Постструктуралістська поетика (poststructuralist poetics)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Постструктуралістська поетика (poststructuralist poetics)



Постструктуралістська поетика — це галузь критичного дослідження, що описує, як літературні теорії дають собі раду з явищами, що їх вони намагаються описати. Вона не ставить перед собою завдання описати, як культурне явище стає доступним для зрозуміння, і наголошує на критиці знання, всеохопності та суб'єкта. Вона розглядає кожну з цих трьох сут-ностей як проблематичну й доходить висновку, що структури поетичних творів/наративів не існують незалежно від своїх суб'єктів як об'єкти знання, а є також структурами, що переплетені з силами, які їх породжують.

Постструктуралістська поетика має свої приховані наслідки і для поетичного твору, і для роману. Там, де структуралістське поетич-

не прочитання схильне використовувати поняття єдності та тематичної послідовності, виключаючи проблематичні можливості, які явно пробуджуються мовою, постструктуралісти вважають за можливе твердити тільки те, що систематичне пізнання поетичного твору неможливе. По суті, постструктуралістська поетика постулює неминучу напругу між дією поетичних творів та їхнім змістом, а також неможливість для поетичного твору і, мабуть, для будь-якого фрагмента мови здійснити на практиці те, що він проповідує.

Наслідки постструктуралістської поетики для прочитання наративів передбачають таке питання: чи наратив є фундаментальною формою знання (такою, що дає знання про світ через наповнення його смислом), чи риторичною структурою, яка спотворює не менше, ніж відкриває? На відміну від аналізу сюжету, як незалежного від будь-якої конкретної мови або репрезентативного середовища, постструктуралістська поетика розглядає сюжет як щось таке, що читачі видобувають із тексту. Автор і читач творять із подій сюжет, намагаючись наділити речі смислом. Проте суперечливі втілення сюжету, наративу та мови мають своїм наслідком неоднорідність інтерпретацій.

Найбільш помітна критика постструктуралістської поетики полягала в тому, що замість поняття літератури, деконструйованої у письмі, письмо було радше конструйоване у літературі. Як наслідок, тексти та текстуальність стали всюдисутніми, як і саме письмо. Одним із наслідків цієї аргументації стало також звинувачення постструктуралістської поетики в тому, що вона зводить поетичний твір до гри сил, таких, які характеризують загальний непоетичний дискурс.

У стосунку до постмодернізму постструктуралістська поетика виступає як глибоко анти-ієрархічна структура, що відкидає літературний твір як елітарний об'єкт, а отже, й відкидає будь-яке зібрання таких творів у належним чином організований канон. Вона намагається показати, як тексти створюють значення, порушуючи будь-які умовності, що їх визначає структурний аналіз. Вона визнає неможливість описати повну або послідовну систему значень, оскільки системи завжди змінюються.

Постмодерністським наслідком постструктуралістської поетики є скептичне дослідження нею парадоксів, що виникають у гонитві за такими об'єднавчими теоретичними проектами. Постструктуралізм, таким чином, віддзеркалює прискіпливу критику колишніх розчарувань у майстерності.

Додаткова література

Culler, Jonathan (1982) On Deconstruction, Ithaca, NY:

Cornell University Press. Johnson, Barbara (1980) The Critical Difference: Essays

in the Contemporary Rhetoric of Reading, Baltimore:

Johns Hopkins University Press. Königsberg, Ira (ed.) (1981) American Criticism in the

Poststructuralist Age, Ann Arbor, MI: University of

Michigan Press. Poster, Mark (1989) Critical Theory and Poststructura-

lism, Ithaca, NY: Cornell University Press.

ЕЙМІР СОГРАВАРДІ

Право на владу (authority)

Право на владу (авторитет) — це легітимна можливість запроваджувати та підкріплювати правила, що керують політичними інституціями. Оскільки право на владу вважається необхідним для збереження політичного суспільства, аналіз права на владу часто займав провідне місце в моральній, політичній та правничій теоріях (див. також критичні правничі студії).Спроби описати й оцінити феномен права на владу можуть бути розподілені як домодерні, модерні й постмодерні.

