Бінарна опозиція (binary opposition)

Термін "бінарна опозиція" ("подвійне протиставлення") був уперше вжитий Фердинаном де Сосюроіи для проголошення тези, що мова — це система, оперта на відношення опозиції (протиставлення), й відтоді широко застосовується в деконструктивістській, феміністській та структуралістській критиці та в лінгвістиці. Бінарна опозиція була досліджена Клодом Ле-ві-Стросом у лінгвістичному аналізі і Романом Якобсоном та Роланом Бартом у структурному літературному аналізі. Не так давно Жак Дерида зосередив свою увагу на бінарному протиставленні, як на первісній скептичній методиці деконструктивістського літературного аналізу. Ця методика має на меті зруйнувати мовчазну ієрархію насильства, що її ми знаходимо в таких бінарних опозиціях, як: чоловік—жінка, усна мова—письмо. Руйнування бінарності має на меті не перевернути ієрархію, а радше дестабілізувати її, щоб залишити протиставлення у стані нерозв'язності (див. апорія; "я"/ін-ший).

Див. також: Фемінізм і постмодернізм; Граматологія; Лінґвістика; Знак/означ-ник/означуване; Структуралізм.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1976) Of Grammatology, trans. Gayatri Chakravorty Spivak, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Lévi-Strauss, Claude (1977) Structural Anthropology, trans. Monique Layton, London: Allen Lane.

Saussure, Ferdinand de (1974) Course in General Linguistics, ed. Charles Bally, Albert Sechehaye, and Albert Reidlinger, trans. Wade Baskin, London: Fontana.

CIH СКЕНЛЕН

Бланшо, Моріс (Blanchot, Maurice)

Hap. 22 вересня 1907 p., Кен, Сона-і-Луара, Франція. Філософ, теоретик, письменник

Жоден автор не відповідає поняттю незалежного вченого у строгому розумінні цього тер-

міна більше, аніж Бланшо. Як відзначає П. Адамс Ситні у своїй післямові до книжки "Погляд Орфея ", першій англомовній публікації есе Бланшо, "Моріс Бланшо — це людина, про яку майже нічого не відомо. Наскільки я знаю, він ніколи не читав лекцій, не виступав перед публікою, не давав інтерв'ю, не написав жодного абзацу своєї автобіографії" (Blanchot, 1981: 163). Мабуть, саме це звільнило його від обов'язку втискувати своє мислення в усталені форми, що звичайно доводиться робити вченим, які належать до академічного світу, і його багатий творчий доробок вилився у формах есе, оглядів та статей, що публікувалися в найвідо-міших французьких газетах і журналах, зокрема, "Combat", "Critique", "Nouvelle revue française" та "La revue française".

У своїх працях Бланшо розглядає зв'язок між творчою і критичною діяльністю як теоретично, так і на практиці; тобто хочу сказати, що він досяг великої майстерності, виступаючи і як критик, і як письменник-романіст. Його критична праця тяжіє до фрагментарного й афористичного стилю, що нагадує стиль Ніцше, а більшість його великих критичних текстів є компіляціями з окремо опублікованих статей. Перший збірник есе Бланшо вийшов друком у 1943 р. під назвою "Faux pas" ("Хибні кроки"), а потім з'явилися й інші збірники: "Le part du feu" ("Народження вогню", 1949) "L'espace littéraire" ("Літературний простір", 1955), "Le Livre à venir" ("Майбутня книжка", 1959), "L'Entretien infini" ("Нескінченна розмова, 1969) і "L'Amitié" ("Дружба", 1971), усі вони доступні в англійському перекладі. Перша публікація Бланшо в царині художньої літератури з'явилася 1941 p., це був один із його трьох романів, і всі вони вийшли друком у тому ж десятилітті. Після книжки "Thomas l'Obscur" ("Загадковий Тома"), праці, переклад та публікація якої представили Бланшо англомовній аудиторії кількома роками пізніше, була опублікована ще одна його книжка (англійською мовою) "Смертний вирок" (1978). Його художні тексти 1950-х pp., що їх він визначив, як récits (оповіді, оповідання), часто стирають різницю між белетристикою та критикою. Його першою критичною працею, що була опублікована англійською мовою, стала

1981 р. книжка "Погляд Орфея", добірка есе, які датуються 1949—1969 роками.

