Постмодерністські комунікаційні студії

Мамбі 1997 р. вступив у серйозну дискусію з критиками постмодернізму, водночас намагаючись також окреслити корисність постмодернізму для комунікаційних студій. Мамбі наполягав на фундаментальній "(не)можливості комунікації". Це твердження включає в себе найсуперечливіший аспект постмодернізму для вчених комунікаційної галузі, тому що він, як здається, підриває статус дисципліни. Як пояснює, проте, Мамбі, постмодерністські комунікаційні студії не так з'ясовують неможливість комунікації, як досліджують її складність, яка відкривається при альтернативних прочитаннях, і непорозуміння, що виникають між інтенцією послання та соціально розташованим і дискурсивно вибудуваним адресатом. Ця теоретична претензія має тривалу історію в рамках комунікації. Праці, присвячені субкультурам "фанів", такі як дослідження фанів "Стар трек" у праці Генрі Дженкінса "Текстуальні браконьєри" (1992), дали етнографічне обґрунтування творчому "незаконному проникненню" текстів у різні інтерпретаційні спільноти. До того ж пізна-

вальні підходи до комунікації відкрили значущі відмінності між тим, як розуміє послання дослідник, і "ментальною моделлю", яку конструює одержувач послання в мить прийому. Тут варто додати, що існує довга історія досліджень прийому комунікаційних послань у загальному вивченні масових комунікацій, яка показує, що можуть бути різні реакції на послання залежно від відмінностей між людьми, які входять до групи. Тривала критика цього аспекту постмодернізму, яку можна виявити передусім серед критично настроєних вчених галузі комунікацій, спрямована проти того, що постмодернізм дивиться надто "оптимістичним" поглядом на декодування (див. Harms and Dickens, 1996). Постмодерністи, твердять такі критики, занадто переоцінюють здатність споживача руйнувати домінантне ідеологічне значення, виготовляючи в такий спосіб необмежену кількість політично прогресивного читва і діючи як апологет "ліберального плюралізму". Ця суперечка не дає жодного знаку, що вона коли-небудь вичерпається, хоча праці Джеймсона на тему постмодернізму та мас-медіа (передусім з огляду на його зацікавлення "історичністю") можуть правити за корективи до висновків таких дослідників у галузі критичних і культурних студій, як Джон Фіске та Стюарт Гол, котрі пишуть про те, чого не вистачає в підході Бодріяра. Слід сказати, що саме постмодерні теорії симуляції та гіперреальності Бодріяра найчастіше згадуються та критикуються вченими в галузі комунікацій. Якщо придивитися до цієї проблеми ближче, опір домінуючим посланням, певно, є менш поширеним явищем, аніж це припускають деякі представники постмодерністської науки, і на статистично маргінальні прочитання не слід дивитись як на обов'язково прогресивні.

Безсуб'єктна комунікація

Безперечно, значення змінюються для різних людей, які входять до різних інтерпретативних спільнот, але існує й більш суперечлива ідея, яка стоїть за думкою, що "комунікація (неможлива". Так, Чанґ (1996) формулює її такими словами: "Існують лише контексти, безліч контекстів без будь-якого центру абсолютного за-якорення" (1996: 200). Чанґ наполягає на тому, що жоден дискурс не має привілейованого

