Послання Івана Вишенського: проблематика, поетика.

Послання Івана Вишенського: проблематика, поетика.

До нашого часу дійшло 17 творів Івана Вишенського. Найголовніші з них — «Послання до всіх, в лядській землі живущих» (до 1596) та «Послання до єпископів» (1597-1599).

За життя Івана Вишенського його твори не були надруковані (виняток становить «Послання від Афонської гори», опублікованого в «Острозькій книжці», 1598), але поширювались у рукописних списках.

«Послання до всіх, в лядській землі живущий»

Уже з перших своїх літературних виступів Іван Вишенський зайняв непримиренну позицію до політичного і суспільного устрою Речі Посполитої. Він пише, що нема тепер у цій землі ні віри, ні надії, ні любові, ні правди, все тепер стане «...струп, все рана, все пухлина, все гнилизна, все ошуканство, все підступ, все лжа, все суєта, все смертоносний гріх, усе смердить пеклом...». Автор виказує гостру критику звичок і побуту магнатів, єпископів, короля і феодалізму у будь-яких його проявах.

«Послання до єпископів»

Це послання було адресоване архієпископам Михайлові, Потієві, Кирилові, Леонтієві, Діонісієві та Григоркові, які 1596 року проголосили у Бресті унію православної церкви з католицькою. Унія (союз) мала на меті відділити українську православну церкву від Московського патріархату та повернути її на бік Західної Європи. Це мало припинити переслідування православних християн від поляків-католиків, а українському духовенству надало б можливості отримати рівні з католицькими священиками права. Але більшість віруючих не підтримала унію. У «Посланні...» єпископи зображені жорстокими феодалами, які мають на меті лише ще більше пригноблювати народ, а «труд їх і піт кривавий продавати». Іван Вишенський таврує єпископів: «в достатках безжурних та розкішних, як у маслі плавають», а «сироти... голодні, і спрага їх мучить», вони не мають і «шеляга, за віщо солі купити», а «пожертви лупите...», «здираєте податки...», «шкуру з них живцем лупите... мучите, виснажуєте...».

Уперше в українській літературі письменник відкрито виступив на захист простого народу і спростував «істину» про вищість панівного класу. Вишенський вважав, що ніхто не має права чинити насильство над волею людини, а порушення цього права — «ґвалт і тиранство». У творах Івана Вишенського постає суперечливий образ ченця, який відмовився від мирського життя, але залишився патріотом рідної землі. Він не давав відповіді на те, як чинити народним масам в умовах поневолення, але пробуджував національний дух і свідомість, людську гідність.

Викривальний характер, простота і схвильованість викладу робили твори Вишенського зрозумілими. Мова його творів надзвичайно багата: риторичне запитання і риторичній вигук; нагромадження слів, схожих не тільки значенням, але й звучанням; імітація діалогів за допомогою запитань і відповідей. Ці засоби надають творам полеміста патетики, емоційної піднесеності.

Змальовані Вишенським картини життя єпископів — художнє узагальнення життя панства. Ошукування і хабарництво, несправедливість і кривда, наклеп і лицемірство, розпуста й огидний бруд — цей неповний перелік неподобств створює картину морального розкладу панівної верхівки.

«Послання до єпископів» І. Вишенського — гнівний осуд злодіянь проти народу, критика католицької церкви й панів, а також усього тогочасного суспільного ладу, де панує зло і мріють про звільнення від цього зла українські люди.

Жанрова своєрідність І. Кочерги. Історична онова, конфлікти й характери драматичної поеми «Ярослав Мудрий».

В шуканні матеріальних засобів І.Кочерга береться за написання агітаційних п’єс для кооперації («кооперативні п’єси»): «Навчила доля, де шлях на волі» 1929, «Про що жито співає» 1929, «Павук у колгоспі» («Павук у сметані») 1930. Більшість критиків зустріла ці п’єси неприхильно. Вказують на такі вади: схематичність, примітивність, наївність (відбивають поверхове знайомство драматурга з тогочасним життям на селі), безвідповідальна ідеалізація. Паралельно з цим Кочерга пише такі п’єси, які йому до смаку («Ліза не лізе у воду»). Зумів оновити жанр водевілю, переніс традиції міського водевілю на український грунт. Наявні й інші жанри: феєрії – «Марко у пеклі» (органічно поєднав фантазію і дійсність), драматична поема «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий» (це мала бути п’єса-трагедія), драма «Нічна тривога», комедія «Натура і культура», п’єса-одноактівка «Вигнанець Вагнер», п’єси для дітей «Чорний вальс». Пише літературно-критичні статті «У майстерні драматурга», «Велике мистецтво малих форм».

