Теорія збочень (queer theory) 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Теорія збочень (queer theory)



Теорія збочень — це термін, утворений наприкінці 1980-х pp. для позначення цілого корпусу критики з проблем Тендера,сексуальності та суб'єктивності,що походить із ґей-лесбіянсь-ких студій і знайшлов своє застосування в таких галузях, як літературна критика, політика, соціологія та історія. Теорія збочень відкидає есенціалізм на користь соціальної конструкції; вона руйнує такі бінарні опозиції, як "ґей" та "нормальний"; хоч вона йде за тими постмодер-ністами, які проголосили смерть "я", вона водночас намагається реабілітувати суб'єктивність, яка робить можливим сексуальне або політичне агентство. Серед найвідоміших авторів, пов'язаних із теорією збочень, можна назвати таких, як Єва Косовська Седґвік, Джудіт Батлер, Майкл Ворнер та Вайн Кестенбаум.

Так само як Тендерні студії зі своїм антиесе-нціалістським ухилом вийшли з переважно есе-нціалістських жіночих досліджень, теорія збочень розвинулася з ґей-лесбіянських студій. Чим більше ґей-лесбіянські студії розширювали уявлення про сексуальний потяг між представниками однієї статі в різних культурах та в різні епохи, тим туманнішими ставали самі категорії "ґеїв" та "лесбіянок ". В міру того як історики створювали класифікацію різновидів плотського бажання в межах однієї статі, проводячи різницю між педерастією Стародавньої Греції та середньовічною содомією й відрізняючи ранньомодерних "пестунчиків", "розпусників" та "гульвіс" від відомих у XIX ст. "збо-ченців", "мужоложців" та "гомосексуалістів", в міру того як вони намагалися встановити межі між романтичною дружбою між жінками та лесбійським коханням, такі, здавалося б, прості й очевидні категорії, як "гомосексуаліст", "лесбіянка" і "людина з нормальним статевим потягом , почали розпадатися. Це призвело до того, що в сучасному суспільстві довгі незграбні списки, які починаються зі слів "гомосексуаліст, лесбіянка, бісексуал, транссексуал", азакінчуються тим, що Батлер зневірено і збентежено називає "тощо", зрештою злилися в одне слово: "збочення", яке стало терміном для ненормативного, негетеросексуального бажання. Теорія збочень виникла як спосіб уникнути де-

далі більш неправдоподібних есенціалістських категорій: "гомосексуаліст" і "людина з нормальною сексуальною орієнтацією".

Дедалі більший наголос на словнику сексу та мовна природа сексуальності дозволили вченим застосувати до своїх досліджень уроки таких зорієнтованих на мову філософів, як Жак Дерида.В такий спосіб теоретики збочень почали руйнувати не лише категорію "ґей", а й також різницю між "гомосексуалістом" і "людиною з нормальним статевим потягом", між "нормативним" і "ненормативним" сексом. Замість того щоб відокремити різні типи гомосексуалістів від різних типів гетеросексуалів, теорія збочень стала шукати гомосексуалістів серед гетеросексуалів і навпаки.

Отож не дивно, що теорія збочень має на меті з'ясувати, як такі символи гетеросексуа-льності 1950-х pp., як Мерилін Монро і Джеймс Дін, судячи з усього, стали важливими віхами гомосексуального чоловічого дискурсу в 1990-х pp. І навпаки, вона з'ясовує, як сексуально двозначна (а іноді навіть недвозначно гомосексуальна) популярна музична культура може з таким успіхом задовольняти психічні потреби підлітків у всьому світі, що, певна річ, мають нормальну сексуальну орієнтацію. Замість зосередити свою увагу на тому, хто є справді гомосексуалістом, а хто ні, теорія збочень прагне знайти гомосексуальні та нормальні елементи мислення в кожній людині і в кожному тексті.

За прикладом Ролана Барта,теорія збочень прийняла "смерть автора" остільки, оскільки автор втілює панівні парадигми сексуальності. Вона не має проблем із тим, щоб прочитати автора з імовірно нормальною сексуальною орієнтацією під зовсім іншим кутом. Але водночас вона виявила різновид тимчасового, історично випадкового "я", ожививши інтерес до відомих збоченнями письменників, митців та інших історичних постатей. Так, хоч Мішель Фукоі зруйнував категорію "автора", теоретики збочень із готовністю вивчають зв'язки між авторами-збоченцями та їхніми творами, водночас вважаючи, що здійснюють дослідження в стилі Фуко.

