Нар. 27 серпня 1770 p., Штутґарт, Німеччина; пом. 14 листопада 1831 p., Берлін, Німеччина.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Нар. 27 серпня 1770 p., Штутґарт, Німеччина; пом. 14 листопада 1831 p., Берлін, Німеччина.



Філософ, теоретик абсолютного ідеалізму

Філософія Геґеля продовжує посткантіанський німецький ідеалізм разом із філософією Фіхте

(1762-1814) та Шелінґа (1775-1854). Як і його попередники, Геґель тлумачить кантівську філософію, а конкретніше, "критику чистого розуму", в якій Кант робить фундаментальне розрізнення між "річчю в собі" (непізнаванною для людського розуміння) та "феноменом" (доступним для пізнання). Геґель відкидає це обмеження. Він критикує Кантову заборону, що стосується метафізичного знання, і шукає умов та можливостей для повного й "абсолютного" пізнання. У цьому причина того, що гегелівська філософія розглядалася як інтегральний раціоналізм. Справді, на думку Геґеля, немає нічого непізнаванного для розуму, який структурує дійсність; причиною цього є глибинна реальність речей. Він намагався виразити це у своїй "філософії права", твердячи, що "дійсне є розумним, розумне є дійсним". Таким чином, цілком припустимо відкривати в розмаїтті речей та в їхніх перетвореннях раціональні принципи, які ними рухають, які є їхніми підвалинами.

Таким чином, Геґель вважає, що "абсолютне знання можливе, але заперечує можливість прямо чи непрямо пізнати цей абсолют. Лише в процесі повільного поступу, протягом різних епох приходить таке знання. Геґель аналізує цей рух на рівні людської історії та в її різних вираженнях — естетичному, релігійному, філософському і соціальному. Мета "феноменології духу" полягає в тому, щоб розповісти про виникнення і свідомого, і історичного руху вира-ження-абсолюту. Тому існує історія пізнання, що охоплює періоди, які позначають різні етапи просування істини до "абсолютного знання", яке триватиме доти, доки настане "кінець історії".

Отже, Геґель вмістив поняття руху, процес перетворення речей, які прямують до органічної єдності, в самий центр своєї філософії. Цей процес є діалектичним. Тобто джерелом руху незмінно є суперечність, перехід від твердження до його заперечення, що створює напругу. Ця напруга долається третім моментом — запереченням заперечення, тією основою, яка містить у собі істину складників, що увійшли в суперечність. Це джерело нового руху.

До головних праць Геґеля належать такі твори: "Феноменологія духу" (1807), "Наука логіки" (1812—1816), "Енциклопедія філософ-

ських наук" (1817),"Основи філософії права" (1821),"Філософія високого мистецтва" (1835-1838), "Філософія історії" (1837).Гегельянська філософія знайшла новий напрямок, який став фундаментальним для сучасних інтерпретацій Геґеля, після лекцій Кожева (1901—1968), прочитаних 1933 p. y Практичній школі вищих досліджень. Серед інших, ці лекції відвідували також Лакан, Батай, Кло-совський та Мерло-Понті.

Застосовуючи гайдеґерівську філософію, Кожев виводив рух "феноменології духу" з понять бажання, усвідомлення, смерті та зв'язку між Часом і Уявленням. У Німеччині деякі важливі фрагменти гегельянської філософії застосовували, в річищі марксистського тлумачення Геґеля, кілька мислителів Франкфуртської школи, такі як Теодор Адорно, Макс Горкгай-мер, а згодом Юрґен Габермас.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1984) Margins of Philosophy, trans. Alan Bass, Chicago: University of Chicago Press.

— (1990) Glas, Lincoln: University of Nebraska Press.

Heidegger, Martin (1988) Hegel's Phenomenology of Spirit, Bloomington, IN: Indiana University Press.

Hyppolite, Jean (1997) Logic and Existence, Albany, NY: State University of New York Press.

Kojeve, Alexandre (1980) Introduction to the Reading of Hegel, Ithaca, NY: Cornell University Press.

Laruel le, François ( 1986) Les philosophies de la différence, Paris: Presses Universitaires de France.

