спалах соціально загостреної, публіцистично наснаженої творчості поета, свідомого вибору традиційно-страдницького для української музи тернового шляху.

У дні здійснення мрії про міжзоряні польоти, коли так раділося початкові космічної доби в житті людства, Симоненко, може, як ніхто з його колег і побратимів, відчув усю матеріальну, фізичну вагу отого «земного тяжіння», «важкого щастя»:

«Ви мовчанкою соромливою / постараєтесь обминуть, / що в доярки цієї / щасливої / руки й ноги / вночі гудуть. / І чи прийде / під ваші кашкети / блискавицею думка дзвінка: / в космос крешуть ото / не ракети, / але пружні цівки молока».

Втім, наприкінці вірша й поет не втримався, піддався традиційній газетярській риториці:

«І тому ця Марія / чи Настя / будить дзвоном дійниці село, / щоб поменше / важкого щастя / на Радянській землі було».

Химерно перепліталися реальний конфлікт мрії й дійсності, нормативні приписи «методу соціалістичного реалізму» й те, що бачив митець насправді.

Завдання шістдесятників: відродити в людських душах віру в святі ідеали, розхитати, відкинути авторитарну свідомість, що століттями насаджувалася в країні; утверджувати високу громадську цінність людської індивідуальності на противагу горезвісній «теорії гвинтиків» → закономірний вияв у проблематиці та поетиці творів, у формуванні ідейно-естетичних поглядів В. Симоненка.

«Тиша і грім» - переважно інтимна лірика (розгортається в органічній єдності з пейзажною). Це виквіт студентської юності та перших років самостійного трудового життя поета. Тут ще є чимало поезій, які несуть на собі виразні риси учнівства, проте щирих, милих у своїй наївній недосконалості, зокрема тих, які можна було б віднести до сентиментальної альбомної лірики. Основний мотив — світлий юнацький смуток од неподіленого романтичного кохання.

Тематико-проблемний діапазон і першої збірки й загалом творчості поета розширюють сатиричні та гумористичні твори, виконані в традиційному для української гумористики ключі, десь і вторинні, коли згадати доробок Л. Глібова, С. Руданського, В. Самійленка. Іронічно-саркастичний струмінь посилюється в другій, посмертній збірці поезій «Земне тяжіння» (1964). На естетиці парадокса побудовано вірш «Люди часто живуть після смерті...» Тут висміяно невмирущого ретрограда, догматика («Вріже дуба, а ходить і їсть, Перепродує мислі підтерті... Носить лантухи настанов...»).

/ «Земне тяжіння», стверджує Є. Сверстюк, було поквапливо видане як «відсіч» опублікуванню творів Симоненка за кордоном. Трохи препарували, поперейменовували, поскорочували і повибирали вірші й випустили збірку «поета- комуніста»/

Отже, поетичній творчості (зокрема, громадянській ліриці) В.С. притаманні такі риси:

- сатира на радянський лад;

- опис важкого життя людей в умовах рад. режиму;

- викриття жорстокості рад. деспотії;

- протест проти соц. ідеології → культ «простої людини», людини праці / кредо 60-ків, уведене В.С. – «найскладніша людина – проста» /

- органічний патріотизм;

- вірші – викличні, позбавлені «себецензора» - пише без фальші, просто, прямо, без масок;

- вірші часто мають форму віртуального діалогу – поет хоче виговоритись, висловити все, що наболіло → бунт словом → окличність, емоційність, ритм, контрасти;

- слово – трибунне, істинне;

- зустрічаються архетипні образи землі, дерева, дороги, неба, сонця

 

Рід, вид та жанр художньої л-ри

 

Епос - (слово, розповідь»)

Основні особливості епосу:

* розповідь про події як такі, що вже відбулися; * зображення людини через її вчинки, поведінку, особливості мови тощо; * описи різних видів; * рівний («епічний») тон викладу * менш інтенсивне, ніж у ліриці використання образотворчих засобів; * прозова форма (крім байки).

Оповідання та повість.