«Ярослав Мудрий» - драматична поема. Вдруге після «Свіччиного весілля» звертається до історії Києва. Основна ідея твору закладена в словах Я.Мудрого – «нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя разом з народом на користь вітчизні». Спочатку хотів написати п’єсу-трагедію, але конфлікти, які постають у творі не мають трагедійної розв’язки – показана підтримка Ярослава і киянами, і Новгородом, і Іриною. У п’єсі звертається до образу реального історичного діяча. Розповідь у нього обмежена 1034-1038 роками, коли йому вдалося приборкати міжусобні чвари. Традиційна архітектоніка п’єси – 5 дій (1-«Сокіл», 2-«Закон і Благодать», 3-«Квітневий сніг», 4-«Каменщик і князь», 5-«Гуслі і меч»). П’єса гармонійно злагоджена – це проявляється у характерах: рішучому Журейко – відповідає ніжна Милуша. П’єса написана після повернення автора з Уфи до Києва, тому пройнята ідеєю служіння батьківщині, схожа на гімн рідному народові. Так як Кочерга належить до письменників «народжених епохою Великої вітчизняної війни», тому у творі відчувається патріотичне піднесення, піднесення величі слов’янських народів, спростовує «норманську теорію» походження слов’янських народів. Ярослав: суперечливий характер (протиріччя між двома напрямками його творчої енергії – бойовим і миротворчим. Суперечність у тому, що він має мечем встановлювати мир на землі – «Раніш Закон, а потім Благодать»). Кудрявцева каже про натяк на сталінські репресії та беззаконня («признай хоч раз, що ти лукав єси»). Наявна внутрішнє роздвоєння людини – між обов’язком авторитарного державного діяча і суб’єктивно чесної людини (видно навіть у тому, що персонажі дають йому паралельні, різні характеристики).

 

Основні літературно- мистецькі угрупування 20-х років ХХ ст.

Ліро-епічні жанри

Особливості: сполучає елементи епосу:

— сюжетність;

— характеристика дійових осіб;

— розповідь;

— описи.

лірики:

— відтворення почуттів і роздумів героя;

— ліричний герой;

— віршова форма;

Поема – віршована повість або оповідання з напруженим динамічним розвитком подій, характери розкриваються досить повно, широта охоплення життєвих явищ – від однієї до великої кількості подій. В європейських літературах Х ІІ – Х ІІІ ст., у тому числі й російській, поема була епічною. Сентименталісти внесли в неї елементи лірики (ввели ліричні відступи, поглибили відтворення внутрішнього світу героїв тощо), внаслідок чого поема набрала ліро-епічного характеру. Наявність ліричного героя – визначальна ознака ліро-епосу.

Різновиди поеми:

бурлескно-травестійна (І.Котляревський “Енеїда”) – зміст твору серйозного, нерідко героїчного характеру, викладається у жартівливій формі, вульгарно, грубо;

героїко-романтична (Т.Шевченко “Гайдамаки”) – розв,язується соціальний конфлікт; відтворюються важливі події історії або сучасного життя; тон викладу піднесений;

соціально-побутова (Т.Шевченко “Катерина”)

сатирична (Т.Шевченко “Сон”).

Балада – зображення героїчної або фантастичної (переважно – трагічної) події з життя головного героя; висока ліричність; нетривалий час дії; небагато дійових осіб (2 –3); наявність героїчних або фантастичних персонажів; стислість розповіді; віршова форма; обсяг переважно малий. Балада виникла в італійському фольклорі, як пісенька до танцю (з іт. “танцювати”); у літературу введена романтиками.

Драма – зображення людини в дії, у конфлікті, у розмові.

