Лінія втечі (line of flight)

Лінія втечі — це термін, застосований Жилем Дельозом і Феліксом Гваттарі для позначення творчої активності ухиляння, процесу чистого становлення або процесу чистої диференціації. Французький вираз ligne de fuite має значення втечі або зникнення і споріднений із терміном, який вживається в малярстві для позначення точки перспективи, яка зникає (point de fuite). Це робить спокусливим інтерпретувати лінії втечі як споріднені з горизонтальними структурами. Проте застосування слова "лінія" Дельозом і Гваттарі більше має спільного з рухами або процесами, аніж зі статичними структурами. Воно вкладається в ширшу перспективу просторово-часової картографії, яку вони опрацювали для аналізу конкретних суспільних полів.

Метою такої картографії є надати змогу аналізувати конкретні суспільні поля в термінах комплексних і багатошарових процесів та зв'язків, що формують їх та визначають їхній розви-

ток, і водночас дістати можливість ідентифікувати в цих процесах та зв'язках те, що залишається відкритим і що підвладне змінам. Щоб це здійснити, Дельоз і Ґваттарі опрацювали аналітичну техніку, яка уникає того, щоб наперед матеріалізувати будь-яку конкретну сукупність форм, структур або процесів, що можуть виникнути в суспільному полі (наприклад, суб'єкта, інституцію, Едипів комплекс, державу). У цьому контексті лінії втечі можуть осмислюватися в два способи. У першому випадку вони є специфічними проходами та змінами в тих асамб-ляжах (спільнотах), які населяють конкретне суспільне поле. У другому всі лінії втечі, взяті разом, конституюють елемент відкритості та невизначеності у структурі будь-якого асамбля-жу загалом, що її Дельоз та Ґваттарі називають планом іманентності або консистентності (постійності, послідовності).

Асамбляжі можуть набувати багатьох різних форм і оперувати в багатьох різних сферах, але вони все ще можуть бути описані в певних загальних термінах. У першому розділі своєї книжки "Тисяча плато" Дельоз і Ґваттарі описують асамбляж як "комплекс ліній та швидкостей, які можуть бути виміряні" (Deleuze and Guattari, 1987: 4), і який має дві сторони або два виміри. Перша з цих граней містить у собі те, що вони називають шарами. Це той вимір, у якому елементи асамбляжу кодуються, виражаються або організуються у добре визначені сегменти та території. Саме через ці структури асамбляж може функціонувати "як різновид організму або сукупність, яка означає, або детермінація, застосовна до суб'єкта" (Deleuze and Guattari, 1987: 4). Цей повний вимір асамбляжу зумовлює те, що Дельоз і Парне називають у четвертому розділі "Діалогів" його планом організації. Другий бік асамбляжу — те, що обернуте до того, що Дельоз і Ґваттарі називають тілом без органів, "яке постійно демонтує організм, примушуючи частинки, що не означають, або чисті інтенсивності пролітати або циркулювати, і відносячи до себе суб'єкти, які воно залишає тільки з назвою, не більше, як слід інтенсивності" (Deleuze and Guattari, 1987: 4). Цей мутаційний і трансформаційний аспект асамбляжу, складений не так із ліній виражен-

ня або організації, як із ліній втечі, називається планом консистентності.

План організації — це трансцендентна структура, що в пошуках свого принципу організації звертається до додаткового виміру суперкоду-вання, тоді як план консистентності та тіло без органів, до яких він звертається, іманентні до самого асамбляжу. Це, в свою чергу, пояснює той факт, чому замість того, щоб протиставляти план організації планові консистентності в термінах опозиції між територіями та позбавленням територій, так ніби насправді головною проблемою було встановити статичну відмінність між буттям і становленням або ідентифікацією та відмінністю, Дельоз і Ґваттарі визнали за ліпше описати цей зв язок у термінах двох протилежних рухів, які завжди замінюють один одного: позбавлення території та повторного її відновлення.

