Закриття книжки (closure of the book)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Закриття книжки (closure of the book)



Закриття книжки — це критика всеохопності і фіксованого значення, пов'язана з проголошенням смерті автора. В широкому розумінні, закриття книжки є важливою декларацією в межах постмодерності,що збігається і зі смертю автора, і з переосмисленням традиційної концепції значення в західній думці. Три мислителі найбільше сприяли утворенню цього концепта у взаємодоповнюваний спосіб: Жак Дерида, Ро-лан Барті Жан-Франсуа Ліотар.Важливим є те, що нібито негативні приховані наслідки смерті розглядаються тут як позитивний розвиток у процесі переоцінки значення.

Хронологічно Дерида розпочав цю критику в 1967 p., коли вийшла друком його книжка "De la Grammatologie" ("Про граматологію") (англійський переклад 1976 p.). Тут він проголосив "кінець книжки і початок письма" (саме такий заголовок він дав своєму першому розділу), прирівнявши структуру західного мислення і до мови, і до книжки, кожна з яких припускає закриття та всеохопність. Назва розділу, можливо, є запозиченням з назви книжки Мартіна Гайдеґера"Кінець філософії і завдання думки". Для Гайдеґера "Кінець філософії — це місце, саме те місце, в якому вся історія філософії збирається у своїй граничній можливості. Кінець як завершення означає цю зібраність" (1977: 375). Отже, цей кінець свідчить про завершену зібраність одного підходу й наступне відкриття інших можливостей, з наголосом на множинності в її протиставленні одиничності.

У книжці "Про граматологію" Дерида зазначає: "Ця смерть книжки незаперечно свідчить... не про що інше, як про смерть мовлення (так званого повного мовлення) і нову мутацію в історії письма" (1976: 8). Цей антагонізм

між мовленням і письмом простежується назад до Аристотеля, а історію, яка розгортається після Аристотеля, Дерида називає логоцентриз-мом,де logos асоціюється з перевагою мовлення над письмом. Ця смерть, отже, є "знаком початку деструкції, не руйнування, а де-седи-ментації, де-конструкції всіх значень, які беруть свій початок у значенні лотоса" (1976: 10). А в кінці він додає: "Ідея книжки, яка завжди звернена до природної всеохопності, глибоко чужа сенсові письма" (1976: 18). Що тут є проблемним для Дерида, то це так звана фік-сованість значення, якому віддають перевагу мовлення і полісемія, пов'язані з письмом.

Та коли проголошується смерть книжки, то що відбувається зі статусом автора? Барт відповідає на це запитання у своєму есе "Смерть автора" (1968), а потім обговорює нову форму письма в есе "Від Твору до Тексту" (перша публікація 1971 p.; обидва есе вміщені в збірнику "Образ — музика — текст"). Хоч праця Варта й не є прямим коментарем до думок Дерида, вона, проте, доповнює його критику. Він пише: "Ми знаємо тепер, що текст — це не послідовність слів, які передають одне "теологічне" значення (послання Автора-Бога), а багатовимірний простір, у якому безліч писань, жодне з яких не є оригінальним, змішуються й зіштовхуються" (1977: 146). А наприкінці Барт додає: "Дати текстові Автора — означає накинути цьому текстові межу, наділити його значущим фіналом, закрити письмо" (1977: 147). Застосування Бартом слова "текст" у наведеному вище фрагменті має стосунок до природи письма, яким воно робиться після того, як настає кінець книжки, до протиставлення, про яке він говорить у "Від Твору до Тексту". Тут твір несе на собі всі ті негативні наслідки, які Дерида пов'язував із Книжкою. "Текст плюралістичний. Це не просто сказати, що він має кі-

лька значень, — пише Барт, — а що він реалізує всю множину значення: незвідну... множину" (1977: 159).

Наприкінці свого опублікованого 1982 р. есе "Réponse à là question: qu'est-ce que le postmodeme" ("Відповідь на запитання: «що таке постмодернізм?»"), відразу ж перекладеного англійською мовою й опублікованого в додатку до "The Postmodern Condition" ("Пост-модерні умови"), Жан-Франсуа Ліотар закликав: "Оголосімо війну всеохопності" (1984: 82). Розширюючи праці Дерида та Варта, Ліотар цікавиться, як саме наші наративні структури детермінуються прагненням до всеохопності, як це показують метанаративи (grands récits) історії. Як Дерида та Барт настроєні скептично до здатності мови бути вичерпною (як Книжка або Твір), так і Ліотар скептично настроєний щодо здатності наративу, в свою чергу, бути вичерпним. Справді, у "Вступі" до своєї книжки Ліотар пише: "Я визначаю постмодернізм як недовіру до метанаративів" (1984: XXIV). Ця недовіра перебуває в самому осередді постмодернізму й також доходить до переоцінки традиційної концепції авторства. Більше не твердять, ніби автор може говорити або оповідати єдиним однозначним голосом.