Особливості драматичних творів:

зображення людини через її вчинки, поведінку, висловлювання4

рушій дії – гострий конфлікт;

відтворення подій як живого процесу, що протікає в даний момент4

діалогічний виклад художнього матеріалу4

поділ тексту на дії, картини, яви;

наявність ремарок;

призначення твору для вистави на сцені;

прозова форма (зрідка – віршова).

Драма як жанр.

Особливості:

— художнє відтворення подій повсякденного, громадського чи побутового життя (переважно сучасного письменникові);

— зображення людського горя й страждань без трагедійного загострення;

— викриття й засудження негативних соціальних і побутових явищ та недоліків у характері персонажів без комедійного загострення;

— закінчення твору благополучне або нещасливе для головного героя;

— діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

— прозова форма (рідше – віршова);

— обсяг середній.

В античній та середньовічній літературах драми як жанру не було: життя пенівних класів зображувалося переважно у трагедіях, життя народу – у комедіях.

Комедія – драматичний твір, в якому висміюються якісь недоліки громадського чи побутового життя або негативні риси людського характеру. Утворах усіх родів комічними бувають ситуації, події, характери; у драмі, крім того, ще й конфлікт. Сатиричному викриттю піддіаться порочні риси характеру дійових осіб, які проявляються головним чином через дію та висловлювання, що властиве драматичниму твору. Позитивні герої комедії, як правило, зображуються у поважному, серйозному плані. Негативні персонажі завжди наділені окремими смішними (сатиричними чи гумористичними) рисами.

Особливості комедії:

— викриття та висміювання недоліків та пороків суспільного й побутового життя, а також негативних рис вдачі персонажів;

— зображення подій та характерів у комедійному (сатиричному або гумористичному) плані;

— відтворення суперечностей між старим, відмираючим і новим, прогресивним, що утверджується в житті;

— наявність комічного героя;

— діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

— прозова форма (рідше – віршова), обсяг середній.

Драматичні твори поділяються на жанри за характером конфлікту. Трагічний, драматичний, комедійний конфлікти бувають і в епічних та ліричних творах, однак там вони не мають такої загостреності, як у драматичних творах, де ця ознака є визначальною. Драматичні твори завжди будуються на гострих конфліктах, що обумовлює напруженість і динамічність розвитку подій, а це є основною умовою сценічності п,єси.

Характер конфлікту вимагає відповідних собі подій, образів, взаємин між ними, тобто зумовлює певні ознаки жанру.

Драма-феєрія (фр. “фея, чарівниця”) – п,єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка “Лісова пісня”)

Історична драма – відтворення важливих для народу історичних подій.

Головними героями завжди виступають видатні історичні особи. Сюжет будується на документальних фактах, художній вимисел допомагає “оживити” картини минулого життя. Письменник має право робити деякі відступи, перестановки подій, але це не повинно викривляти історичної правди.

Трагедія.

Особливості трагедії:

зображення глибоких трагічних суперечностей суспільного або побутового життя;

побудова сюжету на гострому зіткненні протилежних соціальних устроїв, суспільних тенденцій, політичних поглядів або моральних переконань;

динамічне розгортання подій, що викликає напруження всіх духовних сил конфліктуючих сторін;

наявність трагедійного героя – людини великих пристрастей, сильної волі, високих поривань, героїчного складу характеру;

трагічне завершення дії, сповнене високої патетики;

діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

прозова форма (рідше – віршова);

обсяг середній.

 

Еволюція Винниченка-драматурга характеризується в основному жанровими змінами в його творчості, він виступає майстром інтелектуальної драми, інтелектуальної мелодрами, героїко-психологічної драми, сатиричної комедії, трагедії.

В п'єсах Винниченка, що є вагомим свідченням модерності його драматичного письма, превалюють внутрішні конфлікти, “криваві побоїща в душі людини”. Але вони живляться здебільшого чітко окресленими зовнішніми конфліктами. Винниченко не відмовляється від ладно скроєної інтриги, а підпорядковує її ширшим завданням. У взаємодії різних рівнів конфлікту здебільшого виявляється гостро драматична, часто трагічна неспівмірність небуденної особистості і суспільних стереотипів. Конфлікт у Винниченка позбавлений романтичної прямолінійності і ускладнюється тим, що й сама ця особистість за всієї своєї небуденності не завжди і не у всьому вільна від згаданих стереотипів.

