Борхес, Хорхе Луїс (Borges, Jorge Luis)

Нар. 24 серпня 1899 p., Буенос-Айрес, Аргентина; пом. 14 червня 1986 p., Женева, Швейцарія. Аргентинський письменник

Борхес — аргентинський письменник, що працював у жанрі новели, поет і есеїст, чиї фантастичні прозові твори принесли йому міжнародну славу. Хоч більшість оповідань, які зробили його славетним, він написав протягом 1940— 1950-х pp., постмодерна культура визнала в ньому свого предтечу, і для багатьох критиків він став типово постмодерністським автором. Про його тексти часто згадують як про досконалі взірці постмодерних літературних ознак і тем, таких, як "смерть" автора, пародія, інтер-текстуальність, рефлективна самозаглибленість та недовіра до великих оповідних текстів. Багато хто з видатних теоретиків постструктураліз-му згадують, цитують і навіть аналізують тексти Борхеса у своїх працях. Вони часто пишуть про нього, як про джерело натхнення для них. Наприклад, Мішель Фуко використав одне з есе Борхеса, як вихідну точку для своєї праці "Порядок речей". Дерида цитує Борхеса в "Аптеці Платона", а Жан-Франсуа Ліотар навів один короткий текст Борхеса в "Постмодерних умовах", як приклад постмодерністського погляду на людське знання.

Борхес написав кілька книжок есеїстики та поезії в 1920—1930-х pp., але найбільшої слави зажили два його збірники фантастичних новел "Вигадані оповідки" та "Алеф", опубліковані наприкінці 1940-х pp. Головною ознакою цих творів є крайній скептицизм автора щодо можливості зрозуміння реальності. Борхес вважав, що хоч ми й неспроможні розшифрувати всесвіт, ми все одно постійно створюємо нові теорії, щоб його пояснити. Людський розум знаходить втіху в будь-якій теорії (філософській, теологічній, науковій або навіть поетичній), що може бути використана для того, аби внести сенс у всесвіт. Будь-яка система вірувань чи мислення розглядається Борхесом як розумова побудова, штучний порядок, накладений на те, що без нього було б лише хаотичною реальніс-

тю. Іншими словами, існують такі собі "фікції", теорії, витворені людьми. З цієї ж причини оповідання Борхеса завжди привертають увагу до свого статусу, як художньо витворених текстів. Ці наративи не дають читачеві забути, що вони є чимось наперед визначеним, сконструйованим. З погляду Борхеса, всі тексти є однаково чинними (або нечинними), і не існує жодних ієрархій; ніяка людська побудова не може дістати перевагу над іншими. Тому в його прозі ми звичайно знаходимо кілька поглядів на реальність (нерідко несумісних).

Інша характерна риса Борхеса — це постійне стирання різниці між художньою вигадкою й реальністю. Одним з його творчих засобів є використання фальшивих цитат та уявних другорядних джерел поряд зі справжніми. Багато текстів Борхеса є пародіями на наукові писання, нерідко з виносками, де даються посилання на книжки та авторів, які не існують, або на вигадані "історичні" події. В одному з його найвідо-міших оповідань "Тльон, Укбар, Орбіс Тер-ціус" ідеться про уявну планету, створену кількома поколіннями вчених, що помалу заступає планету реальну. В кінці оповідання уявна історія Тльона займає місце тієї, яку ми знаємо, і навіть закони фізики та математики зазнають змін. Оповідання Борхеса також, як здається, доводить, що ми маємо доступ до дійсності лише через тексти, і якщо ми змінимо ці тексти, то можемо змінити й дійсність.

Текстом, про який тут треба згадати, тому що він має стосунок до постмодерних літературних теорій, є "П'єр Менар, автор «Дон Кіхота»". Це розповідь про другорядного письменника XX ст., який вирішив написати "Дон Кіхота". Він не став ані переписувати роман, ані копіювати його, а заходився вигадувати його знову. Його задум полягав у тому, щоб створити власного "Дон Кіхота" й цим самим довести, що не обов'язково бути автором XVII ст., аби написати цей роман. Внаслідок цього два розділи з його роману вийшли цілком тотожними тим, які написав Сервантес. Проте, порівнявши два довгі пасажі з роману кожного автора, оповідач доходить висновку, що Менарова версія багатша й складніша, аніж версія Серванте-са. Головна думка, яка ховається за "П'єром Менаром", — це те, що кожне покоління про-

читує один і той самий текст по-різному. Літературні твори збагачуються новими прочитаннями та тлумаченнями. Це оповідання, написане у. 1939 p., випередило чимало теорій реакції читача і підказує думку, що автор не має повної влади над значенням свого тексту.