ДІДЬЄ ДЕБЕЗ

Генеалогія (genealogy)

Ніцшеанська генеалогія — це пошуки "предків" для сучасної моральної практики, або інституції, або ідеї. Це те саме, що простежити, як вона долає час, у дарвінівському сенсі змагаючись за виживання з конкурентними культурними моделями та цінностями. Вона еволюціонує, примушуючи кожну з них або зникнути, або пристосуватися до інших. Поняття Початку як сутності й істини замінюється генеалогією форм, що випереджають інші форми та зазнають перетворень, безперервно змінюючись, аж поки єдиною сутністю залишається відмінність ("диференційоване відтворення"), єдиною істиною — історія того, як істина визначалася й витворювалася, розгорталася, руйнувалася та

спотворювалася. Іншими словами, реальною історією є історія влади та знання, взаємодія їхніх методів, методів дослідження, які розгортаються для того, щоб з'ясовувати, оцінювати та подавати істину як моральне підґрунтя влади-знання. Звичайно, сама генеалогія зазнає впливу радикальної невідповідності істини собі самій. Вона перетворюється на стратегічне розшифрування та оцінювання текстів, палімпсес-тів без оригіналу. Але й генеалог також і сам є палімпсестом, чия кінцева істина — це мотиви, пристрасті, наміри, ритуали — не лише не відомі йому самому, а й, в остаточному підсумку, неприступні для пізнання. Генеалогія — це не метод, а здатність просіювати складні положення і вирізняти їхні компоненти, виявляти безперервність у видимих розривах і знаходити хибні риси, розлами, розгалуження там, де культурна практика розколюється на окремі лінії, одна з яких, можливо, уривається, а інші й далі відтворюються, зазнають змін і мутацій.

Щоразу, як біологічний індивід відтворює себе, нащадок є відмінним від своїх батьків. Культурне відтворення має стосунок до винаходів, мистецтв і наук, ідей та ідеологій, що їх генеалогія аналізує як методи виховання та формування тіл і душ. її теми включають у себе сексуальну практику, релігійні вірування та ритуали, злочини й покарання, економіку, родину й дитинство, працю, гроші, літератури й мови в усіх можливих комбінаціях. Фукопоказав, що терапевтична практика приписування сутнісної істини сексуальним бажанням та імпульсам, наприклад, має генеалогію, що починається ще від християнської сповідальні й проходить через медико-психіатрично-правничий комплекс, що еволюціонував протягом XIX та XX століть (від істини злочину, захованої в пристрасті й спокусі, до істини як інстинкту, спадковості, розумової хвороби, дитячого виховання та знущання з дітей і так далі: "кримінальна антропологія й нескінченний дискурс кримінології"); і що витоки сучасної науки про суспільство можна простежити ще в механізації та мілітаризації методів виховання, тренування та муштрування (виправлення й покарання), що були винайдені в XVII та XVIII століттях із метою "виготовляти індивідів, добре пристосованих до змінних у часі та у своєму розвитку програм індуст-

ріального й технократичного капіталізму. Перед Просвітництвом був період "незрілості", протягом якого люди мали бути "розсуспільне-ні" задля формування та виховування з них індивідів, чия особистість виокремлювала їх із племені та родини, а з часом і робила їх здатними мислити та діяти автономно.

Розкопуючи ґрунт ("археологія") просвітницької автономності, індивідуалізму та відповідальності, щоб відкрити матрицю влади, яка формує процес індивідуалізації, Фуко додатково розвинув кілька ніцшеанських запитань: як стало можливим виховати тварину, наділену здатністю та правом давати обіцянки? Які засоби були знайдені для здобування істини? Як обов язок та провина, що стали внутрішніми чинниками, як сумління, сформували відповідального суб'єкта (і чи цей суб'єкт сумісний із фантазією про "автономного індивіда"?). Але це запитання (в його фройдівській версії: якою є функція провини в психологічній структурі?) було згодом виведене назовні й поширене на суспільне поле. Фуко вочевидь десексуалізує суспільне або історизує "сексуальність". Але роблячи так, він відкриває лаканівську проблему "втіхи".

Фройдусвідомлював, що потреба суб'єкта признатися у своїх "злочинних" фантазіях — якщо не втілювати їх у життя — була функцією діяльності самокатування супереґо, загнаної вглиб у дитинстві. Його теорія про первісного Батька була генеалогією несвідомого: складний парадокс бажання, стримуваного законом та забороною, кастрація й спотворена відчуттям провини фантазія та імператив супереґо — зазнати втіхи, "зробити це та бути покараним". У цьому комплексі Батько був розділений на первісного ґвалтівника (Urvater) та свідомого ("структурного") законодавця й кас-тратора. Лакан вважав, що комплекс супер-еґо-закон є садомазохістською соціопсихічною машиною, в якій провина функціонує водночас і як втіха, і як покарання і в якій розбещеність здобуває вигоду з обох сторін закону. Фуко йшов за Лаканом і Фройдом (та Ніцше), демонструючи збочене розгортання дисципліни та покарання, втіху від влади-знання.

