Тіні забутих предків». Особливості поетики.

Стильова своєрідність

У «Тінях забутих предків» М. Коцюбинський звертається до неоромантичної поетики, яка на той час стала вельми популярною.

У повісті поєднано художній вимисел з реаліями життя та побуту народу. Перебуваючи в Карпатах, письменник захоплювався багатою фантазією та психологією гуцулів. За його спостереженнями, гуцул і в 20 ст. залиштвся «глибоким язичником», він усе життя проводить «у боротьбі зі злими духами», які населяють ліси, гори, води.

Уже з перших сторінок читач відчуває аромат екзотики Гуцульського краю. Життя горян у повісті — це химерне поєднання християнського та язичницького. У гірському селі «всі були богомільні», водночас тут мовби законсервувалося й поганство — у стародавніх звичаях, обрядах, у всьому, чим характерний лад життя гуцула. Мовби тіні забутих предків ожили перед письменником у Карпатах. І він відобразив у слові цей двоєдиний барвистий світ. Язичництво цікавило письменника навіть більше, тому так багато уваги віддає він казководемонічному, фантастичному світу довкола Івана й Марічки — арідникам, щезникам, мольфарам, лісним, чугайстрам; малює екзотичні звичаї, обряди, ритуали, якими було сповнене життя гуцулів. Вони тісно пов’язані з природою, з горами, лісом, полонинами, вони — діти цієї природи.

Головні герої повісті — незвичайні, вони протиставлені обставинам і оточенню. Кохання Іванка й Марічки зароджується на тлі споконвічної ворожнечі родів, родової помсти і, зрештою, протиставляється цій ворожнечі. Взагалі, драматургія твору живиться енергією неоромантичних контрастів. Є тут ніжна й безпосередня у своїй природно-поетичній первозданності Марічка — і є приземлено-груба Палагна.

Утративши Марічку, Іван на якийсь час опиняється в полоні Палагни, проте без Марічки-мрії життя йому немає… Іван помирає, але у фіналі повісті знову тріумфує симфонія життя в час індивідуальної смерті. Так було і в новелах письменника «Цвіт яблуні», «На камені», «Хвала життю».

Життєхваленням завершив він і «Тіні забутих предків»: під час похорону Івана гуцули влаштовують танок. Цей гуцульський обряд, що став фінальною сценою повісті, М. Коцюбинський спостеріг у Криворівні.

Річ не тільки в точному відтворенні обряду письменником — важливим є філософське наповнення цього обряду. Світосприймання гуцулів передбачало ставлення до життя як до самодостатньої цінності.

Неоромантичне життєхвалення й поетизація природи підсилені в «Тінях забутих предків» яскравими імпресіоністичними малюнками. Автор нерідко вдається до мови метафор:

• несподіваного поєднання звукових і кольорових образів;

• принципу переважання враження над вираженням.

Коцюбинський увесь час експериментує, шукає нові можливості слова — через метафору, персоніфікацію, несподівані контексти для епітетів, нюансування барв. «Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві із золотом ризи»-, «синє дихання гір»; «зелена кров гір» — ці та інші мікрообрази допомагають побачити світ у його первозданній чистоті й одухотвореності.

 

41. Драматична поема Лесі Українки "Лісова пісня"

Літературний рід: драма.

Жанр: драма-феєрія (проблемно-філософська драматична поема).

Тема: зображення світу людини й світу природи в їх гармонійних і суперечливих взаєминах.

Головна ідея: оспівування краси людських взаємин, пориву до щастя, незбагненної сили великого кохання.

Дійові особи: Лукаш, його мати, дядько Лев; Килина, діти Килини; хлопчик; Мавка, Лісовик, Перелесник, Водяник, Русалка Польова, Злидні, «Той, що греблі рве», «Той, що в скалі сидить»; Доля.

Сюжет

Перша дія. Старезний, предковічний ліс на Волині — до дуба, що на широкій лісовій галявині, прийшли будувати хату дядько Лев і його небіж Лукаш — від зимового сну прокидається Мавка, почувши гру Лу-каша на сопілці — Лукаш збирається наточити соку з берези, проте Мавка зупиняє його, адже береза — її сестра, а сік її — то кров — Мавка й Лукаш закохуються, перший поцілунок — Лукаш розповідає про те, що восени його хочуть оженити, від чого Мавка засмучується.

Друга дія. Пізнє літо — мати докоряє Лукашеві, що він все грає, а робота стоїть — коли на подвір’ї з’являється Мавка, мати Лукаша каже їй, що не гоже дівці упадати за парубком, проте лісовій красуні ці людські міркування не зрозумілі — за Мавку заступається дядько Лев, аби його сестра не називала Мавку відьмою — мати дає Мавці серпа й загадує жати — Мавці не вдається цього зробити, бо з жита виринає Русалка Польова й благає сестрицю не губити її красу — Мавка, щоб хоч якось ви­правдати себе перед матір’ю Лукаша, ріже собі руку серпом — на полі з’являється мати з молодицею й лає Мавку за неробство — приходить Лукаш і допомагає молодиці жати — Лукаш проводжає Килину додому — засмучена Мавка плаче біля озера й просить Лісовика зробити її такою, як була; Лісовик вбирає її в багряницю й срібний серпанок, у цей момент з’являється Перелесник і кружляє Мавку у вирі шаленого танцю — раптом із землі зявляється страшне Марище і вмовляє Мавку піти з ним у далекий край, де «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій» — тут з’являється Лукаш; побачивши бліду Мавку, каже: «Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?» — Лукаш поспішає до хати й просить матір готувати хліб для старостів, бо завтра буде сватати Килину — почувши ці слова, Мавка зриває із себе багряницю й просить Марище забрати її із собою — вони зникають під землею.