Кожен із цих планів складається з численних ліній втечі або, в інших випадках, артикуляції (вираження). Але саме лінії втечі перешкоджають тому, щоб асамбляжі перетворилися на повністю закриті, стабільні тотальності. В цьому аспекті лінії втечі мають певний пріоритет над іншими елементами в асамбляжі. Як чисті або абстрактні феномени швидкості або руху, лінії втечі є водночас позатериторіальни-ми і позачасовими. Вони є чистими феноменами відмінності. Але саме з цієї причини вони також ніколи не бувають стабільними і не можуть підтримувати себе необмежено. Дельоз і Ґваттарі наполягають на тому, що навіть ці чисті мутації завжди підпорядковуються певним ступеням відновлення території. Основоположна функція лінії втечі полягає в тому, щоб перетнути всі структури організації, наявні в асамбляжі "до призначення, яке є невідомим, непе-редбачуваним і не передіснуючим" (Deleuze et Parnet, 1987: 125). Але навіть якщо вони спрямовані проти сукупності передіснуючих структур, активність у накресленні лінії втечі ніколи не може привести до повного подолання всіх фіксованих структур чи будь-якої можливості відновлення території. Тому навіть ця найради-кальніша поява відмінності сутнісно належить до структури асамбляжу, що розуміється як процес безперервної дезорганізації та реорганізації. Якщо це так, тоді також залишається

можливість того, що подальші лінії втечі завжди можуть бути накреслені і що навіть най-міцніше з'єднані аспекти асамбляжу не дійдуть до стану повного замкнення фіксованої єдності.

Посилання

Deleuze, Gilles and Guattari, Félix (1987) A Thousand Plateaus: Capitalism and Schizophrenia, trans. Brian Massumi, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Dclcuze, Gilles and Parnet, Claire (1987) Dialogues, trans. Hugh Tomlinson and Barbara Habberjam, New York: Columbia University Press.

Додаткова література

Deleuze, Gilles and Guattari, Felix (1983) Anti-Oedipus: Capitalism and Schizophrenia, trans. Robert Hurley, Mark Seem and Helen R. Lane, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

ЕДВАРД П. КАЗАРЯН

Ліотар, Жан-Франсуа

(Lyotard, Jean-François)

Hap. 10 серпня 1924 p., Версаль, Франція; пом. 21 квітня 1998 p., Париж, Франція.

Філософ, письменник, інтелектуал

Жан-Франсуа Ліотар зажив у Франції та у США великої слави як філософ та відомий широкій публіці інтелектуал, здобував професорські звання в таких відомих навчальних закладах, як Восьмий Венсенський університет Парижа в Сен-Дені, Каліфорнійський університет в Ірвіні та університет Імері; він також був одним із співзасновників Міжнародного філософського колежу в Парижі, разом із Жаком Де-рида; проте найбільше він відомий завдяки своєму дослідженню "Постмодерні умови" (1979), яке замовила йому Університетська рада уряду Квебека. "Постмодерні умови", що вийшли 1984 р. в англійському перекладі під назвою "Постмодерні умови: звіт про знання", поставили не лише термін, а й саме поняття постмодернізму в самісінький центр сучасних інтелектуальних дискусій у галузі мистецтв, гуманітарних та природничих наук. Головну увагу в цьому тексті Ліотар приділив кризі легітимації, що, на його думку, визначає постмодерні умови; війна "великим наративам", яку він про-

голосив, ініціювала переоцінку з боку неоскеп-тиків знання, естетики та політики в післяпро-світницьку добу. У своєму звіті Ліотар і прямо, і непрямо критикує широкий діапазон філософських перспектив, що стосуються проблем наукового знання, котре, як він твердить, стало можливим через звернення до універсальних наративів, що було характерною ознакою прогресизму Просвітництва, який мав на меті розв'язати визнану проблему відмінності. Постмодернізм, як його описує Ліотар, є проголошенням війни цьому закликові до універсальності та пропонованому ним розв'язанню проблеми відмінності через нав'язування фраз, які керують певними правилами. Зберігаючи відмінність як радикальну неоднорідність через звернення до малих наративів, які не утверджують універсальності й не закликають до неї, Ліотар пропонує політично-естетичну філософію, яка замінить узагальненість та однозначність у мистецтві й політиці.

