Постмодерність (postmodernity) 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Постмодерність (postmodernity)



Утворений із етимологічно суперечливого сполучення "пост" (після) і "модо" (саме зараз) і наділений атрибутами, які можна простежити крізь усю історію модерної (сучасної) думки, але які набули сучасної форми лише після Другої світової війни, термін "постмодерність" нині довільно включає в себе (або певною мірою з ними пов'язаний) цілу низку рухів, іноді несумісних, що виникли в заможних країнах Європи і в країнах європейського походження в мис-

тецтві, архітектурі, літературі, музиці, в суспільних та гуманітарних науках. Постмодерні підходи або описи "постмодерного стану", які описують стан нашого нинішнього знання, виникають на тлі модерністського пошуку влади (авторитету), прогресу, універсалізації, раціоналізації, систематизації та послідовних критеріїв оцінки претензій на наукові твердження. Як така, постмодерність передбачає радикальний сумнів щодо надійності основ, на які спираються претензії на наукові твердження, а отже, вона пов'язується з відчуттям визволення від колишньої обмежувальної практики. її розвиток спричинив виникнення цілком нових галузей наукового дослідження, таких, як культурні студії, феміністські студії (наприклад, дослідження Гекмен), жіночі студії, ґей-лесбіянсь-кі студії, ґендерні студії, теорія збочень, наукові студії та постколоніальна теорія (див. Ед-вард Саїд), хоч сьогодні вона сама вже перетворилася на панівну парадигму, яку нерідко беруть під сумнів за її практику, що будується на певних обмеженнях. Андреас Гусен припускає, що постмодерність виникла з розколу між двома модерністськими явищами, а саме, свідомо винятковим "високим" модернізмом та історичним авангардом, що, як і постмодерність, ставив під сумнів естетичні поняття, пов'язані з уявленням про те, що висока культура самодостатня. Постмодерність — це лише один із багатьох "пост"-рухів, включаючи постколоніаль-ні студії та постмарксизм; її часто плутають із постмодернізмом, який є радше етикеткою певного періоду, що навішується на культурні продукти, які виявляють або показують рефлективність, іронію, іноді грайливу суміш високих та низьких елементів. Постмодерність також споріднена з постструктуралізмом, який піддав радикальній критиці структуралістів (Ґреймаса, Ґолдмана, Кристеву, Тодорова), наратологів (Баля, Женета) і семіотиків (Еко, Пірса), які в 1960 — 1970-х pp. описували лінгвістичні структури як вочевидь стабільні і спроможні віддзеркалювати рух розуму.

Витоки й застосування

Постмодерність палко підтримується тими, хто знаходить у ній більш обміркований підхід до жорстких норм та моралі, які дісталися у спа-

док від більш узагальнених уявлень модерності про політику, філософію, право, психологію, соціологію і теологію. Чимало відомих людей пов'язали себе з постмодерним проектом, зокрема Жак Аталі, Жан Бодріяр,Елен Сісу, Жиль Дельоз,Жак Дерида,Мішель Фуко,Фелікс Ґваттарі, Люс Іріґаре,Фредрик Джеймсон,Чарлз Дженкс, Юлія Кристева,Жак Лакан,Жан-Франсуа Ліитарі Роберт Вентурі.Ці теоретики називають своїми попередниками таких інтелектуалів, як Фридрих Ніцше, Мартін Гайдеґер,Теодор Адорно,Макс Горкгаймерта Вальтер Беньямін,чиї зв'язки з конкретними характеристиками пост-модерності незначні й описані дуже по-різному. Цікаво відзначити, що ці "попередники" належать до когорти німецьких мислителів, переважно пов'язаних із філософією,тоді як ті ідеї, проти яких у своїй значній частині спрямований постмодерністський рух, можуть бути прив'язані до французької або шотландської думки епохи Просвітництва та класичного лібералізму. Той факт, що чимало французьких інтелектуалів входять до числа сучасних постмодерних теоретиків, спонукає нас замислитися вдруге, оскільки їхня праця спочатку визначалася специфічною парадигмою, в рамках якої трудилися елітарні французькі інтелектуали в повоєнному Парижі. Але згодом такі постаті, як Альтюсерабо Дерида,чия зірка закотилася за обрій (із різних причин) у Франції 1980-х pp., були популяризовані й піднесені на високий рівень "зіркового статусу" зусиллями американських академічних кіл, які починаючи з 1970-х pp. стали розглядати їхні праці у своєму контексті як протиотруту до "новокритичного" та формалістичного підходів, що панували на американській сцені від 1940-х pp. Внаслідок цього постмодерні тексти читаються поза своїм контекстом і в англійських перекладах (часом сумнівних), що створює істотні труднощі для дослідників і студентів.