Якщо генеалогія простежує походження поточної практики, вона може перетворитися на

дослідження й аналіз її змін та становлення. Що відбувається сьогодні з технологіями "афекту", методами сприймання, відчуття, оцінки, пізнання, спілкування? Які нові владні сили та інституції утворюються навколо та всередині них? Як змінюється тіло, його хронологія та ритми, щоб пристосуватися до них? Які органи заторкуються, більшають або зменшуються, "розширюються" (МакЛюен), заново складаються в нові біотехнологічні комбінації? Як пристосовуються, йдуть на поступки, чинять опір етика та естетика? Дельоз поставив проблему "контролю" (слідом за Бероузом) генетичних, електрохімічних, правничо-бюрократичних та інформаційно-розважальних втручань у постгуманну і постморальну нервову й лімфатичну системи, що регулюють думки, настрої, емоції та поведінку. Психіатрична та правнича практики розвиваються в симбіозі з інформаційною, біогенетичною та хімічною промисловістю, мірою того як рекламна індустрія об'єднується з анкетуванням, опитуванням та статистикою купівельної спроможності, щоб аналізувати та керувати приватною думкою та споживанням. "Масова публіка" перетворюється на застарілий образ, що потребує подальшого вдосконалення (нині здійснюваного), як давні аеро-фотознімки, що нині доповнюються новими, зробленими набагато потужнішою апаратурою, встановленою на супутниках, або архівні стенограми та протоколи, на зміну яким прийшли незліченні аудіовізуальні записи кожної взаємодії з кожною частиною системи (бізнесом, лікарнями, школами, судами тощо, але також і з родинами та вулицями). Модель школи-в'язниці розвивається у всесвітній юридично-медико-бізнесовий комплекс, що керує людською поведінкою та змінює її засобами хімії та терапії, більше не лікуючи ненормальність, а виявляючи її ознаки й розглядаючи її як задоволення, фантазію відхилень від нормального, що міститься в "підсвідомості". А "люди" — чи вони чинять спротив? Ні, вони лише прагнуть одержати шматочок пирога від нового світового порядку та зіграти в ньому якусь електронну роль. Таким чином, вимальовується (і реалізується) перспектива майбутнього тіла й мозку, що перебуватимуть повністю під "контролем", із довшою тривалістю життя, звільненого від небез-

пек (хвороб, злочинів, втрат). А оскільки, як сказав Спіноза, люди — це раби надії та страху, вони воліють обіцянку "більшої безпеки".

Але там, де люди розвиваються разом із машинами, ми створюємо для себе дороги до втечі з мереж, які обплутують нас, у міру того, як ми їх розбудовуємо. Ми експериментуємо на собі, вимагаючи права брати участь у грі та в практичній діяльності без правничо-бюрократичного регулювання. В міру того, як просвітницькі підвалини закону руйнуються навколо нас, ми намагаємося знайти нові підстави для того, щоб чинити спротив намаганням уряду, бізнесу та різних інституцій "захищати" нас від нас самих, водночас вимагаючи реального захисту від них та від технократії, що здійснює теле- і комп'ютерне керування розвитком правничо-медичної системи. Багато хто відступає під захист "родинних цінностей" або групових спільнот і не бажає знати про можливе майбутнє. Але інші утворюють експериментальні громади або творять естетичні цінності.

Одне слово, існує генеалогія, діагноз та опір (експериментування) — скрізь, де люди розгортають свою розвішену здатність входження у спільноти і вчинки одне одного. Але в міру того, як добра стара людська форма (душа, тіло) зазнає змін разом із технокапіталом, постає запитання, чи з являться істоти, здатні зберігати бажання серед невпинної повені втіх?

Додаткова література

Nietzsche, Friedrich (1966) Basic Writings of Nietzsche. trans. Walter Kaufmann, New York: Modern Library.

Foucault, Michel (1980) Power/Knowledge: Selected Interview and Other Writings, 1972-1977, ed. Colin Gordon, New York: Pantheon.

ПІТЕР КЕНІНҐ

Географія (geography)

Географія — це вивчення фізичних характеристик землі у їхньому зв'язку з суспільствами та соціальними системами, які з них виникли, природними й політичними розмежуваннями, кліматом, населенням та економікою.

Постмодернізм

Постмодернізм пропонує для географії критичну модель, ставлячи під сумнів те розуміння

простору, яке було сформульоване в рамках науки, прив'язаної до простору, та уявлення про науку як про єдину систему знання й істини. У світлі цієї критики географи звернулися до соціології,політичної економії, антропологіїта лінгвістики,щоб переосмислити процеси, якими витворюються просторові структури. Тому дискурс суспільно-економічних умов постмоде-рної сучасності насамперед стосується еволюції глобальної економіки та геополітики. Кидаючи виклик закритості та однозначності метанара-тивів, постмодерністська, постструктуралістсь-ка парадигма знання найвище оцінює неоднорідність та відмінність, локальне і специфічне. Ця парадигма також дає критику підсумкового та виняткового дискурсу постмодерних умов.