Твори Ліотара як одного з найбільших пропагандистів постмодернізму в 1980 — 1990-х pp., включно з його посмертними публікаціями, привертають до себе увагу вчених, що долають кордони багатьох дисциплін. Його роздуми про мистецтво, літературу, філософію та політику прокладають шляхи, що ними простує аргументація з приводу проблем знання та судження в естетиці, етиці та політиці. У 1980-х pp. Ліота-рові погляди на постмодерністські умови зазнали критики відразу з кількох ідеологічних позицій за помічену в них симпатію до логіки пізнього капіталізму та притаманної йому практики експлуатації. Марксистський літературний критик Фредрик Джеймсон у своїй уславленій передмові до "Постмодерних умов" не приховує своєї підозріливості щодо проголошеного Ліотаром відкидання закликів до універсальності. Тоді як Ліотарова війна з усеохопністю справді включає в себе марксизм як політичну філософію, він веде цю війну саме проти все-охопності, але зовсім не обов'язково проти капіталізму. Ліотар з однаковою неприхильністю ставиться і до визволення через зростання прибутків, і до диктатури пролетаріату. В той час як можна твердити, що праці Ліотара вступають у суперечку з великими наративами, з не меншою певністю можна говорити й те, що ця

суперечка не є тільки опозиційною. Ліотар не пропонує контрметанаративу тим метанарати-вам, які пропонуються через так званий незавершений проект Просвітництва; радше він просто заперечує заклики до універсальності, внутрішньо притаманні цим великим наративам. Інакше кажучи, Ліотар піддає сумніву наполягання на метафізичній необхідності перед лицем мови, що є прикметною характеристикою всіх великих наративів (пост)Просвітництва, включаючи марксизм, капіталізм, фемінізм та психоаналіз.

У своїх працях "Справедлива гра", "Дифе-ренд" та "Мандри: закон, форма, подія" Ліотар далі розвиває чимало з тих ідей, які він окреслив у "Постмодерних умовах". У "Справедливій грі", великому, розтягнутому на цілий тиждень діалозі з редактором французького щоквартальника "L'Esprit" Жаном-Лу Тебо, Ліотар досліджує поняття справедливості за відсутності абсолютних критеріїв. Проте ця відсутність абсолютних критеріїв не спричиняє відсутності судження. Натомість судження для Ліотара стає естетичним заходом, через який людина приходить до визнання відмінності, відмовляючись розміщувати фрази відповідно до метана-ративів. Але вже в "Диференді" Ліотар повніше з ясовує філософське поняття судження як фрази в диспуті. Поняття диференда дозволяє Ліотарові поєднати два свої зацікавлення, мистецтво й політику. На зразок тієї діалогічної особи, яку Ліотар створює у "Справедливій грі", у "Диференді" він через спорадичні вкраплення та довгі примітки до розділів веде розмову з історією філософії. Цей текст пропонує нам філософію радше як стиль, аніж як підсумок мислення. Схожий підхід до філософського письма знаходимо в "Мандрах..." та його пізніших працях, де поетичність стилю часто виходить на передній план.

Внесок Ліотара в сучасну європейську філософію великий, він включає поняття диференда, метанаративів, малих наративів (див. малий наратив), поганської естетики та пароло-гії, що стали часто вживаними словами в пост-модерністському лексиконі. Хоч іще багато чого в його працях залишається дослідити, мабуть, можна твердити, що саме філософічна поетика залишиться найтривалішою частиною йо-

го наукової спадщини. Опубліковані в перекладі невдовзі по його смерті "Moralités post-modernes" ("Постмодерні притчі") та "Signé Malraux" ("Підписано Мальро") зводять докупи різноманітні наративні форми, біографію, автобіографію, белетристику і теорію. У своїх останніх працях Ліотар дозволяє цим багатьом наративним формам співіснувати, причому жоден із жанрів не обмежує неоднорідність думки, що її він розглядав як постмодер-ністську.

Додаткова література

Benjamin, Andrew (ed.) (1989) The Lyotard Reader, Oxford: Basil Blackwell.

Lyotard, Jean-François (1979) Just Gaming, trans. Wlad Godzich, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

—(1983) The Différend: Phrases in Dispute, trans. George van den Abbeele, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

—(1984) The Postmodern Condition: A Report on Knowledge, trans. Geoffrey Bennington and Brian Massumi, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

—(1997) Postmodern Fables, trans. George van den Abbeele, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

—(1999) Signed, Malraux, trans. Robert Harvey, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Readings, Bill (1991) Introducing Lyotard: Art and Politics, London: Routledge.

ВІКТОР Ε. ТЕЙЛОР