Фемінізм і постмодернізм (Feminism and postmodernism)

Постмодерністський фемінізм — це рух, першим провістям якого став вихід у повоєнній Франції 1949 р. книжки Симони де Бовуар "La Deuxième Sexe" ("Друга стать"). Твердячи, що "жінкою стають, а не народжуються", Симона де Бовуар досліджувала, як жінка історично функціонувала як культурно вибудува-ний та зумовлений Інший у стосунку до чоловіка. Питання, яке вона порушує в "Другій статі", — чому жін"ка в панівному культурному дискурсі залишається іманентною, тоді як чоловік реалізує трансцендентність.

З вибухом студентської революції в Парижі у травні 1968 р. постав новий французький фемінізм, насамперед як відповідь другої Генерації на проблеми, порушені де Бовуар. Протягом цього періоду утворилося кілька феміністських груп, які поставили собі на меті визволитися з-під патріархального гноблення. Серед них були також матеріалісти, для яких шанці класової боротьби були на передньому краї фемінізму, як, наприклад, для Симони де Бовуар на одне покоління раніше. Кристіна Дельфі, Ан Тріс-тан та Моніка Плаза тісно співпрацювали з де Бовуар у цьому стосунку. Мішенню їхнього антагонізму стала впливова група "Психоаналіз і політика", очолювана психоаналітиком Антуа-нетою Фук. Оскільки члени цієї групи проголошували, що психоаналіз та філософія були істотними складниками їхньої емансипації, їх було затавровано як есенціалістів; також їм заки-

дали, що вони шанують позицію жінки як Іншого в цих дискурсах, — критика, яка згодом була підхоплена англо-американськими прибічниками фемінізму. Юлія Кристева, Люс Іріґаре та Елен Сісу увійшли в спілку з групою "Психоаналіз і політика", і цей союз згодом у Північній Америці створив їм репутацію постмодер-ністських представниць фемінізму.

Англо-американська критика здебільшого розвивала відповідні ідеї французьких матеріалістів, твердячи, що група "Психоаналіз і політика", а отже, й весь постмодерністський фемінізм були байдужі до історичної та соціальної реальності жіночого досвіду. Вони репрезентували освічений буржуазний клас жінок і не бажали називати себе феміністками, і це було однією з причин того, щоб їхню постмодерністсь-ку теорію активно критикували за її химерні й темні абстракції.

Донедавна термін "постмодерністський фемінізм" мав стосунок до другої Генерації французьких прибічників фемінізму, пов'язаних із "Психоаналізом і політикою". У Північній Америці їх перейменували на постмодерністсь-ких феміністок, насамперед через їхню ідеологічну прихильність до їхніх французьких сучасників чоловічої статі, зокрема, до Жака Дерида та Жака Лакана. Розташовуючи себе історично у стосунку до кризи розуму, постмодерністські феміністки поставили собі на меті вивести на поверхню внутрішні суперечності метафізичного дискурсу, який віддає перевагу суб'єктові певності (cogito), тобто безтілесній та універса-лізованій свідомості, що ідентифікується як чоловіча. Фройдівське поняття несвідомого стало стрижневим для їхнього повалення метафізичного дискурсу. Дві найвпливовіші постмодерністські прибічниці фемінізму, Юлія Кристева та Люс Іріґаре, запозичили Лаканову інтерпретацію Фройда. Теорія Лакана дала їм концептуальну схему для доедипівського досвіду, тобто для відносин між дитиною й матір'ю, які формують особистість. Так, наприклад, Кристева у своїй праці "La Révolution du langage poétique" ("Революція поетичної мови") пропонує своє поняття chora для позначення простору, відведеного для материнського, тобто пригніченого, несвідомого елемента культурної символіки або Закону Батька. Будучи референтом для хаотичних лібідних поривань доедипівської дитини,