Більшість сучасних теоретиків і практиків відмовилися б чіпляти на себе постмодерну етикетку або визнали б свою причетність до постмодернізму досить проблематичною, а точки дотику між їхніми науковими проектами не так легко визначити. Проте, внаслідок асоціативного зв'язку між цими теоретиками та широким

діапазоном певних ідей і практик, їх можна в широкому плані класифікувати як представників одного з двох підходів. Перший наголошує на фраґментованій, нестабільній, невизначеній, перервній, міграційній та гіперреальній (див. гі-перреальність)природі існування, що спонукає їх пропонувати різні версії не- або антиуза-гальнюючих трансгресивних чи навіть руйнівних практик. Це робить їхню працю резистентною та недовірливою до "мета-" або "великих" наративів, систематичності або послідовності в мистецтві або інтерпретації. Другий підхід сформувався на основі марксистської економічної перспективи Фредрика Джеймсонаі наголошує на кризі репрезентації, на існуванні дедалі монолітнішого (пізнього) капіталізму, в якому переважає дедалі менша мультинаціональна група, та на схильності високо цінувати передусім корисність і ринкову товарність, радше ніж етику,в царині знання. З цього погляду, постмодерність — це історичний період, одна зі стадій капіталізму, навіть "спосіб виробництва". Культура пропонує певний терен для дослідження цього феномена, простір для простеження "симптомології цієї стадії та вивчення її прикметних характеристик, що часто описуються на тлі глобалізації,капіталістичної універсалізації та кінця історії.

Соціолог Зиґмунт Бауманобговорює "інс-титуціоналізований плюралізм, розмаїття, випадковість і амбівалентність" постмодерності, які є небажаними побічними продуктами модерністської гонитви за "універсальністю, гомогенністю, одноманітністю та ясністю". "Постмодерність, — каже Бауман, — може інтерпретуватися як повністю розвинена модерність; як мо-дерність, що визнала наслідки своєї діяльності протягом усієї своєї історії, але ті наслідки, до яких вона прийшла неумисне, радше через невиконання своїх зобов'язань, аніж здійснюючи певний обміркований план, наслідки цілком несподівані, побічні продукти, що часто розглядалися як відходи; як модерність, свідома своєї істинної природи, — модерність для себе. Постмодерність — це "модерність, визволена від хибної свідомості", інституціоналізація характеристик, приречених протягом модерного періоду бути невдалими результатами марних зусиль реалізувати модерністські проекти

(Bauman, 1992: 149). Ця "хибна свідомість" була ймовірно розхитана визнанням убивчої спадщини тоталітаризму XX ст., що виступав у подобі більшовизму, ленінізму, маоїзму, сталінізму та капіталістичного гноблення, яке досі триває. Хоча політика постмодерності вочевидь непослідовна і погано визначена, існує постмо-дерна недовіра до всеохопних соціальних програм, спроб вилікувати всі хвороби суспільства за допомогою однієї універсальної ідеології або програми. Найбільш відомий міф пов'язує зміщення до постмодерності в найважливішій царині французької філософії з подіями 1956 року, а саме із секретною доповіддю Хрущова, яку він виголосив на XX з'їзді комуністичної партії в Москві, та придушенням угорського повстання. Як пише Марк Ліла, ці події "стали кінцем багатьох ілюзорних уявлень: про Сарт-ра, про комунізм, про історію, про філософію і про те, як розуміти термін "гуманізм". Вони також спричинили розрив між поколінням французьких мислителів, що сформувалися в 30-і роки й бачили війну вже дорослими, і студентами, для яких цей досвід був чужим і які прагнули втекти від задушливої атмосфери холодної війни. Тому останні відійшли від "екзистенціальної" політичної заанґажованості, рекомендованої Сартром, і звернулися до нової суспільної науки, що називалася структуралізм. І (так закінчується ця історія) після того повороту розвинувся новий підхід до філософії, найвизначнішими представниками якого, мабуть, є Мішель Фуко та Жак Дерида". (Lilla, 1998: 36). Ліла запитує, до якої міри ілюзії про комунізм розвіялися саме тоді, але в його словах відлунює віра в те, що структуралізм змінив терміни, в яких відтоді стали обговорюватися політичні проблеми, і це привело дослідників у критичну зону мовних студій.