Та, мабуть, ще більшу вагу, ніж нове відкриття автора, має поновлення теорією збочень

наголосу на читачеві. Прагнення теорії збочень прочитувати деяких авторів під незвичним кутом зору надало читачам і критикам нові привілеї. Вайн Кестенбаум — типовий, хоч і віртуозний, інтерпретатор текстів у широкому діапазоні, від англійських поетів-романтиків, через оперу XIX ст., до Жаклін Кенеді-Онасіс, що демонструє в своїх працях плідну продуктивність читача, який може вільно привласнювати тексти й наділяти їх збоченим значенням.

Готовність теоретиків збочень прийняти сильніше поняття "я", аніж багато інших модерністів та постмодерністів, пов'язане з їхнім інтересом до політичної діяльності. Те, що вони вийшли з традиції активізму, яку прославили такі СНІД- та гей-орієнтовані групи, як "група дій" (ACT-UP) та "нація збоченців", прославило теоретиків збочень, наприклад, Майкла Ворне-ра, чия антологія "Страх планети збочень" запозичила від афро-американської pen-групи з цією радикальною назвою загальне сподівання уникнути сухості теоретичного академічного світу. Теоретики збочень намагаються грати роль популярних інтелектуалів, отож пишуть і для академічної аудиторії, і для ширшої (збоче-ної) публіки.

Критика, якій піддають теорію збочень, зосереджується на її походженні з американського середнього класу. Попри зусилля політично зорієнтованих теоретиків збочень, таких як Во-рнер, нерідко аналіз цієї теорії зупиняється, перш ніж торкнутися класових проблем; тому вчені, які працюють у традиціях марксистської та Франкфуртської шкіл, намагаються накинути їм це завдання. Інтерес теорії збочень до популярної культури та її очевидне захоплення споживацьким світом Заходу деяким суворим критикам здається гедоністичним і декадентським. Власні прочитання текстів, як у Кестенба-ума, несуть на собі, як багатьом здається, печать особливої привілейованості. Крім того, лінгвістична основа, на яку намагається спертися теорія збочень, розхитується внаслідок того, що прихильники цієї теорії надто захоплюються використанням термінів американської розмовної говірки. Запевнення, ніби дискурс, який складається зі слів, подібних до "збоченець", "клозет", "прочухан", "мастак" і "зад", проли-

ває світло на тексти, що походять з усього світу, можуть декого вразити як імперіалістичні. Незважаючи на цю критику, теорія збочень влила нове життя в низку галузей академічної науки. Вона розбудила новий інтерес до проблем "я" та суб'єктивності, з'ясувала чимало аспектів сексуальності і відкрила нові способи аналізу багатьох текстів.

Додаткова література

Butler, Judith (1990) Gender Trouble: Feminism and the

Subversion of Identity, New York: Routledge. Koestenbaum, Wayne (1993) The Queen's Throat, New

York: Vintage. Sedgwick, Eve Kosofsky (1990) The Epistemology of the

Closet, Berkeley, CA: University of California Press. Warner, Michael (ed.) (1992) Fear of a Queer Planet,

New York: Routledge.

РОБЕРТ ТОБІН

Теорія ігор (game theory)

З публікацією своєї праці "Теорія ігор та економічна поведінка" (1944) Джон (Янош) фон Нейман (1903—1957) та Оскар Морґенштерн (1902—1976) започаткували галузь економічної теорії ігор, застосовуючи моделі, запозичені з ігрових підходів гравців у покер та в шахи, до складної економічної діяльності. Нойман, який був також ключовою постаттю в розробці електронно-цифрових обчислювальних машин, та Морґенштерн були насамперед зацікавлені в моделюванні поведінки індивідуальних споживачів у процесі ухвалення ними рішень і прагнули створити мікроекономічну теорію, що пояснювала б індивідуальні віддання переваги, описуючи здійснення споживацького вибору. Вони прийшли до математичної системи підходів та дій, опертих на сукупність правил, заданих для кожної окремої "гри". Стратегічні аспекти, що їх вони приписували більшості видів академічної поведінки, спонукали до подальшого вивчення зон комерції, таких як поведінка при укладанні угод та при споживанні в різних ринкових середовищах, відомих як "урівноважені". Проте моделі Ноймана та Морґенштерна не могли визначити позитивні результати ігор з угодами. Джон Ф. Неш (нар. 1928 р.) розробив два радикально нові підходи до теорії угод, оперті на віддання переваг кожного учасника оборудок, які могли передбачити успішні ре-

