Бурдьє, П'єр (Bourdieu, Pierre)

Hap. 1930 p., Данґен, Беарн, Франція.

Соціолог, академік

Пер Бурдьє об'єднує усталені соціологічні методи та засновки з постструктуралістськими досягненнями в цій галузі. Його праця перебуває під відчутним впливом ідей Карла Маркса, Еміля Дюркгайма та Макса Вебера, але також і пізніших досліджень тих сил, які формують соціальні структури, та їхньої інтерпретації, здійсненої такими авторами, як Клод Леві-Строс. І хоча більшість праць Бурдьє сфокусована на соціології як дисципліні, цей фокус не справив такого впливу на постмодернізм, як

його аналіз виробництва та споживання культурних форм.

У цьому контексті найвпливовішою публікацією Бурдьє є "Розрізнення: суспільна критика судження про смак", у якій він опрацював свої теорії розрізнення, смаку та габітуса. На думку Бурдьє, культурне споживання випливає з економічної організації виробництва, але не в класичному марксистському розумінні, де економічний базис визначає культурну надбудову. Навпаки, Бурдьє твердить, що не тільки економічний, а й так званий "культурний капітал" творить способи, якими культурне споживання формулює суспільні позиції. На відміну від багатьох попередніх концепцій, що визначали смак як форму знання, яке утворюється на перетині освіти й економічного капіталу, Бурдьє твердить, що люди класифікують себе згідно зі своїм смаком у розумінні культури. Опитування Бурдьє мають на меті дослідити не тільки те, що люди споживають, а й те, які характеристики та життєві стилі вони пов'язують із різними формами культурного споживання. Це й є структурою розрізнення, засобом організації культури, що практикується індивідуальними споживачами, але вводиться в контекст габітусом, — цей термін Бурдьє викував для того, щоб описати умови виробництва, які роблять можливою різну суспільну практику. Габітус надає спосіб зрозуміти, як індивід розміщується в "панівній" культурі, вбираючи в себе і визначаючи різні види культурної діяльності і створюючи контекст для всіх суспільних дій. Бурдьє, проте, висуває припущення, що габітус не просто відтворюється у смаках, а й може відчувати на собі вплив тих змін, які у смаках відбуваються, тому що організація культурного споживання в жодному розумінні не є периферійною стосовно форм суспільної влади.

Аналіз Бурдьє часто спирається на національну та класову демографію та інші визнані культурні структури, такі як відмінність між високою культурою і поп-культурою. Проте його праця виявилась досить впливовою в пост-модерністському культурному аналізі, передусім в англомовних культурних студіях. Значення Бурдьє для постмодернізму полягає головним чином у важливості, якої він надає індивідуальній культурній практиці та культурній

продукції в широкому значенні. Бурдьє зосереджує свою увагу на зв'язках між культурними формами, включаючи роль популярної культури у відтворенні культурних відмінностей та суспільних змін, відкриваючи нові можливості для їхнього аналізу в рамках соціології і надаючи нові знаряддя для їхнього обговорення.

Див. також: Соціологія.

Додаткова література

Bourdieu, Pierre (1977) Outline of a Theory of Practice, trans. R. Nice, Cambridge: Cambridge University Press.

— (1984) Distinction: A Social Critique of the Judgement of taste, trans. R. Nice, London: Routledge & Kegan Paul.

— (1993) The Field of Cultural Production: Essays on Art and Literature, Cambridge: Polity Press.

De Certeau, M (1984) The Practice of Everyday Life, trans. S. Rendall, Berkeley, CA: University of California Press.

KETPIH ДРИСКОЛ

в

Вайль, Симона (Weil, Simone)

Нар. З лютого 1909 p., Париж, Франція; пом. 24 серпня 1943 p., Ешфорд, Кент, Велика Британія.

Політичний мислитель та суспільний активіст

Вайль, що у своїй думці та радикальній суспільній практиці сполучала марксистські принципи з метафізикою Платона та християнським містицизмом, була однією з найориґінальніших інтелектуальних постатей Заходу у XX ст. Поєднання песимізму та активності, здатності до гострого соціального аналізу й містичного світосприймання та її зачарованість смертю зробили доробок Вайль джерелом натхнення та "подразнення" для мислителів від Батая, Бла-ншо й Камю до Пітера Вінча.