Теорії мови посідають помітне місце в проекті постмодерності через вивчення нереферен-ційності, експресивних особливостей мови постмодерності, а також проблем, що мають стосунок до інтенції (наміру), рецепції (сприйняття) та репрезентації. Для постструктуралістів, що керуються опрацьованими Дерида ідеями деко-нструкції,весь дискурс— це бриколаж, щось стулене та збите нашвидкуруч, єдина можлива діяльність, оскільки не існує ані центру, ані первісного чи постійного значення. Такий погляд

має свої наслідки для всіх дисциплін, зокрема в суспільних та гуманітарних науках, і в своєму наголошуванні на неоднорідності та різноспря-мованості, і в наполяганні на центральній ролі мови та дискурсу. Є такі, хто твердить, що це само по собі ще не робить постструктуралізм винятково постмодерним феноменом, попри деякі точки дотику; так, Гусен описує постструктуралізм як дуже далекий від того, щоб бути радикальним розривом та дисконтинуальністю, і наполягає, що це "дискурс модернізму та про модернізм, і... якщо ми неодмінно хочемо розташувати постмодерн у постструктуралізмі, його слід шукати в тих способах, якими різні форми постструктуралізму відкрили нову проблематику в модернізмі та заново вписали модернізм у дискурсивні формації нашого часу" (Hu-yssen, 1986: 207).

Дисципліни

Є чимало дисциплін, на які вплинула постмоде-рна концепція вивчення мови (та підхід до неї). Психологіята психоаналіз міцно пов'язані з працями Жака Лакана, зокрема з розробленим ним підходом, який спирається на принцип, що несвідоме структуроване як мова. Постмодерне зміщення в погляді на розум прикметне насамперед тим, що воно спростовує формалістські або біхевіористські мрії про систематичні й прогнозовані результати на користь відсутності центру, детериторизації та зв'язків через "ри-зоми". Ці терміни досліджуються й розтлумачуються у великій праці Жиля Дельоза та Фе-лікса Ґваттарі, котрі, наприклад, хвалять шизофренію (див. шизоаналіз) за її винахідливість та відмову від узагальнюючих підходів.

У галузі права наголос робиться не так на постмодерності в термінах теорії мови, хоч можна навести приклади деконструкціоністського права, як на переорієнтації галузі на користь винятків з норм у процесі ухвалення рішень. Ця ідея пов'язана з Карлом Шмітом, будівничим нацистського права, але вона була запозичена в постмодерний період лівими (Полом Пікконе та Дж. Л. Улменом у "Телосі"), правими (Вільямом Баклі та Полом Ґотфридом у "Не-шнел Рев'ю"), різними "постмодерними" істориками й письменниками, такими, як Шанталь Муфта Ернесто Лаклау, й письменниками

мейнстріму, включаючи Джозефа Бендерсько-го та Джорджа Шваба. Опоненти цієї ідеї, такі як Вільям Шоєрман, приєднуються до іншої критики свавільного характеру постмодерності, звертаючи увагу на внутрішні небезпеки, які чатують на систему правосуддя,що спирається на конкретно-ситуативні адміністративні рішення або на інтерпретації скарг, що залежать від таких понять, як звичай, право на проживання, мораль, справедливість або розважливість. Запозичивши свої ідеї у теоретиків права Франкфуртської школиКірхгаймера та Ной-мана, Шоєрман твердить, що хоч подібний підхід визнає розмаїття й намагається дати йому раду такими способами, яких незламне правило або закон не знають, він також вимагає широкого втручання держави в безпрецедентно велику кількість сфер суспільної та економічної діяльності, підриваючи різницю між державою та суспільством і зменшуючи той ступінь, до якого діяльність держави може вважатися нормальною, обґрунтованою і передбачуваною.