доступу до Істини і що нескінченний семіозис завжди має місце в процесі комунікації. Хоча постмодерністи й можуть спромогтися на те, щоб розглянути припущення, які лежать в основі конкретного дискурсу, їхні власні підходи можуть бути не вільні від деяких фундаментальних припущень. Саме цей антиесенціаліст-ський підхід до комунікацій багато вчених цієї галузі вважають неприйнятним. Постмодерністи, безперечно, відкидають таку реакцію, як оперту на бажання врятувати деякі епістеміоло-гічні категорії, витягши їх із трясовини альтернативних інтерпретацій. Справді, критично настроєні вчені не приховують свого ставлення до цієї проблеми, картаючи постмодернізм за те, що йому бракує політичної енергії, та за його рефлективну замкненість на собі, яка позбавляє сили. Якщо нема інтерпретацій, яким слід віддавати перевагу, то навіщо шукати хоч якоїсь інтерпретації? — запитують критично настроєні вчені. Відповідаючи на таку критику, Мам-бі твердить, що постмодернізм не скочується до повного релятивізму, а зберігає здатність здійснювати політику, що може описувати "складні виражені системи дискурсу, в яких люди завжди розташовані" (1997: 21). Мамбі гадає, що постмодерністська комунікація "промовляє до соціальної та політичної нерівності та до становища тих, кого позбавлено виборчих прав, водночас опрацьовуючи витончені й тонко нюансовані комунікаційні концепції зв'язків між значенням, особистістю та владою" (1997: 3). Постмодернізм запитує, "на догоду (чи всупереч) яким інтересам віддається перевага одним побудовам над іншими?" (1997: 22). Рос (1988) виступив зі схожою думкою, твердячи, що, хоч жодна політика не може бути вільна від узагальнених припущень, вона, проте, може "визнавати, що моменти особистості є історично чинними" (1988: 253). В такому теоретичному контексті на есенціалістські категорії, такі, як раса, Тендер або клас, слід дивитись як на корисні політичні реальності, але було б помилкою, і то небезпечною, вважати, що такі категорії — це щось більше, ніж даності, витворені в дискурсивних взаємодіях.

Такі аргументи також рішуче заперечуються в комунікаційних студіях. Дехто вважає внутрішньо суперечливим відкидати метанаративи

для інших і водночас конструювати нові політичні метанаративи для себе. Відповідаючи на такі заяви про політику в рамках постмодерні-стської теорії, Мамбі говорить, що ця теорія, певно, полягає в тому, що на постмодернізм слід дивитись як на "дискурс вразливості" (1997: 14), який перестав "гратися з правом на владу", віддавши перевагу постійно самокритичному методу. Ця ідея, безперечно, має позитивний аспект, оскільки есенціалістські дискурси часто приводять до різних форм цензури та насильства. Проте деякі вчені висловлюють сумнів щодо того, чи справді постмодернізм є таким "вразливим", як твердить Мамбі, бо його розглядають як жанр теоретичної літератури, недоступний для інтелектуальної критики. Крім того, ці вчені вказують на те, що методи емпіричного дослідження окреслено вже з "вразливістю" на думці. Наприклад, оприлюднюючи дослідницькі методи та відкриття в такий спосіб, що результати можна відкинути, а гіпотези вчених спростувати, — це, запевняють вони, найліпший спосіб "покинути гратися з правом на владу". Більше того, якщо вчені приймають ідею про незалежну від розуму реальність, яка може рішуче спростувати теорію, то це не примушує їх приймати есенціалістську теорію реальності, але надає міжсуб'єктний механізм для розв'язання протилежних претензій на істинність. Без такого механізму різні форми насильства є єдиними знаряддями, які лишаються інтерпретаційним спільнотам, щоб залагоджувати дискусії, які виникають між ними. Ці дискусії тривають, але необхідна подальша конкретизація, якщо постмодернізм хоче успішно відповідати на ці численні критичні випади.

Інша перспектива

Можна зробити важливі висновки з ідеї про "(не)можливість комунікації", оскільки цей не-есенціалістський стосунок між суб'єктивністю та комунікацією являє собою дуже відмінний спосіб наближення до комунікаційних студій. Джон Стюарт (1991) дійшов висновку, що постмодерністське мислення ставить під сумнів чотири головні постулати традиційних комунікаційних моделей. Символічний постулат (гіпотеза про те, що комунікація включає в себе передачу й прийняття символів) ставиться під