зультати на "графіку контактів". Вимірюючи результати корисності для всіх імовірних домовленостей, моделі Неша — уславлені "рівноваги Неша" — можуть зосереджувати увагу або на позитивних результатах, як у випадку кооперативних ігор, де всі учасники дотримуються недвозначно заданих правил, або на експериментальних підходах, як у випадку некоопе-ративних ігор, наприклад, в економічній системі вільного ринку. В 1994 р. Неш та двоє економістів, які ревізували та модернізували його первісний аналіз некооперативних ігор, Джон С. Гарсані (нар. 1920 р.) та Райнгард Зельтен (нар. 1930 p.), були нагороджені Нобелівською премією в галузі економіки.

Мабуть, найвідомішою і найуживанішою схемою в теорії ігор є "дилема в'язня", що її так назвав Елберт В. Такер (1906—1995). Суть її полягає в тому, що двох індивідів заарештовують за злочин, хоч невідомо, чи справді вони його вчинили. Вміщені в окремі камери, в'язні не мають змоги спілкуватися і обидва вислуховують одне й те саме від тюремного наглядача: якщо обидва в'язні зізнаються в злочині, кожен із них муситиме відсидіти в тюрмі чотири роки; якщо не зізнається жоден, поліція все ж таки не зніме з них звинувачення повністю, і обом дадуть по два роки; якщо ж один зізнається, а другий — ні, тоді тому, хто зізнається, доведеться ще довго співпрацювати з поліцією, щоб заслужити волю, а другому дадуть п'ять років ув'язнення. За умови, що йдеться про кооперативну гру зі статичною рівновагою, — тобто за умов, що тюремний наглядач дотримуватиметься правил, які він пропонує — метою цієї гри для гравця буде мінімізувати свій термін ув'язнення. Ця фундаментальна гра "з ненульовою сумою" (гра без очевидного переможця й того, хто програв) стала своєрідним культурним символом, після того як її було сформульовано в 1950-х pp., і навіть відіграла не останню роль у побудові сюжету та розвитку інтриґи опублікованого 1996 р. роману Ричарда Пауерса "Дилема в'язня" та американського фільму "Воєнні ігри", що вийшов на екрани 1983 p., y якому йшлося про атомну добу та загрозу взаємно Гарантованого знищення, що теж логічно виводиться з теорії ігор.

Як теорія рішень та взаємодій, теорія ігор нагадує психологічну теорію суспільних ситуа-

цій, зокрема формулювання та зміни індивідуальних вірувань у широкому діапазоні різних сфер. Завдяки тому, що теорія ігор зосереджується на досягненні цілей поза бінарними обмеженнями, такими як виграш/програш та правильний/хибний, вона знайшла подальше застосування й удосконалення в таких галузях, як моральна філософія, політологія та еволюційна біологія.

Дослідження ігор із численними рівноважними станами, де гравці повинні координувати свої ходи та задуми діахронічно та не маючи повної інформації про суперників, стало домінантною галуззю наукового пошуку від початку 1960-х pp. Від середини 1980-х pp. і пізніше теоретики ігор, що працювали в експериментальній економіці, звернули увагу на питання вивчення поведінки споживача та економічних адаптацій у "хаотичних" іграх, тобто іграх із численними динамічними рівноважними станами. Ці дослідження привели до справжнього прориву в розробці теорії ігор, відомої як теорія проектування механізмів, яка покінчила з характерним для традиційної теорії ігор опертям на задані правила гри й аналізує наслідки правил різного роду, що застосовуються до порівнянних сценаріїв, включаючи стратегії ухвалення рішень за динамічними правилами.

Додаткова література

Myerson, Roger В. (1991) Game Tlieory: Analysis of Conflict, Cambridge, MA: Harvard University Press.

Nash, John (1950) "The Bargaining Problem," Econo-metrica 18: 155-62.

