Літературні студії (literature studies)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Літературні студії (literature studies)



Після появи семіотики та структуралістських теорій мови і культури протягом 1960 — 1970-х pp. галузь постмодерністських літературних студій була перетворена шляхом помітного зміщення об'єкта інтерпретації. Тоді як структуралістські методи інтерпретації зосереджували свою увагу на класифікації, створенні нових таксономій і сприяли вивченню глибинних структур літературного дискурсу, постструктура-лістські методології уникали наукового опису на користь більш "децентрованої стратегічної конфронтації з західними традиціями знання, включаючи історичні поля естетичних та літературних феноменів. Це зміщення може бути коротко підсумоване в рамках трьох головних тенденцій: перша полягала в тому, що об'єкт літературних студій був розширений і включив у себе інші дискурсивні форми медіа, позначені постмодерністськими поняттями "текстуальності"; другою тенденцією було зростання авторитету читача та критика, які здобули більшу владу над культурним значенням літератури, що великою мірою сприяло дискусіям про пост-колоніальні літератури, формування канону та естетику меншин у Сполучених Штатах; третя тенденція, яка певною мірою є наслідком перших двох, полягала у зростанні політичного зацікавлення критиків цариною літературних та культурних студій через утворення більш обміркованої та критичної програми культурного критицизму.

На початку 1960-х pp. Ролан Бартописав зміщення у вивченні літератури й культури, яке прямо випливає з розширення сосюрівського проекту семіотики. "Сьогодні можна, — пише Барт, — передбачити утворення єдиної науки про культуру, яка, безперечно, спиратиметься на різні дисципліни, але всі вони будуть на різних рівнях присвячені описові, культурі як мо-

ві" (Barth.es, 1986: 13). У своєму опублікованому 1968 р. есе "Смерть автора", що мало великий вплив, Барт пропонує замінити вивчення літератури загальною теорією "письма", давши волю критичній діяльності, яку він визначив як контртеологічну і навіть революційну практику, — з огляду на те, що критична інтерпретація більше не буде спрямована на кінцевий детермінований вияв значення, пов'язаного з наміром автора або з деспотичним контролем над мовою (Barthes, 1986). Він згадав про цей момент, пов'язаний із занепадом (або, метафорично кажучи, смертю) авторської влади над літературним процесом, оскільки хотів підкреслити, що він водночас сигналізує про народження критичної влади читача над культурним визначенням літературного твору. Ранні й трохи дидактичні заяви Варта, що стосувалися смерті автора, богоподібної постаті, яка була центральною для літературної герменевтики до цього моменту, справили широкий і потужний вплив на вивчення літератури. Передусім у Сполучених Штатах наголошення Бартом на діяльності читача протягом 1970-х pp. безпосередньо вплинуло на зростання значення критичної читацької реакції, здійснюваної такими дослідниками, як Девід Блейх, Стенлі Фіш, Норман Голенд, Вольфґанґ Ізер, Мері Луїза Прат та Джейн Томпкінс. Ще однією з головних ліній розвитку критичної школи стало виникнення деконструктивного критицизму в Сполучених Штатах та Великій Британії, що асоціювалося з працями таких критиків, як Джонатан Калер, Жак Дерида,Поль де Ман,Барбара Джонсон, Дж. Гіліс Мілер, Кристофер Новак та Ґаятрі Чакраворті Співак.

Іншими подіями, які мали не менш глибокий вплив на інтерпретацію літератури протягом періоду 1970 — 1980-х pp., стали: здійснена філософом Жилем Дельозомта психоаналітиком Феліксом Ґваттарі публікація праці "Кафка: до питання про малу літературу" (1975), в якій автори виклали свої антигерменевтичні погляди на літературу; книжки Тері Іґлтона,Фредрика Джеймсоната Майкла Раєна ("Вступ", 1983; "Політичне несвідоме: наратив як суспільно символічний акт", 1981 та "Марксизм і деконст-рукція", 1983), в яких автори з марксистських позицій висловлювали нову (постальтюсерівсь-ку) похвалу суспільно-історичній функції літе-

ратурного дискурсу; і, нарешті, особливо після публікації "Écrits" ("Творів") Жака Лакана1966 p., цілий потік інтерпретацій, зроблених представниками фемінізму у Франції та в Сполучених Штатах під впливом психоаналізу і наукової творчості Жака Лакана, серед яких можна назвати важливу працю Джульєти Мітчел "Психоаналіз і фемінізм" (1974), "Новонароджену жінку" Катрін Клеман і Елен Сісу (1975), "Віддзеркалення в іншій жінці" Люс Іріґаре(1974) та "Зваблення дочки: Фемінізм і психоаналіз" Джейн Ґелоп (1982).

