Пінчон, Томас (Pynchon, Thomas)

Нар. c\ травня 1937 p., Ґлен Коув, Нью-Йорк, США. Письменник

Передусім завдяки силі свого енциклопедичного роману "Райдуга тяжіння" (1973), який набув міфічного статусу, що його можна порівняти зі статусом "Мобі Діка", Томас Пінчон став центральним символом постмодернізму в американській літературі. Як екстравагантний приклад історичної белетристики, на сторінках якої американський лейтенант Тайрон Слотроп блукає по Європі наприкінці Другої світової війни в пошуках зв'язку між своєю ерекцією та ракетами Фау-2, "Райдуга тяжіння" постійно порушує літературні умовності, такі, як наявність сюжету, персонажів і теми, на користь пародії, пастишу, численних голосів в оповіді і часто непрозорого, але завжди переконливого стилю. Далі розвиваючи той ефект, якого він уже до-сяг у своєму творі "Плач 49-ї ділянки" (1966), де каліфорнійська домогосподарка Едипа Маас iwae розділити спадщину колишнього приятеля, але натомість, як здається, наживає собі параною, Пінчон домагається такого ефекту, щоб читач "Райдуги тяжіння" незмінно вагався між можливістю всеохопного пояснення та відчуттям хаосу. Довгий час трактована як один із товарних знаків Пінчона, суміш двох культур (як і в Ч. П. Сноу) дає надію на узагальнений погляд, але мотиви розбігаються у стількох напрямках, що книжка то просто лякає, то доводить мало не до повного виснаження. В кінці роману читачеві самому доводиться шукати рівновагу між надією знайти значення, яке усе пояснювало б, та станом "антипараної, в якому ніщо ні з чим не пов язане, тобто таким станом, який мало хто з нас спроможний довго витримати".

Сам Пінчон пропонує так звану "творчу параною", неухильний розвиток витончених, проте часткових зв'язків, як пробний варіант розв'язання цієї проблеми, але багато критиків воліли уникнути закриття читацького досвіду, сприяючи розвиткові цього поняття (див. закриття книжки), і натомість наполягають на

апоріях цього тексту (див. апорія). Накинуті читачеві вагання, разом із грайливою суперечністю фактам та радикальною інтертекстуаль-ністю в усіх її формах утворюють підґрунтя для зближення "Райдуги тяжіння" з постмодернізмом.

Під кінець 1980-х pp. і Лінда Гатчіен, і Браен МакГейл у своїх оцінках постмодерніст-ської белетристики переконливо обґрунтували Пінчонову символічність. Тоді як Гатчіен підводить своє поняття пародії майже до самого краю невідповідності, коли застосовує його до роману Пінчона, МакГейл пропонує змістовне обговорення різниці між модернізмом і постмодернізмом у тому вигляді, в якому їх можна видобути з літературного тексту або спроектувати на нього.

Пінчон — також автор роману "В." (1963) — про пошуки істинного змісту своєї аж надто лаконічної назви; збірки оповідань "Повільний учень" (1984); роману "Країна вина" (1990) — про 1960-і роки, перенесені в 1980-і, роману, який вважають близьким до "Райдуги тяжіння", а отже, описують як зразок "пом'якшеного" постмодернізму, та ще одного екстравагантного історичного твору "Мейсон і Діксон" — про двох землемірів, що проводили межу і назвали її своїми іменами.

Додаткова література

Clerc, Charles (ed.) (1983) Approaches to Gravity's Rainbow. Columbus, OH: Ohio State University Press.

Hutcheon, Linda (1987) A Poetics of Postmodernism. New York and London: Routledge.

McHale, Brian (1987) Postmodernist Fiction. New York and London: Routledge.

—(1992) Constructing Postmodernism, New York and London: Routledge.

Weisenburger, Steven (1988) A Gravity's Rainbow Companion. Sources and Context for Pynchon 's Novel,

Athens, GA and London: University of Georgia Press.

ЛЮК ЕРМАН

Пірс, Чарлз Сендерс

(Peirce, Charles Sanders)

Hap. 10 вересня 1839 p., Кембридж, Масачусетс, США; пом. 19 квітня 1914 p., Мілфорд, Пенсильванія, США.