Мотиви лірики Лесі Українки

Тема любові до України та вірного служіння їй. (У віршах із циклу «Сім струн» змальовано безмежне почуття любові до України. У них чується непохитна віра у кращу долю Вітчизни. Із певним сумом описано роздуми матері, яка впевнена, що треба гартувати волелюбний дух у своїх дітях, аби вони не хилилися, не корилися тяжкій долі, а виростали справжніми людьми. Утвердження художнього слова як зброї у боротьбі. (Леся Українка гартувала своє поетичне слово, була переконана в доцільності своєї письменницької праці. Вона сподівалася, що її слово може «стати кращим мечем на катів». Про це пише поетеса у вірші «Слово, чому ти не твердая криця…». У поезії «Мій шлях» вона переконує: справжній митець той, хто в гурті однодумців іде до народу, віддає життя за істину. У поезії «Сім струн» слово постає як чари проти грізних хмар, а в поезії «Сльози-перли» — як ліки від рабської сплячки. У пошуках «Мій шлях» та «Коли втомлюся я життям щоденним…» Леся Українка мріє про «братерство, рівність, волю». Поетеса вважала, що завдання справжнього мистецтва — правдиво відображати життя, прагнення народу та його сподівання на краще майбутнє.

Мотиви молодості й кохання. У циклі «Мелодії» представлено інтимну лірику. «Сни щасливі» народжуються у поезії «Знов весна, і знов надії…». Світлий мотив поступово росте й набирає сили у віршах «Стояла я і слухала весну», «Дивлюсь я на яснії зорі». В основі вірша «Напис в руїні» — факт з історії єгипетського народу, хоча з підтексту твору зрозуміло, що в ньому йдеться про Україну. Саме слово «руїна» асоціюється з історичним періодом у житті України — Великою Руїною, а напис фараона — з пам’ятними знаками Катерини II, Петра І. Поетеса підводить читача до думки, що культура народу належить рідній нації та світові, але аж ніяк не загарбникам і тиранам.

Інтернаціональні мотиви у творчості поетеси. У «Кримських спогадах» Леся Українка порівнювала Крим із розбитим безталанним човном. Вона журилася, що татари живуть у країні, де править неволя. Поетеса мріяла, щоб розбурхане море народного гніву очистило від поневолювачів нещасну країну.) Вершини світової поезії. (У творах Леся Українка порушувала надзвичайно важливі філософські, історичні, політичні, етичні проблеми. У її творах були відповіді на злободенні питання тогочасної дійсності. Українське мистецтво і творчістю Лесі Українки сягнуло вершин світової поезії. Патріот, самовідданий борець, вона багато зробила для Батьківщини.

Звернення до проблеми національної історії у драматичній поемі Лесі Українки «Бояриня» Літературна доля поеми — відображення ставлення до національної ідеї. Драматична поема «Бояриня» була видана окремими виданнями 1914 року, і потім ще у 1918 та 1923 роках. Після цього аж до 1989 року її не те що не друкували, а й не згадували. Свого часу 1929 року була опублікована вступна стаття М. Драй-Хмари до поеми «Бояриня», а відтоді навіть в академічному виданні радянських часів поеми «Бояриня» не було. Вона була заборонена, бо залишалася актуальною і викликала певні асоціації.

Поверненая до проблеми національної історії українців доби Руїни.

Мотиви національної долі народу були провідними у творчості Лесі Українки, бо вона була свідомою патріоткою і відчувала необхідність захисту українства, відстоювання інтересів свого народу. У поемі «Бояриня» відчутні два мотиви. Ця проблема у поемі пов’язана з проблемою національної зради, яку показано через оцінку результатів Переяславської ради вже в дії у розмові між Степаном та братом Оксани Іваном, і та виправдання Степана щодо того, чому він у Москві («На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне») Іван відповідає: «Та певне! Краще зрадити Вкраїну». Мотив націоналіної пасивності цілком відображений у позиції Степана, який говорить, що батько навчав його не здіймати зброю проти брата, а насправді вже зрікся національної ідеї, перейшовши на службу до російського царя.

