Метафізика присутності (metaphysics of presence) 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Метафізика присутності (metaphysics of presence)



У тому розумінні, в якому його застосовує французько-алжирський філософ Жак Дерида,термін "метафізика присутності" вказує на будь-яку епістеїиу,що прагне визначити буття як присутність. У таких своїх працях, як "Мовлення і феномени", "Про граматологію" і "Письмо й відмінність", Дерида демонструє різні форми, яких історично набувало це визначення буття як присутності: йдеться про буття як об'єктивність, присутню для зору або розуму суб'єкта; про буття як про присутність і близькість до себе cogito, свідомості, суб'єктивності; буття як повернення того самого (назви до притаманного, голосу до сприймальної перетинки вуха, наміру до суб'єкта, значення до його джерела). Саме тоді, згідно з тлумаченням Дерида, історія метафізики збігається з історією того, що він називає логоцентризмом;інакше кажучи, вірою у здатність значення представляти себе. Говорячи про Едмунда Гусерля та Фердинана де Сосюра, Дерида твердить, що саме інтерпретація буття як повноти (ousia) та розкриття/повторного-засвоєння цієї повноти (раrousia) обґрунтовують сприйняття знака в тер-

мінах повноти, яку треба прикликати. В контексті цього сприйняття знака мовлення оцінюється як безпосередній і прозорий носій присутності, тоді як письмо марґіналізується через свою віддаленість від голосу, що служить як Гарант авторитетності мовлення, що передбачає впровадження періодичності в безпосередню присутність "теперішнього" (stigmè), в якій має місце мовлення, і через своє виведення на перший план матеріальності означника, що береться в дужки в момент мовлення. Дерида розглядає підпорядкування письма мові (це явище він називає фоноцентризмом) як найочевидніший симптом того, як поняття присутності функціонувало в західній філософській традиції. Ось чому у своїх зусиллях деконструювати (розділити і вписати наново; див. деконструкція)метафізичні структури, від яких залежить ця традиція, він зосереджується на понятті письма. Крім його традиційного розуміння, письмо для Дерида зосереджує в собі ті властивості мови, що їх прагнула включити в себе метафізика присутності: ітеративність (внутрішньо властива кожному знаку можливість функціонувати за відсутності його творця та його референта) і те, що Дерида назвав розрізненням (difjérance) (безперервна затримка будь-якої повної присутності або апокаліптичного (самовираження, спричинена нескінченною грою відмінностей, в яку втягується кожен знак, — так принаймні вважав де Сосюр).

Хоч Дерида цікавиться тим, що розколює та зупиняє присутність, він далекий від того, щоб віддати перевагу відсутностіта відмінності. Насправді однією з головних ліній у його праці було зробити проблематичною будь-яку побудовану на протиставленні систему думки, яка осмислює один бік протиставленняяк просту екстеріорністьдругого (наприклад, смерть до життя, відсутність до присутності, письмо до мовлення, означник до означуваного тощо). Аргументація Дерида полягає в тому, що присутність — це не arche/джерело й не ielos буття, а радше непевний наслідок тієї іншості всередині них, яка може виражати себе лише у формі гайдеґерівського стертого,або в тому, що Дерида, запозичивши цей термін у Зиґмунда Фройдата Емануля Левінаса,називає слідом.У своїй подвійній ролі напису й стертого,

слід, як вважає Дерида, є "силою" (радше ніж концептом або поняттям), що зумовлює і можливість метафізики, і її порушення (Derricla, 1978: 226). Як такий, він позначає появу нової науки про письмо (граматології),яка зберігає відкритість до розрізнювальної структури знака й більше не спирається на визначення Буття як присутності.

