Горкгаймер, Макс (Horkheimer, Max)

Нар. 14 лютого 1895 p., Штутґарт, Німеччина; пом. 7 липня 1973 p., Нюрнберг, Німеччина. Філософ і засновник критичної теорії

Макс Горкгаймер відіграв провідну роль лідера в тій діяльності, яка зробила Франкфуртський інститут суспільних досліджень (Франкфуртську школу) широковідомим у науковому світі. Він зібрав групу визначних учених, які підтримали його бачення міждисциплінарної програми суспільних досліджень, орієнтованої на філософію, соціологію та історію, й зумів указати їм ефективний напрямок подальшої праці. На початку 1930-х pp. разом з цією групою виїхав в еміграцію, до США, де всі вони перебували до кінця нацистського панування, потім повернувся до Німеччини і очолив інститут у Франкфурті, де й працював до виходу на пенсію в 1956 р.

У своїй опублікованій в інститутському журналі "Zeitschrift für Sozialforschung" статті "Традиційна й критична теорії" (1937) та у виданій 1947 р. праці "Занепад розуму" Горкгаймер продовжив деконструкцію західного раціоналізму, який зазнав впливу марксистських поглядів. І хоч Горкгаймер постійно протистояв марксистській тенденції зводити все до наукової метафізики, він і далі шукав матеріалістичну етику, яка показувала б "суперечності" капіталізму. Під впливом Теодора Адорно довіра Горкгаймера до потенційних можливостей об'єктивних суспільних наук вичерпалася, а його критика домінування наукових методів у вивченні природи вийшла на перший план, як це видно з їхньої спільної з Адорно праці "Діалектика Просвітництва" (1947). Проте вплив німецького ідеалізму (Канта, а особливо Геґеля) залишився потужною підводною течією в думці Горкгаймера; беручи участь у постмодерністсь-кій критиці раціонального розуму, він водночас протистояв релятивістським та позитивістським тенденціям. Він прагнув зберегти основи західного гуманізму і — відповідно до свого єврейського походження — висловлював симпатію до негативної теології.

Наукова спадщина Горкгаймера заперечується тими, хто, як Юрґен Габермас, намагається завершити опрацьований у рамках Aufklärung проект побудови раціонального суспільства, і тими в постмодерністському таборі, котрі відкидають існування будь-якого привілейованого погляду, що перебував би поза історичністю розуму.

Додаткова література

Benhabib, Seyla, Bonss, Wolfgang, and McCole, John (eds.) (1993) On Max Horkheimer: New Perspectives, Cambridge, MA: MIT Press.

Horkheimer, Max (1972) Critical Theory: Selected Essays, New York: Seabury.

ҐАЙТОН Б. ГЕМОНД

гра (play)

Гра — це образ для динамічного, не фундаментального процесу творення значень. У своїй опублікованій 1938 р. книжці "Homo Ludens" ("Людина, яка грається") Йоган Гейзінґа ввів поняття гри як метафору для характеризування діяльності культури або культури як діяльності. "Гра" — це динамічна і творча діяльність, обмежена в часі й просторі, яка втягує в себе все; "гра" випадає з людської моралі, логіки та судження, як генеративна передумова для цього всього. Для Гейзінґи культура виникає й розгортається у грі і як гра, а не з гри.

Жак Дерида запозичує поняття "гри" для того, щоб інтерпретувати наслідки смерті Бога, проголошеної Фридрихом Ніцше, через лінгвістичні теорії Фердинана де Сосюра. Для Дерида та інших постмодерністів проголошена Ніцше смерть Бога відкриває відсутність будь-якого трансцендентного означуваного, здатного скріплювати систему значення. Де Сосюр після Ніцше теоретично довів, що значення знаку утворюється посеред диференційованої мережі означників, а не в об'єктивному відношенні між означником і означуваним. Дерида характеризує цю диференційовану мережу, що відкрилася зі смертю Бога, як гру: гру відмінностей (слухової, зорової, дотикової) посеред знаків, чия взаємна активність породжує значення. Як вважає Дерида, письмо — це гра, як і зв'язок та перевертання протиставлень, що містять у собі фармакон та розрізню-

вальний і відстрочувальний рух розрізнення (différance). Як така, гра сигналізує про "деструкцію онтотеології та метафізики присутності" (Derrida, 1976: 50).

Відкрити, що людське значення постає у грі і як гра, означає відкрити, що особистість — індивідуальна і громадська — є функцією діяльності. Тут образ гри протиставляється образові постмодерністської пустелі, з її нігілізмом та розпачем. Бути здатним сприймати смерть Бога, як умову гри — тобто як умову участі в діяльності власної особистості та власного значення, — це екзистенціальний виклик постмодернізму. Брати участь у грі — це втішатися діяльністю власної свободи від бінарних протиставлень та від домінування будь-якого значення, чи то буде істина Бога, чи істина автономного, раціонального "я".