Poundston, William (1993) Prisoner's Dilemma: John Von Neumann. Game Theory and the Puzzle of the Bomb, New York: Anchor Books.

Von Neumann, John and Oskar Morgenstern (1944) Theory of Games and Economic Behavior, Princeton: Princeton University Press; repr. 1980.

ДЖЕЙМС CTIBEHC

Технологія (technology)

Говорити про технологію в постмодерністську добу — це говорити про заплутану мережу науки,технології та інженерної справи, тому що вони не є окремими видами діяльності, здійснюваними в окремих спільнотах; навпаки, вони впливають на розвиток одна одної і прискорюють цей розвиток фундаментальним чином.

Наприклад, технічні інструменти критичні для теоретичних проривів, тоді як концептуальне тло має значення для інженерних застосувань. Тому, мабуть, є сенс говорити про їхню констеляцію в термінах технонауки, як це зробив 1982 р. Жан-Франсуа Ліотар.

Технонаука була спершу пояснена в традиційних термінах (технологія — це впровадження науки, форма перевірки наукового знання), а не як місце з розмитими контурами, де виробляється знання, тобто таке місце, де одне не може бути виготовлене без другого, як заявили 1986 р. Брюно Латур та Стів Вулґар. На кінець XX ст. технонаука означає динамічні відносини між інструментами та людьми в культурному контексті, що приносить із собою концептуальні та практичні зміни.

Технонауку як констеляцію науки, технології та інженерної справи можна найкраще зрозуміти в термінах діяльності членів спільноти(у значеннях, розвинутих Робертом Мертоном, Майклом Поланьї або Томасом Куном). Що зумовлює зміщення від розмов про технонауку як таку до діяльності технонаукової спільноти, то це усвідомлення того, що ми маємо справу з людьми, які виробляють, розподіляють і споживають технологічні знаряддя та інструменти. Коли ми згадуємо, що існує людське обличчя, невіддільне від технонауки, це допомагає нам усвідомити внутрішню слабкість технонауки та потребу її подальших критичних оцінок та перегляду. Одне слово, приписування відповідальності може переміщуватися залежно від конкретних обставин, але це не означає, що жодне приписування відповідальності не буває виправданим.

Технонаукова спільнота втягнута в дослідницьку діяльність та розвиток, діапазон яких може виключати індивідуальних членів, особливо в проектах, які називаються Великою Наукою, як, наприклад, Манхетенський проект або Проект розшифрування людського генома. Діапазон проекту може бути такий широкий, що це порушує дві споріднені проблеми: 1) люди, залучені в дослідницьку роботу, можуть не бути залученими до праць із розвитку; 2) чи то в дослідницькій роботі, чи то в працях із розвитку внесок кожного, хто працює, не обов'язко-

во буде оцінений і осмислений кожним іншим. Хоч загальні обриси проекту можуть формулюватися на його різних етапах для їхнього засвоєння всіма учасниками, подробиці кожного етапу відомі насамперед тим, хто безпосередньо працює на даному етапі. Оскільки спільнота надто велика й неоднорідна, щоб ефективно нею керувати, а процес надто змінний, щоб його контролювати, то можна вважати, що технонаука автономна в сенсі Ленґдона Вінера.

Що стосується постмодерністських характеристик, що поширилися в сучасній спільноті технонауковців, то тут слід згадати про таке. Почнімо з того, що постмодерністи змістили дискусію про автономність технології або контроль за нею у сферу спільноти технонауковців. Зробивши так, вони також здійснили зміщення від теоретичного дискурсупро відносини між так званою чистою наукою та прикладною технологією до практичного дискурсу про відповідальність тих, хто бере участь (а не тільки спостерігає) у технонаукових новаціях (чи то в біохімії, чи астрофізиці, чи генетичних дослідженнях). А оскільки постмодерністи наполягають на тому, що до всіх дискурсів і підходів слід ставитися однаково (оскільки жоден не заслуговує ані бути поза критичною оцінкою, ані уникнути методологічних і моральних закидів), це сприяло розвиткові почуття особистої відповідальності в усіх галузях технонауки.

Додаткова література

Durbin, Paul (ed.) (1988) Technology and Contemporary Life, Boston: Kluwer.