Істотним імпульсом, що формує історико-матеріалістичний погляд на географію, є праці Мішеля Фукота Анрі Лефевра. Фуко досліджував значення простору в "Питаннях географії" та в прочитаній 1967 р. лекції, якій він дав назву "Про інші простори" (перекладена англійською мовою 1986 p.). У цих працях Фуко говорить про панування часу та історії у філософії XX ст., що визначала простір як щось детерміноване, нерухоме і антидіалектич-не. Проти цього погляду Фуко висунув поняття "історії простору", яке намагається висвітлити соціальні механізми витворення простору, складний зв'язок між простором, знанням та владою і, що найважливіше, людським тілом. Фуко особливо цікавлять простори модерності, "гетеротопії", де суспільні практики зустрічаються з ідеологіями простору.

Вплив Фуко на марксистську географію позначився на праці Фредрика Джеймсона(нар. 1934 р.) "Постмодернізм, або Культурна логіка пізнього капіталізму" (1991). На думку Джеймсона, постмодерна культура є просторовою. Темпоральність вторинна у стосунку до простору й більше стосується письма, аніж прожитого досвіду. У світлі цього домінування простору Джеймсон розвиває поняття "пізнавального картографування" постмодерного гі-перпростору. Ця постмодерністська картографія має на меті розкрити взаємозалежність просторів і тіла в контексті пізнього капіталістичного виробництва та споживання. Глобальний капіталізм приводить до шизофренічної

темпоральності та фрагментації суб'єкта, зануреного в радикально перервні реальності.

Перспективна праця Лефевра "Продукція простору" (1974, англійський переклад опубліковано 1991 р.) розвиває панівне матеріалістичне поняття простору як лише культурне вираження формацій базису й надбудови. Натомість Лефєвр висуває припущення, що суспільні й просторові відносини насправді діалектично взаємозалежні. Хоч Лефєвр погоджується, що простір існує як матерія, він вважає, що розуміння простору як суто фізичного є помилковим епістемологічним припущенням, яке нехтує його "другою природою". Його проект полягає в тому, щоб розшифрувати простір та його значення, заново привласнити простір, а отже, й наділити його новим значенням. Згідно з Ле-февром, простір виявляє фізичні якості. Але він також і соціальний; справді, він і ідеологічний, і політичний. У цьому контексті Лефєвр здійснює корисне розрізнення між простором, у якому "живуть", і простором, який "мислять"; тобто, іншими словами, між простором фізичним і простором "концептуалізованим". Стосунок між простором, у якому живуть, і простором, який мислять, показує рівень капіталістичного розвитку. Лефєвр сприймає фазу середньовічного нагромадження як добу, коли уявлення про простір відповідало характеристиці просторів, тоді як в абстрактному просторовому понятті капіталізму та неокапіталізму ця відповідність є уявною. Лефєвр справляє великий вплив на англосаксонську постмодерністську географію. Проте слід відзначити, що Лефєвр відкидав поняття постмодернізму. Він погоджувався з тим, що настав кінець модерності, проте не вважав це кінцем модернізмуяк технологічної практики.

Едвард В. Соджа часто посилається на праці Лефевра й розгортає свою суспільно-просторову діалектику в рамках постмодерніст-ської перспективи у своїй праці "Постмодерністська географія" (1989). Соджа твердить, що, подібно до "товару" в науковій концепції Карла Маркса, поняття просторовості мусить бути поставлене в центрі людської географії, щоб розкрити суспільні відносини, які вписані в неї та визначаються своїми різними формами та продукцією. Сам простір первісно заданий, але

організація й значення простору — це продукт суспільного виробництва, суспільної трансформації і суспільного досвіду. Суспільне і просторове діалектично нероздільні. Таким чином, існує безперервний двосторонній процес, суспільно-просторова діалектика. Простір не може розглядатися просто як посередник, у якому знаходять своє вираження соціальні, економічні та політичні процеси. Суспільні відносини також визначаються через простір. Зацікавлений явищами постмодерності та глобалізації, Соджа описує вплив модерності на продукцію простору. Періоди прискорених змін та перегрупування при капіталізмі мають своїм наслідком те, що Девід Гарві називає в "Умовах постмодерності" (1989) "конвергенцією часу—простору" або "стиснення часу—простору" в постіндуст-ріальну епоху. І Соджа, і Джеймсон у своєму постмодерністському картографуванні Лос-Анджелеса приділяють головну увагу фрагментарній, децентралізованій урбаністичній структурі, яка є продуктом географічних переміщень, ущільнення та постіндустріальної економіки. У своєму фільмі "По лезу бритви" (1982) Ридлі Скот підсумовує зв'язки між постмодернізмом, архітектурою та постіндустріалізмом.