Зацікавленість Дерида метафізикою може простежуватись у часі аж до тієї недовіри, з якою Фридрих Ніцшеставився до таких панівних західних цінностей, як "істина", "значення", "буття", "свідомість", та до критики Мартіном Гайдеґеромтого, що він називав "онтотеологією" (тобто системою сутнісно теологічних концептів, витворених притаманним західній думці відданням переваги присутності). Фактично Дерида поділяє з Гайдеґером його віру в те, що присутність є наріжним каменем будівлі західної філософії і, таким чином, є головною мішенню при будь-якій спробі її деконструювати. І Гайдеґерові, і Дерида судилося жити в епоху "закриття" (die Vollendung у Гай-деґера, clôture — у Дерида) метафізики, де термін "закриття" означає і вичерпаність метафізики (тобто її суперечність із власними кордонами/межами), і визнання метафізики кордоном/межею або навіть перешкодою (у французькій мові clôture означає також предмет, що загороджує прохід), через яку не можна просто й безпроблемно перейти/переступити. Де Дерида відходить від Гайдеґера, то це у своїй відмові обґрунтувати будь-яку подвійну дію вписування/стирання або порушення/відновлення стосовно того, що, за словами Ґаятрі Чакраво-рті Співак, залишається "головним словом" для Гайдеґера, а саме Буття (Derrida, 1974: XV). Зміщення Дерида фокусу від "Буття" до "сліду" — це не що інше, як докладене ним зусилля створити основу (і, таким чином, дати повну можливість сказати головне слово) для руху/сили/гри подвійної дії.

Критика Дерида метафізики як філософського віддання переваги присутності великою мірою сприяла появі та розробці проблем, які нині широко визнані провідними постмодер-ністськими "темами": проблематизації ідентичності (як повернення того самого), свідомості (як присутності та близькості до себе) та до-

свіду (як неопосередкованої присутності). В еру постмодерністської естетики вона також спонукала кинути виклик і реалістичним поняттям репрезентації, і модерністському зацікавленню формою. І, нарешті, відновлення гайде-ґерівської подвійної дії щодо метафізики сприяло більш комплексному розумінню поняття пост у постмодернізмі, що свідчить не про розрив, а про дослідження ізсередини явища.

Посилання

Derrida, Jacques (1974) O/Grammatology, trans. Gayatri Chakravorty Spivak, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

—(1978) Writing and Difference, trans. Alan Bass, London: Routledge.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1973) Speech and Phenomena and Other Essays on Husserl 's Theory of Signs, trans. David B. Allison, Evanston, IL: Northwestern University Press.

—(1988) Limited Inc, ed. Gerald Graff, Evanston IL: Northwestern University Press.

Heidegger, Martin (1962) Being and Time, trans. John Macquarrie and Edward Robinson, Oxford: Blackwell.

МАРІЯ МАРҐАРОН1

Метафора (metaphor)

Метафора — це передача назви, якості, дії су-б єктові або об'єктові, що відрізняється, хоча внутрішньо повинен бути аналогічним йому, від того, до якого ця назва, якість або дія застосовується, коли сприймається в її буквальному розумінні. Відколи Аристотель дав перше систематичне визначення метафори у своїй "Поетиці", вивчення метафори здійснювалося передусім у сфері риторики,в контексті якої метафора вважалася найважливішим мовним зворотом або навіть, у деяких випадках, зворотом, якому мали бути підпорядковані всі інші тропи. Коли з появою романтизму риторика відійшла на другий план, вивчення метафори було перенесене в заново окреслену галузь літератури. Від початку 1970-х pp. інтерес до метафори вийшов за межі літератури, заполонивши такі сфери, як філософія,наука, історіята правничі студії, які раніше виключали фігуральні звороти як перешкоду для їхніх намагань знайти істину.

Аристотелеве обговорення метафори входить до його трактату про мімезис, який відкриває "Поетику". Відповідно до цього, метафора, як і поезія, сприймається як ефект дублювання (дублювання через повторне називання істини, природи, власного імені) та подібності, як акт стирання відмінності подібного в повторному визнанні його "аналогічним" (тобто іншим і водночас тим самим). Саме це, по суті, як твердить Жак Дерида,вписує метафору в онтологічний ланцюг Аристотеля, ланцюг, що поєднує називання з Буттям, а Буття з безконечним відкриттям того самого. Згідно з тлумаченням Дерида, Аристотелеве віддання переваги подібності при його аналізі метафори створило простір для всіх наступних її артикуляцій (включаючи розрізнення, яке Роман Якобсон зробив між метафорою та метонімією,і яке мало великий вплив на подальший розвиток цих ідей) і приписало метафорі ту двозначну роль, яка відводиться їй у західній філософії. У викладі Дерида метафора функціонувала як необхідний і водночас небезпечний додаток до філософії, з одного боку служачи переважно як дія, через яку філософія відновлює цінність властивого, а з другого боку, відкриваючи простір/прогалину, в якій властиве завжди перебуває під ризиком бути — безповоротно — втраченим.