Ellul, Jacques (1964) The Technological Society, New York: Knopf.

Latour, Bruno and Woolgar, Steve (1986) Laboratory Life: The Construction of Scientific Facts, Princeton, NJ: Princeton University Press.

Lyotard, Jean-Francois (1984) The Postmodern Condition: A Report on Knowledge, trans. G. Bennington and B. Massumi, Minneapolis, MN: University of Minneapolis Press.

Sassower, Raphael (1997) Technoscientifw Angst: Ethics and Responsibility, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Stanley, Manfred (1978) The Technological Conscience: Survival and Dignity in the Age of Expertise, Chicago: University of Chicago Press.

Winner, Langdon (1986) The Whale and the Reactor: A Search for Limits in an Age of High Technology, Chicago: University of Chicago Press.

ΡΑΦΑΕΛ CECOBEP

Тимпан (tympan)

"Тимпан" — це заголовок есе-передмови до книжки Жака Дерида"Околиці філософії" (1982). На перший погляд, найбільш прикметною характеристикою цього есе є типографічне розташування тексту Дерида паралельно з уривком із автобіографії Мішеля Лері "Biffures" ( "Закреслення ' ), що дається на правому березі тексту. Вмістивши літературний текст на березі (на околиці) свого власного філософського есе, Дерида розглядає відносини між центромі околицями,а також точки перетину між літературою і філософією, демонструючи спосіб, у який інші тексти не так вторгаються, як доповнюють один одного (див. компаративне літературознавство; літературні студії).Дерида також поширив друкарський елемент і на свій текст "Подзвін" (1986). Філософські наслідки марґінальності та рамки, порушені в "Тимпані", далі розглядаються в його тексті "Істина в живописі", де автор обговорює термін парергон (1987).

Есе "Тимпан" має три епіграфи з Геґеля,на чию філософську позицію щодо меж Дерида орієнтується. Він, зокрема, розширює гегелівське поняття Aufhebung (піднесення); (relever — французькою мовою і sublation — англійською), акт заперечення та піднесення в діалектичному процесі. В одному епіграфі, зокрема, сказано, що через піднесення "виникає інша межа, яка не є межею". Дерида пропонує "переглянути в усіх розуміннях прочитання гегелівського Aufhebung, зрештою, вийти за межі того, що сам Геґель... мав на увазі чи хотів сказати, за межі того, що записане у слуховому каналі його вуха" (Derrida, 1982: XI). Дерида звертається до полівалентності свого суб'єкта, зводячи докупи різні значення, які може мати слово "тимпан". Згадка про вухо тут особливо доречна, оскільки полісемія слова "тимпан" стосується барабанної (тимпанальної) перетинки. У своїх спробах переосмислити філософіюДерида запитує, чи можна проколоти барабанну перетинку (тимпан) філософа й бути певним, що він усе одно вас почує та зрозуміє? (Derrida, 1982: XI). Дерида висуває припущення, що філософія чує голос іншого виразні-

ше не лише в піднесений, а й у нескінченний спосіб.

Дерида вважає, що західна метафізика ло-гоцентрична, і пропонує кілька тверджень про історичне визначення філософії. Це — "єдиний дискурс, що завжди прагнув одержати свою назву лише від себе". Він завжди наполягав на тому, щоб забезпечити собі "контроль над своїми межами", і завжди вважав, що контролює "околиці свого вмісту" й осмислює свого іншого" (Derrida, 1982: X). Через деконструкціюДерида прагне переглянути ієрархію, що встановилася в бінарних опозиціях,таких як околиці й центр, та припущення, що межа легко визначає відмінністьміж одним елементом та іншим.

Мета дослідження Дерида ширше розкривається в його наступному есе "Différence" ("Розрізнення"), де цей його термін визначає елемент відмінності та затримки, необхідної для того, щоб ретельно проколоти тимпан без наслідків — глухоти. Адже в "Тимпані" Дерида твердить, що "поза філософським текстом лежать не чисті, незаймані, порожні околиці, а інший текст, пучок відмінності сил без жодного наявного центру референції", що характеризується "невичерпною стриманістю" (Derrida, 1982: XXIII).