Гарві погоджується з Соджа щодо проекту історико-географічного матеріалізму. Проте значно стриманіше він ставиться до постмодер-ністської географії і не погоджується з висновками, що їх постмодернізм виводить із географії та соціології. У своїй праці "Умови постмодерності" Гарві класифікує постмодернізм у термінах суспільно-економічних умов. Постмодернізм є істотним компонентом нової фази після -фордівського гнучкого нагромадження, що характеризується "конвергенцією простору—часу". Виступаючи проти "просторового фетишизму", який, аналогічно до товарного фетишизму, що його так боявся Маркс, зводить суспільні відносини до простих географічних структур, Гарві намагається опрацювати релятивістський іс-торико-географічний матеріалізм "простору-— часу—місця". У своїй праці "Справедливість, природа й географія відмінності" (1996) Гарві заново визначає географію відмінності. Оцінюючи останні тенденції, за існування різних точок зору, в дослідженнях локальності та піднесенні конкретного й локального в екологічних

рухах як небажані для соціальної справедливості та антиглобалістської політичної активності, Гарві окреслює географію відмінності, тим самим будуючи міст над безоднею між універса-лістським розумінням просторовості і суспільних процесів — та постмодерністською роздробленістю. Зокрема, Гарві цікавить полемічний погляд постмодернізму на людське тіло як на точку опору. Він твердить, що вироблене тілом, як чимось класифікованим і дисциплінованим в умовах капіталізму, і продукція простору—часу взаємопов язані за посередництвом грошей. Тому людське тіло, як витворене в рамках системи влади, не може реально являти собою точку опору.

У своїй праці "He-місця: вступ до антропології супермодерності" (1995) Марк Оже замінив поняття постмодерністської географії антропологією супермодерності, прагнучи в такий спосіб описати логіку пізнього капіталізму. Згідно з Оже, супермодерність є протилежністю постмодерності і визначається логікою надміру часу і надміру простору. Ця умова створює "не-простори", які, на відміну від місць, не локалізовані в часі й просторі. Автостради, супермаркети, аеропорти та повітряний простір є тими просторами, де, через роздрібнення індивідуального досвіду та індивідуальних посилань, ніяка суспільна взаємодія не є можливою. Тоді як антропологія досі зосереджувала увагу на понятті місця як терену суспільного життя та взаємодії між людьми, Оже твердить, що антропологіямає переключити свою увагу на не-місця, як параметри супермодерного існування.

Ці здебільшого історико-матеріалістичні погляди на постмодерністську географію обговорюються й аналізуються в термінах їхньої структури, у рамках класичної марксистської парадигми базису—надбудови. Постструкту-ралістський проект у географії не лише критично звернений до її позитивістських основ, а й також висвітлює складну й часто суперечливу структуру суб єктивностей, яка перешкоджає їхньому визначенню в межах того, що Соджа називає "просторово-класовою гомологією".

Жан Бодріярпропонує альтернативну пост-модерну просторовість, де суспільно-просторові та економічні види діяльності марґіналізу-

ються на користь семіотики.На протилежність матеріалістичному формулюванню, Бод-ріяр звертає увагу на "семіургічне" суспільство, де просторові відносини не організовані навколо виробництва та обміну, а зміщені сукупністю семіотичних кодів. У "Симуляціях" (1983) Бо-дріяр пише, що постіндустріальне суспільство — це "суспільство видовищ", яке живе в "екстазі комунікацій". Сам принцип виробництва замінюється розумінням "символічного обміну" серійних знаків. У цій структурі матеріальність і простори стають простими структурними симуляціями, "симулякрами", які стирають відмінність між "хибним" і "істинним", "реальним" і "уявним".