Великий вплив на течію, що згодом стала відомою в Сполучених Штатах та Сполученому Королівстві як постмодернізм, справило разом із творами Варта широке ознайомлення в цих країнах із працями ключових постатей школи "Тель Кель" (Tel Quel). Школа "Тель Кель" виникла у Франції, об'єднавши таких вчених, як Жак Дерида,Мішель Фуко,Юлія Кристевата Філіп Солерс, і саме їй судилося відіграти велику роль у заснуванні культурного критицизму, який зосередив свою увагу на загальній теорії L'Ecriture (письма). До 1964 р. часопис "Tel Quel" цікавився лише авторами "нового роману". Проте згодом він був проголошений журналом аванґарду, з головним завданням — дослідженням статусу письма, культури й політики з перспективи кількох різних галузей: літературної критики, лінгвістики, етнографії та психоаналізу. Вплив Дерида був особливо великий на перших етапах діяльності групи; передусім це стосується двох його гостро критичних есе, що водночас і сформулювали завдання, і виробили нове сприйняття психоаналітичної теорії, як "науки про письмо". Есе Дерида "Фройд та сцена письма" було опубліковане журналом у 1966 p., де пропонувалося прочитання Фройда, тісно пов'язане з поняттям "письма" (L'Ecriture), яке Дерида сформулював у своїх працях "Про граматологію" (1967) та "Письмо й відмінність" (1967). Разом із есе про Жоржа Батая"Від звуженої до загальної економії", яке також було опубліковане в "Письмі й відмінності", це прочитання вплинуло на проект "Тель Кель", що передбачав створення "революційної теорії західного письма". Філіп Солерс був головним архітектором програми журналу протягом 1970 —

1980-х pp. Посилаючись на події, які відбулися в травні 1968 p., він змоделював "подію", яка сигналізувала про вирішальний розрив між історією та культурою; у головних постатей, які були пов'язані з "L'Ecriture feminine", він запозичив текстуальну та політичну практику письма і поєднав її з багатьма ключовими поняттями структуралізму;в кінцевому підсумку, Солерс застосував опрацьовані Дерида поняття "архесліду" та "археписьма"і трансформував головну аргументацію Дерида, викладену в роботі "Про граматологію", у добре обмірковану програму, що прагнула визволити "пригнічене письмо", відкинуте на далекі околиці західної історії та культури. Ці принципи були синтезовані у культурному критицизмі, що був також новою практикою авангардного письма, яка також, через запозичення структуралістських понять в інтерпретації історичних та логічних феноменів, мала на меті заснувати нову "науку про суб'єкт".

У Сполучених Штатах праця Дерида разом із науковою творчістю Дж. Гіліса Мілера,Джефрі Гартмана та Поля де Мана(які входили до так званої "Єйлської школи критицизму", що мала велику славу в галузі літературних студій протягом 1980-х pp.) спочатку ототожнювалася з терміном "деконструкція". У своїх двох головних працях, "Сліпота й прозріння" (1971) та "Алегорії читання" (1979), де Ман запозичив у Дерида чимало істотних аргументів, передусім із його праці "Про граматологію", хоча й змістив фокус свого дослідження на специфічні відносини між "мовою" й "риторикою". Можливо, навіть більше, ніж Дерида, де Ман віддавав перевагу літературній (або "фігуральній" мові) як "сутності, здатній поставити під знак запитання свій власний статус", і як критичному засобу розкриття правдивої риторичності інших модусів мови, включаючи наукову та нормативну або рефере-нційну мову. Так, у висновках, які завершують його важливе есе "Літературна історія та літературна модерність", де Ман пише про потребу переглянути основи літературної історії та розширити це поняття поза окреслене поле "літератури" як такої, оскільки "базисом для історичного знання є не емпіричні факти, а письмові тексти, навіть якщо ці тексти виступають у ма-