В галузі літератури ми знаходимо теоретиків, включаючи Гарі Левіна, Ірвінґа Гоу, Леслі Фід-лера, Френка Кермода та Ігаба Гасана, які застосовували термін "постмодерний" у 1960-х pp. як спосіб виокремити твори Семюела Бекета, Хорхе Луїса Борхеса,Джона Варта, Доналда Бартелма та Томаса Пінчона,написані після Другої світової війни. Були бурхливі суперечки про літературних експериментаторів, які писали до Другої світової війни, проте працювали в стилі, що сьогодні видається постмодерним avant la lettre (дуже рано), зокрема про Лорен-са Стерна, Джеймса Джойса, Вірджинію Вулф, Дороті Ричардсон, не кажучи вже про дадаїстів. Постмодерна література — це також бунт проти цінностей, які були дуже далекими від інтересів тих, котрі так чи інакше були позбавлені певних прав і в 1950-х pp. утворили літературні рухи, куди входили зокрема "бітники", "сердиті молоді люди" і ціла низка авторів жіночої літератури, які прагнули визволити творчу літературну форму від гамівної сорочки модернізму, і цей бунт триває через експерименти з формою, функцією та посередником (зокрема кібертекстами) в самій літературі та в літературній критиці (див. Лінда Гатчіен).

В архітектурі ми маємо найпершу згадку про "постмодерне" — цей термін застосував Джозеф Гаднат, який назвав свою опубліковану 1945 р. статтю "Постмодерний будинок". Очевидною є присутність постмодерності також в історичних цитатах, які ми знаходимо на фасадах будівель, споруджених Філіпом Джо-нсоном та Майклом Ґрейвсом. Схоже на те, що доба постмодерної архітектури почалася з усвідомлення, що ідеали модернізму, проголошені на Міжнародному конгресі модерних архітекторів (МКМА), оперті на раціоналізм, біхевіоризм та прагматизм, є, за словами Чарлза Дженкса, "такими самими ірраціональними, як і ця філософія" (1996: 470—471). Дженкс датує смерть модернізму в архітектурі 15 липня 1972 p., коли було висаджено в повітря архітектурний комплекс Прюїт-Іґо в Сент-Луїсі, штат Місурі, що був архетиповим символом ідей МКМА, реалізованих на практиці. Постмодернізм, пише цей автор, є "подвійним кодуванням: сполученням модерної техніки з чимось іще (переважно з традиційним будівництвом) для того, щоб архітектура могла спілкуватися з публікою та із зацікавленою меншиною, найчастіше — з іншими архітекторами" (1996: 472).

Опір

Постмодерність усепроникна і всюдисутня, і теоретики придумали, як пристосувати її до більшості мистецьких і політичних тенденцій, наявних у сучасному суспільстві. Ця ознака всю-дисутності означає також, що іконографічні символи постмодерності, мабуть, уже вичерпали свій культурний капітал і можна передбачити швидкий занепад інвентаря її можливостей та інвентаря методів, що виходять із (або входять до) її логіки (алогічності), зокрема деконструк-ції. Цей процес, здається, по-справжньому почався уже 1987 p., коли, по-перше, Віктор Фа-ріа надрукував свою книжку про співпрацю Мартіна Гайдеґера з нацистами та про ймовірні корені нацизму в його філософії, а по-друге, відкрилося, що друг і колеґа Дерида Поль де Манпублікував колабораціоністські та антисемітські статті в двох бельгійських газетах на початку 1940-х років. Дерида та інші вчені, що симпатизували науковій творчості де Мана, зокрема його колеги з престижного літературного

відділення Єйлського університету, намагалися дати якесь пояснення цим обурливим пасажам, у такий спосіб підтвердивши найгірші побоювання людей щодо ницого темного боку деконс-трукції — її причетності до політики. "Тож не випадає дивуватися, — пише Марк Ліла, — що, зазирнувши до будь-якої постмодерністської секції в будь-якій американській книгарні, ви спізнаєте це прикре відчуття. Найбільш супротивні лібералізмові, антипросвітницькі думки подаються там з усмішкою та з переконаністю, що, виходячи з їхньої логіки, вони мають привести нас прямо в демократичну Обітован-ну землю, де всі Божі діти візьмуться за руки, натхненно співаючи національний гімн. Це піднесена візія, а американці вірять у піднесеність. Те, що так багато з них знайшли цю піднесеність у темних і непривабливих працях Жака Дерида, свідчить про силу американської самовпевненості та про неймовірну спроможність американців добре думати про будь-яку ідею. Недарма ж французи досі називають нас les grands enfants (великими дітьми)" (Lilla, 1998: 41).