сумнів, тому що вчені-постмодерністи дивляться на мову, як на "соціальну подію, в якій співрозмовники домовляються про спільно створені світи" (1991: 364). Постулат кодування (гіпотеза про те, що індивід здатний перевести знання в код, за допомогою якого його можна передавати іншим) також ставиться під сумнів, тому що "в перспективі постмодерніста погляд постулату кодування на суб єкт віддзеркалює наївну відданість притаманній Просвітництву вірі в автономне cogito (мислю)" (1991: 366). Постулат взаємодії (гіпотеза про те, що комунікація "трансакційна") не дуже впевнено підтримується постмодерністським мисленням доти, доки значення терміна "трансакційний" передбачає, що в процесі комунікації значення утворюється, а не просто передається від одного до іншого. І нарешті, постулат відповідності (гіпотеза про те, що комунікацію можна розглядати в термінах "співвідношення" комунікацій відправника й одержувача) ставиться під сумнів із кількох причин. По-перше, аналіз комунікацій показує, що цілі комунікації можуть бути неясними або оманливими і можуть неодноразово змінюватися, так що будь-яке "припасування" завжди стає предметом постійних переговорів у процесі комунікації. По-друге, претензії на істинність та механізми надійності завжди залежать від контекстуально специфічних критеріїв, які також складаються узгоджено. Дж. Стюарт із притаманною йому проникливістю розглядає постмодерністський підхід як опрацювання інтерактивного підходу до комунікацій, що пропонується в опублікованій 1967 р. праці Вацлавіка, Бівін і Джексона "Прагматика людської комунікації: вивчення інтерактивних структур, патологій і парадоксів". Ближча за часом теорія Стюарта про "ар-тикульований контакт" розвинула ці ідеї, опрацювавши їх із більшою детальністю (див. Stewart, 1996).

Постмодернізм пропонує цікаве зміщення фокусу від уявлення про те, що комунікація існує для самовираження, до ідеї, що комунікація творить саму себе. Вміщення нескінченного се-міозису на самий край суб'єктивності дозволяє вченим розглядати комунікацію як таку, що включає в себе мотиваційний потяг до ідентичності. Це інтуїтивне припущення залишається

викличним і пропонує новий шлях, що ним учені можуть добутися до інтерактивної природи комунікації. Постмодернізм пропонує попередні пояснення для такого комунікаційного феномена, як гомофілія (йдеться про те, що з плином часу комунікатори притягуються до людей, які поділяють їхні позиції, напрям думок та цінності). Постмодернізм також намагається подолати невимовно складні труднощі, з якими зіткнулися психологи, що намагалися емпірично обґрунтувати існування крос-ситуативного "я". Після всього сказаного ми повторюємо, що постмодернізм залишається не досить визначеним підходом до комунікацій. Вчені, що працюють у галузі комунікацій, можуть, наприклад, дослідити, чи рефлективність може бути пояснена рівнем згоди в інтерпретаційній спільноті даного індивіда, або спробувати з'ясувати, які існують диспозиційні чи ситуативні обмеження для рефлективності. Ці скромні намагання визначити різні аспекти дискурсивного обмеження для доступних тестуванню емпіричних висловлювань розглядаються деякими вченими як такі, що підривають цінність постмодернізму для комунікацій. На думку інших, це єдиний спосіб, у який постмодернізм може бути корисний для цієї дисципліни. Тому ще не зовсім ясно, чи будуть реально здійснені постмодерні комунікаційні студії.

Посилання

Anderson, James (1996) Communication Theory: Episte-mological Foundations, New York: Guilford.

Chang, B. (1996) Deconstructing Communication: Representation, Subject and Economies of Exchange, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Harms, J.B. and Dickens, DR. (1996) "Postmodern Media Studies: Analysis or Symptom?" Critical Studies in Mass Communication 13: 210-27.

The International Encyclopedia of Communications (1989) Oxford: Oxford University Press.

Jenkins, Henry (1992) Textual Poachers, New York: Routledge.

Mumby, D. (1997) "Modernism, Postmodernism, and Communication Studies: A Rereading of an Ongoing Debate," Communication Theory 7: 1-28.

Ross, A. (1988) "Postmodernism and Universal Abandon," Communications 10: 247-58.