скарадному вбранні війн та революцій" (de Man, 1971: 165). Американський літературний критик Дж. Гіліс Мілер синтезував працю де Мана та Дерида у підхід, який був специфічним для вивчення літературних текстів і часто не відходив надто далеко від формату більш традиційного уважного прочитання деяких конкретних і добре відомих літературних творів. Проте у своєму есе, де розглядається майбутня методологія літературних студій, Мілер пише, що "досконало організована літературна дисципліна перестане бути виключно репертуаром ідей, тем та різновидів людської психології, а радше знову перетвориться на філологію, риторику та дослідження епістемології тропів" (Miller, 1972: 451). Головною доктриною, яку обидва ці критики поділяють із Дерида, було те, що не існує позамовної реальності до або після конструкції знаків, здатних служити основою (або підвалиною) "інтерпретації , а отже, не було й ніякої стабільної системи референції, яка не була б вразливою до того, що де Ман у кількох місцях називає "референційною аберацією" (яка нібито включає в себе також викривлення референції, спричинене ідеологічною свідомістю). Цей погляд разом із вираженою пізніше французьким філософом Жаном-Франсуа Ліотаром відмовою від усіх "метана-ративів" у його праці "Постмодерні умови" (1983) стали головними прикметними характеристиками постмодерних літературних студій.

Обидва наведені вище твердження виражають спільну характеристику постмодерністської сприйнятливості як свідомого себе, часто іронічного осмислення історії та культури, як глибоко штучних конструктів; таким чином, перевага, яка надається метафорі "текстуальності",що вживається в багатьох теоретичних нарати-вах постмодернізму, лише розширює можливості відкритого раніше де Сосюромта Леві-Стросомзакону суспільного конструювання знаків, включаючи до цього процесу й людську свідомість та суб'єктивність. У середині 1980-х pp. марксистські критики Тері Іґлтон та Фред-рик Джеймсон піддали критиці цю "культурну домінанту" (Джеймсон), що нібито є лише симптоматичним виразом пізньокапіталістично-го постіндустріального суспільства, в якому соціальна реальність структурується різними су-

перечливими та фраГментованими "мовними іграми". Таким чином, і Іґлтон, і Джеймсон критикують твердження, зроблені де Маном та іншими деконструктивними й постструктураліст-ськими мислителями, що минуле досяжне нам лише в текстуальній формі, а також те, що ті віддають перевагу глибоко рефлективній (або іронічній) критичній процедурі, яка моделюється у літературному "уважному прочитанні" та риториці. На їхній погляд, такі постмодерніст-ські критичні стратегії позбавлені будь-якої справжньої "історичності" (Jameson), оскільки вони беруть у дужки "реальне або історичне минуле" (Eagleton, 1985: 67), замінюючи останнє просто дискурсивною реальністю, яка стирає соціальний, історичний та екзистенціальний виміри минулого, що присутнє в сучасному як "первісний об'єкт" зацікавлення (Jameson, 1992: 67).

Відповідаючи на багато з вищенаведених критичних зауважень на адресу постмодернізму, канадський критик Лінда Гатчіен опублікувала працю "Поетика постмодернізму: історія, теорія, белетристика" (1988). У цій праці Гатчіен обстоює постмодерні стратегії пародії та пастиша (приклади яких вона бере насамперед із творів сучасного мистецтва, архітектури, літератури, а також із мас-культурних форм) як спосіб організації творчого і глибоко історичного діалогу з минулим, оскільки "навіть найбільш свідомі та пародійні з сучасних праць не намагаються уникати історичного, суспільного та ідеологічного контекстів, а реально закладають підвалини цих контекстів, у яких вони існували й далі існують" (Hutcheon, 1988: 24— 25). "Пародія — це досконала постмодерніст-ська форма, — пише Гатчіен, — бо вона парадоксальним чином вбирає в себе те, що пародіює, і кидає йому виклик" (Hutcheon, 1988: 11). Таким чином, Гатчіен вважає, що, замість ув'язнювати минуле в бездонній дискурсивній грі, як твердять Джеймсон та Іґлтон, постмоде-рністська критична й текстуальна практика "паралітературного" (цей термін вона запозичила у критика мистецтва Розалінди Краус) кидає "виклик тому визначенню суб'єктивності та творчості, яке надто довго нехтувало роль історії в мистецтві та думці, виклик, що приносить визволення" (Hutcheon, 1988: 11).

Посилання

Barthes, Roland (1986) The Rustle of Language, trans. Richard Howard, Berkeley. CA: University of California Press.

de Man, Paul (1971) Blindness and Insight: Essays in the Rhetoric of Contemporary Criticism, New York: Oxford University Press.