Ір- або антираціоналізм постмодерності вже був під різними кутами зору відзначений Юр-ґеном Габермасомі дістав доброго прочухана від Кристофера Нориса, який піддав критиці працю Бодріяра "Війна в Перській затоці не відбулася" як симптомширшого (постмодерно-го) феномена, який витворює "недопечену суміш ідей, запозичених із останніх модних джерел або гасел, для того, щоб довести, ніби "істина" і "реальність" — це ідеї застарілі, що знання завжди й повсюди є функцією епістемо-логічної волі до влади і що історія —- це не більш як фіктивний конструкт, виліплений із різних "дискурсів", які час від часу змагаються за верховенство" (1992: 31). Лінгвіст і громадський діяч Ноам Хомськийобрав своєю мішенню навмисне затемнення постмодерністю своїх доктрин, що здійснюється з кар'єристських міркувань ("Я чекаю знаку, що має ховатися якийсь сенс за цими банальностями та нісенітницею, яка служить лише самій собі" (Barsky, 1997: 197), прагнення до надмірної пустої інтелектуалізації ("Я можу помітити певні зерна істини за розлогими структурами словесних надмірностей, але вони вкрай прості"

(Barsky, 1997: 198); але найгостріше він висловився проти настирливої схильності постмодер-ністів постійно зачіпати проблеми політики ("аби донести до свідомості читачів той факт, що вона ввібрала в себе елементи, які вважають себе "лівими", — той різновид людей, що на кілька років раніше організовували б робітничі школи й там учителювали" (Barsky, 1997: 168). Цілий діапазон таких поглядів розглядається в книжці Левіта та Ґроса "Вища забобонність" та в зовсім недавно опублікованій у журналі "Суспільний текст" ("Social Text") статті "Містифікація [Алена] Сокала", написаній одним фізиком, де цитуються некоректні твердження теоретиків постмодернізму. Обидві ці праці спрямовують увагу читача на той факт, що останні перекручують наукові теорії і таким чином до темної заплутаності їхніх тверджень додається ще й проблема їхньої неадекватності, відсутності у них наукової строгості, взагалі блазнювання погано поінформованих людей. Ці погляди, можливо, провіщають прихід нової доби, постмодерністської чи ні, доби обізнаної міждисциплінарності та плідної політичної діяльності, що іноді, на жаль, відсутні в професійному середовищі, в якому успіх, здається, буває по-різному пов'язаний із ходінням "по вістрі ножа".

Посилання

Barsky, Robert Ε (1997) Noam Chomsky: A Life of Dissent, Cambridge, MA: MIT Press.

Bauman, Zygmunt (1992) "A Sociological Theory of Postmodernity" in Peter Beilharz, Gillian Robinson, and John Rundell (eds). Between Totalitarianism and Postmodernity, Cambridge, MA: MIT Press, 1992.

Huysscn, Andreas (1986).After the Great Divide: Modernism, Mass Culture, Postmodernism, Bloomington and Indianapolis, IN: Indiana University Press.

Jencks, Charles (1996) "What is Postmodernism," in Laurence Cahoone (ed.). From Modernism to Postmodernism: An Anthology, Cambridge, MA and Oxford: Blackwell, 471-80.

Lilla, Mark (1998) "Derrida's Politics," New York Review of Books 25 June, 36-41.

Norris, Christoper (1992) Uncritical Theory: Postmodernism, Intellectuals and the Gulf War, Amherst, MA: University of Massachusetts Press.

Додаткова література

Gross, Paul R. and Levitt, Norman (1994) Higher Superstition: The Academic Left and its Quarrels with Science, Baltimore, MD: Johns Hopkins University Press.

Habermas, Jürgen (1987) Lectures on the Philosophical Discourse of Modernity, Cambridge, MA: MIT Press.

Hassan, Ihab (1987) The Postmodern Turn: Essays in Postmodern Theory and Culture, Columbus, OH: Ohio State University Press.

Hekman, Susan J. (1990) Gender and Knowledge: Elements of a Postmodern Feminism, Boston: Northeastern University Press.

Hutcheon, Linda ( 1988) A Poetics of Postmodernism: History, Theory, Fiction. New York: Routledge Kegan and Paul.

Jameson, Fredric (1991) Postmodernism, or The Cultural Logic of Late Capitalism, Durham, NC: Duke University Press.

Lyotard, Jean-François (1984) 77ie Postmodern Condition: A Report on Knowledge, trans. Geoff Bennington and Brian Massumi, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

РОБЕРТ БАРСЬКИЙ





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 122; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.172.135.8 (0.013 с.)