Свою творчу кар'єру Бланшо розпочав у 1931 p., друкуючись у численних політичних та літературних газетах, причому найбільш плідними протягом цього десятиліття виявилися для нього роки 1933-й і 1937-й, коли політична криза у Франції досягала свого апогею. Критики дотримуються різних думок щодо природи цієї його ранньої творчості. Так, Джералд Л. Бренс охарактеризував її у книжці "Моріс Бланшо: відмова від філософії", як "профашистську, а також, більшою або меншою мірою, антисемітську" (1997: XI). Ще кілька авторів зверталися до цієї ж теми: у своїй книжці "Спадщина антисемітизму у Франції" (1983) Джефрі Мелмен намагається дати оцінку всьому тому періоду в термінах французької інтелектуальної історії; у книжці "Бланшо: останній сучасник" (1997) Леслі Гіл намагався подати так званий антисемітизм Бланшо як його помилку; а Стівен Унґар у розвідці "Скандал та післядія: Бланшо і Франція після 1930 р." (1996) прагнув пояснити події того періоду, звернувшись до психоаналітичного поняття "післядії".

Двоє людей, з якими він заприязнився в цей ранній період, справили певний вплив на формування його інтересів. Його контакти з Емануелем Левінасом спонукали Бланшо з більшою увагою поставитися до вимог етики іншого мислителя, позначеної нескінченністю, — проблеми, до якої Левінас уперше звернувся у своїй праці "Всеохопність і нескінченність" (1969). Дружба з Жоржем Батаєм пробудила в нього інтерес до надмірностей та аномальних явищ, як і до самої дружби, — тем, розглянутих у працях "Нескінченна розмова" (1993) та "Дружба" (1997). Одним із найважливіших філософських попередників Бланшо був Геґель, від якого він запозичив високу оцінку заперечення в діалектиці; у ній він, подібно до Батая, знайшов якнайвиразнішу творчу спонуку.

Думка Бланшо працює на перетині філософії та літератури й може розглядатись як один довгий роздум про значення або мету самої літератури. Крім того, на його працю можна дивитись як на важливий місток між модерніс-тю й постмодерністю, бо список модерних франкомовних та німецькомовних авторів, до твор-

чості яких він звертається, вражає уяву, захоплюючи широкий діапазон, від Маларме, Прус-та й Рембо до Гельдерліна, Кафки та Рільке.

Тоді як більшість праць Бланшо не піддається традиційним у теорії літератури визначенням, розвідка "Простір і література" (1982) являє собою дослідження, які, власне, завдання стоять перед письменством. Якщо це завдання полягає в тому, щоб наділити голосом думку, запитує Бланшо, то чи справедливо це, і чи не здійснюється насильство у стосунку до думки, яка існувала ще до появи твору письменства? Тут його літературним попередником є Стефан Маларме, з яким Бланшо поділяє високу оцінку немислимого завдання — написати Книгу (le Livre), створити цей своєрідний довершений шедевр. Мабуть, найкращий тому взірець — поема Маларме "Un coup de dés jamais n'abolira le hasard" ("Кинутий жереб ніколи не скасує випадку"), де автор наводить на думку, що написання безлічі книжок ніколи повністю не вичерпає значення книжки, яка завжди перебуватиме в пошуках свого власного значення. Виходячи з цього, література значною мірою осмислює власний статус у кожному конкретному випадку написання.

Книжки Бланшо "Le pas au-delà" ("Крок потойбіч") (1973), перекладена й опублікована англійською мовою під заголовком "The Step Not Beyond" у 1982 p., та "L'écriture du désastre" ("Письмо катастрофи") (1980), перекладена англійською мовою як "The Writing of the Disaster" й опублікована 1986 p., стали прикметною ознакою фрагментарного стилю письма, в якому ще більше стерлася різниця між критикою і літературою.

Посилання

Blanchot, Maurice (1981) The Gaze of Orpheus, and Other Literary Essays, ed. P. Adams Sitney trans. Lydia Davis, Barrytown, NY: Station Hill Press.