Прочитання Жаком Дерида метафори як сліпої плями філософії (вигідної точки, якої філософія не бачить, але яка дає їй змогу проектувати себе як теорія або абсолютне бачення) здебільшого простежується в ретроспективі до того, що сприймається як альтернативна традиція, що мала на меті дослідити основи філософії, примусивши її визнати свої "істинні" початий в метафорі. У своїй праці "Про правду та брехню в їхньому надморальному сенсі" Фридрих Ніцше,який, безперечно, був найрадика-льнішим представником цієї традиції, висвітлює метафоричну природу головних концептів (таких, як "один", "добрий", "істинний"), навколо яких вибудовувалась західна думка. У такий спосіб він спростовував претензії західної філософії на істинність, зводячи її діяння до поетичної сублімації, в такий спосіб підводячи її ризиковано близько до її одвічного супротивника, літератури. Тоді як інші представники цієї

традиції оплакували забуту "істину (чуттєве походження мови) за поступальної ерозії метафоричного руху, що створює концепти, Ніцше засуджував забуття ілюзії, цієї зразкової брехні в самому серці філософії.

Хоча здійснене Жаком Дерида дослідження західної філософії, розпочате з того маргінального місця, яке завжди займала в ній метафора, беззаперечно є схожим на зусилля Ніцше, не досить уваги було приділено диференціальному імпульсові, присутньому в його дискусійних тезах, імпульсові, який надає його дослідженням (і він сам не раз на цьому наголошував) характеру подвійної (а отже, й високою мірою постмодерної) дії. Таким чином, хоча Дерида, як і Ніцше, наполегливо намагається продемонструвати (як "змістом , так і "формою" своїх творів), що немає такої мови, яка обминула б небезпеку метафори, він, зі свого боку, ніколи не редукує поняття метафори (як це робить Ніцше). Більше того, він ніколи не уподібнює філософію до літератури (хоч його не раз у цьому звинувачували). Навпаки, в таких своїх есе, як "Біла міфологія", він наголошує на неможливості будь-якої "метафорології" (тобто будь-якого дискурсу, спрямованого на демістифікацію філософії з привілейованої позиції метафори), показуючи її співучасть утих структурах, які вона прагне демістифікувати. За його твердженням, метафора сама є філософським концептом, що діє в тій самій системі протиставлень (сутність проти випадковості, властиве проти невластивого, осмислюване проти чуттєвого тощо), яка обмежила західну філософію рамками того, що він називає метафізикою присутності.

Наполягання Дерида на розташуванні "проблеми" метафори в контексті бажання філософії узаконити себе проливає світло на причини, з яких постмодерністський інтерес до метафори набув форми критичного дослідження кордонів між буквальним і фігуральним (кордонів, що, як твердить Дерида, є визначальними для самої філософії). Хоч праця Доналда Девідсона в цьому напрямку також є важливою, здійснена Дерида деконструкціяпротиставлення концепт/метафора виходить за межі його стирання на користь тієї або іншої зі сторін (метафори — у Ніцше, буквального значення — у Де-

відсона). Фактично вона відкриває простір для альтернативного вираження відношення між логікою та риторикою, такого, що визнає їхню співучасть, проте без знімання напруги між ними (що стало метою багатьох інших постмодер-ністських мислителів, таких як Поль де Манта Юлія Кристева).Саме ця напружена співучасть і цікавить Дерида, звідси і його зміщення уваги від метафори як "іншого" філософії до метафоричності (або квазіметафоричності) як третього терміна (який не зводиться ані до концепту, ані до метафори і якого не можна навіть ототожнити з діалектичним синтезом між ними двома), що залишається радикально "іншим".

Див. також:Біла міфологія.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1978) "The Retrait of Metaphor," trans.

F. Gasdnere/α/., Enclitic 2(2): 5-33. —(1982) "White Mythology," in Margins of Philosophy,

trans. Alan Bass, Chicago: University of Chicago Press. Gasché, Rodolphe (1986) The Tain of the Mirror: Derrida

and the Philosophy of Reflection, Cambridge, MA: Harvard University Press. Nietzsche, Friedrich (1911) "On Truth and Falsity in their

Ultramoral Sense," in Complete Works of Nietzsche, ed.