Зовсім інший підхід ми бачимо у представників фемінізму, які прагнуть сформулювати критику історико-матеріалістичної географії, що користується парадигмами, спертими на капіталізм і технологію. Ці парадигми розглядаються як маскулінні, орієнтовані на підтримку гегемонії білої, чоловічої, буржуазної географії. Натомість марксистська феміністська географія зосереджує свою увагу на суспільному конструюванні Тендерних поділів праці й через ретельне перегрупування "часової географії" досліджує Тендерну просторову діалектику простору й місця. У цьому контексті Дорін Месі показує Тендерну сліпоту постмодерної географії. Вона твердить, що прихильники історико-матеріалістичного розуміння постмодернізму, такі як Со-джа й Гарві, фактично досі перебувають у полоні епістемології модерності, яка універсалі-зує, а отже, й виключає з розгляду. їхній аналіз спирається на маскуліністську оптику просторової науки, що розуміє простір як безконечно проникний і прозорий для чоловічого погляду. Це вочевидь помітно в "геометрії влади", що введена в ущільнення простору—часу й безперервно та динамічно надає суспільним відносинам сили та значення. Натомість Месі пропонує постмодерністську географію, де просторовість розглядається як продукт сукупності суспільних відносин та особистостей.

Цю постмодерністську парадигму, яка ставить під знак запитання позитивістський спосіб розуміти знання, владу та суб'єктивність, узяла на озброєння також Джиліан Роуз. Вона визначає маскулінізм у сучасних географічних

дискурсах, таких як часова географія та гуманітарна географія, які творять простір та місце і специфічно фемінізують місце як ідеалізований локус домашнього і приватного. Замість простого опрацювання феміністської географії, яка перевертає і в такий спосіб додатково зміцнює Тендерну бінарну опозицію, Роуз пропонує нову феміністську географію, яка вбачає відмінність з погляду гегемонії Тендеру, так само як і класу, раси чи сексуальності. Вводячи поняття "парадоксальної географії", що оцінює постмо-дерну нестабільність, Роуз пропонує розглядати позицію суб'єктивності як визвольну. Парадоксальна географія Роуз також дозволяє наділеній статтю і сексуальній особистості явно функціонувати у продукуванні географічного знання. Фемінізм (див. фемінізм і постмодернізм)та теорія збоченьвизначають активне конструювання простору й місця як гетеросек-суальне, а отже, як таке, що виключає дисидентську сексуальну ідентичність. Розробники теорії збочень, такі як Джудіт Батлер, помітно вплинули на географічне прочитання простору, яке є підтвердженням ненормативного розуміння сексуальної ідентичності у просторі як виконання ролі.

Цей наголос на ситуативності знання справив також істотний вплив на постколоніальну географію. Розкриваючи причетність давніших географів до планів імперіалізму й колоніалізму, цей критичний рух і далі досліджує відтворення (воно й досі триває) колоніальних відносин і практики в уявній географії постколоніальної сучасності, яка будується за картографічним принципом центр—периферія. Постструктура-лістське прочитання колоніалізму передусім має на меті деконструювати спроби суспільної класифікації за допомогою таких понять, як раса й клас, нація та спільнота, своє та чужоземне, і визначає їхні зв'язки із місцем як динамічні процеси. Якщо зважити на сказане вище, то прикордонна зона є вдалою метафорою для постмодерного суб'єкта.

Див. також:Антропологія; Тендер; Глобалізація; Саїд, Едвард В.

Додаткова література

Auge, Marc (1995) Non-Places: Introduction to an Anthropology of Supermodernity, trans. John Howe, New York: Verso.

Baudrillard, Jean (1975) For a Critique of the Political Economy of the Sign, St Louis: Telos.

— (1983) Simulations, New York: Semiotext(e).

Foucault, Michel (1980) Power /Knowledge: Selected Interviews and Other Writings, 1972-1977, ed. Colin Gordon, New York: Pantheon.

— (1986) "Of Other Spaces," Diacritics 16: 22-7. Harvey, David (1989) The Condition of Postmodernity:

An Enquiry into the Origins of Cultural Change, Cambridge, MA: Blackwell.

— (1996) Justice, Nature, and the Geography of Difference, Cambridge, MA: Blackwell.

Jameson, Frederic (1991) Postmodernism, or, The Cultural Logic of Late Capitalism, New York: Verso.

Lefebvre, Henri (1991) The Production of Space, trans. Donald Nicholson-Smith, Cambridge, MA: Blackwell.

Massey, Doreen ( 1994) Space, Place, and Gender, Cambridge, MA: Blackwell.

Rose, Gillian (1993) Feminism and Geography: The Limits of Geographical Knowledge, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Soja, Edward W. (1989) Postmodern Geographies: The Reassertion of Space in Critical Social Theory, New York: Verso.