Bruns, Gerald L. (1997) Maurice Blanchot: The Refusal of Philosophy, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Додаткова література

Blanchot, Maurice (1982) The Space of Literature, trans. Ann Smock, Lincoln: University of Nebraska Press.

— (1986) The Writing of the Disaster, trans. Ann Smock, Lincoln: University of Nebraska Press.

— (1988) Thomas the Obscure, trans. Robert Lamberton, Barrytown, NY: Station Hill Press.

— (1993) The Infinite Conversation, trans. Susan Hanson, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Hill, Leslie (1997) Blanchot: Extreme Contemporary,

New York: Routledge. Mehlman, Jeffrey (1983) "Blanchot at Combat: Of

Literature and Terror," in Legacies of Anti-Semitism in

France, Minneapolis, MN: University of Minnesota

Press. Ungar, Steven (1996) Scandal and Aftereffect: Blanchot

and France Since 1930, Minneapolis, MN: University

of Minnesota Press.

МАЙКЛ СТРАЙСИК

Блум, Гаролд (Bloom, Harold)

Hap. 11 липня 1930 p., Нью-Йорк,

США.

Літературний критик і теоретик

Історія літератури Гаролда Блума, зорієнтована на перегляд праць попередників, зокрема його оперта на конфлікт теорія психологічної війни між поетами та їхніми попередниками, відповідно захопила, заново витворила, а в 1970 — 1980-х pp. стала панівною в дослідженнях літературних впливів і традицій. Блум, визнаний засновником марксистської школи критики, яка дістала назву школи Граучо, оскільки взяла на озброєння гасло цього відомого американського коміка: "хоч би що це було, я проти", — займав панівну, проте відсторонену позицію в царині високих теоретичних дискусій, відтоді як у 1955 р. став працювати в Єйлському університеті, де він нині є чільним професором гуманітарних наук. Попри іконоборчий характер Блума, його плідні наукові здобутки, сама його сильна, до того ж вельми колоритна особистість, його прихильність до засобів масової інформації зробили його одним із найвідоміших і найбільш читаних літературних критиків XX століття.

Від свого найдавнішого задуму, який передбачав підняти престиж британського романтизму, що його низько цінували в середовищі "американських нових критиків" (що були його вчителями в Єйлі), і до свого виданого 1994 р. твору "Західний канон: книжки та школа протягом віків" Блум найбільше цікавився ідентифікацією виокремлених поетичних традицій та розрізняльних ліній спорідненості між поетами

та їхніми попередниками. Зокрема, Блум досить низько поціновує всяку концепцію модернізму, пропаговану "новими критиками", як об'єктивну й раціональну втечу від суб'єктивності, та спонтанні пориви, що характеризували романтичну літературу. Блумова версія романтизму, яка знаходить свої початки в творчості Шекспіра, а за свого зразкового персонажа має Сатану Мілтона, цікавиться майже виключно поезією і тягнеться від Блейка аж до Воле-са Стівенса та А. Р. Емонса, включаючи кілька так званих "високих модерністів", таких як Гарт Крейн та Єйтс. Згідно з його концепцією новітньої літературної історії, безперервність романтичної поезії ніколи не уривалася й реально не може бути аж надто довгою, якщо система (яку Блум описує у своїй найуславленішій книжці "Збентеженість впливом" — система психологічного захисту, що діє у згоді з мистецькою традицією) залишається на місці.

Аргументація книжки "Збентеженість впливом" виходить із твердження Шелі, що всі поети роблять свій внесок до однієї "Великої Поеми", яка безперервно подовжується, та з Бор- хесового зауваження, що письменники самі створюють своїх попередників. Блум прив'язує ці містичні заяви до вивчення поетичного впливу через свою теорію хибного прочитання або "недооцінки". Він висуває припущення, що кожне прочитання вірша є неминуче хибним і що акти хибного прочитання — це вияви критичного психологічного захисту від загального стану "запізнілості", в якому опиняється кожен поет або читач, коли намагається написати "новий" вірш або сформулювати "нове" прочитання якогось вірша (що, на думку Блума, є еквівалентним написанню вірша). "Недооцінка" облаштовує сцену для Едипового конфлікту між поетами, причому "потужні" поети застосовують якийсь із шести "коефіцієнтів перегляду" (клінамен, тессера, кенозис, даймоніза- уія, аскезис, апофрадес), які мають закоренити поета в традиціях його (або її) предків, водночас наділяючи його (або її) здатністю "відхилитися" від своїх попередників і здаватися творцем оригінальним і самостійним. У кінцевому підсумку намагання в кожному вірші досягти оригінальності зазнає невдачі, в міру того, як він входить у традицію, від якої він прагнув відійти, зміцнюючи в такий спосіб і традицію, і

