Літературна теорія (literary theory)





Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Літературна теорія (literary theory)



Теорія може бути визначена як новий тип знання в рамках постмодерністських методів інтерпретації естетичних та культурних творів. Різниця між теорією і критикою знаходить свій вияв у тому, що критик аналізує формальний об'єкт інтерпретації, звертаючись до глибинних семіотичних та культурних процесів, відповідно до яких об'єкт (або "текст") розташований. У Сполучених Штатах появу "літературної теорії" (яка включала в себе також теорію критики) провістили Рене Велек та Остін Ворен, які в своїй праці "Теорія літератури" (1942) твердили, що всяка літературно-критична практика має передбачати теорію літератури, навіть якщо ця остання вузько визначається як сукупність критичних термінів або попередніх концепцій,

що зумовлюють акт інтерпретації. Після появи постструктуралізму у Франції та в Сполучених Штатах у 1960—1970-х pp. ця методологія стала настільки панівною, що давні методи фо-рмалістської критики та літературної історії тепер видаються наївними, позитивістськими або відверто ідеологічними.

Це епістемологічне зміщення було вперше продемонстроване в працях Варта, що публікувалися на початку 1970-х pp. (таких, наприклад, як "Від праці до тексту" і "Смерть автора"), у яких головне запитання звучало вже не "що це означає?", а радше "як це працює або функціонує?". Як пише Варт у своєму змістовному визначенні структуралістського підходу до інтерпретації, "метою структуралістського підходу, чи то рефлективного, чи поетичного, є реконструкція "об'єкта" в такий спосіб, щоб стали очевидними правила функціонування ("функції") цього об'єкта (Barthes, 1972: 214). Заперечуючи, що існують тло формальної єдності літературного тексту та послідовність критичного представлення елементів літератури (включаючи жанр, літературну історію та авторський намір як кінцевий предмет посилання твору), Варт та інші постструк-туралісти прагнули виявити перервну й суперечливу природу літературної репрезентації, аналізуючи численні "коди", що формують твір. Як наслідок, постструктуралістська теорія літератури часто відходила від своєї традиційної ролі літературної критики, тлумачення індивідуальних творів та авторів, і натомість починала досліджувати природу літературного дискурсу та системи, що його в себе включають.

У постмодернізмі еволюція літературної теорії може бути грубо поділена відповідно до двох головних імпульсів. Згідно з першим, первісною метою теорії було відкинути ідею тотальності. Прихильники цього погляду розуміли структуру як поняття без "телоса" або су-б'єкта-детермінанта, і часто віддавали перевагу функції самої літератури як штучної або глибоко рефлективної форми репрезентації, через яку сама мова тлумачиться як історично та ідеологічно мотивована. Другий імпульс був реалізований тими теоретиками та критиками, які розглядали цей деструктивний або риторичний підхід до мови, включаючи й історичний підхід ін-

ституцій та самої культури, лише як перший етап до відкриття іншої всеохопності, яка була пригнічена, відчужена та витіснена за межі історичної репрезентації. Наприкінці свого есе "Структура, знак і гра в науках про людину", яке мало великий вплив, Жак Деридапроголосив обидва ці імпульси (які він назвав "двома панівними "інтерпретаціями інтерпретації") фундаментальною проблематикою, яка утворює горизонт епістеми постмодернізму.

У своїх "Постмодерних умовах" Жан-Фра-нсуа Ліотарговорить про зв'язок між постмодернізмом та експериментуванням як про умову оновлення та повернення до життя давніших авангардистських та модерністських проектів культури. Згідно з думкою Ліотара, теорія випробовується (або узаконюється) логічністю та послідовністю її дискурсу; відповідним середовищем для експерименту в науках про людину є дискурс і, більш специфічно, наратив (Lyotard, 1984). Це може пояснювати своєрідний часовий або історичний ритм певних теорій, котрі на якийсь час стають провідними як спосіб опису (тут можна назвати такі з них, як теорія реакції читача, деконструкцію та новий історицизм) і протягом певного періоду вважаються авторитетним описом літературного процесу, але протягом наступного періоду поступово замінюються через експеримент, за допомогою якого випробовується та обговорюється теорія. В цьому контексті деякі з них, такі як теорія реакції читача та деконструкція, мають бути відокремлені від інших, таких як марксизм та психоаналіз. Фуко у своєму відомому есе "Що таке автор?" писав про це розмежування як про відмінність між тим, що він називав теорією, та типом дискурсу. Проте це розмежування дає змогу ілюструвати історичну важливість мови марксизму та мови психоаналізу, які досі не були предметом експериментальних досліджень. Тут залишається щось від "неусвідомленого" або від "субструктури", що є суто теоретичним знанням і водночас вагомою гіпотезою, яка дає змогу визначити або пояснити генетичну складову культурної, психологічної, політичної та історичної каузальності.