Stewart. J. (1991) "A Postmodern Look at Traditional Communication Postulates," Western Journal of Speech Communication 55: 354-79.

—(1996) Language as Articulate Contact: Toward a Post-Semiotic Philosophy of Communication, Albany, NY: State University of New York Press.

Watzlawick, Paul, Beavin, Janet Helmick and Jackson, Don D. (1967) Pragmatics of Human Communication: A Study of Interactive Patterns, Pathologies and Paradoxes, New York: Norton.

Додаткова література

Dennis, Ε.Ε. and Wartella, Ε. (eds) (1996) American Communication Research: The Remembered History, Mahwah, NJ: Lawrence Erlbaum. Craig, R.T. (1999) "Communication Theory as a Field,"

Communication Tlteory9: 119—61. Ellis, D.G. (1991) "Poststructuralism and Language: Non-sense," Communication Monographs 58: 213-24.

KEBIH ГОЙС, ДЖЕЙМС КЕСТОНҐЕЙ

Конолі, Вільям Ε. (Connolly, William Ε.)

Нар. 6 січня 1938 p., Флінт, Мічиґан,

США.

Політичний теоретик

З 1980-х pp. Вільям Конолі застосував філософські та етичні принципи Ніцше та Фуко до проблем політичної теорії та міжнародних відносин. У 1990-х pp. праці Дельоза також великою мірою формували сферу зацікавлень Конолі. Його головний інтерес полягав у тому, щоб дослідити способи, якими протилежні позиції в рамках сучасних дискусій діють сукупно, з тим щоб утворити обмежену структуру припущень, яка була б захищена від критичного розслідування. Так, наприклад, домінуючий теоретичний диспут між лібералами, які віддають перевагу індивідуальним правам, що захищаються нейтральною державою, та комуніта-ріями, котрі прагнуть заснувати органічну спільноту, висуває фундаментальні припущення, що стосуються центрального становища особистості, суверенності та національної держави як не досліджених основ політичної організації.

Такі припущення, на думку Конолі, передбачають неетичні і навіть небезпечні наслідки. Якщо особистість може бути визначена через одночасну побудову відмінності, яка, в свою чергу, ставить під загрозу чистоту цієї особистості, тоді думка, зумовлена потребою існування сталої особистості, змушена заново визнача-

ти цю відмінність як лихого "іншого", що його необхідно брати під суворий контроль, відтручати або перетворювати на особистість прийнятної форми. Конолі знаходить цю мотивацію, втілену в різних фундаменталізмах, якими пройняті новітні західні демократичні держави і які проникають у громадське життя з приватної сфери, до якої сучасна політична теорія намагається їх приписати. Він пояснює цю скрутну ситуацію наявністю "другої проблеми зла", що віддзеркалюється тут такою, якою вона виникає при утворенні бінарної опозиції добра та зла. Він називає її також "августиніанським імперативом" на честь святого, який вимагав запровадження морального світового порядку, до якого "я" могло б прилучитися через суворий самоаналіз і самоочищення з примусовим усуненням будь-якої відмінності, що могла б завадити цьому процесові.

Необхідно, твердить Конолі, десанкціону-вати особистості, які називають себе внутрішніми або природними, щоб дати високу оцінку випадковому характеру особистості та її стосунку до залежності й боротьбі з відмінністю. Це, в свою чергу, може допомогти змінити антагоністичні стосунки між особистостями у "відносинах войовничої поваги". Це останнє є чимось більшим, аніж ліберальна терпимість до відмінності при визнанні відносного, а отже, й політичного конституювання всіх особистостей. Таким чином, він відмовляється визнавати ліберальний поділ між громадським і приватним, що деполітизує сферу конфліктів особистості, водночас зберігаючи сукупність фундаментальних цінностей нижче від порога публічних дискусій, які потребують проблемного підходу. Демократична політика, твердить Конолі, може надати середовище для встановлення цього етосу в громадському житті через запровадження механізмів конкуренції, що опиралися б спробам надати фундаментальності будь-якій конкретній сукупності особистостей.

