Дерида, Жак (Derrida, Jacques) 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Дерида, Жак (Derrida, Jacques)



Hap. 15 липня 1930 p., Ель-Біяр, біля Алжира, Алжир. Філософ

Творча діяльність Жака Дерида — це свого роду критичні заручини з феноменологією та структуралізмом,двома головними опозиційними дискурсами 1960-х pp. y Франції. Розташувавшись на лінії спадщини Фридриха Ніцше,

Едмунда Гусерля, Мартіна Гайдегера, Зигму-нда Фройда,Фердинана де Сосюрата Ема-нуеля Левінаса,Дерида звертається (і розгалужує їх у різних напрямках) до кількох найголовніших проблем у західній філософії,проблем, які стосуються природи мови та людського знання, можливості істини, визначення Буття та легітимації філософії як епістеми.Попри сильну (а іноді навіть бурхливу) реакцію, яку провокували його тексти, їх прочитання як творів філософської і літературної традиції справило великий вплив на такі різні галузі, як філософія, літературна критика, культурні студії, соціологія, антропологія, історія,феміністські та критичні правничістудії.

Хоч Дерида досить критично ставиться до різних "пост" та "ізмів", а тим більше до будь-якої спроби стабілізувати під певною етикеткою те, що він мислить у термінах руху, його творча праця має оцінюватися в межах ширшої пост-модерністської критики західної просвітницької традиції (див. постмодерність), критики, яка є насамперед діалогом цієї традиції із самою собою. Справді, саме в його критичному дослідженні сутнісних меж Просвітництва (див. Aufklärung)і наполегливому прагненні примусити його взяти на себе відповідальність за свій дискурс полягає його головний внесок як пост-модерного мислителя.

Дерида з'явився на філософській сцені саме в тому місці, яке у філософії завжди було підозрілим, а саме в місці "письма". Завдання, яке він поставив перед собою у своїх ранніх працях ("La voix et le phénomène" ("Голос і феномен"), "De la grammatologie" ("Про граматологію"), "L'écriture et la différence" ("Письмо й відмінність") — усі опубліковані 1967 p., "La dissémination" ("Розсіяння") та "Marges de la philosophie" ("Околиці філософії") — опубліковані 1972 p.), полягало в тому, щоб простежити генеалогію цієї підозри, показавши, яким інтересам вона служила, від Платона до Жа-на-Жака Русо, де Сосюра, Гусерля та Клода Леві-Строса. На думку Дерида, приниження ролі письма вказує на забуту первісну площину в історії західної філософії, площину, що, на його погляд, зумовила не тільки історичність цієї історії (її вписаність у лінійний час), а й також її логоцентричне спрямування, іншими словами,

постулювання нею логоса (істини, розуму, закону) та самоодкровення логоса в мовленні, як його телоса, кінцевого пункту в його маршруті. Бо й справді, саме це відсилання логоса до самого себе через посередника, який вважається прозорим (голос), Дерида прагне перехопити, кинувши виклик усім комунікаційним моделям мови, які беруть у дужки операцію опосередковування означника і прив'язують значення до певної мети. У своїх деталізованих прочитаннях текстів Етьєна Кондильяка (1715—1780 pp.), Дж. Л. Остіна, Едмунда Гусерля та деяких інших авторів він показує, до якої міри ці моделі завдячують своїм існуванням метафізиці присутності(тобто визначенню як значення, так і Буття у термінах тотожної собі і самодостатньої повноти) та структурі власного, що центрована навколо віддання переваги властивості (тобто називанню та назві як властивості "Людини", значенню як властивості мови, суб'єктивності як самовладанню), доречності (компетентності, знанню правил "правильної" лінгвістичної діяльності) та чистоті (propreté французькою мовою, що зберігає значення чистим від будь-якої логіки контамінації). Саме в цьому полягає причина, чому його критика логоцентричного курсу філософії набуває форми стурбованості тим, що є "недоречним" у логосі (у всіх наведених вище смислах), що спустошує його зсередини, вводячи термін "errance" ("блукання"), — "destinerrance" ("блукання без мети"), як він вводить цей термін, — у поступ філософії. Саме про цю внутрішню спустошеність, про цю конститутивну слабкість було забуто біля витоків західної філософії, як вважає Дерида, — спустошеність, пам'ять про яку, наголошує він, не може бути так просто відновлена, але про яку він знову й знову наполегливо нагадує, подаючи її під різними назвами (такими, як письмо, відбиток, околиці (периферія), слід,розрізнення (différance), метафоратощо).