Eagleton, Terry (1985) "Capitalism, Modernism and Postmodernism," in New Left Review 152: 60-73.

Hutcheon, Linda (1988) A Poetics of Postmodernism: History, Theory, Fiction, New York: Routledge.

Jameson, Fredric ( 1992) Postmodernism, Or, The Cultural Logic of Late Capitalism, Durham, NC: Duke University Press.

Miller, J. Hillis (1972) "Nature and the Linguistic Moment," in U.C. Knoepflmacher and G.B.

Tennyson (eds). Nature and the Victorian Imagination, Berkeley, CA: University of California Press.

Додаткова література

Barthes, Roland (1972) Critical Essays, Evanston, IL:

Northwestern University Press, de Man, Paul (1979) Allegories of Reading: Figurai Language in Rouseau, Nietzsche, Rilke, and Proust, New

Haven, CN: Yale University Press. Derrida, Jacques (1976) OfGrammatology, trans. Gayatri

Chakravorty Spivak, New York: Columbia University

Press. —(1978) Writing and Difference, trans. Alan Bass,

Chicago: University of Chicago Press. French, Patrick and Lack, Roland-François (eds) (1998)

77ie Tel Quel Reader, London: Routledge.

ҐРЕҐ ЛЕМБЕРТ

Логоцентризм (logocentrism)

Віра в раціональну мову та думку полягає в тому, що для того, аби щось могло існувати, воно повинне бути присутнім у реальності. Логоцентризм описує, як західна раціональність ґрунтується на біполярностях, пов'язаних із поняттям "присутність супроти відсутності", що визначає реальну дійсність: добро/зло, день/ ніч, буття/ніщо, присутність/відсутність, розум/ матерія, чоловік/жінка, мовлення/письмо тощо.

Витоки

Термін "логоцентризм" походить від грецького слова logos (мовлення, логіка, раціональний розум, слово Боже) і "центризму" (центруватися або зосереджуватися на чомусь). У філософських та риторичних традиціях від часів Давньої Греції вимовлене слово та раціональний розум підносилися вище, ніж написане слово та емоція. Це віддання переваги мовленню та логіці

сталося тому, що люди античності вважали, що мовцеві та слухачеві зручніше бути в безпосередній близькості від місця висловлювання. Близьке розташування мовця та слухача давало підстави вважати, що всі учасники знали, що має на увазі інший, що кожен мав намір сказати саме те, що казав, і знав, що сказав інший, оскільки між двома сторонами не було відмінності ані в часовому, ані в просторовому розташуванні. Далека відстань від місця вимовлення слова або його повна відсутність створювали можливість хибного розуміння висловлювань і відкривали значення численним формам інтерпретації.

Від часів Аристотеля логоцентрична присутність прирівнювалася до Буття. Буття є еквівалентним "існуванню" в багатьох варіантах західної метафізичної думки. Присутність як Буття — це спроба характеризувати існування або реальність — або як одне ціле, або як конкретні частини, розташовані в безпосередній близькості від мовця та від слухача. Бінарна опозиція,що репрезентує логоцентричне мислення, віддзеркалює ієрархічне мислення, внутрішньо притаманне думкам культури про реальність. Оскільки не доводиться сумніватися, що всяка мова певною мірою спрямована на розрізнення реальності, дихотомічні структури, що їх ми знаходимо в логоцентризмі, багато нам говорять про те, як культура слушно або хибно застосовує концепції, щоб створити стійку ментальну структуру, яку повинен засвоїти кожен раціональний розум у культурі для того, щоб віддзеркалювати ту саму реальність.

Логоцентризм залежить від відношення подвійної орієнтації, що його мовці та слухачі формують у специфічний спосіб. Ці два вибори не є об'єктивними протилежностями. В логоцент-ричному міркуванні перший термін означає присутність; другий термін — відсутність або відпадання від того, що є присутнім. Розділовий знак — коса риска (позначений як /) — визначає центральний і незвідний зв'язок між двома термінами. З плином часу в культурі, що сприяє дихотомічному мисленню, ці терміни та їхні асоціації стають "природними" класифікаціями та реакціями.

Постмодернізм

Критика логоцентричного мислення розпочалася з Фридриха Ніцше наприкінці XIX ст.