Відкриття письма як гри породило нові стилі письма, призначені для введення в дію гри, якою є письмо. Постмодерністська гра зі словами (тропи, каламбури, анаграми, літературні алюзії) та з граматичними правилами, книжками та об'єктами мистецтва рішуче уриває спробу спостерігача вичитати значення якоїсь праці і в такий спосіб вимагає, щоб він став свідомий своєї участі у творенні гри значення. Образи танцю, карнавалу, фестивалю, лімінальності (пороговості) та розпаду кордонів, пов'язані з постмодерністською грою, потрапили під вогонь феміністичної критики тією мірою, якою ці образи підсумовують метафізичну мрію про трансцендентність — мрію про свободу від усіх обмежень — і фактично усувають людське тіло з його реальним стражданням та пригнобленістю.

Посилання

Derrida, Jacques (1976) Of Grammatology, trans. G. Spivak, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Додаткова література

Bordo, Susan (1990) "Feminism, Postmodernism, and

Gender-Scepticism," in L. Nicholson (ed.) Feminism/

Postmodernism, New York: Routledge. Derrida, Jacques (1981) Dissemination, trans. B. Johnson,

Chicago: University of Chicago Press. Taylor, Mark C. (1984) Erring, Chicago: University of

Chicago Press.

KIMEPEP Λ. ΛΑΜΟΤ

Граматологія (grammatology)

Граматологія — це вивчення та деконструкція gramme і його застосування та впровадження; іншими словами, це наука про письмо і текстуальність.

Gramme як таке

Загальне уявлення про gramme — термін, що має стосунок до базового елементу письма, — як про писану позначку було дане в лінгвістиці та семіотиці Фердинана де Сосюра. Застосований спочатку І. Дж. Джелбом (1952), він був радикально заново визначений Жаком Де-рида в його праці "De la Grammatologie" ("Про граматологію", 1967; англійський переклад опубліковано 1976 p.). Він передбачає дискурс про літературу як у вужчому, так і в ширшому розумінні та про проблеми й елементи письма від опрацювання алфавіту до відносин між читанням, мовленням і писанням.

Тоді як усяке письмо поділяє gramme, письмовий знак, з усяким іншим письмом як свій "незвідний атом", теза Дерида, що стосується письмових знаків і супровідних гра-матологічних стратегій, починається з твердження, що, на перший погляд, просте запитання: "що таке письмо?", яке лунає в дисциплінарних дискурсах, хибно розуміється й хибно репрезентує природу й тактику письма. Письмо, якщо його розуміти правильно, всупереч поглядам Платона та багатьох інших, — це практика, що не підпорядкована думкам або мовленню і не випливає з них як наслідок, хоч останнє й проголошує історія "логоцентризму"; справді, еволюція самих "дисциплін" була потужним фактором хибного спрямування досліджень на значення письма або значення у письмі.

Історія/наука/генеалогія

Граматологія — це не просто інверсія узвичаєної платонівської логоцентричної ієрархічної переваги мовлення над письмом; радше вона критикує домінування логоцентризму. Таким чином, граматологія ніяк не може бути наукою, місце якої в історії письма, оскільки в такому разі вона стала б тим, що Дерида називає "ар-хеписьмом", вписаним у метафізику присут-

ності, що її тягне за собою кожна наука і яку критикує Дерида. Як історія, граматологія може бути тільки тим, що Гаятрі Співак називає "історією можливості історії, яка більше не була б археологією" (Derrida, 1976: LVIII). Це аж ніяк не означає, що Дерида не зацікавлений у хибно написаній історії письма; справді, він простежує її в ретроспективі, через розрізнення де Сосюром означника/означуваного до запровадженого Русо поняття письма як науки про репрезентацію мовлення, а отже, до Платоно-вого фармакону. Для Дерида, проте, ця фальшива історія має стати генеалогією, поєднуючи праці Ніцше, який критикує природу пізнання, Фройда, який ставить під знак запитання пси- хе, і Гайдеґера, який вміщає Буття "під стирання", разом із іншими сутностями. Справді, граматологія можлива лише в цьому альтернативному генеалогічному контексті, оскільки лише тут може вона зберегти свою нерозв'язну "первісну свідомість затримки" (1976: LI). Хоч третій розділ книжки Дерида "Про граматологію" називається "Про граматологію як позитивну науку", він відразу ж робить це твердження проблематичним: "На яких умовах можлива граматологія? її фундаментальною умовою є, безперечно, ліквідація (sollicitation) ло-гоцентризму. Але ця умова можливості обертається на умову неможливості" (1976: 74), оскільки, хоч граматологія і може "вписати" або ' окреслити' науку, вона простежує себе від того, що виходить за межі закриття науково-го/логоцентричного дискурсу; вона "розмиває межу, яка закриває класичну науковість" (1976: 36), відкриваючи себе, — пишучи себе, — як структуру, що її несуть у собі історія та наука. Як твердить Ґреґорі Алмер, "граматологія — це наука, що функціонує як деконст-рукція поняття науки" (1985: 12).