Первісний намір (original intent)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Первісний намір (original intent)



Термін "первісний намір" виник у теорії права, коли йшлося про те, щоб відкрити, які саме цілі ставили перед собою ті, що стояли біля витоків Конституції Сполучених Штатів, і в такий спосіб створити основу для сучасних конституційних тлумачень. У середині 1980-х pp., коли постмодерність та постструктуралізм поставили під знак запитання концептуальну цінність "первісності" та "інтенційності", у Сполучених Штатах знову вийшли на поверхню публічні дискусії щодо ролі первісного значення в конституційних тлумаченнях та щодо місця судової системи у творенні політики. Ці дискусії збіглися в часі зі зростанням академічного інтересу до відносин між правом, літературою, історієюта теорією, що породило міждисциплінарну дискусію стосовно практичних та нормативних проблем, дискусію, яка досі триває. Вчені розходяться щодо того, який вид наміру (інтенції) слід вважати первісним, сперечаються вони також про можливість виявлення історичних намірів та про ідеологічні наслідки, які виникнуть у випадку, коли ми дозволимо первісним намірам керувати сьогоднішніми інтерпретаціями.

Потяг до первісного ("ориґіналізм") набуває численних форм. Деякі консерватори, най-відомішим серед яких єРоберт Борк, твердять,

що тільки повернення до ' первісного розуміння" може перешкодити активістам суддям "переписати" Конституцію, тоді як інші, такі як суддя Верховного суду Антонін Скалія, закликають дотримуватися "текстуалізму", тобто сповідують теорію, яка нехтує наміром на користь первісного прямого значення тексту. Філософ права Роналд Дворкін запропонував ліберальну версію ориґіналізму, запровадивши поняття різних рівнів наміру. Як вважає Дворкін, моральне прочитання Конституції відкриває, що саме хотіли сказати її засновники, тоді як неморальний ориґіналізм відкриває тільки те, чого вони чекали від своєї мови.

Історики права та політичні історики кидають виклик деяким із історичних припущень ориґіналізму. Цитуючи слова тих батьків-зас-новників, що заперечували наявність у них неясно вираженого наміру, деякі історики твердять, що ориґіналізм не можна обґрунтувати в його власних термінах, тоді як інші висловлюють думку, що наміри людей, які ратифікували Конституцію, утворюють частину первісного наміру. Джек Рейкоув, історик конституційної доби, говорить, що ориґіналізм нехтує динаміч-ьу експериментальну якість Конституції на користь усталеного тексту. Для Рейкоува структура ратифікаційних дебатів (де Конституція могла бути лише або затверджена, або відкинута в її цілості) робить пошук первісного значення індивідуальних статей дуже неясно визначеним завданням.

Дослідження вчених, що працюють у галузі літератури, зосереджувалися на проблемі наміру. Тоді як одні критики схиляються до формалістичних прочитань, інші обстоюють інтерпретації, сперті на герменевтикуҐадамера або невизначеність деконструкції.Ризиковане твердження Стенлі Фіша,що "ориґіналізм" та "інтерпретація — це дві назви однієї речі, повторює цю думку у Стівена Напа та Волтера Бена Майклза, які вважають, що тексти означають тільки те, що їхні автори мали намір сказати, оскільки "значення" й "намір" (інтенція) — це одне й те саме. Для Напа й Майклза термін "рівний" у статті про рівний захист Четвертої поправки (1868 р.) означає тільки намір її авторів, а не те, у що вони "вірили". Навіть якщо автори та ратифікатори цієї поправки вірили в

те, що сегрегація шкільного навчання може реалізувати їхній намір домогтися рівного захисту, нинішнє судочинство, яке не погоджується з цими намірами та переконаннями (віруваннями), повинне оголосити сеґреговане шкільне навчання неконституційним (як це зробив суд у 1954 p.). І хоч те, як Нап і Майклз описують авторський намір, узгоджується з думкою Бор-ка, наслідки їхнього викладу структурно схожі на моральне прочитання Дворкіна, являючи собою не так компроміс, як окреме сучасне розуміння первісного значення.

Див. також:Герменевтика.

Додаткова література

Levison, Sanford and Mailloux, Steven (eds) (1988) Interpreting Law and Literature, Evanston, IL: Northwestern University Press.

Leyh, Gregory (ed.) (1992) Legal Hermeneutics, Berkeley, CA: University of California Press.

Rakove, Jack (1996) Original Meanings, New York: Knopf.

Scalia, Antonin (1997) A Matter of Interpretation, ed. Amy Gutmann, Princeton, NJ: Princeton University Press.

EPIK СЛОТЕР

Піднесене (sublime)

Піднесене (sublime) — це негативна втіха, яка виникає внаслідок невдалої спроби розуму уявити нескінченне. Своє класичне вираження термін дістав в опублікованій 1790 р. праці Іма-нуїла Канта"Критика здатності судження". Піднесене було заново витлумачене постмодер-ністськими теоретиками як таке, що репрезентує апорію,прогалину або розколину, що свідчить про неспроможність мови означати об'єктивне значення. Цей термін є, зокрема, відповідним до студій естетики, літературної критики та філософії.