Отже, втручання Дерида в постмодерніст-ські дискусії про цінність логосу Просвітництва полягає в заклику до переосмислення його з інших позицій, аніж ті, які він санкціонував; інакше кажучи, йдеться про те, щоб заново вписати його в мову, яка ставить володіння ним на карту, примушуючи його визнати свої межі. Це, по суті, і є та операція, яку Дерида назвав деконс-трукціею.Хоч цей термін і вийшов за межі специфічного контексту, в якому Дерида його

застосовує, і не раз неправильно витлумачувався, як критика усіх форм раціонального мислення, деконструкція (в розумінні Дерида) — це активний рух, радше ніж метод, який, зводячи значення до його апорій (див. апорії),намагається показати його залежність від тієї граничної алтерності,яка не дає йому пройти далі (porös означає грецькою "прохід"). Наполегливі намагання Дерида привернути увагу до тих сил (наприклад, повторюваності, розрізнення, сліду та інших), знову й знову прищеплюючи інше до стовбура того самого, обумовлює, мабуть, найбільш постійне звертання до традиції (що сягає структуралізму), зосереджене навколо розуміння відмінності як опозиції. Як наголошують деякі його критики, це звертання є знаком етичної стурбованості Дерида, заклопотаності тим, щоб ставитися до Іншого так, щоб не привласнювати його іншість. Саме в цьому світлі необхідно бачити множинність кодів, що їх він застосовує у своїх працях, його спротив протиставленню інтерпретаційність/переклад-ність" і, нарешті, його настійне застосування певних гібридних слів (наприклад, архепись-мо,археслід, фармакон,гімен, додаток, паре-ргонтощо), "квазі"-трансцендентний статус яких залишається неоднозначною проблемою при обговоренні його творів.

Хоч протягом тривалого часу деконструкція становила основу обговорення його наукової діяльності, з середини 1980-х pp. інтерес до праць Дерида змістився в бік теоретичного та практичного смислу його граматології,науки (тією мірою, якою вона є систематичною, хоч її система залишається відкритою для нерозв'язності), що прагне вийти за межі фоноцентриз-му (віддання переваги мовленню) сосюрівської семіотики. Необхідність закриття книгита нового розуміння письма як усякого досвіду/події, що обходиться без свого початку, є, мабуть, найрадикальнішим твердженням граматології Дерида, вплив якої ще мусить бути оцінений у таких галузях, як постмодерністська література, мистецтво, кіно, театр та дослідження засобів комунікації.

Зв'язок Дерида з історією та політикою спричинився до тривалих суперечок у контексті критичної оцінки його творів. Проте навіть у такій своїй ранній праці, як "Про граматоло-

гію", Дерида не забував наголосити на тому, що логоцентризм є дуже специфічною історичною формацією, яка не може розглядатися окремо від західного етноцентризму та планів колонізації. Більше того, у таких своїх працях, як "Розсіяння", "Подзвін", "Поштова листівка: від Сократа до Фройда й далі" та "Політика дружби", він показує, до якої міри західний логоцентризм залежить від фалоцентричного віддання переваги синівству (синівству як обміну Словом між батьком і сином) та заплідненню (звідси наголос Дерида на розсіянні,як розкиданні батьківського сімені). Хоч істотною мірою нехтувані при аналізі його праць, такі зацікавлення відкривають простір для ліпшого зрозуміння того, що ставиться на карту в пост-модерністських битвах із Просвітництвом, і закарбовують явище Дерида як тавро (через розрізнення позначки та сліду, який сам стирається) на тілі постмодернізму: якщо постмодернізм є, як твердять, тим історичним моментом, коли відбувається pnse-de-conscience (самоусвідомлення) культури.

Див. також:Біла міфологія.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1973) Speech and Phenomena and Other Essays on Husserl's Theory of Signs, trans. David B. Allison, Evanston, IL: Northwestern University Press.

—(1974) Of Grammatology, trans. Gayatri Chakravorty Spivak, Baltimore and London: Johns Hopkins University Press.

—(1978) Writing and Difference, trans. Alan Bass, London: Routledge.

—(1981) Dissemination, trans Barbara Johnson, London: The Athlone Press.

—(1982) Margins of Philosophy, trans. Alan Bass, Chicago: Chicago University Press.

Gasche, Rodolphe (1986) The Tain of the Mirror: Derrida and the Philosophy of Reflection, Cambridge, MA: Harvard University Press.

Norris, Christopher (1987) Derrida, London: Fontana Press. МАРІЯ МАРҐАРОНІ

Джеймсон, Фредрик (Jameson, Fredric)

Hap. 1934 p., США.