Друге значення слова "тимпан" відсилає нас до дерев'яної та залізної рамок, які застосовуються в ручному друкарському верстаті й між якими вкладається аркуш паперу, встановлюючи в такий спосіб зв'язок між рамкою й текстом. Дерида досліджує далі цей зв'язок у своїй праці "Істина в живописі", де він обговорює parergon у стосунку до ergon (праці, твору), посилаючись на уривок із "Критики судження" (див. §14) Імануїла Канта, де художня творчість розглядається в термінах своїх внутрішніх та зовнішніх елементів. На думку Дерида, ширшою проблемою в його критичному дослідженні західної метафізики є питання, може чи не може філософія по-справжньому зрозуміти свого "іншого", що, як він вважає, є справжнім осереддям її досліджень. Якщо вона зможе пізнати свого "іншого", то зможе зрозуміти і власні межі й означити околиці своєї діяльності. Увага до парергона виражає це в термінах художньої творчості через відсилання до

рамки, яка позначає "межу між витвором мистецтва і його відсутністю" (Derrida, 1987: 64). Дерида постулює рамку, яка традиційно розуміється як орнаментальний елемент, що відокремлює твір від не-твору, як саму парергона-льність, як критичний простір, бо вона не є ані присутністю, ані відсутністю, а межею кожної з них та їхнім перетином. Як доводить Ірен Гар-ві, 'Дерида показав на прикладі тексту Канта, [що] ergon ніколи не є цілком завершеним, повністю закінченим, повністю незалежним, а радше веде за собою внутрішню нестачу, яка кличе (в позачасовому розумінні) parergon, щоб він її завершив" (Harvey, 1989: 73). Хоч Дерида, мабуть, не вірить у можливість повної завершеності, він віддає перевагу думці, яка перебуває на околицях філософії, завжди ставлячи під знак запитання власні межі та околиці.

Див. також:Відсутність; Бінарна опозиція; Центр; Компаративне літературознавство; Деконструкція; Нестача; Літературні студії; Околиці; Філософія; "Я"/інший.

Посилання

Derrida, Jacques (1982) Margins of Philosophy, trans. Alan Bass, Chicago: University of Chicago Press.

—(1987) The Truth in Painting, trans. Geoff Bennington and Ian McLeod, Chicago: University of Chicago Press.

Harvey, Irene E. (1989) "Derrida, Kant, and the Performance of Parergonality," in Hugh J. Silverman (ed.), Derrida and Deconstruction, New York: Routledge.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1981) Positions, trans. Alan Bass, Chicago: University of Chicago Press.

—(1986) Glas, trans. John P. Leavey, Jr. And Richard Rand, Lincoln: University of Nebraska Press.

Kant, Immanuel (1987) Critique of Judgment, trans. Werner S. Pluhar, Indianapolis, IN: Hackett.

МАЙКЛ СТРАЙСИК

Тиша (silence)

Тиша — це невимовлене, але значуще "інше" мови, письма та пов'язаних з ними виконавчих актів. Тиша — це визначний топосом для пост-модерності, тому що сила (або безсилля) лого-са говорити є центральною проблемою. Юдео-християнська історія, яка завершилася в постмодернізмі, ґрунтується на слуханні мови Бога, записаної в потужній логоцентричній традиції

та в Святому Письмі. Бог — це Той, хто говорить; Той, хто через поновлювані акти мовлення творить світ і входить у спілкування з ним. Божественна мова започатковує часову структуру, в якій первісна тиша вже безповоротно "з-іншена" мовленням (Altizer, 1997). Божа мова в цій традиції виявляє основу первісної тиші, розриваючи її, роблячи тишу тишею і в такий спосіб сприяючи утворенню справжньої, чутної тиші.

Реальна тиша може мати місце лише у стосунку до дискурсу, оскільки, парадоксальним чином, лише завдяки дискурсові тишу можна почути або, як висловлює це Гайдеґеру своїй праці "Буття і час", "справжня тиша можлива лише у справжньому дискурсі. Для того, щоб мовчати, Da-sein мусить мати змогу щось сказати, тобто має вільно розпоряджатися автентичним і щедрим розкриттям себе" (1996: 154). Лише у стосунку до дискурсу тишу чути як мнемонічне повторення (луну), поглинення та деконструкцію "буття" дискурсу. Так само як реальна тиша ніколи не буває вільною од відлунь слова, так і реальна мова ніколи не вільна від деконструктивного судження тиші.