D. Levy, London and Edinburgh: T.N. Foulis. Ricceur, Paul (1977) 77ге Rule of Metaphor, trans. R.

Czemy, Toronto: Toronto University Press.

МАРІЯ МАРҐАРОН1

Метонімія (metonymy)

Метонімія або, буквально, "зміна назви" — це метафорична заміна, коли назва речі застосовується до якогось її атрибуту; як риторичний троп, як заміна причини наслідком, наслідку — причиною, власної назви якоїсь речі — однією з її характеристик. У класичній риториціта риторичних посібниках метонімія розглядається як троп(тобто "відвернення" від буквального значення), що як фігури мовлення або думки відхиляються від прямого мовленням з посиланнями (див.: Квінтиліан, "Настанови ораторові", IX). Це опертя на теорії референційних або "репрезентаційних" застосувань мови є критичним для зрозуміння нелегких взаємин постмодернізму з метонімією. Оскільки постмодернізм заперечує сферу долінґвістичного означуваного і натомість проголошує метапое-тику предметом свого дослідження, то як про-

світницький ідеал "наукового" референційного мовлення, так і теорії прямої, лінійної репрезентації відкидаються як головні метафори.

Проте структурна лінгвістика Романа Яко-бсона заново визначила поняття метонімії, припустивши, що всі акти мовлення розвиваються за "двома семантичними лініями": метафоричною (яка функціонує, виходячи з принципу схожості) та метонімічною (яка функціонує, орієнтуючись на суміжність). Це визначення рішуче децентрувало питання референційності, оскільки структуралістський мовний аналіз зосереджує увагу на метафоричному або метонімічному взаємозв'язку, де один термін відноситься до іншого як протилежний його міметич-ному зв'язку з нелінґвістичним референтом. Подібним чином Кенет Берк схарактеризував метонімію як первинну характеристику мови, назвавши метонімію одним із її чотирьох "головних тропів" (разом із метафорою, синекдохоюта іронією). Берк віддає перевагу метонімічній "редукції" над метафоричною, оскільки метафорична кореляція є неадекватною у стосунку до "соціальної сфери" людських взаємин.

Таким чином, щоб належно розташувати метонімію в постмодерністській думці, ми мусимо спочатку відзначити різницю між застосуванням метоніма як тропа та метонімічними характеристиками самої мови. Як риторичний або естетичний троп, метонімія спирається на міме-тичні втіхи від схожості та присутності,які відходять від Аристотелевої схеми, а тому здебільшого відкидаються. Навпаки, постмодернізм зберігає зацікавленість пародійними або сміховими якостями метоніма, на відміну від теорій, що розглядають мову як систему прозорих резервуарів для ідей. Саме тому Деридаприєднується до Якобсонового визначення метонімії як "позиційного поєднання", тому що воно не спирається на лінійний рух від засобу до онтотеологічного смислу, а натомість повністю функціонує в межах самої мови. Саме тому також деМанв "Алегоріях читання" висловився проти Прустового віддання переваги метафорі над метонімією; він ілюструє, як віддання переваги метафорі спирається не тільки на естетичну ідеологію, а й на онтологічні основи; і ті, й інші нині відкидаються постмодерністськи-ми концепціями мови. Де Ман заходить так да-

леко, що називає метафору й метонімію "епіс-темологічно несумісними". В кінцевому підсумку, ставлення до метонімії в постмодернізмі залежить від того, наскільки ця остання, як вважають, віддає перевагу відмінностіта алтер-ності,а не моделям схожості.

Додаткова література

Burke, Kenneth (1945) "Four Master Tropes," A Grammar of Motives, New York: George Braziller.

Derrida, Jacques (1982) "The White Mythology," Margins of Philosophy, ed. and trans. Alan Bass, Chicago: University of Chicago Press.

de Man, Paul (1979) Allegories of Reading: Figurai Language in Rousseau, Nietzsche, Rilke, Proust, New Haven, CN: Yale University Press.

Jakobson, Roman and Halle, Morris (1971) "The Meta-phoric and Metonymie Poles," Fundamentals of Language, The Hague: Mouton.

Lodge, David (1977) 77ie Modes of Modern Writing: Metaphor, Metonymy, and the Typology of Modern Literature. London: Arnold.

ДОМІНІК ДЕЛЛІ КАРПІН1





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 199; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.158.251.104 (0.01 с.)