міць наступних поетів, які муситимуть виявляти дедалі більше жадання сили у своїх спробах відійти від традиції. Хоч ці важкі психологічні умови для творення поетичної новизни збільшують труднощі (Блум пов'язує їх із якістю) і самих віршів, і їхньої інтерпретації, вони також дають можливість критикові, наділеному даром розрізнення, накреслювати схему "прихованих стежок", які пов'язують вірш із віршем та попередника з попередником.

Блум використовує наступні книжки своєї "тетралогії про впливи" — "Мапа хибного прочитання", "Кабала і критика" та "Поезія і гноблення" -— для того, щоб простежити ці майже деридіанські сліди поетичної стурбованості, водночас відкидаючи епістемологічний підхід до літературних текстів, характерний для Дерида та де Мана. Хоч і приймаючи твердження прибічників деконструкції про фрагментарну й неповну природу текстів, Блум разом з тим відмовляється обмінювати поетичний голос або дух на сам текст, твердячи, що психоаналіз залишається привілейованим способом критичного пошуку і що воля до влади Ніцше переважає арогіа де Мана. Хоча й пов'язаний із Єйлською школою деконструкції, Блум, можна сказати, застосовує деконструкцію лише для того, щоб перевернути традиційні моделі поетичного родоводу та впливу. Поступова втрата Блумом його впливу в теоретичних колах протягом 1980-х pp. може бути пов'язана з його опором американському пост-структуралізмові, але більш імовірною причиною є Блумове самоусунення від центральних дискусій літературної критики та теорії, з метою присвятити себе дослідженню історії біблійної літератури та взяти на себе обов'язки головного редактора таких видавничих серій, як "Бібліотека літературної критики", "Сучасні критичні погляди", "Сучасні критичні інтерпретації" та інших, що вийшли друком у видавництві Челсі Гаус і яких, починаючи від 1984 p., вже набралося понад 400 томів.

На той час, коли Блум був уже визнаним естетом із стійким елітарним баченням, яке чітко відрізняло "потужних" письменників від приречених на забуття, його видавничі проекти, певно, стали каталізатором для написання "Західного канону" та "Шекспір: винахід людини". Відійшовши від культурного напрямку в літературній теорії та критиці 1990-х pp., Блум

врешті-решт став схожий на консервативних гуманітарних критиків, проти яких були спрямовані його ранні праці про романтизм та дослідження літературних впливів.

Можна сказати, що зв'язки Блума з постмодернізмом досить болісні й хворобливі. Він відкидає гуманістичне захоплення уніфікованим значенням і закриттям дискусій, проте розглядає себе як верховного творця канону, завжди готового викинути "дрібніші" тексти та голоси з анналів літературної традиції. На думку Блума, постмодерна доба, як і всякий час перед нею, позначає період кризи для людського суб єкта, котрий, хоч і не залежить від дискурсу, перебуває під постійною загрозою бути втягнутим у царини дискурсу, що дедалі більше розширюються і стають всюдисутніми. Проте в критичному контексті Блума криза, яка сталася наприкінці 1990-х років, мусить або породити достатню кількість яскравих і виразно оригінальних текстів, або звістувати остаточний тріумф традиції над оригінальністю.

Додаткова література

Η-BLOOM electronic discussion list: send an e-mail request for information to [e-mail]

Lentricchia, Frank (1980) After the New Criticism, Chicago: University of Chicago Press.

Mileur, Jean-Pierre (1985) Literary Revisionism and the Burden of Modernity, Berkeley, CA: University of California Press.

ДЖЕЙМС CTIBEHC