Тоді як модернізм,мабуть, припускав можливість останнього слова та мови як закритої системи, постмодернізм кидає цьому припущенню виклик, твердячи, що жодне слово і жоден текст не є навіть першим словом, а лише одним у низці потенційно нескінченних можливостей. Тобто смерть автора і закриття книжки вказують на кінець презумпції всеохопності та віри в значення як закриту й фіксовану систему, на те, що множинність має перевагу над одиничністю, а значення є завжди відстроченим, що робить закриття неможливим.

Посилання

Barthes, Roland (1977) ImageMusic—Text, trans. Stephen Heath, New York: Noonday.

Derrida, Jacques (1976) OfGrammatology, trans. Cayatri Ghakravorty Spivak, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Heidegger, Martin (1977) "The End of Philosophy and the Task of Thinking," in David Farrell Krell (ed.), Basic Writings, New York: Harper & Row, 373-92.

Lyotard, Jean-François (1984) The Postmodern Condition: A Report on Knowledge, trans. Geoff Bennington and Brian Massumi, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

МАЙКЛ СТРАЙСИК

Запізнілість (belatedness)

Запізнілість це канонічне "визнання" автора, жанру, національності або точки зору через тривалий час після самого факту; це також відчуття, що ти потрапив на літературну або культурну сцену після належного часу або після того, як у неї було внесено всі "значущі" зміни. Застосування цього терміна в літературній теорії або критиці часто асоціюють із Гаролдом Блумом та його книжкою "Західний канон" (1994). Ця книжка населена здебільшого "мертвими білими чоловіками" з часів до 1950 p., хоча Джейн Остін, Емілі Дікінсон та Вірджи-нія Вулф являють собою безсумнівні винятки. Та хоч деякі вчені й критикували Блума за його, на їхню думку, невміння правильно репрезентувати світову літературу протягом віків, сам Блум твердить у своїй передмові, що він не здатний зосередити свою увагу на кожній значущій постаті. Фактично він обмежив себе тим, що обрав двадцять шість найбільших з-поміж великих.

Як пише Блум у своєму першому розділі, "спочатку канон означав добір книжок у наших навчальних закладах, і, попри здійснювану останнім часом політику мультикультуралізму, головна проблема канону, як і раніше, полягає в тому, "що має читати в цей пізній період історії людина, яка досі хоче читати" (1994: 15). Далі він твердить: "Ми маємо канон тому, що ми смертні, а також прийшли досить пізно" (1994: 30). Життя просто не дає нам достатньо часу, щоб ми могли укласти список великих творів літератури, а тим паче їх прочитати, і тому виключення з канону не вказує на брак якості або значущості.

А проте, твердить Блум, ідея запізнілості є життєвою для сприйнятливостей пізнього XX ст., тому що ми живемо в час, коли майже всі світові літературні традиції та жанри відроджуються з давнини, а коли йдеться про сучас-

ність, то добираються згідно з меншими канонами, що діють паралельно з великим Каноном. Він наводить список визначних літературних творів XX ст., як заповіт своєї віри.

Запізнілість — це також культурний феномен, що особливо надається до характеристики єврейської діаспори; справді, в кількох студіях запізнілості окремо згадуються єврейські письменники та єврейська духовність, і ці дослідження були здійснені переважно єврейськими критиками. Ще півстоліття тому уявлення про єврейство як про національність або просто не-хтувалося, або заперечувалося. Ті автори, що заявляли про своє єврейське походження, вважалися просто громадянами тих країн, у яких вони проживали. Після утворення Ізраїлю в 1948 р. визначаються та самовизначаються як єврейські не лише ті письменники, які живуть в Ізраїлі, а й ті, котрі мають за свою батьківщину Сполучені Штати або належать до інших націй. Таке твердження являє собою "запізнілість" із двох причин: повторне структурування канону (канонів) і запитання до себе: чи єврейська думка може бути по-новому представлена після її визначального внеску до "Старого Заповіту" в Біблії та після принципів кабалізму, паралельної юдаїзмові форми духовності, що її Блум досліджує у своїй книжці "Кабала й критика" (1975)? А що євреї мандрували світами протягом великого історичного періоду, то "значення мандрує" також.

Запізнілість — це важлива ідея в рамках постмодернізму з двох причин. По-перше, вона ставить під сумнів "канон" та його шанувальників, а це становить частину постмодерністсько-го руху. По-друге, запізнілість звернена до жанрів і тем: про що можуть писати ті, котрі заселяють постмодерний ландшафт, коли про все вже начебто написано?

ТРЕЙСІ КЛАРК

знак/означник/означуване (sign/signifier/signified)

У своїй цілості знак указує на об'єднання поняття зі звуковим образом, тобто означуваного (концепту, ідеї або речі, означеної означником) та означника (звука або письмового символу, або слова). Знак являє собою наріжний камінь

більшості постмодерністських дискусій стосовно мови, культури та значення.