Додаткова література

Connolly, William (1991) Identity\Difference: Democratic Negotiations of Political Paradox, Ithaca, NY and London: Cornell University Press.

—(1993) The Augustinian Imperative: A Reflection on the Politics of Morality, Newbury Park, CA, London and New Delhi: Sage.

—(1993) Political Theory and Modernity 2nd edn, Ithaca, NY and London. Cornell University Press.

—(1995) The Ethos of Pluralization, Minneapolis, MN and London: University of Minnesota Press.

—(1999) Why I am not a Secularist, Minneapolis, MN and London: University of Minnesota Press.

HATAH ВІДЕР

Кристева, Юлія (Kristeva, Julia)

Hap. 1941 p., Болгарія.

Академік і психоаналітик

Хоч праці Юлії Кристевої розташовані в дуже широкому діапазоні, від формальних лінгвістичних студій і постструктуралістської теорії культури до цілого зібрання конкретних психоаналітичних досліджень, її постійні звернення до лінгвістики і психоаналізу поставили її в один ряд із прибічниками постмодернізму. Ранні твори Кристевої про структуру мови й літератури збігаються в часі з її переїздом до Парижа, де вона працювала з видатним французьким семіотиком Роланом Бартом. Дедалі більше захоплюючись новими формами марксизму та психоаналізу, що бурхливо розвивалися у Франції, головним чином навколо постатей Луї Альтюсера та Жака Лакана, Кристева наприкінці 1960-х pp. приєдналася до групи "Тель-Кель". Часопис "Тель-Кель" був дуже впливовим у дискусіях, що точилися в середовищі французьких інтелектуалів у період політичного та інтелектуального протесту, про який нині звичайно згадують як про "Травень 1968 p.". Як і багато інших представників "покоління 1968 року", у більшості своїх наступних праць Кристева лише непрямо звертається до тогочасних французьких політичних подій. Проте у своїх пізніших працях, де аналізується широке коло культурних форм, з увагою до психоаналітичних проблем мови, особистості та Тендеру, вона поширює на інші галузі й тексти цілий набір термінів та понять, що їх вона опрацювала у своїх ранніх дослідженнях.

Успадкувавши термінологію кількох різновидів структуралізму, Кристева у своїх ранніх працях досліджувала складність семіотичної, літературної та психоаналітичної структур і додавала до цих дискурсів нові елементи, що їх

ми тепер розглядаємо як постструктуралістські. Від своєї найпершої праці про діалог та семіо-зис Кристева спирається на структурні опозиції, водночас наголошуючи на моментах, коли протиставлені структури руйнуються. Наприклад, карнавальне й принижене — це терміни Кристевої, які описують проникність фундаментальних структур, навіть якщо ні приниженість, ні карнавальність не загрожують самій структурі суб'єктивності. Всі аналізи Кристевої мають стосунок до дуалізмів і всі зосереджують увагу на дуалістичній структурі суб'єк-тифікації, що визначається в психоаналітичних теоріях як стосунок між суб'єктом та Іншим.

Хоча Кристева наголошує на важливості Фройдової революційної концепції суб'єктивності, її психоаналіз є лаканівським, хоч вона радше розширює і пристосовує, аніж застосовує зроблене Лаканом. її рання концепція семіотики, що описує вибух перед-символічного і проходить крізь позірно впорядковані структури мови, або пізніше доданий нею до Едипової родини "індивідуальний батько праісторії" радше переглядають, ніж повторюють Лаканові ідеї, що стосуються відносин між символічним порядком та уявним. Паралельний розгляд Кристевою лінгвістики та родинних структур, проте, спирається на психоаналітичні моделі, які передбачають, що бажання й мова, відтворюючись у родині, що має ядро, формують одне одного й організують особистість. Ґендер є однією з найвпливовіших таких форм, і Кристева істотно вплинула на критичну теорію завдяки своїм Тендерним описам формування і руйнування мови та інших соціальних структур.