chora виражає борг патріархального дискурсу перед матір'ю. Кристева вміщує материнське як невимовлений надлишок (втіху), зокрема, в авангардну поезію Маларме та Αρτο; з останньої вона формує етичну позицію як дискурс любові, спрямований на Чоловіка/Іншого (див. "Histoires d'amour" ("Історії про кохання"). У своєму визначенні жіночого в доедипівській динаміці матері та дитини Кристева відрізняється від Люс Іріґаре. У "Speculum de L'autre Femme" ("Дзеркалі іншої жінки") Іріґаре руйнує доеди-півську динаміку, що започаткувала ідентичність дитини чоловічої статі на сцені Лаканово-го дзеркала; дзеркала, яке має стосунок до позиції, яку займає чоловік/інший жінки, що віддзеркалює уявне відношення дитини чоловічої статі до себе. Створена Іріґаре метафора увігнутого дзеркала або гінекологічного дзеркальця обертає Лаканове поняття дзеркала назад, на себе, звертаючись до типу самовіддзерка-лення, що встановлює сексуальну специфічність жінки-суб'єкта. Метафоричне гінекологічне дзеркальце застосовується Іріґаре, щоб відкрити становище жінки як іманентного іншого в метафізичному дискурсі, наприклад, у Плато-новій алегорії печери; цей аналіз близький до того, який здійснила Симона де Бовуар у своїй "Другій статі". Визначаючи жінку як сексуальну ідентичність у собі й для себе, Іріґаре засновує жінку як суб'єкт, руйнуючи материнську метафору.

Стрижневим для дискурсів Кристевої та Іріґаре є створений Дерида концепт розрізнення (différante). На думку Кристевої, розрізнення стосується доедипівської лібідної енергії, пов'язаної з материнським несвідомим, яке лежить в основі стабільності метафізичної особистості і загрожує їй. Визначаючи відмінність (різницю) як внутрішню стосовно кожного суб'єкта, незалежно від його статі, Кристева цим відрізняється від Іріґаре. Остання використовує поняття розрізнення, запропоноване Дерида, окреслюючи відмінність ґендерних суб'єктів між собою, суб'єктів, чия сексуальна відмінність культурно сконструйована завдяки символічній мові.

Ще одним видатним голосом постмодерні-стського фемінізму є голос Елен Сісу. Запози-

чивши концепт розрізнення Дерида, вона запропонувала термін l'écnture féminine (жіноче письмо) і проаналізувала його відмінність від канонізованого чоловічого письма (літератури). Сісу осмислює останнє в психоаналітичних термінах, зокрема, як закорінене в чоловічій генітальній та лібідній структурі, що її символізує фалос. Сісу у стилі Дерида започаткувала формулювання свого виклику "літературі" у "Sorties" ("Прогулянках"), деконструюючи бінарні протиставлення, такі як культура/природа, що репрезентують відповідно чоловічість і жіночість. Вона відмовляється постулювати феміністську теорію і твердить, що l'écnture féminine — радше утопічне, аніж стилістичне поняття в його інтенції трансформувати культурні репрезентації жінки. Руйнуючи застиглу бінарну структуру, визначальну для патріархальної мови, Сісу пропонує відійти від цієї структури, що дозволить писати множинно, тобто в той спосіб, що його вона визначає як жіночий.

Погляди Кристевої, Іріґаре та Сісу і запозичувалися, і зазнавали критики в тій англо-американській сфері, яка розширила термін "постмодерністського фемінізму", найвідоміши-ми серед американок — Торил Мой, Сьюзен Бордо та Джудіт Батлер. Остання говорить про сексуальну відмінність як проблему матеріальних відмінностей, сформованих дискурсивною практикою. Серед інших прибічників фемінізму з країн Британської Співдружності, зокрема Великої Британії та Австралії, можна назвати Марґарет Вітфорд, Елізабет Ґрос та Розі Бредотті.

Додаткова література

Beauvoir, S. de (1949) La Deuxième Sexe trans. H.M.

Parshley as The Second Sex, New York: Alfred Knopf,

1982. Cixous, H. (1971) "Sorties," in E. Marks and I. De Cour-

tivron (eds), New French Feminisms, New York: Schocken Books, 90-8. Irigaray, L. (1974) Speculum de l'autre femme, trans. G.C.

Gill as Speculum of the Other Woman, Ithaca, NY:

Cornell University Press, 1985. Kristeva, J. (1974) Revolution du Langage poétique, trans.

M. Waller as Revolution in Poetic Language, New

York: Columbia University Press, 1984. —(1983) Histoires d'amour, trans. LS. Roudiez as Tales

of Love, New York: Columbia University Press, 1987. ЕЛІНОР ПОНТОР'ЄРО