Ніцшепоставив під сумнів переконаність стародавніх греків у тому, що логіка посідає в мові центральне становище. Твердячи, що мова за-корінена у сприйманні та досвіді людини, Ніцше дійшов теоретичного висновку, що мова не є дихотомічною, як вважали греки, а опирається на перспективу і функціонує в синекдохічний спосіб. Це спонукало Ніцше висунути контраргументи проти тверджень греків, що мова має точні значення та завдання. На думку Ніцше, мова метонімічна і підпорядковується знанням мовця; тому мова може передавати не тільки ті значення, які він мав намір передати; хоч певні лінгвістичні або риторичні характеристики встановлюються або фіксуються у моделях повсякденної мови суспільства і таким чином стають конструкціями спільного використання. Індивіди інтерпретують ці терміни відповідно до свого особистого досвіду, сприйняття та знань про світ. Якщо вірити Ніцше, немає ані універсальних структур, ані абсолютних тверджень про світ, існують лише позиції, що визначаються лише мовною спроможністю носія мови і двома властивими їй обеженнями (абстрактністю та історичністю). Таким чином, у теорії Ніцше лінгвістичне значення завжди переживає процес становлення і завжди є суспільно сконструйованим.

Мартін Гайдеґеррозвинув міркування Ніцше про мову в такий спосіб, щоб включити в них поняття екзистенції (буття) та часу. На думку Гайдеґера, мова і мовлення — це не тільки види людської діяльності, вони також детермінують спосіб, у який індивіди визначають себе (суб'єктивність). На всіх сторінках своєї книжки "Поезія, мова, думка", особливо в розділі "Мова", Гайдеґер кидає виклик раціонально-логічному поясненню мови. Саме в цьому розділі Гайдеґер пояснює концепт "відмінності", проміжку між світом і річчю, середини, що відокремлює об'єднаний світ від речей і дозволяє нам бачити вимір присутності кожної зі сторін.

Жак Деридабудує на основі праць Гайдеґера та Ніцше критику логоцентризму у своїй теорії деконструкції. Дерида кидає виклик не лише застосуванню логоцентризму в західній метафізиці, а й використанню логоцентричних структур у літературі та в повсякденній мові; міркування, які хибно ділять публіку на мисля-

чих мовців і слухачів, означають, на його думку, те саме. У своїх спробах переписати дуалізм, що його він знаходить у традиційній західній логічній думці, Дерида окреслює логіку, що залежить від "третього терміна", який руйнує бінарності. Цей "третій термін" вкладається, при цьому доповнюючи його, в Гайдеґерове пояснення "відмінності" і включає в себе процес становлення, постульований Ніцше.

Ця тривала критика логоцентризму поєднується з обговоренням мовних ігор, яке відбувається у постмодернізмі і в якому Жан-Франсуа Ліотар заперечує проти структурованих великих наративів, що керують суспільною згодою стосовно утворення значень. Щоб виплутатися з нескінченної мовної гри, спричиненої логоце-нтризмом у формі великих наративів, ми повинні, як зазначає Ліотар, утворити точку розриву, сформовану диферендом. Створений Ліота-ром концепт диференда розвиває спостереження Ніцше, Гайдеґера й Дерида, які вважають, що мова спирається на перспективу і що слова та фрази мовця завжди можна зробити предметом дискусії.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1976) OfGrammatology. trans. Gayatri C. Spivak, Baltimore; Johns Hopkins University Press.

—(1981) Dissemination, trans. Barbara Johnson, Chicago: University of Chicago Press.

Gilman, Sander L., Blair, Carole, and Parent, David J. (eds) (1989) Friedrich Nietzsche on Rhetoric and Language, trans. Sander L. Gilman, Carole Blair and David J. Parent, New York; Oxford University Press.

Heidegger, Martin (1975) Poetry, Language, Thought, trans. Albert Hofstadter, New York: Harper Colophon/Perennial.

—(1977) The Question Concerning Technology and Other Essays, trans. William Lovitt, New York: Harper Torchbooks.

—(1989) Being and Time, reissue of the 1962 version, trans. John Macquarrie and Edward Robinson, New York: Harper.

Lyotard, Jean-François (1985) Just Gaming, trans. Wlad Godzich, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

—(1986 ) The Différend, trans. Georges Van Den Abbeele, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Nietzsche, Friedrich (1968) The Will to Power, trans. Walter Kaufmann and R.J. Hollingdale, New York: Vintage.