Вайль належала до єврейської родини, що відійшла від свого закону, навчалася у Вищій Нормальній школі й потрапила під вплив індивідуалізму філософа Алена; викладала філософію в кількох провінційних ліцеях, де її заанґа-жованість у політичну діяльність лівих сил не раз оберталася для неї конфліктними ситуаціями. Писала статті для комуністичного журналу "Суспільна критика", познайомилася при цьому з Жоржем Батаєм.

Проте ставлення Вайль до політики лівих із часом ставало дедалі критичнішим. її перша велика праця "Роздуми про походження свободи та соціального гноблення" (1934) містила дослідження апорії марксистської думки у світлі еволюції капіталізму та технології. Песимістичні висновки Вайль спонукали її шукати нових шляхів. У 1934—1935 pp. Вайль покинула вчителювання й вісім місяців працювала робітни-

цею на фабриці. Згодом вона короткий час брала участь у складі інтернаціональних бригад у громадянській війні в Іспанії. Цей досвід допоміг Вайль сформулювати її поняття "лиха": страждання, в якому фізичний біль поєднується із суспільною деградацією (Weil, 1950).

Вирішальною подією в релігійній еволюції Вайль стало пережите нею відчуття містичної єдності з Христом у 1938 р. Проте Вайль не хотіла приєднатися до церкви і звинуватила її політику як гнобительську. Велика частка її пізніших думок була позначена підозрами до всіх форм групової ідентифікації і тенденцією розглядати людське суспільство як порочного "Великого Звіра", описаного Платоном.

Після поразки Франції у війні 1940 р. Вайль втекла до Лондона, де просила, щоб їй доручили якусь ризиковану місію в силах французького Опору. Натомість завалена бюрократичною роботою, Вайль впала у розпач. Вона померла в серпні 1943 р. від сухот, ускладнених умисним голодуванням. Попри фізичну слабкість, останні місяці життя Вайль були надзвичайно плідні. Вона писала статті (серед них і блискуче есе "Людська особистість") і створила великий рукопис, що був опублікований посмертно під назвою "Закоріненість". У цьому своєму останньому творі вона відмовилася від тенденції розглядати всі форми людського колективізму як порочні, і твердила, що люди потребують численних форм "закоріненості" у структурах життя спільноти, яке "зберігає певні скарби минулого й певні надії на майбутнє" (1995: 61).

Мало відома за життя, Вайль здобула посмертну славу, коли були опубліковані її щоденники, есе та фрагменти. Сприйняття ідей Вайль було різним, але завжди палким. Критики засуджували її за зневажливе ставлення до

юдаїзму (Giniewski, 1978). Прихильники наголошували на багатстві її критичної суспільної думки (Blum and Seidler, 1989) і твердили, що її фрагментарна негативна теологія є потужним і ясним вираженням моральних умов постмодерності (Tracy, 1994: 45; Nye, 1994).

Посилання

Blum, Lawrence, and Victor Seidler (1989) A Truer Liberty: Simone Weil and Marxism, London: Routledge.

Giniewski, Paul (1978) Simone Weil, ou la haine de soi. Paris: Berg.

Weil, Simone (1950) "L'Amour de Dieu et le malheur," in Attente de Dieu. Paris: La Colombe.

— (1995) L'Enracinement, Paris: Gallimard.

Додаткова література

Allen, Diogenes, and Springsted, Eric О. (1994) Spirit, Nature, and Community: Issues in the Thought of Simone Weil, Albany, NY: State University of New York Press.

Bell, Richard (ed.) (1993) Simone Weil's Philosophy of Culture: Readings Toward a Divine Humanity, Cambridge: Cambridge University Press.

Blanchot, Maurice (1969) L'Entretien infini, Paris: Gallimard.

McLellan, David (1990) Utopian Pessimist: The Life and Thought of Simone Weil, New York: Poseidon.

Nye, Andrea (1994) Philosophia, London and New York: Routledge.

Pétrement, Simone (1976) Simone Weil: A Life, New York: Pantheon.

Tracy, David (1994) On Naming the Present, Maryknoll, NY: Orbis.