Філософ, логік і семіотик

Чарлз Сендерс Пірс стоїть на чолі прагматист-ської традиції у філософії. В руках у Пірса прагматизм — що його він згодом перейменував у "прагматицизм", щоб відрізнити свою версію від інших, — намагається виправити цілу низку вихідних передумов і тенденцій, характерних для головного потоку філософії в сучасну добу. Особливо виділяється серед його мішеней епі-стемологічний догматизм, картезіанське припущення, що досконала певність є життєздатним інтелектуальним ідеалом; а також номіналізм, переконаність у тому, що лише конкретні, фіксовані в просторі й часі індивіди реальні і що загальність завжди вказує на штучну і в кінцевому підсумку довільну вказівку людського розуму.

Проти догматизму Пірс висунув концепцію "розкаяної схильності помилятись", згідно з якою люди ніколи не можуть бути абсолютно впевнені ні в чому. Проти номіналізму він пропонує "схоластичний реалізм екстремального типу", згідно з яким різні речі — наприклад, кінь, золото або молекула — можуть бути так само реальними, як конкретні представники кожного різновиду — наприклад, окремі коні, зливки або молекули води. Пірс вважає, що мета дослідження — відкрити, як організований світ і які різновиди речей реальні, а які вигадані.

Прагнучи допомогти філософії стати респектабельною цариною наукового пошуку, 1878 р. Пірс запропонував принцип прояснення ідей, який став відомий під назвою "прагматичної максими". Цей принцип полягає в тому, що "концепція, яка становить раціональну суть слова або іншого виразу, полягає виключно в його осмисленому ставленні до керування життям". Якщо піддавати концепції випробуванню прагматичною максимою, вважав Пірс, то це дозволить уникнути безплідної полеміки, сформульованої в термінах, позбавлених прагматичного значення. Але, на відміну від багатьох обмежувальних позитивізмів контівсько-соціоло-гічного та віденсько-логічного зразка, прагматизм Пірса ставив на меті реформувати метафізику, а не заборонити її.

Пірс мислив свій прагмат(иц)изм як такий, що вийшов із галузі логіки і саме туди має зробити свій внесок, бо вважав, що ця дисципліна

має включати в себе значно більше, аніж сфера, яка вивчалася в той час за допомогою передових формальних засобів. Наприкінці XIX ст. він став розглядати логіку як відгалуження значно ширшої науки про знаки взагалі. Наслідуючи Джона Лока, він назвав цю останню науку "семіотикою". Пірса вважають, разом зі швейцарським лінгвістом Шердинаном де Сосюром, за батька-засновника тієї галузі досліджень, яка згодом розквітла і привернула до себе інтерес таких провідних постатей постмодернізму, як Юлія Кристева, Жак Дерида та Умберто Еко.

Додаткова література

Fisch, Max (1986) Peirce, Semeiotic, and Pragmatism, ed. Kenneth Ketner and Christian Kloesel, Bloomington, IN: Indiana University Press.

Freemen, Eugene (ed.) (1983) The Relevance of Charles Peirce, La Salle, IL. Hegeler Institute.

Murphey, Murray (1961) The Development of Peirce's Philosophy, Cambridge, MA: Harvard University Press.

Hookway, Christopher (1985) Peirce, London: Routledge.

Peirce, Charles Sanders (1992) The Essential Peirce, Volumes One and Two, ed. Nathan Houser and Christian Kloesel, Bloomington, IN: Indiana University Press.

MAPK МІҐОТТІ

план іманентності (plane of immanence)

План іманентності — це дофілософський образ думки, який дає основу для створення філософських концепцій. Поняття плану іманентності було розвинуте і використане сучасними французькими філософами Жилем Дельозом та Феліксом Ґваттарі, зокрема в їхній праці "Що таке філософія?". Важливість поняття іманентності у працях Дельоза і Ґваттарі пов'язана з тенденцією, що властива модерній та постмоде-рній історії філософії, відступити від зацікавлення трансцендентністю і приділити значно пильнішу увагу іманентності (внутрішній притаманності).

Дельоз явно запозичив поняття плану іманентності у Бенедикта Спінози. Для Спінози є лише одна субстанція (Природа Бога), яка існує в різних модусах. Такий світогляд дістав назву пантеїзму або монізму, і в своїй "Етиці" Спіноза розвинув те, що він назвав паралеліз-

мом розуму й тіла, які знову ж таки є двома різними проявами однієї субстанції. У своїй книжці "Спіноза: практична філософія" Дельоз стверджує існування нової субстанції, Природи, з різними атрибутами, що їх він називає філософським планом, у протилежність планові теологічному, що є дуальністю, яка містить у собі сховану трансцендентність або глибину.