Для Канта судження про красу включало в себе вільну гру уяви та розуміння. Таке судження обов'язково є суб'єктивним, бо йому бракує об'єктивного концепту, або розуміння, або змісту, але воно також універсально комунікативне як судження смаку. Тобто смакове судження або судження про красу вимагає, щоб кожен раціональний спостерігач визнавав даний об'єкт прекрасним, навіть якщо немож-

ливо об'єктивно довести, що об'єкт прекрасний як такий. Проте в судженні про піднесене розуміння зникає, і уява вступає в розпачливу боротьбу з раціональним розумом. Розум примушує уяву сприймати або репрезентувати як одне ціле нескінченне розуміння, чого вона не може зробити, таким чином відкриваючи "безодню, в яку уява боїться провалитися" (Kant, 1987: 115).

Природна подія або явище спонукають людський розум осмислювати свою здатність дійти до нескінченності в її зрозумінні, що перевищує або долає здатність розуміння зазирати в цю запаморочливу глибінь нескінченності. Ця інтуїція така, що дезорієнтує, або негативна, але, як вважає Кант, людський розум виходить тоді на сцену і вимагає представлення цього нескінченного розуміння, чого уява не може зробити і тільки сама себе ранить у цьому зусиллі. Судження про піднесене, таким чином, є задоволенням (хоч і негативним), тому що воно свідчить про здатність розуму утримувати в собі гідну поваги владу уяви і спрямовувати її на моральні цілі. Людина ушляхетнюється своєю спроможністю споглядати розбурхану силу природи з безпечної відстані і володіти знанням; хоч природа і здатна розчавити людину, особа досягає такої інтелектуальної моральної висоти, яку брутальна й дика природа ніколи не зруйнує.

У XX ст., після двох світових війн, голоко-сту та вивільнення атомної енергії, більшість постмодерних мислителів уже не зберігають віри в те, що раціональний розум може стримати брутальну силу уяви. Чимало авторів, таких як Жан-Франсуа Ліотарта Жак Дерида,намагаються виразити бачення піднесеного як безодню або нездатність репрезентувати в мові нескінченність, яку людські створіння змогли б осмислити.

Ліотар розвинув прочитання піднесеного у своїй книжці "Уроки аналітики піднесеного". Він твердить, що "Критика здатності судження" подає ситуацію відтворення або критики в загальному плані, і запевняє, що всі знання то-тегоричні (позбавлені об'єктивного змісту) та евристичні (улягають прагматичній вимозі бути універсально комунікабельними). На думку Лі-отара, кожне судження про красу, якщо його

довести до крайнощів, загрожує стати піднесеним. Крім того, піднесене представляє дифе-ренд, конфлікт між раціональним розумом та уявою, який у принципі не розв'язується на якомусь вищому рівні жодним універсальним судом чи владою, а може бути тільки відчутий. Ліотар висунув своє поняття диференду у книжці "Диференд: фрази в диспуті".

У своєму есе "Парергон" Дерида твердить, що кантівське піднесене є антропоморфним, тому що воно обрамлене людським знанням і мисленням. Ця рамка, в яку розум вміщує піднесену подію, оберігає її від того, щоб у кінцевому підсумку вона проникла крізь незворушність розуму. Дерида протиставляє піднесене колосальному, яке у Канта, згідно з думкою Дерида, у своїй страховинності не належить ні до природи, ні до культури, а радше до них обох у спосіб, який викликає тривогу й жах.

Піднесене в постмодерністському розумінні як страховинне, колосальне або первісно бездонне проривається за межі раціонального розуму, який намагається тримати його на припоні. Піднесене вказує на нездатність людей у своїй мові та мисленні уявити нескінченні можливості власного мислення або сили думки. Воно також вказує на напругу, яка виникає, коли люди міркують, вгадують або намагаються уявити неуявленне.

Див. також:Mise en abyme; Репрезентація.

Посилання

Kant, Immanuel (1987) Critique of Judgment, trans. Werner Pluhar, Indianapolis, IN: Hackett.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1987) "Parergon," in Jacques Derrida, The Truth in Painting, trans. GeoffBennington and Ian McLeod, Chicago: University of Chicago Press.

Fenves, Peter (1994) "Taking Stock of the Kantian Sublime," Eighteenth-Century Studies 28(1): 65-82.

Lyotard, Jean-François (1988) The Différend: Phrases in Dispute, trans. Georges Van Den Abbeele, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

—(1991) Lessons on the Analytic of the Sublime, trans. Elizabeth Rottenberg, Stanford, CA: Stanford University Press.

КЛЕЙТОН КРОКЕТ



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 101; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.008 с.)