Теорія знака Фердинана де Сосюра описана в низці лекцій, зібраних під заголовком "Курс загальної лінгвістики" (1915). Теорія де Сосюра перебуває в самому осередді постмоде-рністської теорії. Разом із Карлом Марксом, Зиґмундом Фройдоіи та Фридрихом Ніцше де Сосюр є однією з найважливіших історичних постатей, яка змінила спосіб, у який сприймалися мова та знання. Наслідки переосмислення де Сосюром природи мови залишаються критично важливими в більшості сучасних теоретичних та філософських дискусій.

Як вважає де Сосюр, мова утворена зі знаків. Знаки складаються з означників (звуків або слів) та означуваних (понять, ідей або речей). Кожна конкретна мова (як система знаків) називає та організує світ і означає/визначає його цінності. Проте система знаків безпосередньо залежить від соціо-історичних сил і не може існувати окремо від свого історичного та культурного контексту. Розширюючи розуміння мови, оскільки вона є фактично вписуванням суспільно-історичних сил, чимало філософів, теоретиків та літературних критиків XX ст., які вивчали лінгвістичну теорію де Сосюра, визнають, що знак не лише надає засіб дослідженням культурних значень організованої мови, а й бере участь у самому акті комунікації.

З погляду де Сосюра, знак має мислитися як залежний від двох фундаментальних принципів. По-перше, зв'язок між означником (як звуком, письмовим символом або словом) та означуваним (поняттям, ідеєю або референтом) є довільним (Saussure, 1959: 67, 73, 131). Мова не є такою "природною", якою здається, вона — продукт колективної поведінки та суспільних домовленостей. Знак — це "реєстр" в історії та культурі своїх користувачів. Другий принцип де Сосюра твердить, що означник є сутнісно лінійним за своєю природою і не лише відбувається в часі, а й залежить від розгортання часу. Означник представляє вимірюваний час і існує в ланцюгові інших означників. Імплі-цитне значення "означника" залежить від того, що це значення передається через ланцюг означників або слів; наприклад, через речення, в якому іменник модифікується дієсловом та

прикметником. Таким чином, мова є системою термінів, у якій значення кожного терміна залежить від присутності інших термінів у ланцюгу сиґніфікації. В межах цього ланцюга терміни набувають своїх випадкових значень у системі фонічної та концептуальної відмінності; там, де слово або поняття може бути диференційоване від іншого слова або поняття. Мова й значення залежать від життєво необхідної відмінності між означниками та означуваними, і вся система будується на відмінностях.

Довільна природа стосунку означник/озна-чуване, часова природа акту сиґніфікації і центральність відмінності, як керівної сили будь-якого акту мови, мають значущий вплив на природу означника та означуваного. Оскільки акт сиґніфікації є довільним, будь-яке значення, не виражене прямо в мові, — це фактично результат культурних припущень, ідей та схильностей. А що означник є лінійним і розгортається в часі, то акт сиґніфікації відбувається в ланцюгу означників, які не втілюють значення, радше значення постійно проходить крізь ланцюг і раз у раз там затримується. Як таке, значення передається як слід через речення, або ланцюг, або означники. Якщо значення не є внутрішньо притаманним стосункові між означ-ником і означуваним (ані самому знакові), тоді воно не виражається в процесі сиґніфікації взагалі. Це і є те, що постмодерністська філософія обговорює як "трансцендентний означник": концепт або керівний принцип, який насичує всю систему мови значенням. Фактично кожна

теорія, релігійна віра або ідеологічний концепт постулює трансцендентний означник (стрижневий концепт), що диктує не виражене прямо значення всієї мовної системи. Як відзначали чимало теоретиків після де Сосюра, трансцендентний означник не усувається від суспільно-історичних сил, а діє як найвищий сконденсований пункт конкретної культури чи людських вірувань.

Філософи, літературні критики та теоретики літератури, що йдуть у руслі Сосюрової теорії знака, сприймають наслідки Сосюрового відкриття як переконливу критику припущень про прозорість мови та "натуралізовану" святість значення. Показавши, що значення виникає як результат конкретного дискурсу та ідеології, де Сосюр проклав шлях до постмодернізму, і його теорія й надалі є визначальною для різних відгалужень літературних та філософських студій, які включають у себе марксизм, фемінізм, деконструкцію, постструктуралізм, історіографію та культурні студії.

Див. також:Бодріяр, Жан; Дерида, Жак; Кристева, Юлія; Лакан, Жак; Структуралізм.

Посилання

Saussure, Ferdinand de (1959) Course in General Linguistics, trans. Wade Baskin, New York: McGraw-Hill.

Додаткова література

Harris, Wendell, V. (1983) "On Being Sure of Saussure," The Journal of Aesthetics and Art Criticism 24(4): 387-97.

ДЕВ1Д КЛІП1НҐЕР

I



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 100; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.90.49.108 (0.013 с.)