Праці Кристевої, присвячені жіночій суб'єктивності, не є однорідними, але її ранні виклики фемінізмові не були ані переосмислені, ані уточнені в пізніших працях. У таких своїх есе, як "Жіночий час", Кристева твердить, що термін "жінка" може мати стосунок лише до "структури, розглянутої в суспільно-історичному контексті, а не до якоїсь сутності" (1986: 199). Попри це спростування, міжкультурні та понадісторичні твердження, які робить Кристева, говорячи про цю структуру, дозволяють Тендерові відігравати головну роль у викладеній Кристевою суб'єктифікації. Таким чином, її уявлення про конституювання Тендеру в мові

драматично відрізняються від запровадженого Джудіт Батлер поняття перформативності, з яким їх іноді намагаються пов'язати.

Хоча Кристева іноді відмежовується від фемінізму, її праці використовуються багатьма феміністичними критиками, але разом з тим цитуються і в розвідках, де піддається критиці феміністська теорія. Зокрема, в літературних та в жіночих студіях її праця часто асоціюється з категорією "французького фемінізму", що була виокремлена преставниками англомовної феміністської теорії в 1980-х pp. При посиланні на цю категорію теорію Кристевої щодо перед-символічного відродження в мові нерідко хибно розуміють як форму écriture féminine (жіночого письма) — термін, який застосувала Елен Сісу для "опису жіночого тіла". Для Кристевої семіотика та споріднені фігури не є жіночими в будь-якому розумінні, що репрезентативно прив'язувало б їх до жінок або мало привілейований стосунок до жінок, а проте вони беззаперечно фемінізовані. Можливо, проблематичнішим є той факт, що вона бачить це "жіноче" як структурну необхідність, доступ до якої визначається не Тендером, але яка звичайно міститься в письмі чоловіків, через те що її стосунок до Матері та до символічного порядку, які Кристева асоціює з жінками, є значно складнішим.

Отже, Кристева зовсім інакше описує відносини між жіночим і материнським, аніж це роблять інші автори, що їх звичайно зараховують до "французьких феміністів". Доступ до принципів розриву, таких як семіотичний або принижений, часто репрезентується Кристевою як доступ до материнського тіла, до Іншого як фундаментально материнського. Оскільки Кристева вважає, що сучасне мистецтво, особливо та література, яку нині можна було б назвати постмодерністською, надає перевагу цьому доступові, вона описує його у своєму есе "Постмодернізм?" як ставлення до материнського: як "фундаментальну перебудову в стилі, що може тлумачитися як дослідження типового уявного відношення, а саме ставлення до матері, через найрадикальніший і найпроблематич-ніший аспект їхнього зв'язку, мову" (1980: 139—140).

Це есе певною мірою пояснює, в чому полягає значення творчої діяльності Кристевої

для постмодернізму. Як і більшість прихильників естетичного визначення постмодернізму, Кристева підносить тут здатність митця означити неозначуване і втілити "суб'єкта в процесі"; випробування й процеси витворення суб'єкта, що його особливо добре можна вирізнити в розривах Символічного. Саме в цьому сполученні лінгвістичного розриву та процесу су-б'єктивації Кристева найвиразніше виявила свій інтерес до того, що ми нині називаємо постмодернізмом.

Див. також: Фемінізм і постмодернізм; Тендер; Семіотика.

Посилання

Kristeva, Julia (1980) "Postmodernism?," in H.R. Garvin (ed.) Romanticism, Modernism. Postmodernism, Lewisburg: Buckneil University Press.

— (1986) The Kristeva Reader, éd. T. Moi, Oxford: Basil Blackwell.

Додаткова література

Fraser, Nancy (1990) "The Uses and Abuses of French

Discourse Theories for Feminist Politics," Boundary 2

17(2): 177-94. Grosz, Elizabeth (1989) Sexual Subversions: Three

French Feminists, Sydney: Allen & Unwin. Rose, Jacqueline (1991) "Julia Kristeva — Take Two," in

Sexuality in the Field of Vision, London: Verso.

KETP1H ДРИСКОЛ