Мотив ностальгії виростає з неприйняття московських звичаїв і взаємин між людьми як на побутовому, так і на суспільному рівнях (одяг, принизливий «поцелуйний обряд» та інші). У Оксани зріє думка про те, що Московщина — «неволя бусурманська», «темниця». Адже тут їй невільно не те що жити своїм домом і своїм законом, а вона мас боятися повсякчас немилості царя. Що вже говорити про захист інтересів України! З туги за рідним краєм Оксана починає хворіти, вона тепер і на Україну не може поїхати, бо сором і за себе, і за чоловіка, що «сидів у запічку московськім» в той час, як на Україні лилася кров.

Змальовуючи історію героїв на тлі подій епохи Руїни, Леся Українка, з одного боку, вважає за потрібне подати романтично вивищений образ Оксани — патріотки України, гідної дочки не лише козацького старшини Олекси Перебійного, а й свого краю. Саме через цей образ поетеса осмислює образи Батьківщини, патріотизму, національної честі. Разом з тим Леся Українка подає цілком реалістичні картини, що змальовують достовірні деталі суспільно-політичного, громадського і побутового життя Росії XVII століття: шовінізм, великодержавний цинізм у ставленні; до інших народів, відступництво від договірних статей Переяславської ради 1654 року «Все нам в очі тією присягою тичуть… Чому ж вони самі забули Бога?», рабське догоджання Степан визнає, що змушений «холопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник…. Деталі ж побуту, змальовані у «Боярині», нагадують описане М. Лєрмонтовим у «Пісні про купця Калашникова».

Леся Українка досить категорично змальовує Україну як «світ веселий», а Московщину як неволю, «темницю». Але це протиставлення зумовлене не «войовничим націоналізмом», у чому її звинувачували, а ображеним національним почуттям. Вона ніде не культивує національної ненависті і досить самокритично ставиться й до свого народу («ми — паралітики з блискучими очима»). Але, осмислюючи проблеми національної історії часів Руїни, вона осмислювала одночасно й сучасну їй національно-політичну ситуацію, і її поема — крик болю до своїх національних «забудьків», а також нагадування усьому світові про те, що нація з героїчною історією і високими морально-етичними традиціями заслуговує принаймні не на приниження своєї гідності «старшим братом», а на шану.

Окрім того, поетеса порушує у своїй ліриці питання ролі і призначення поета та поетичного слова, філософські питання буття. Мотив вияву палкої любові до рідної землі; пейзажна й інтимна лірика - це високохудожні твори, які хвилювали і хвилюватимуть читачів.

 

34. Новелістика Б. Антоненка-Давидовича (цикли "Сибірські новели", "Завищені оцінки")

«Сибірськи новели» Бориса Антоненка-Давидовича – визначне явище в мистецькому житті України. Це правда про стероризовані у ХХ столітті український та інші народи, реалістичне і драматичне відтворення їхнього життя, філософське осмислення причин тих численних конфліктів і жорстокостей, які становили суть радянської тоталітарної держави. Цю збірку митець починав творити в часи «застою», коли не можна було її видрукувати, бо ще не розвіявся міф про «щасливе майбутнє», а матеріал збирався в «захалявний» зшиток під час «Сибірської одіссеї» письменника, де він по таборах ГУЛАГу і Бамлагу упродовж майже чверті століття проходив усі кола табірного пекла.