НІКОЛЬ ПОЛ

Герменевтика (hermeneutics)

Герменевтику можна визначити, як мистецтво зрозуміння текстуального дискурсу. На початку XIX ст. Фридрих Д. Е. Шляєрмахер визначив її як загальний і незалежний метод інтерпретації, мета якого — уніфікувати й систематизувати низку спеціалізованих методик (що застосовуються, наприклад, у класичній філології, теологічному та юридичному коментуванні та філософії). Ця методологія мала тривалу історію свого впровадження і врешті-решт прийшла до постмодернізму, зокрема, завдяки працям таких німецьких філософів, як Дильтей, Гайдеґер, Гадамері Габермас,і таких французьких філософів, як Поль Рікер,Жак Дери-дата Жан-Лкж Нансі.

Перші начерки Шляєрмахера щодо більш систематичного методу інтерпретації включали в себе кілька рукописних текстів, примітки та лекції, прочитані з 1805-го по 1833 p., y яких він вперше виклав свій проект загального гер-меневтичного методу. Згідно зі Шляєрмахе-ром, в акті інтерпретації читач переходить між

двома головними перспективами мови, що їх він назвав "психологічною" і "технічною" (або "граматичною"), з'ясовуючи значення даної праці або уривка, й доходить до розв'язання лише через процес, який дуже схожий на "відгадування" (raten). Це часто описувалося як "пророча процедура" герменевтики, й саме тому Шляєрмахер визначив герменевтичний метод не як науку (Wissenschaft), а радше як мистецтво (Kunst). Герменевтика — це мистецтво, тому що в певних моментах доводиться відгадувати, "яка сторона має поступитися другій", і цей акт відгадування приводить до успіху лише завдяки "відчуттю завершення", яке є дуже близьким аналогом переживання втіхи в контексті естетичного досвіду або відчуття досконалості в процесі досвіду морального (Schleiermacher, 1998). У 1900 р. Дильтей застосував Шляєрмахе-рів опис загальної герменевтики до своєї "Філософії життя" ("Lebensphilosophie"), розширивши "психологічну" перспективу мови епічним розумінням митця як найвищою та найбільш духовною (geistig) формою індивідуальності (наприклад, такої, як індивідуальність Ґе-те або Шекспіра). Проте згодом Гайдеґер і Гадамер дійшли висновку, що наголос, який Дильтей робив на психологічному й творчому вимірах мови та дискурсу, притлумлював "граматичний ' або навіть структурний бік першої схеми загального герменевтичного методу, яку накреслив Шляєрмахер. Під впливом "антипси-хологізму" феноменології Гусерля визначення герменевтики, яке запропонував німецький філософ Мартін Гайдеґер, мало на меті підпорядкувати будь-який наголос на індивідуальному загальним та онтологічним структурам інтен-ційності. На початку 1950-х pp. дуже багато писав на тему герменевтики Гадамер, виступаючи проти інтерпретації Дильтея, яка панувала над теоріями коментування в гуманітарних науках та в теології. Гадамер запропонував основу для побудови більш загальної теорії інтерпретації, в якій традиційні поняття тексту та автора визначалися як зразки глибшої часової систематизації, що мають бути відокремлені від другорядного аналізу індивідуальних особливостей, тобто від суб'єктивних або психологічних визначень "автора як індивіда", традиційної історіографії та класичної теорії жанрів. Застосову-

ючи філософію Гайдеґера та Ґадамера до вивчення наративу, французький філософ Поль Рікер згодом виділив поняття "ефективної історичної свідомості" герменевтичного об'єкта інтерпретації, твердячи, що "розуміння не має нічого спільного ані з безпосереднім сприйняттям психічного життя, ані з емоційним ототожненням із розумовою інтенцією, а цілком опосередковується сукупністю пояснювальних методик, що передують йому та супроводжують його" (Ricœur, 1991).

У Сполучених Штатах дискусії між прибічниками "психологічної" (з автором у центрі) та граматичної (або структурної) сторін герменевтичного методу тривали, і то дуже серйозно, протягом усієї середини 1980-х pp. Ще у 1969 р. Ричард Палмер опублікував свою працю "Герменевтика: теорія інтерпретації у тлумаченні Шляєрмахера, Дильтея, ГайдеГера та Ґадамера", в якій давалася постгайдеґерівська критика наївної об'єктивності на основі англо-американ-ського методу "нової критики ", який був панівним способом інтерпретації у школах та університетах, а натомість постулювався нерозривний зв'язок між "смислом" (Sinn) і "значенням" (Bedeutung), що формує історичну зустріч автора з літературним твором, — саме цей погляд був згодом підхоплений і доповнений теоріями інтерпретації типу читач—реакція. Згідно з Палмером, суб'єкт і об'єкт спільно втягуються в акт інтерпретації. Як "твір", а не просто як "об'єкт" (сприймання, знання або досвіду в найвужчому значенні), літературний текст веде за собою первісний історичний вимір (або горизонт), що включає в себе суб'єктивність читача, й це має фундаментальне значення для з'ясування можливості та меж критичної об'єктивності. За два роки до того Е. Д. Гірш опублікував свою важливу працю "Обґрунтованість інтерпретації" (1967), де також висловлювалися дискусійні думки на цю тему у спосіб, що істотно вплинув на дискусії з проблем герменевтики, які тривали протягом наступного десятиліття, оскільки саме Гірш постулював чітку різницю між смислом (Sinn), що його він розумів як намір автора, та його значенням (Bedeutung), що включало в себе форми зацікавлення,