У своїй "Критиці чистого розуму" Імануїл Кант також здійснив формулювання плану іманентності. Кант твердив у "Трансцендентній естетиці", що існує лише один простір і один час, що їх слід мислити як необмежені, і всяка поява в якомусь конкретному просторі або часі є просто розмежуванням цієї універсальної форми появи. Оскільки ж кожна поява для Канта є відчутною або емпіричною появою, то виходить, що цей необмежений простір і час мусить бути іманентним для людського чуттєвого сприймання.

У праці "Що таке філософія?" Дельоз і Ґваттарі твердять, що філософія має стосунок до створення концептів. Створення концептів відбувається в певному дофілософському середовищі, яке Дельоз і Ґваттарі називають планом іманентності. План іманентності не може бути протиставлений попередній або наявній трансцендентності; радше трансцендентне повинне мислитися лише як похідне іманентного. План іманентності альтернативно описується як одна хвиля, образ думки, рухливий абсолютний горизонт і неподільне середовище. Цей план передує концептові й надає йому простір, у якому він може бути створений, але сам він не створює концептів. Частиною філософського проекту, здійснюваного Дельозом і Ґваттарі, було запропонувати або опрацювати й ідентифікувати новий план іманентності для філософії, що тлумачився б у термінах комплексних сил, інтенсивностей, симулякрів, поверхонь, тіл і машин. Цей змінений план іманентності трансформує уявлення про те, що це означає — займатися філософією.

Див. також: Тіло без органів; Машина бажань.

Додаткова література

Deleuze, Gilles (1988) Spinoza: Practical Philosophy, trans. Robert Hurley, San Francisco: City Light Books.

Deleuze. Gilles and Guattari, Félix (1994) What is Philosophy?, trans. Hugh Tomlinson and Graham Burchell, New York: Columbia University Press.

КЛЕЙТОН КРОКЕТ

Повторення (repetition)

Повторення — це вписування відмінності або іншості в ідентичність. Постмодерністську концепцію повторення, мабуть, найкраще розуміти як частину загальної критики традиційного західного припущення, що ідентичність є завжди стабільною, повною і позачасовою. Вона найтісніше пов'язана з філософією Жиля Дельоза та Жака Дерида, хоч вона важлива й для багатьох дискурсів, які мають стосунок до ідентичності, включаючи психоаналіз Жака Лакана та соціокультурні й літературні теорії таких авторів, як Жан Бодріяр, Гомі Бгабга та Джудіт Батлер. Усі ці автори намагаються похитнути початкове припущення, на якому ґрунтується наше сформоване здоровим глуздом уявлення про повторення: що повторення завжди означає повторення того самого. Тобто ми звичайно припускаємо, що будь-яка повторювана річ або подія є або сутнісно еквівалентною тому, що вона повторює, або більш або менш похідною, неавтентичною та несхожою копією, що віддзеркалює якийсь фундаментальний, автентичний або унікальний оригінал (Платон, Імануїл Кант та Γ. Β. Φ. Геґель часто цитуються як впливові провідники таких ідей). Повторення того самого передбачає, що ідентичність оригіналу є самоочевидною й самодостатньою; таким чином, будь-які наступні повторення є або точними відтвореннями оригіналу, або простими тінями його сутності і в жодному з цих двох випадків не здатні ані перевернути в будь-який спосіб, ані зруйнувати його первісну цілісність. Натомість постмодернізм розглядає повторення як щось уже внутрішньо присутнє в структурі всякої автентичності, ідентичності або унікальності; повторення навіть розглядається як те, що утворює ідентичність. Така концепція примушує нас переглянути саме визначення ідентичності і стирає межу в таких шанованих протиставленнях як оригінал/копія, первісний/ другорядний, "я"/інший, суб'єкт/об'єкт та всередині/зовні.

Дельоз постулює "складне" або "істинне" повторення, що керує повторенням, згідним із здоровим глуздом, вміщуючи відмінність та динамізм у саме його осердя. Складне повторення не є поверненням або відтворенням якоїсь попередньої або фундаментальної тотожності в поверхнево іншому перевдязі або масці; воно радше є тривалим представленням одиничних випадків, які завжди радикально нові і не можуть бути підведені під жодне загальне поняття. За Дельозом, складне повторення дозволяє з'явитися самій ідентичності, навіть якщо (до тієї міри, до якої ідентичність повторення включає в себе постійне самоозначення) сама ідея ідентичності може тепер містити в собі внутрішню відмінність або неоднорідність. Він пише: "Голе, матеріальне повторення (повторення того самого) має місце лише в тому розумінні, що інше повторення ховається в ньому, творячи його та витворюючи себе в самомаскуванні" (1994: 21). У такому незвідно часовому процесі ідентичність розглядається як плинна, динамічна та самоозначена.