Рукописи новел письменникові було важко переховувати у своїй київській квартирі, де постійно відбувалися кадебістські обшуки. Тому Борис Дмитрович передає їх на збереження своїй дочці Ярині Голуб у Москву. Відомий правозахисник і літературознавець Євген Сверстюк, який «Сибірські новели» назвав справжніми шедеврами новелістичного жанру, розмірковує: «Чи писав він свої «Сибірські новели» та спогади для «шухляди»? Він їх писав, як дихав. При обшуках забирали, але він однаково писав. У надії, що закінчиться ніч, настане ранок».
У 1989 році весь цикл сибірських новел вийшов у світ. Автора їх уже не було. Борис Антоненко-Давидович виношував сюжети цих творів для майбутніх читачів, розуміючи, що самому не пощастить побачити їх надрукованими. Він свідомо писав у «шухляду», твердо вірячи, що епоха фальші і насильства щезне і його оповідання про трагічну долю народу дійдуть до співвітчизників. Недаремно любив повторювати: «Я вам з того світу серцем усміхнусь...» А нам страшно подумати, що яка-небудь випадковість могла б позбавити український народ цієї книжки. «Сибірські новели» мають величезну силу впливу на читача і цілком справедливо, що в 1992 році за збірку художньої прози, куди входили й «Сибірські новели», письменникові посмертно було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка.
Ці невигадані оповіді написані переважно від першої особи, що надає новелам, побудованим на випадках парадоксальних, часом навіть казусних, не лише вірогідності, а й документальної достовірності в зображенні життя за колючим дротом.
Сміх крізь сльози викликає новела «Кінний міліціонер». Беймет Кунанбаєв ніяк не міг збагнути, за яку ж провину йому присудили десять років таборів. Прожив він усе життя в степовому аулі, політикою ніколи не цікавився, а тут раптом суд і зовсім незбагненні звинувачення. Російської мови він майже не знав, що на суді говорили, не зрозумів, але фразу, яка називала його провину, добре запам’ятав: «левосерый конный милиционер». Що ж то воно значить – оте дивне звинувачення – ніхто не міг зрозуміти, у кого б Беймет не консультувався. Він усе дивувався: «...слідчий казав: «Ты левосерый конный милиционер», а я ні в кінній ні в пішій...» Лише пізніше з’ясувалося, що Беймет неправильно почув фразу: «Ты левый эсэр, контрреволюционер».
Коли читаємо новелу «Зустрілись», вже не до сміху... Просто вражає сцена зустрічі батька-конвоїра з рідною дочкою, яка опинилась серед тих, кого він конвоював: «Дівчина кинулась до батька й припала до його грудей. Порфирій Іванович схопив її скроні, наче хотів остаточно переконатись, і, вдивляючись у дівочі очі, з яких так рясно лилися сльози, шепотів:
–Дочечко! Марусько!»
Серед дороги стояли, обійнявшись, старий конвоїр і розпатлане дівча і плакали – чи то сльози радості, чи смутку...
Взагалі, «Сибірські новели» справляють незабутнє враження, бо це страшні художні документи жорстокої епохи тоталітаризму, слово правди одного із зачинателів україн­ської прози періоду «Розстріляного відродження», мученика сталінських тюрем і таборів, великого страдника і великого Громадянина.

«Завищені оцінки»

У пореабілітаційний період творчості критики дорікали авторові, що він цікавиться лише давноминулими подіями, зокрема, часто звертається до теми революції, зображує героїв, які діють в екстремальних умовах революційної дійсності. Б.Антоненко-Давидович своєю повістю „Завищені оцінки" (1969) спростував це твердження, адже у ній зображувалася сучасна авторові дійсність. Письменник показав буденну історію самотньої жінки з дитиною, піднявши актуальні морально-етичні проблеми виховання, стосунків батьків і дітей. За його життя повість так і не була видана і з'явилася лише у 1989 році. Невідомий широкому загалові твір мав би зацікавити літературознавців незалежної України. Та в сучасному літературознавстві спостерігається цікава закономірність: дослідники (за винятком Л.Бойка) розглядають насамперед резонансні твори письменника: „Смерть", „Сибірські новели". Проте повість „Завищені оцінки" є невід'ємною складовою творчості Б.Антоненка-Давидовича, і значення її не можна недооцінювати, особливо зважаючи на актуальність її проблематики. Тому мета нашої статті - проаналізувати, як доля письменника позначилася на його пізній творчості, як пережите зумовило тональність повісті.