—(1974) 77ie Gay Science, trans. Walter Kaufmann, New York: Vintage.

ДАЯНА ПЕНРОД

M

Мазохізм (masochism)

Мазохізм — це психологічні умови, за яких втіха (сексуальна) є наслідком фізичного болю, емоційного страждання та приниження. Це слово було вперше вжите як медичний термін наприкінці XIX ст. німецьким сексологом доктором Рихардом фон Крафт-Ебінґом (1840— 1902). Мазохізм описує умови, за яких суб'єкт відчуває сексуальне збудження та втіху, що є наслідком фізичного або душевного болю, страждання або підкорення. У своєму дослідженні "Psychopathie Sexualis", опублікованому 1886 p., Крафт-Ебінґ застосував термін "мазохізм" для того, щоб описати різновид поведінки, яку він ідентифікував як статеве збочення, коли людина (він чи вона) віддає себе під нічим не обумовлений контроль іншого. Мазохіст, згідно з Крафт-Ебінґом, переживає сексуальну втіху від фізичної або емоційної кривди, яку йому (або їй) завдає ним (нею) ж обраний мучитель. Крафт-Ебінґ запозичив свої погляди на мазохізм із творів Леопольда фон Захер-Мазоха (1835 —1895), чий найвідоміший твір "Венера в хутрі" ("Venus im Pelz", 1870) змальовує чоловіка, Северина Куземського, який добровільно стає рабом жінки, Ванди фон Дунаєв. Роман зосереджує увагу на асоціаціях між фізичним і душевним болем, приниженням, сексуальним збудженням і втіхою.

У рамках постмодерністських студій мазохізм виходить за межі цього первісного медичного визначення і функціонує як центральний теоретичний концепт у культурних студіях, кі-но-студіях, ґей-лесбіянських студіях, ґендерних студіях, літературній критиці, політиці та психоаналізі. Французький філософ Жиль Дельоз заново впровадив поняття мазохізму, опублікувавши 1967 р. розвідку "Le Froid et le Cruel" ("Холодність і жорстокість", англійський переклад 1991 p.), де закликав до переоцінки мазо-

хізму в рамках літературного підходу, вільного від судження клініциста. Аналізуючи стосунки між літературними текстами маркіза де Сада і Захер-Мазоха, Дельоз запропонував ширший погляд, який переводить читача з категорії порнографії до категорії порнології, тобто до такого застосування еротичної мови, яке не є просто описовим. Наприклад, роман "Венера в хутрі" фактично вільний від порнографічних описів, проте він переносить наголос на складну риторичну гру панування та покори, яка знову й знову переходить у договірні домовленості певного виду між Северином і Вандою. Дельоз цитує цей твір як приклад трансценденції, в якому діалектика Захер-Мазоха не є полярно протилежною демонстративно безсоромному на-ративу де Сада. Звільнений від необхідності бути визначеним як гранична протилежність садизмові, мазохізм означає для Дельоза конфронтацію з усталеним порядком через діалектику, що спричиняє затримку описової здатності мови.

Оскільки повторне впровадження Дельозом мазохізму започаткувало загальну позитивну переоцінку творів Захер-Мазоха, застосування цього терміна до текстів культури набуло додаткової важливості у світлі феміністської теорії. Запозичуючи ідеї (і водночас критикуючи їх) із загальної економічної теорії сексуальності Фрой-да, в якій мазохізм існує як психологічний феномен, властивий світові жінок, постмодерніст-ські вчені-феміністки розвинули розуміння мазохізму як культурного феномена. Проблеми панування та покори стають важливими в соціальній та політичній сферах, додаючи палива ' у вогонь дискусій між психоаналітичною і матеріалістичною перспективами суб'єктивності. Проте в просторі постмодерністської культури мазохізм набуває багатьох різних форм: психологічного збочення, сексуального стилю, літерату-

рної теми та політичного спростування. Згідно зі спостереженнями Дельоза, мазохізм — це поняття, яке скасовує дискурс порядку, спричиняючи постійну затримку опису та визначення в мові.

Додаткова література

Deleuze, Gilles (1991) Coldness and Cruelty, New York: Zone Books.

Hanly, Margaret Ann Fitzpatrick (ed.) (1995) Essential Papers on Masochism., New York: New York University Press.

ВІКТОР Ε. ТЕЙЛОР



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 94; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.228.229.51 (0.013 с.)