асоціації та історичних контекстів, у яких розташовані читання та інтерпретація твору. Згідно з думкою Гірша, значення твору було з необхідності необмеженим, але його смисл був однозначним; проте власне об'єктом герменевтичного методу був саме смисл.

Протягом 1970-х pp., після краху панівних категорій інтерпретації (категорій формалізму або "нової критики ", марксистських, психоаналітичних), існувала велика кількість різних "гер-меневтичних теорій", після того як значення цього терміна було розширене феноменологічною інтерпретацією та теоріями загальної текстуальності і метанаративу. Проте історична царина герменевтики здобула нове життя на початку 1980-х pp., коли Фредрик Джеймсонзвернувся до неї у своїй праці "Політичне несвідоме" (1981) у суперечці з французькими постструктуралістськими та натхненими Ніцше теоріями "антиінтерпретації", що опрацьовувалися Бодріяром, Дельозомі Ґваттарі, Дери-да, Кристевоюта Ліотаром.Виступивши з категоричними запереченнями проти традиційних моделей інтерпретації, що їх узяли на озброєння постструктуралісти та постмарксис-ти, Джеймсон намагався побудувати "іманентну" або "антитрансцендентігу" герменевтичну модель, яка була власне марксистською в тому, що її референтом була каузальність історії, яка "не є ані текстом, ані наративом, головним чи якимось іншим", а проте вона приступна лише в текстуальній формі (Jameson, 1981).

Посилання

Jameson, Fredric (1981) The Political Unconscious: Narrative as a Socially Symbolic Act, Ithaca, NY: Cornell University Press.

Palmer, Richard E. (1969) Hermeneutics: Interpretation Theory in Schleiermacher, Dilthey, Heidegger, andGa-damer, Evanston, IL: Northwestern University Press.

Ricœur, Paul ( 1991 ) From Text to Action: Essays in Hermeneutics, Evanston, IL: Northwestern University Press.

Додаткова література

Gadamcr, Hans-Georg (1975) Truth and Method, cd. and

trans. Garret Barden and John dimming, New York:

Continuum. Schleiermacher, Freidrich D.E. (1998) Hermeneutics and

Criticism, ed. Andrew Bowie, Cambridge: Cambridge

University Press.

ҐРЕҐ ЛЕМБЕРТ

гетероґлосія (heteroglossia)

Гетероґлосія — це поняття, що визначає стратифікацію різних "мов", якими користуються мовці однієї (офіційної або національної) мови, та динаміку, що виникає внаслідок їхнього вза-ємонакладання та взаємодії. Запропонований на початку XX ст. російським філософом та літературним критиком М.М. Бахтіним,термін гетероґлосія був найдетальніше опрацьований у великому есе Бахтіна "Слово в романі" (1975, англійський переклад опубліковано 1981 p.). Англійське слово heteroglossia означає ' диференційована мова" (від російського слова "раз-норечие"). У лексиконі Бахтіна гетероґлосія — це термін, що визначає як атрибут конкретної мови в конкретний історичний момент (коли соціальна та класова стратифікація заявляють про себе через лінгвістичну фрагментацію), так і визначальну характеристику мови в загальному розумінні (мова є гетероґлосною в тому випадку, коли вона доходить до мовців, уже наділена соціальними резонансами та значеннями).

Поняття гетероґлосії пов'язане з бахтінсь-ким розумінням мови як реальності, керованої двома протилежними силами: доцентровою (спрямованою до єдиного центру, що позначається поняттям "офіційної" або "національної" мови) і відцентровою (геть від цього центру, в напрямку регіонального діалекту, а також до "мов", застосовуваних різними класами, генераціями та представниками професій, які складають спільноту мовців). Теорія Бахтіна тяжіє до наголошування на відцентровій силі, причому поняття гетероґлосії розуміється як складова частина ширшого втручання в суперечку про природу самої мови. Поняття гетероґлосії трактує мовне висловлювання не як один із моментів узагальненої лінгвістичної практики (тобто не як частину коду в Сосюровійlangue), a радше дозволяє визначити індивідуал<



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 88; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.212.120.195 (0.015 с.)