І в оповіданні, і у повісті змальовуються події та образи людей; основний спосіб викладу – розповідь; матеріал викладається у прозовій формі. Відрізняються одне від одного обсягом матеріалу та ступенем докладності зображення.

Оповідання бере свій початок від народних переказів про події і виникло дуже давно. Оповідання за кількістю посідають перше місце серед епічних творів.

Повість виникла в літературі східнослов,янських народів і лише в ХІХ ст. перейшла в деякі західноєвропейські країни. Термін цей походить відс лова “повідати” і в різні епохи мав неоднаковий зміст. Тільки наприкінці ХІХст. термін “повість” остаточно закріпився за творами середньої епічної форми. Місце повісті між оповіданням і романом визначається як широтою охоплення життя і ступенем докладності зображення його, так і обсягом.

Роман – розповідь про важливі і складні суспільні процеси, багатогранно і у розвитку зображена значна кількість персонажів.

Роман — епопея – розповідь про події всенародного значення, створення сильних характерів, зображення життя не одного, а кількох поколінь, масштабність.

Нарис – художньо-публіцистичний жанр на актуальну тему сучасності, в якому розповідається про справжні події (часто на документальній основі).

Новела – розповідь про незвичайну подію зі стрімким розвитком сюжету, із різкими зламами.

Лірика – зображення людини через відтворення її почуттів, переживань, роздумів.

Основні особливості лірики:

вираження почуттів і роздумів, викликаних зовнішніми обставинами;

елементи розповіді, описи;

висока образність і емоційність;

інтенсивне використання образотворчих засобів;

стислість викладу;

віршова форма;

малий обсяг.

Ліричний герой – один із засобів вираження ліричного. Це умовна дійова особа, яка виражає настрої та думки, втілені в художньому творі. Часто це – сам поет.

Ода (гр. “пісня”) – урочистий твір уславлення, писаний на честь якоїсь видатної особи чи події, виражаються почуття поваги, захоплення.

Гімн (гр. “урочиста пісня”) – урочиста пісня, що стала символом державної єдності. Для гімна характерний піднесений або гнівний тон, що передає глибоку схвильованість.

Послання – це ніби відкритий лист, адресований одній особі чи групі людей, однак призначений для широкого кола читачів, бо в такому листі автор розглядає якісь важливі питання моралі або суспільного життя (І.Вишенський).

Елегія – (гр. “скарга”) – ліричний вірш, пройнятий сумним настроєм.

Епіграма ( гр. “напис”) – невеличкий вірш, який висміює яку-небудь особу.

Романс (іт. “романський”) – це невеличкий ліричний вірш любовного змісту, призначений для вокального виконання.

Тематичний поділ ліричних творів:

філософська (роздуми про сенс людського життя);

громадянська (суспільно-політична) (розуміння поетом сучасного йому життя і ставлення до нього);

пейзажна (ставлення до природи, описи природи допомагають у розкритті думок і почуттів, психологічного стану героя);

інтимна (любовна) (почуття і переживання, пов,язані з особистим життям людини).

Ліро-епічні жанри

Особливості: сполучає елементи епосу:

— сюжетність;

— характеристика дійових осіб;

— розповідь;

— описи.

лірики:

— відтворення почуттів і роздумів героя;

— ліричний герой;

— віршова форма;

Поема – віршована повість або оповідання з напруженим динамічним розвитком подій, характери розкриваються досить повно, широта охоплення життєвих явищ – від однієї до великої кількості подій. В європейських літературах Х ІІ – Х ІІІ ст., у тому числі й російській, поема була епічною. Сентименталісти внесли в неї елементи лірики (ввели ліричні відступи, поглибили відтворення внутрішнього світу героїв тощо), внаслідок чого поема набрала ліро-епічного характеру. Наявність ліричного героя – визначальна ознака ліро-епосу.

Різновиди поеми:

бурлескно-травестійна (І.Котляревський “Енеїда”) – зміст твору серйозного, нерідко героїчного характеру, викладається у жартівливій формі, вульгарно, грубо;

героїко-романтична (Т.Шевченко “Гайдамаки”) – розв,язується соціальний конфлікт; відтворюються важливі події історії або сучасного життя; тон викладу піднесений;

соціально-побутова (Т.Шевченко “Катерина”)

сатирична (Т.Шевченко “Сон”).