Літературний критик-марксист

Повний діапазон Джеймсонової праці — від ретельного прочитання Бальзака, через різні

міркування про мистецтво кіно і до заплутаних теоретичних дискусій з Адорно — не дозволяє ототожнити її з будь-якою конкретною цариною, навіть такою широкою, як постмодернізм. Натомість варто звернути першочергову увагу на глибоко притаманне йому критичне покликання, що його, хоч і з істотним спрощенням, можна пов'язати з марксизмом. Це було б надто просто не тільки тому, що марксизм, як це показав сам Джеймсон, це що завгодно, тільки не щось однорідне, а й тому, що марксизм надто легко вкладається в такі порожні гасла, як "хибне вчення", і просто нехтується. Тому набагато корисніше буде ототожнити Джеймсона з тим методом критичного аналізу, який він сам створив і який він називає по-різному: "діалектичним критицизмом", ' метакоментарем" та 'транскодуванням'.

Найбільш доступне та деталізоване з'ясування внутрішніх механізмів цього методу можна знайти в останньому розділі його книжки "Марксизм і форма" (1971), який має назву "До діалектичного критицизму", та в першому розділі трактату "Політичне несвідоме" (1981), названому "Про інтерпретацію". Напрочуд стисле бачення спільного знаменника, який об'єднує ці дві праці, та й загалом усю наукову діяльність Джеймсона як культуролога та літературного критика, можна знайти в есе з промовистою назвою "Метакоментар", яке спершу було опубліковане в PMLA (1971), а тепер править за своєрідний пролог до його двотомного збірника есе "Ідеологія теорії". Тут Джеймсон твердить, що відправною точкою для обговорення деяких проблем літературної та культурної критики, а саме практики інтерпретації, не може бути природа самої інтерпретації, оскільки це призводить до безплідної суперечки про "за" і "проти" того чи того типу процедури, суперечки, яка завжди обертається в замкненому колі. Таку дискусію радше слід починати з набагато істотнішого питання про саму потребу інтерпретації. Сьогодні, згідно з Джеймсоно-вим баченням речей, інтерпретація нам потрібна для того, щоб осмислити наслідки (як позитивні, так і негативні) пізнього капіталізму, як ми відчуваємо їх у своєму досвіді спілкування з культурними текстами: кінофільмами, телеба-

ченням, романами, поезією та архітектурою, якщо назвати лише найважливіші з них.

Джеймсонів метод інтерпретації (діалектичний критицизм) включає в себе дві окремі, проте невіддільні одна від одної операції. Для п°-чатку він здійснює негативну або просто "інструментальну" працю з виведення на поверхню хибних уявлень та вродженого компонента лібідо. Інакше кажучи, він показує, як саме певні тексти в комерційному плані визначають наші реакції. Але якби справа обмежувалась тільки цим, пише Джеймсон у своїй праці "Опредмет-нення та утопія в масовій культурі" (1979), тоді критицизм не міг би пояснити, чому певні тексти приваблюють передусім з погляду лібідо та ідеологічного, хіба що припустивши, що й найобізнаніші читачі — цілковиті невігласи. Таким чином, виникає потреба другої операції, спрямованої на розкриття утопічного імпульсу всіх таких текстів, коли ми здійснюємо культурний внесок. З цієї подвійної перспективи Джеймсон прочитує постмодерністські тексти і як продукти свого часу, а саме пізнього капіталізму, неминуче знецінені комерційними вимогами, і як неоднозначні зустрічі зі своїм часом, і тому вони дають набагато більшу надію, аніж можна було б спершу припустити.

Посилання

Jameson, Fredric (1971) Marxism and Form: Twentieth-Century Dialectical Theories of Literature, Princeton, NJ: Princeton University Press.

— (1981) The Political Unconscious: Narrative as a Socially Symbolic Act, London: Routledge.

— (1988a) The Ideologies of Theory: Essays 1971-1986. Volume 1: Situations of Theory, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

— (1988b) The Ideologies of Theory: Essays 1971-1986. Volume 2: Syntax of History, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

— (1992) Signatures of the Visible, London: Routledge.

Додаткова література

Boer, R. (1996) Jameson and Jeroboam, Atlanta: Scholars Press.

Burnham, C. (1995) The Jamesonian Unconscious: The Aesthetics of Marxist Theory, Durham, NC: Duke University Press.

Dowling, W.C. (1984) Jameson, Allhusser and Marx: An Introduction to the Political Unconcious, Bristol: Cornell University Press.

Homer, S. (1998) Fredric Jameson: Marxism, Herme-neutics, Postmodernism, Cambridge: Polity Press.

Kellner, D. (ed.) (1989) Ρostmodernity/Jameson/Critique, Washington, DC: Maisonneuve Press.

Wise, C. (1995) The Marxian Hermeneutics of Fredric Jameson, New York: Peter Lang.

ЄН Б'КЖЕНЕН





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 100; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.91.0.112 (0.02 с.)