Winch, Peter (1988) Simone Weil: The Just Balance, Cambridge: Cambridge University Press.

АЛЕКСАНДЕР IPBIH

Вайт, Гейден

(White, Hayden)

Hap. 12 липня 1928 p., Мартін, Тенесі, США.

Історик культури, теоретик історичного письма

Внесок Гейдена Байта в сучасну думку може бути схарактеризований як спроба застосувати літературний структуралізм до історичного дискурсу як основу для радикальної критики традиційної історії. Найбільше він відомий своєю працею "Метаісторія" (1973), дослідженням європейської історичної уяви XIX ст. "Метаісторія" містить твердження, що історики коне-

труюють події, про які вони пишуть. Хоч увагою до мови він відрізняється від традиційної філософії історії, постійний інтерес до формального зв'язку між наратологією, репрезентацією та історичним знанням виокремлює Байта серед недавніх критиків історичного письма, таких як Мішель де Серто, Мішель Фуко, До-мінік ла Капра та Поль Рікер. Будучи, мабуть, найбільш цитованим сьогодні американським істориком, Вайт широко відомий і поза історичними закладами і впливає на дебати, які точаться в галузях літератури, кіно-студій та культурних студій.

Хоч на початку своєї наукової діяльності Вайт написав дисертацію про історію середньовічної церкви та зробив кілька широких оглядів європейського гуманізму, з 1973 р. він обрав за головний об'єкт свого дослідження сучасну історіографію. "Метаісторія" містить аналіз історичного письма в термінах "осюжетнення і "тропології". Будуючи свою аргументацію на архетипній теорії Нортропа Фрая, Вайт твердить, що історики накидають історичним подіям зв'язність наративної белетристики, кодуючи факти як компоненти чотирьох видів сюжету (роману, трагедії, комедії та сатири). Кожна історія, навіть антинаративна історія Фер-нана Броделя, наділяється сюжетом. У яскраво вираженій структуралістській манері Вайт описує історіографічний стиль як сполучення осюжетнення, аргументації та ідеології, але розглядає ці поверхневі ефекти як прообрази глибшої поетики або "тропологічного" акту, що визначає галузь як об'єкт вивчення. Запозичуючи свої ідеї з неокласичної риторики (Віко, Ніц- ше, а передусім Кенет Берк), Вайт висуває припущення, що головний троп (метафора, метонім, синекдоха, іронія) впливає на відбір того, що являтиме собою відповідну подію, до початку самого дослідження. Брак критичної скромності дає змогу історикам твердити, що вони "відкривають ", а не вигадують зв'язні історичні структури; проте словесні вигадки, які вони створюють, мають більше спільного з літературою, ніж із наукою. Якщо ми візьмемо до уваги, що події можна описувати зовсім по-різному, то стає очевидно, що читачі можуть віддавати перевагу іншим версіям, виходячи з

моральних та естетичних міркувань, а не об'єктивних історичних причин.

У своїх наступних працях Вайт намагається заново уявити історію поза тими категоріями XIX століття, що їх він аналізував у "Метаіс-торії". Замість оповідного реалізму Вайт відстоював давніші форми (аннали, хроніки), а також історичні праці, в яких були застосовані методи літературного модернізму. Есе Вайта, написані в 1990-х pp., містять полеміку з критиками, які ототожнюють релятивізм його теорій із запереченням реальності Голокосту. Запозичуючи ідеї в Ролана Варта та Жака Дери- да, Вайт пропонує писати "у середньому стані" (у стилі, що заперечує об єктивну віддаленість), щоб на модерністський кшталт розв'язати проблеми репрезентації "модерністських подій", тобто подій, які начебто накладають обмеження на те, що законно може бути про них сказане. Як вважає Вайт, Голокост є не менш репрезентативною подією, ніж інші, але тільки практика культурного модернізму пропонує перспективу дефетишизації успадкованого зв'язку між оповідним реалізмом та істиною.

Додаткова література

White, Hayden (1973) Metahistory, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

— (1978) Tropics of Discourse, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

— (1987) The Content of the Form, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

— (1992) "Historical Emplotment and the Problem of Truth," in Saul Friedlander (ed.), Probing the Limits of Representation, Cambridge: Harvard University Press.

EPIK СЛОТЕР