Б.Антоненко-Давидович відтворював зовнішній і внутрішній світ героїв у єдності часових і просторових аспектів. Крім того, просторово-часові образи позначали сюжетні вузли повісті, найбільш напружені епізоди, серед яких - фінальний епізод прощання Галини з Андрієм Степановичем. Героїня здійснює остаточний вибір, визнає, що помилилася, вигадавши історію про батька-героя („завищила собі оцінки"), проте це не розв'язує остаточно її основний внутрішній конфлікт. Чи наважиться Галина розповісти сину правду? Як поставиться до цього її син? - ці питання так і залишаються відкритими. Дослідники відзначають, що розв'язка у творах з основним внутрішнім конфліктом припиняє лише зовнішню боротьбу, тоді як вузли внутрішніх проблем залишаються нерозв'язаними. Проте автор і не передбачав „хеппі енду", якого прагнули деякі читачі. Він передав естафету роздумів читачам, змусив їх самостійно замислитися над можливими наслідками нерозважливого кроку Галини. Художнє втілення теми родини у повісті „Завищені оцінки" Б.Антоненка-Давидовича безпосередньо пов'язане з особистісно- біографічним контекстом. Власний досвід сімейного життя дозволив авторові дослідити моральні, психологічні і побутові проблеми тогочасної родини, розв'язуючи які герої внутрішньо змінюються. Одна з найбільш гострих проблем стосується статусу дитини в родині. Головна героїня змушена обирати між материнським обов'язком і особистим щастям. У її роздумах втілено чимало суб'єктивно-авторських переживань. Тому можна назвати автобіографічним мотив недосяжності особистого щастя, самопожертви заради певного ідеалу чи почуття обов'язку.

 

Борис-Ігор Антонич, лірика.

Перша збірка «Привітання життя» -переконаний у необхідності єднання ритму, мелодії й графічного зображення («мистецький плюралізм»,). Написані досконалою українською мовою і насичені громадянським змістом ("Пісня про молодість"). Будова збірки, що складалася з творів, об'єднаних за тематичною основою (цикл «Зриви і крила», «Бронзові м'язи», «Вітражі й пейзажі»).

Інші збірки "Три перстєні", "Книга Лева", "Ротації", "Зелена Євангелія" і "Велика гармонія" (були впорядковані, але не видані за життя автора).

Вважав - «мистецькі твори кожної епохи є неповторні», християнство не протиставляється язичництву, навпаки - вони, як то притаманно народній свідомості, доповнюють одне одного.

Проблеми співіснування людини і природи. Часто порівнює себе з тваринами і рослинами рідного краю.(«Зелене Євангеліє»).

Змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. Найважливіші поняття власної філософії - сонце, буяння життя.АЛЕ йому невластива антропологізація природи

Спроба збагнути суть деталей у природі.

Місце людини в незмінному колообігу земного, її пракорені.

Творчість на другому місці, після природи.

Пейзажної лірика як символ краси рідного краю, рідної Лемківки

Історична тема («Довбуш»)

Розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто «легкість дав сарні, а бджолам квіти - та людина покланяється лише землі.

Невмирущість усього живого - продовжує українську літературну традицію. поезій про море, морське дно

Закони однакові для всіх - все мусить падати, гнити, ставати лоном для нового.

Збірка «Дерево музики» переповнена зоровими і слуховими образами, «Концерт» — це завеликий світ і для теслі, і для поета, дерево життя тут «всесвіт», а людина —листок.

Образ міста - “Привітання життя» “Три перстені”,“Книга Лева «Ротації” – опозиція - світу природи, - як образу прадавнього лісу, та світу людської цивілізації - образ міста. Протиставлення: ірраціональне / стихійне –
раціональне / гармонійне – дисгармонійне;
природне – штучне; істинне - неістинне / примарне.

37. Жанри українського фольклору. Дума. Історична пісня. Казка. Легенда.

Усна народна словесність — це передусім високий вияв духовності народу, одна з форм його свідомості, узагальнення життєвого досвіду, вияву колективного світогляду й естетичного ставлення до дійсності. У фольклорі відображені різні прояви життєдіяльності людини, її духовні та матеріальні потреби, історичне буття, соціальні відносини, характерні реалії сімейного і громадського побуту, філософія, вірування, релігійні, морально-етичні, звичаєво-правові установки, естетичні ідеали, особисті людські переживання, настрої. Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується на різні форми, роди і види — жанри творів, їх тематичні групи.

За формальними макроознаками український фольклор поділяється на дві великі групи: віршовий, що найяскравіше виражений у пісенності, та прозовий, який об'єднує різні оповідні види художньої народної творчості — казки, легенди, перекази, усні оповідання, анекдоти. Можна говорити і про наявність в українському фольклорі третього виду художньої словесної творчості — драматичного, що виступає й у формі окремих діалогів, п'єс, сценок для народного театру, ігор, вертепу, і діалогів у віршованих та прозових фольклорних творах.