Третя дія. Хмарна осіння ніч — біля хати Лукаша чорніє постать Мавки — з лісу виходить Лісовик і дивується, що Мавка тут, а не в «Того, що в скалі сидить» — Мавка пояснює, що саме він визволив її своїм злочином, перетворивши Лукаша на вовка — почувши вовче виття, яке доходило до кам’яної печери, Мавка розповідає, що прокинулась і силою чарівних слів урятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу — мати докоряє Килині, що та довго спить і погана господиня — Ки-лина, вибігши по воду, помічає постать Мавки й запитує, чого та прийшла — Мавка відповідає: «Стою та дивлюся, які ви щасливі» — Килина говорить: «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» — Мавка раптом перетворюється на вербу — з лісу виходить Лукаш, на нього накинулася Килина й обізвала п’яницею, він відповів: «Мовчи! Не скигли!» — на запитання Лукаша, куди подівся дядьків дуб, вона відповіла, що продала купцям, щоб не вмерти з голоду — з хати вибігає мати й радіє синові, скар­житься на тяжке життя з «отою відьмою» — Лукаш докоряє матері, що їй судилося бути відьомською свекрухою — до них підходить хлопчик із сопілкою, зробленою з верби-Мавки, і просить Лукаша заграти на ній — Лукаш починає грати й чує голос Мавки, випускає з рук сопілку й запитує в Килини, що то за верба — Килина просить Лукаша зрубати вербу, Лукаш ударив раз по стовбуру, замахнувся вдруге й опустив руки — тут кинулася Килина, вихопила сокиру й замахнулася — у цю мить метеором-вогнем з неба злетів Перелесник і обійняв вербу, спалахнув вогонь і, досягнувши верховіття, перекинувся на хату — мати й Килина виносять із хати добро разом із Злиднями — Килина просить Лукаша покинути ліс і повернутися в село — Лукаш не погоджується — Килина йде геть — аж тут з-за берези виходить легка, прозора постать Мавки і схиляється над Лукашем — Мавка ні в чому не звинувачає Лукаша. Твір закінчується ремаркою, що сприймається як вірш у прозі (Лукаш починає грати, тьмяний зимовий день зміняється на ясну весняну ніч, Мавка спалахує давньою красою в зорянім вінці, Лукаш кидається до неї, білий цвіт огортає закохану пару, переходить у заметіль, коли завірюха вщухла, стає видно Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези, на його вустах щаслива усмішка, очі заплющені, з неба падає сніг).

Літературознавці про твір. Оскільки поема Лесі Українки «Лісова пісня» є одним із найвиразніших взірців неоромантичного стилю, прослідкуємо найхарактерніші його риси у творі:

Уже сам жанр (драма-феєрія) передбачає поєднання реального й фантастичного, інтуїтивно-символічного; а також особливу потужність ліричного струменя.

Конфлікт твору — це неспівмірність духовно-піднесеного й матеріально-приземленого в душі, боротьба Людини в людині.

У «Лісовій пісні» зіставляються два світи — гармонійно-досконалий (утілюється в панорамі одуховленої природи) і дисгармонійно-примітивний (утілюється в житті людського суспільства).

Ціла тканина драми наскрізь символічна, усі її персонажі й деталі є знаками певних духовних станів. Так, Перелесник і «Той, що греблі рве» символічно втілюють волю, молодість, чин; Водяник, навпаки, — старість, поміркованість. Столітній дуб на галявині біля Лукашевої хати — символ єдності людини й природи. Отож, зрізавши й продавши цей дуб, мати й Килина тим самим остаточно позбавляють себе можливості влитися в гармонію світу, тобто сягнути щастя.

Символічними є п’ятеро центральних персонажів. Лукаш уособлює людину й відповідно дві грані її душі — духовну й матеріальну, які втілюються симетрично у двох парах образів: досконалого дядька Лева й ще досконалішої Мавки; примітивної матері й ще примітивнішої Килини. Тобто, не вплив середовища, не зіткнення з тими чи іншими людьми визначають вчинки, життєву настанову Лукаша, а навпаки, його душа зумовлює середовище: коли в Лукашеві переважає духовна грань, вона втілюється в образах дядька Лева і згодом Мавки, коли переважає ма­теріальна, — утілюється в образах матері й згодом Килини.

Неоромантична проблематика твору:

а) людина і природа;

б) людина і мистецтво;

в) проблема добра і зла;

г) проблема кохання;

ґ) проблема самозради.