Тиша витає між мовленням і навкруг нього, втягуючи в себе нескінченні твердження та заперечення немовленого і невимовного. Визнаючи внутрішньо властиві мові обмеження, молодий Людвіґ Вітґенштайнзайняв пуристську позицію у стосунку до невимовного, категорично твердячи: "Те, про що ми не можемо говорити, ми повинні передавати в тиші" (1961: 74). Але пізніше Вітґенштайн переверне цей імператив і заговорить про щирі зусилля висловити невимовне, цитуючи Авґустинову сповідь Богові: "Горе тим, хто мовчить про Тебе, [Господи]! Бо навіть ті, хто найбільш обдарований мовою, не можуть знайти слів, щоб описати Тебе" (Monk, 1990: 282); тут ідеться про те, що зважитися сказати те, що є логічно невимовним, менш гідне осуду, аніж зберігати мовчанку, коли невимовне потребує, щоб його передали, застосовуючи єдиний можливий засіб: говоріння "нісенітниці" (див. Bigelow, 1987).

"Іншість" тиші в її протиставленні мовленню продукує радикально неоднозначні відносини: тиша обрамлює фігуру мовлення, виокремлюючи її точне значення, водночас поглинаючи

його і загрожуючи розпадом. Але ті впливи тиші, які обрамлюють та поглинають, зовнішні щодо ідентичності мовлення. Більш "мовчазна" або нечутна тиша виникає в центрі самого мовлення, це та тиша, що її Томас Дж. Дж. Олти-зер схарактеризував як таку, що перебуває у найбільш внутрішньому голосі мовлення" (А1-tizer, 1980). Ця тиша в голосі мовлення — яка вторгається в мовлення, насичує його й нейтралізує його здатність говорити, — в постмодер-ності є очевидною як ніколи раніше в історії Заходу. Говорячи, ми тепер помічаємо, що як немає такої тиші, куди не проникало б слово, так немає і слова, що не було б пройняте тишею. Взаємозв'язок співдетермінації між тишею і словом є не тільки протиставленням, а й випадковим збігом. Сам вибух багатослів'я, очевидний повсюди у постмодерності, засвідчує невдачу спроби мовлення по-справжньому говорити; і сигналізує про новий тріумф тиші всередині мовлення.

Саме про таку тишу в мовленні писав Жак Дерида,— про тишу, що завжди реально супроводжує мовлення, проте залишається непо-чутою у мовленні як така. Це — "пірамідальна тиша графічної різниці" (Derrida, 1970: 133), яку Дерида підсумовує у своєму графологічному неологізмі: différance (розрізнення). "Таким чином, а в розрізненні не чути; воно залишається мовчазним, таємним і стриманим, як могила. Це могила, яка (за умови, що хтось знає, як розшифрувати її епітафію) недалека від того, щоб повідомити нам про смерть короля" (1970: 132). Для Дерида смерть Богай затримка присутностіозначають, що всередині кожного репрезентативного акту дискурсу нечутно чути тишу, смерть, затримку, різницю (відмінність), що не може бути представлена як така. Лише тиша її чує.

Посилання

Altizer, Thomas J.J. (1977) The Self-Embodiment of God, New York: Harper & Row.

—(1980) Total Presence, New York: Seabury.

Bigelow, Pat (1987) "The Poetic Poaching of Silence," chapter 2 of Kierkegaard and the Problem of Writing, Tallahassee: Florida State University Press.

Derrida, Jacques (1970) Speech and Phenomena, trans. David B. Allison, Evanston, IL: Northwestern University Press.

Heidegger, Martin (1996) Being and Time, trans. J. Stam-baugh, Albany, NY: State University of New York Press.

Monk, Ray (1990) Ludwig Wittgenstein: The Duty of Genius, New York: The Free Press.

Wittgenstein, Ludwig (1961) Tractatus Logico-Philoso-phicus, trans. D.F. Pears and B.F. McGuinness, London: Routledge & Kegan Paul.

Додаткова література

Dauenhauer, Bernard P. (1980) Silence: The Phenomenon and Its Ontological Significance, Bloomington, IN: Indiana University Press.

ЛІСА МАККАЛУ





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 101; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.224.133.198 (0.012 с.)