Таким чином виділяємо три фольклорні роди:

• Народний епос — розповідні фольклорні твори, до яких належать:
• загадки
• прислів'я та приказки
• анекдоти
• думи
• історичні пісні
• балади
• казки
• легенди
• перекази
• байки
• притчі
• Народні казки

• Народна лірика — поетичні фольклорні твори, у яких життя зображується через відтворення думок, почуттів і переживань героїв.
• Трудові пісні
• Календарно-обрядові пісні — веснянки, русальські, купальські, жниварські пісні, колядки, щедрівки
• Родинно-побутові пісні — колискові, весільні, танцювальні, жартівливі пісні, пісні-голосіння
• Соціально-побутові пісні – козацькі, кріпацькі, чумацькі, рекрутські, бурлацькі, стрілецькі

• Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів (пісні-ігри «Просо», «Мак», «Коза», «Меланка», «Дід», «Явтух», «Подоляночка» тощо, а також вертеп, весілля).

 

Думи

Дума – жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Домінантний елемент дум — словесний, а не музичний, і формується він до певної міри імпровізаційно, тому рими часто риторичні. Рими в думах переважно дієслівні.

 

Жанрові особливості. Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань.

Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом, що було своєрідною формою декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом — грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі).

Віршова форма. Думи не мають звичної для пісень, балад, коломийок та інших ліричних жанрів сталої строфи. Рядки в думах виділяються за ознакою закінчення думки і групуються в уступи, періоди, тиради, які є своєрідними строфами дум. Імпровізацію дум полегшує вільне, нестале римування. Переважає дієслівне римування.

Композиція. Думи починаються поетичним заспівом, який кобзарі часто називають «заплачкою». Цей початок найчастіше будується на основі художнього паралелізму. Після заспіву йде власне дума (розгортання сюжету з усіма епічними елементами композиції і ліричними відступами).

У канву сюжету можуть вводитися додаткові епізоди, але, як правило, дума не буває надмірно ускладненою: сюжет розгортається лінійно в хронологічній послідовності, події передаються якнайприродніше без елементів фантастики та несподіваних поворотів у розвитку дії.

Завершується дума кінцівкою, яка називається славословіє, бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або ж поліг за праведну справу. Часто окрім проголошення слави героям у закінченні висловлюється побажання добра народові чи безпосередньо слухачам думи.

Стилістичні особливості. Стиль дум підкреслено урочистий, піднесений, чому сприяє вживання певних поетичних форм, крім традиційних епітетів (земля християнська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, тяжка неволя). Найсвоєріднішим стилістичним поетичним засобом, що зустрічається в думах частіше, ніж в інших жанрах, є тавтологічні звороти чи синонімічні пари хліб-сіль, мед-вино, орли-чорнокрильці, дуки-срібляники, вовки-сіроманці, турки-яничари, п'є-гуляє, а також коренеслівні пари — піший-піхотинець, жити-проживати, кляне-проклинає, п'є-підпиває, квилить-проквиляє та ін.Вони надають текстові певного емоційного відтінку. Урочистість стилю підкреслюється використанням архаїзмів, старослов'янізмів та полонізмів (златоглавий, глас, іспадати, розношати, соглядати, перст, глава та ін.). Ліризм дум підсилюється застосуванням здрібніло-пестливих форм типу неділенька, матіночка, братик ріднесенький, зозуленька, миленький, сивенький, жалібненько та ін.

Важливу поетико-змістову функцію виконують в думах риторичні запитання, риторичні оклики, звертання, як, наприклад, «земле турецька», «віро бусурманська», «браття козаки запорожці», а також анафора (єдинопочаток).

Тематика дум. За змістом і проблематикою думи можна поділити на два великих цикли: про боротьбу з турецько-татарською навалою і про визвольну війну 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького + соціально-побутові думи. Головні теми дум: турецька неволя («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Утеча трьох братів із Азова»), лицарська смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на Кодимській долині», «Вдова Сірка Івана»), визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм»), козацьке лицарство, родинне життя та осуд «дуків-срібляників» («Козак Голота», «Козацьке життя», «Ганжа Андибер»), визвольна війна Хмельницького («Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію», «Повстання після Білоцерківського миру», «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького»), родинне життя («Вдова і три сини», «Дума про сестру та брата», «Прощання козака з родиною»).

Історична пісня