Як і в Дельоза, філософія повторення Дерида ускладнює притаманне нашому здоровому глуздові припущення стосовно того, що конституює ідентичність через вписування відмінності або алтерності у тотожність. На думку Дерида, будь-яка синГулярність або унікальність має за структурну умову своєї можливості те, що він називає "ітерабільністю", віддаючи цьому слову перевагу перед "повторюваністю", оскільки воно пов'язане етимологічно із санскритським словом для поняття "інший". Дерида твердить, що всякий оригінал може з'явитися або бути присутнім лише остільки, оскільки він може бути повторений; таким чином, поняття первісності та присутності самі ставляться під знак запитання. Всяке повторення буде водночас схожим і не схожим на оригінал; воно буде на нього схожим, тому що являє собою його замінник, але й неминуче буде на нього не схожим, оскільки воно віддалене від нього в просторі й часі. Таким чином, "слід" іншого (ще одного повторення) завжди вписаний у присутність оригіналу. Будь-яка сингулярність завжди є щонайменше подвійною, навіть якщо вона з'являється лише один раз. Дерида розробляє ітерабільність зокрема й у термінах письма,

і, мабуть, найпереконливішим прикладом, який він наводить, є приклад підпису: будь-який підпис залежить у своїй зрозумілості та функціональності від того факту, що він позначає унікальну інтенційну подію (я розписуюся з якоїсь конкретної причини в конкретному контексті), але й від того, що він може бути повторений скільки завгодно разів у скількох завгодно контекстах. Хоча його ставлять для того, щоб "скріпити печаткою" або зафіксувати "чисту подію... якраз його тотожність [його ітерабіль-ність], спотворюючи його ідентичність та його синґулярність, перетворює його на печатку" (1988: 20).

І Дельоз, і Дерида відзначають, що повторення не усуває і не стирає ідентичності або тотожності. Радше повторення з відмінністю переслідує повторення того самого, як привид, з неминучістю розриваючи ідентичність під її поверхнею. І те, й друге в цьому розумінні зазнають на собі впливу різних викликів, кинутих ідентичності і висловлених Фридрихом Ніцше та Зиґмундом Фройдом. Ідея "вічного повернення", що належить першому з них (зокрема виражена в книжках "Так казав Заратустра" та "Жадання влади"), та концепція примусового повторення, яка належить другому (зокрема викладена в праці "Поза принципом насолоди") облаштували сцену для постмодернізму, але не для того, щоб усунути ідентичність, а для того, щоб одмінити спосіб, у який вона осмислюється.

Психоаналітичні теорії Лакана стали продовженням праці Фройда з її намаганнями децен-трувати свідомий суб'єкт як агентство, що детермінує. Оскільки для Лакана неусвідомлене структуроване як ланцюг означників, суб'єкт є лише наслідком метонімічного руху вздовж цього ланцюга. Не маючи доступу до того, що Ла-кан називає Реальним, суб'єкт спирається на нестачу, яка знаходить свій симптом "у поверненні, в наполегливості знаків" (1977: 53—54). Суб'єкт завжди втягується в мережу означників (і конституюється нею), означників, що водночас повторюють один одного (як взаємозамінні знаки в символічній системі) і завжди повертаються до суб'єкта, який неможливо фундаментально задовольнити. Коли (посилаючись на важливий текст Сьорена К'єркеґора

"Повторення") Лакан говорить, що "повторення вимагає нового" (1977: 61), він цим позначає невтомні, але приречені на невдачу спроби суб'єкта заповнити свою сутнісну нестачу, процес, у якому наш навіки втрачений початок подвоюється одвічною новизною нашого майбутнього.

На думку Бодріяра, складне повторення є не так перманентною істиною людського існування, як функцією постмодерності як історичного періоду гіперреальності, в якому технології симуляції надають змогу повторенням або відтворенням бути більш реальними, аніж їхні ймовірні оригінали (див. його "Симуляції"). Бгабга та Батлер виражають політичні наслідки постмодерністського повторення через уявлення про практику та діяльність. Бгабга (в "Розміщеннях культури") твердить, що постколо-ніальна аґентність включає в себе повторювальні підходи, в яких минуле перекидається вперед як можливість перегляду притаманної сучасності лінійної та поступальної часовості. Батлер вважає, що внутрішня або автентична сексуальна ідентичність завжди є тільки ілюзією, яка ґрунтується на повторенні специфічної діяльності, пов'язаної з Тендером.