Децентрування автора, здійснене в "П'єрі Менарі", має також стосунок до іншого пост-модерного аспекту Борхесової праці: його заперечення оригінальності, його переконаності в тому, що неможливо написати щось нове. Усе вже було сказано. Хоча він висловлює цю думку в багатьох своїх оповіданнях, але саме в новелі "Невмирущий" вона виражена найясніше. Анонімний коментатор тлумачить текст, написаний людиною, що стала невмирущою після того, як попила води з однієї річки, — текст, у якому цей герой розповідає про деякі пережиті ним пригоди. Оповідання закінчується, коли він, нарешті, знаходить річку, яка знову робить його смертним, і помирає. У додатку коментатор пояснює, що цей текст не є цілком оригінальним, бо містить матеріал, запозичений у багатьох різних авторів. Проте ми довідуємося, що так сталося не внаслідок плагіату, до якого нібито вдався Невмирущий. Це пояснюється тим, що жив він занадто довго й тому спізнав увесь можливий досвід, який може мати людське створіння, включаючи й той, що про нього писали інші письменники. Борхес хоче цим сказати, що узвичаєною помилкою є приписувати текст якомусь одному авторові. Неможливо писати без того, щоб не бути під впливом інших авторів. Літературний текст — це не вираз індивідуального "я"; хоч автор про це й не здогадується, але інші "я" втручаються в процес його творчості.

Додаткова література

Aizenberg, Edna (1990) Borges and His Successors,

Columbia, MO: University of Missouri Press. Molloy, Silvia (1994) Signs of Borges, Durham, NC: Duke

University Press. Rodriguez Monegal, Emir (1988) Jorge Luis Borges: A

Literary Biography, New York: Paragon House. Sarlo, Beatriz (1993) Jorge Luis Borges: A Writer on the

Edge, London: Verso. Shaw, Donald (1992) Borges ' Narrative Strategy, Leeds:

Francis Cairns.

XOCE ЕДУАРДО ҐОНСАЛЕС

Буддизм (Buddhism)

Заснований Сідгартхою Гаутамою (566-— 486 pp. до Р. X.) у Північній Індії, буддизм є однією з найбільших світових релігій. У буддійській традиції Гаутама шанується як Будда, тобто Пробуджений. Його просвітління, яке називається станом Будди або Татагатою, найвищою реальністю, — це та мета, якої прагне буддизм. Його вчення, яке характеризується принципом "не-я", розуміють як фундаментальний шлях до найвищої реальності. Після пробудження Гаутами буддизм мирним шляхом поширив свій вплив на Індію, Шри Ланку, Китай, Корею, Японію і Тибет. Протягом останніх двох сторіч буддійська думка була також засвоєна в Європі та в Північній Америці. Опір, який буддизм чинить поняттю онтологічної сутності, характерному для християнства та західної метафізичної традиції, сприяв глибокому переосмисленню метафізики. Радикальна критика Ніцше та Гайдеґером юдео-христи-янської моделі мислення почасти була спричинена впливом буддійської думки. Перехід від модернізму до постмодернізму засвідчив відродження буддизму в західному світі, оскільки головні ідеї постмодернізму зливаються із запереченням сутності в буддизмі.