Домодерні погляди

Домодерне ставлення до права на владу позначене пануванням релігії. Згідно з Томою Ак-вінським, оскільки держава утворюється внаслідок того, що люди за своєю природою — істоти суспільні і політичні, — вона повинна підпорядковуватися Церкві, тому що духовна природа є найвищою. Зв'язок між правом на владу держави і правом на владу Церкви опосередковується через одвічний природний, людський і божественний закони. Природний закон — це той аспект одвічного закону (божественного порядку речей), який доступний людям через їхню здатність раціонально мислити. Людські закони — це специфічні правила урядування,

що їх винайшов розум, виходячи з настанов природного закону. Та, з огляду на гріховність людського розуму, божественний закон визначає правила людської поведінки через одкровення Святого Письма. Внаслідок цього весь позитивний людський закон та політична влада розглядаються як позитивні остільки, оскільки вони походять від Божого одвічного закону, первісного джерела для будь-якого права на владу.

Модерні погляди

Модерне (сучасне) уявлення про право на владу ґрунтується лише на раціональному розумі. Поставши з культурних перетворень, пов яза-них із Просвітництвом у XVII ст., модернізм наголосив на раціональності як на основі політичного права на владу. Теорії суспільного договору, які ми знаходимо у Томаса Гобса (1588—1679) та у Джона Лока (1632— 1704), наприклад, зображують державу як штучне утворення, чиє право на владу походить із домовленості між раціонально мислячими індивідами й обмежується природними правами індивідів на життя, свободу та власність. І Гобс, і Лок визнавали за державою різні ступені права на владу, проте обидва вони прагнули обґрунтувати державне право на владу з погляду раціонального індивіда, первісно вміщеного в до-політичний стан природи. Подібним чином Іма-нуїл Кант обґрунтовував мораль універсальними правилами, які приписуються лише раціональним розумом, що зумовлює дії автономних людських істот. Свобода стає можливою, коли люди підкоряють себе авторитетові морального закону, який походить від розуму. Таким чином, раціональний індивідуальний вибір править за наріжний камінь для морального обґрунтування політичного права на владу, що його здійснює модернізм.

Постмодерні погляди

Постмодерний підхід характеризується ставленням під сумнів усіх спроб оперти право на владу на будь-які абсолютні підвалини, чи то релігійні, чи то раціональні. У книжці "Постмодерні умови" Жан-Франсуа Ліотар описує постмодернізм як "недовіру" до метанаративів, неспроможність прийняти притаманні модерні-

змові узагальнені уявлення про істину, проґрес та свободу, що спираються на автономію людського розуму.

Одним із наслідків постмодерністської недовіри є те, що Юрґен Габермас назвав "кризою леґітимації". Для модернізму раціональне виправдання права на владу надають легітимні умови, з яких виникає обов'язок його визнавати. Проте модерністський дискурс леґітимності припускає загальну й однорідну сукупність ко-ґнітивістських норм, які повинні визначати сам процес леґітимації. Постмодерна криза делеґі-тимації права на владу виникає з утрати певності щодо непорушності цих норм, втрати, яка стала можливою протягом XX ст., спричинена авторитаризмом, ґеноцидом і технологічним руйнуванням навколишнього середовища.

Мішель Фуко зображує кризу леґітимації не просто як скептицизм у ставленні до ідеалів Просвітництва, а як визнання того факту, що раціональний розум і влада не є внутрішньо відмінними. Значущою гранню постмодернізму є його критичне ставлення до суперечливого модерністського припущення стосовно того, що легітимне право на владу з необхідністю протиставляється пануванню та гнобленню. Так, Фуко визнає за потрібне наголосити, що це не означає, ніби є якась різниця між правом на владу і пануванням. Натомість треба взяти до уваги, що існують різні й неоднорідні способи здійснення влади, характерні для права на владу, так само як і різні варіанти свободи та панування. Отже, право на владу може розглядатись не як форма діяльності, протилежна владі, не як інституція, що просто володіє владою, а як механізм політичного управління, що здійснює владу над усім суспільством. Не існує такого виправдання для права на владу, яке повністю виходило б за межі самої влади, і немає Гарантії, що реалізація права на владу буде обмежена вимогами універсальної раціональності.

Отже, загальна тенденція постмодернізму полягає не в усуненні права на владу, оскільки це передбачало б усунення самої влади. Радше вона містить визнання того, що право на владу конституюється через зміщення та контекстуальні застосування влади, причому не є очевидним, що їхня леґітимність походить від природного права або від раціональної домовленості.

Додаткова література

Foucault, Michel (1980) Power/Knowledge: Selected Interviews and Other Writings 1972-1977, ed. Colin Gordon, New York: Pantheon.

Habermas, Jürgen (1975) Legitimation Crisis, trans. Thomas McCarthy, Boston: Beacon.

ДЖ. ПАТРИК ГЕЙДЕН



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 110; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.165.57.161 (0.007 с.)