Посилання

Deleuze, G. (1994) Difference and Repetition, trans. P. Patton, New York: Columbia University Press.

Derrida J. (1988) Limited Inc, trans. S. Weber and J. Mehlman, Evanston, IL: Northwestern University Press.

Lacan, J. (1977) 77je Four Fundamental Concepts of Psycho-Analysis, trans. A. Sheridan, New York: Norton.

ДЕВІД ПАҐАНО

поганська естетика (pagan aesthetic)

Термін "поганська естетика" був запроваджений французьким філософом Жаном-Франсуа Ліотаром для опису революційного потенціалу образних виражень у їхньому зіткненні з закритими системами мови, літератури й дискурсу. У своїх працях "Instructions païens" ("Поганські настанови") та "Rudiments païens: Genre dis-sertatif" ("Поганські початки: у жанрі дисертації") (1977) Ліотар заклав основи теорії політичного опору в межах критичних можливостей

естетичної форми. Кидаючи виклик закритим лінгвістичним формулюванням діалектики Геґе-ля, ця перспектива ставить під сумнів орієнтований на події фокус історії, в кінцевому підсумку розташовуючи критичну можливість у нерозв'язних онтологічних алтерностях мистецького критичного/самокритичного вираження. Визнаючи розбіжності між марксизмом, психоаналізом та різними моментами в юдео-христи-янській екзегезі, концепція Ліотара переносить наголос з їхніх парадоксальних тверджень на колективну діяльність як метанаративи патріархальної влади. Пророкуючи бурхливий розвиток Західної Республіки, що має супроводжуватись сучасним зверненням до "поганського" як до способу політичних дій, Ліотар наголошує на афективному, жіночому характері цього поняття. Як втручання в те, що він називає євхаристичним тероризмом суверенних наративів, опір трансцендентним ідентифікаціям може здійснюватися і здійснюється позбавленням повноважень через стратегії міметичної пародії.

У протилежність первісному спорідненню з римським поганським символізмом, вияви якого ми часто спостерігаємо в офіційних риторичних кампаніях держав, навмисні і ненавмисні розгортання позамовних виражень (таких, як ритуали, театр, музика та пластичні мистецтва) приборкують те, що Ліотар називає "лібідною економікою". Через процес інтенсифікації образні повторні конфігурації перетворюють Галюцинаційні дії, породжені офіційними нарати-вами, на динамічну, перехідну і фрагментарну форму критичної політики. Радше ніж зосереджуватися на понятті свободи, яке є наслідком процесів набування знань, метою теорії є деміс-тифікування об'єднувальної сили мови через визвольне поняття нереалізованості. Якщо звернутися до термінів Ліотара, то лише через хаотичні подвоювальні можливості естетичної форми, подані через образні вираження "позбавлених власності, "малі наративи" можуть дестабілізувати встановлені політичні форми задля невизначених поганських результатів.

Ліотарове поняття поганської естетики має цікаві наслідки для постмодерністських маніпуляцій із дискурсом як належним місцем етичного втручання. Якщо наголошувати на формі, віддаючи їй перевагу над змістом, розуміння

тавтологічної природи лінгвістичного впливу залишаються відкритими для нападок з боку заанґажованої критики іншого виду. Порушуючи важливі питання про типи телеології, що надають взаємну підтримку і увиразнюють усі офіційні форми влади, Ліотар виступає проти тенденцій опредметнити ідентичність як засіб політичної ефективності. Розташовуючи радше відмінність, аніж ідентифікацію в самому осередді всякої політичної боротьби, поганські естетики розвінчують (хоча й знаходять у них своє коріння) виняткові типи дегуманізації, що позначають статеву відмінність як основоположний зв'язок для всіх панівних канонів західної думки. Для вчених, що цікавляться формами релігійного синкретизму та езотеризмом Нової епохи, це поняття становить філософську паралель із буквальнішими формами теоретичних розробок.

Додаткова література

Carroll, David (1987) Paraesthetics: Foucault, Lyotard,

Derrida, New York: Methuen. Lyotard, Jean-François (1977a), Instructions païens,

Paris: Editions Galilée. —(1977b), Rudiments païens: genre dissertatif, Paris:

Union générale d'éditions. —(1993), Toward the Postmodern, ed. Robert Harvey and

Mark S. Roberts, Atlantic Highlands, NJ: Humanities

Press.

ТАМАРА КЕМПБЕЛ-ТЕҐІЛЬЙО