Вчення Будди стало критичною відповіддю на традиційний індійський метафізичний ідеалізм того часу з його твердженням, що існує абсолютне, чисте і незмінне "я", незалежне від індивідуальних істот. Будда глибоко змінює цю доктрину, проголошуючи "не-я" (доктрина анатман), де немає постійного існування Бога, а є тільки потік перехідних, змінних і залежних буттів. На противагу індійській традиційній зацікавленості одвічним "я", Будда розглядає "не-я" не як розмірковування задля нього самого, а як практичний шлях досягнення свободи від страждань. Практичне ставлення Будди до "не-я" може бути проілюстроване його мовчанкою, якою він відповів на чотирнадцять метафізичних запитань, поставлених одним із його учнів: "Чи всесвіт вічний? Чи існує універсальна скінченність? Чи душа тотожна тілу? Чи існує Будда після смерті?" — т.ін. Його мовчанка у відповідь на метафізичні запитання не означає, що він заперечує метафізичне існуван-

ня. За Буддою, метафізична зацікавленість не допомагає людям подолати страждання. У світлі цього Будда дивиться на себе як на лікаря, який ставить діагноз хворобам і вказує шлях до одужання. Орієнтація на практичний вимір є одним із найважливіших ключів до зрозуміння великого й витонченого буддійського філософського вчення, що його не слід змішувати з метафізичною рефлексією.

Доктрина "не-я" повністю викладена в першій проповіді Будди про чотири шляхетні істини, де закладено підвалини буддизму. Перша шляхетна істина — це істина страждання, яка є основним поглядом на реальність у буддизмі. Страждання, з одного боку, включає в себе очевидні болісні реальності, такі як народження, занепад, хвороба і смерть. З другого боку, страждання відбиває марність людської спроби кинути виклик реальності ' не-я, не-постійнос-ті й не-тотожності всередині завжди змінного й плинного. Друга шляхетна істина відкриває джерело страждання, як бажання догодити чуттям, або умоглядне мислення, яке творить ідеальну ілюзію, а також незнання, що сприймає ілюзію як реальність або як "я". Скасування страждання, тобто нірвана або просвітління, становить третю шляхетну істину. Нірвана має визволити людей від бажання, ілюзорного мислення та незнання й привести їх до радісного й мирного духовного стану. Четверта шляхетна істина — це шлях до нірвани, відомий також як шляхетна дорога восьми стежок. Завдяки всім своїм трьом категоріям, моральній, розумовій та інтуїтивній, вона створена як практика "правильного розуміння, правильних дій, правильного ставлення до життя, правильної пам'яті, правильної зосередженості" тощо. Дорога восьми стежок доступна тому, хто дотримується середнього шляху, тобто наділений і мудрістю, і зосередженістю. Виводити людей на середній шлях означає закликати їх звільнитися від "я й усвідомити плин світових явищ.

Буддизм не залишає місця для сутності, що виражається як "я". Прихильність до "я" є причиною страждань, а усвідомлення випадковості й "не-я" — дорогою до свободи. У пізніших варіантах розвинутого буддизму прагнення до порожнечі, небуття й чистого духу виводяться з первісного буддійського принципу

"не-я". Наголошення буддизмом принципу "не-я" часто, за іронією логіки, накликає на нього звинувачення в нігілізмі. Це непорозуміння є результатом нехтування орієнтацією буддизму на практику. "Не-я" в практичному вимірі служить для того, щоб зламати ідоловірство й спрямувати життя людей до ходу світового розвитку.

У XX ст. спостерігався інтерес буддизму до постмодерної думки і навпаки. Буддійські вчені, такі як Нішида Кітаро та Нішитані Кей-дзі намагаються вийти з глухого кута нігілізму, відбитого в теоріях таких західних мислителів, як Ніцше та Гайдеґер, за допомогою буддист-ської доктрини "не-я". Постмодерний рух під назвою "смерть Бога", започаткований Тома-сом Дж. Дж. Олтизером у США, й наступне захоплення деконструкцією мають широкі аналогії з доктриною "не-я" в буддизмі. Сильна тенденція буддизму протиставляти себе есен-ціалізмові, віддзеркалена в доктрині "не-я", спонукає глибоко замислитися в рамках постмодернізму на такі теми, як: "чи буддизм — це релігія?" і "що таке релігія в нашому світі?".

Додаткова література

Altizer, Thomas J.J. (1997) The Contemporary Jesus, Albany: State University of New York Press.

Nishitani, Keiji (1983) Religion and Nothingness, Berkeley, CA: University of California Press.

ЛІЛІ ЗГАНҐ