Балада – зображення героїчної або фантастичної (переважно – трагічної) події з життя головного героя; висока ліричність; нетривалий час дії; небагато дійових осіб (2 –3); наявність героїчних або фантастичних персонажів; стислість розповіді; віршова форма; обсяг переважно малий. Балада виникла в італійському фольклорі, як пісенька до танцю (з іт. “танцювати”); у літературу введена романтиками.

Драма – зображення людини в дії, у конфлікті, у розмові.

Особливості драматичних творів:

зображення людини через її вчинки, поведінку, висловлювання4

рушій дії – гострий конфлікт;

відтворення подій як живого процесу, що протікає в даний момент4

діалогічний виклад художнього матеріалу4

поділ тексту на дії, картини, яви;

наявність ремарок;

призначення твору для вистави на сцені;

прозова форма (зрідка – віршова).

Драма як жанр.

Особливості:

— художнє відтворення подій повсякденного, громадського чи побутового життя (переважно сучасного письменникові);

— зображення людського горя й страждань без трагедійного загострення;

— викриття й засудження негативних соціальних і побутових явищ та недоліків у характері персонажів без комедійного загострення;

— закінчення твору благополучне або нещасливе для головного героя;

— діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

— прозова форма (рідше – віршова);

— обсяг середній.

В античній та середньовічній літературах драми як жанру не було: життя пенівних класів зображувалося переважно у трагедіях, життя народу – у комедіях.

Комедія – драматичний твір, в якому висміюються якісь недоліки громадського чи побутового життя або негативні риси людського характеру. Утворах усіх родів комічними бувають ситуації, події, характери; у драмі, крім того, ще й конфлікт. Сатиричному викриттю піддіаться порочні риси характеру дійових осіб, які проявляються головним чином через дію та висловлювання, що властиве драматичниму твору. Позитивні герої комедії, як правило, зображуються у поважному, серйозному плані. Негативні персонажі завжди наділені окремими смішними (сатиричними чи гумористичними) рисами.

Особливості комедії:

— викриття та висміювання недоліків та пороків суспільного й побутового життя, а також негативних рис вдачі персонажів;

— зображення подій та характерів у комедійному (сатиричному або гумористичному) плані;

— відтворення суперечностей між старим, відмираючим і новим, прогресивним, що утверджується в житті;

— наявність комічного героя;

— діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

— прозова форма (рідше – віршова), обсяг середній.

Драматичні твори поділяються на жанри за характером конфлікту. Трагічний, драматичний, комедійний конфлікти бувають і в епічних та ліричних творах, однак там вони не мають такої загостреності, як у драматичних творах, де ця ознака є визначальною. Драматичні твори завжди будуються на гострих конфліктах, що обумовлює напруженість і динамічність розвитку подій, а це є основною умовою сценічності п,єси.

Характер конфлікту вимагає відповідних собі подій, образів, взаємин між ними, тобто зумовлює певні ознаки жанру.

Драма-феєрія (фр. “фея, чарівниця”) – п,єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка “Лісова пісня”)

Історична драма – відтворення важливих для народу історичних подій.

Головними героями завжди виступають видатні історичні особи. Сюжет будується на документальних фактах, художній вимисел допомагає “оживити” картини минулого життя. Письменник має право робити деякі відступи, перестановки подій, але це не повинно викривляти історичної правди.

Трагедія.

Особливості трагедії:

зображення глибоких трагічних суперечностей суспільного або побутового життя;

побудова сюжету на гострому зіткненні протилежних соціальних устроїв, суспільних тенденцій, політичних поглядів або моральних переконань;

динамічне розгортання подій, що викликає напруження всіх духовних сил конфліктуючих сторін;

наявність трагедійного героя – людини великих пристрастей, сильної волі, високих поривань, героїчного складу характеру;

трагічне завершення дії, сповнене високої патетики;

діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

прозова форма (рідше – віршова);

обсяг середній.