Таким чином, належним об'єктом теорії є тотальність (всеохопність), яка не є об'єктом емпіричним, а тому не може бути осмислена в

усеохопній репрезентації "погляду на світ" (Weltanschauung); радше конкретні об екти будуть подані в їхньому відношенні до визначальної тотальності, яка детермінує спекулятивну або філософську основу всього теоретичного знання. Отже, радше ніж оцінювати свою відповідність зовнішньому об єктові, теоретичне знання орієнтується на об'єкт, що є не простою даніс-тю, а радше структурою або процесом, що не може бути верифікований у традиційному розумінні (такому, як фройдівська теорія несвідомого). Інакше кажучи, вагомість істини з погляду теорії є внутрішньою послідовністю самого теоретичного дискурсу, чий референт не перебуває зовні й не протиставлений своєму уявленню, а радше стає описом генетичної системи або структури, яка може дати пояснення начебто віддаленим явищам. Наприкінці 1950-х та на початку 1960-х pp., коли психоаналітик Жак Лаканзаново визначив фройдіанське поняття Несвідомого, назвавши його чимось таким, що "нагадує мову", він опрацював робочу гіпотезу, яка також віддавала перевагу царині мови і мовлення як місцю, де можна було вибудувати послідовну "теорію символічного", яка пояснювала б різні "ефекти , що мають місце в суспільному, культурному та політичному процесах. У свою чергу, цей метод був запозичений французьким теоретиком марксизму Луї Аль-тюсером, який застосував Лаканову "теорію символічного" до економічної та політичної каузальності. Важливим наслідком цих двох подій для літератури та літературної теорії став певний метод, у якому структури, що їх можна виявити в літературних та культурних текстах, можуть бути проаналізовані з урахуванням зв'язку між культурною продукцією та глибинними або первісними структурами політики, економіки, ідеології та історії.

У своїй праці "Політичне несвідоме" (1981) Фредрик Джеймсонрозширив сферу Альтю-серової критики "експресивної каузальності" (тобто механічної або алегоричної матеріалістичної інтерпретації) в такий спосіб, який мав велике значення для культурного та літературного аналізу. На думку Альтюсера, поняття структури повинне осмислюватися не як зовнішня сутність, що перебуває поза своїми наслідками, відносинами або формами; тому інтерпретацію

не слід здійснювати алегорично, що дало б змогу лише транслювати один рівень тексту в інший за допомогою "коду", який функціонував би як "головний наратив" (Lyotard, 1984) або як те, що раніше Ролан Варт назвав "метамовою" (Barthes, 1972). Натомість Альтюсер заново визначив поняття структури як таке, що є іманентним у своїх наслідках, або як таке, що є "просто специфічним сполученням власних оригінальних елементів" (Althusser, 1969: 34). Внаслідок цього повторного визначення жодна локальна або регіональна структура, включаючи мову, не може взяти на себе роль "метамови" в інтерпретації інших регіонів суспільного символічного. Застосувавши Альтюсерове визначення "структурної каузальності", Джеймсон визначає власне спекулятивну або гіпотетичну операцію теоретичного знання як опосередкування, "як винайдення сукупності термінів, стратегічний вибір конкретного коду або мови, такого, щоб ту саму термінологію можна було використати для аналізу та артикуляції двох різних типів об'єктів або "текстів", або двох різних рівнів реальності" (Jameson, 1981: 89). Таким чином, ідучи за критикою дисциплінарного характеру знання в буржуазному суспільстві, як продукту відчуження або опредметнен-ня, що її опрацювала Франкфуртська школа, Джеймсон твердить, що спекулятивний вимір теоретичного знання є "стратегічним", а сама теорія є механізмом (або "методологічною фікцією"), що його аналітик винайшов умовно, щоб політично репрезентувати "тотальність" ("всеохопність"), яка уникнула фрагментації на спеціалізовані або відокремлені сфери суспільного та культурного життя (Jameson, 1981).

Посилання

Althusser, Louis (1969) For Marx, New York: Pantheon Books.

Barthes, Roland (1972) Critical Essays, Evanston, IL: Northwestern University Press.

Jameson, Fredric (1981) The Political Unconscious: Narrative as a Socially Symbolic Act, Ithaca, NY: Cornell University Press.

Lyotard, Jean-François (1984) The Postmodern Condition: A Report on Knowledge, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Додаткова література

Culler, Jonathan (1982) On Deconstruction: Theory and Criticism after Structuralism, Ithaca, NY: Cornell University Press.

Derrida, Jacques (1978) Writing and Difference, Chicago: University of Chicago Press.

ҐРЕҐ ЛЕМБЕРТ





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 93; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.008 с.)