Мовні відмінності й письмо Іншого

Дослідження композиції розпочалися з проникнення чужоземних текстів у академічну галузь на початку 1900-х pp. Від самого початку ком-позиціоністи зрозуміли наявність тісних зв'язків між мовою і владою, вбачаючи в письмі студентів один із прикладів цього зв'язку. Відтоді як у коледжі та університети стали приходити студенти з раніше виключених спільнот (наприклад, з робітничого класу та з суспільних меншин), і ці студенти ще на першому році навчання писали свої іспитові твори, які завжди були маргінальними у стосунку до англійської мови й перебували на межі між світом академічним і світом суспільства, композиціоністам щоразу доводилося мати справу з мовними відмінностями та з письмом Іншого. Діалектна та нестандартна англійська мова були провідними галузями досліджень у 1970-х pp. щодо композиції; 1990-і роки пробудили інтерес до зрозуміння студентського письма через дискурси Тендеру, раси, сексуальності й, меншою мірою, суспільного класу. Дослідження композиції можна з усією певністю датувати тим моментом, коли студентські (та інші чужі тексти) стали сприйматися як тема, гідна вивчення, й почали друкуватись у відносно повній формі в професійних часописах, монографіях та наукових книжках, і до них почали ставитися з повагою, не як до чогось мовно неповноцінного, а радше як до текстів, спричинених контекстуальною відмінністю. Неабияка напруга існувала в галузі дослідження композиції між педагогічною зобов я-заністю навчити інших користуватися престижними діалектами і зважати на конвенційні обмеження дискурсу — та дисциплінарним визнанням того, що продукування та підтримка панівного дискурсу, так само як і рішення автора засвоїти такий елітарний дискурс — це дії глибоко політичні.

Процес

"Від продукту до процесу" -— таке було популярне гасло у 1970-х pp., що вказувало, крім

усього іншого, на критику модерністського періоду в дослідженнях англійської мови та на перехід до міждисциплінарних принципів у науці. З плином часу був опредметнений і сам процес. Те, що починалося як критика модельного підходу — тобто модерністського погляду на текст (і письмо) як на щось відносно постійне, уніфіковане, послідовне, незалежне, аполітичне і специфічно авторизоване, відкрите для відтворення, принаймні на рівні жанру та умовностей через наслідування, — само стало близько 1985 р. одним із опертих на модель підходів, що відтворює лінійну, осібну, стандартизовану, офіційно санкціоновану і вкрай спрощену версію процесу. Коли близько 1990 р. дослідження композицій змістилося до погляду, що оцінює письмо як інтертекстуальність, як вміщення тексту та суб'єкта у змінний дискурсивний ландшафт текстів та суб'єктів, модельний підхід просто пересунувся на більш виразно по-літизовану територію. Замість моделювання модерністського тексту або модерністського процесу, тепер метою стало моделювання політичної критики або навіть постмодерністського тексту. Проте це моделювання постмодерного є суперечливим, оскільки рушійною силою процесу, як його спочатку мислили композиціоніс-ти, зокрема Ен Е. Бертгоф, та більшість авторів, схильних піддатися спокусі назвати себе постмодерністами, є неповторність тексту, або процесу, або контексту. Логіка процесу приводить не до моделей, а до перегляду й трансформації концептів, методів та сцен (або ландшафтів письма).

Суб'єкт письма і критика суб'єкта

Починаючи з 1990 p., дослідження композицій зробило критику суб'єкта письма ключовою частиною свого порядку денного. Зробити це було для композиціоністів досить легкою справою, оскільки суб'єкт був предметом пильних спостережень у цій галузі протягом десятиліть. Так, наприклад, відносно рано стало очевидно, — як наслідок емпіричних досліджень, — що письмо виходить за межі академічного світу і що воно, як правило, передбачає співучасть багатьох: тобто відносно рідко вдається "в диких хащах" натрапити на окремі авторизовані тексти. Велика кількість писань, які створю-

ються в бізнесі, в системі державного управління, в різних організаціях та асоціаціях, має багато авторів. До того ж і окремі авторизовані тексти несуть на собі знак контекстів, у яких вони компонувалися. У галузі дослідження композицій було загальноприйнятим, що авторство як процес реалізується в рамках певної суспільно вибудуваної концепції авторства, і що це, в свою чергу, є наслідком застосування певних видів авторства. Авторство, під цим кутом зору, уможливлюється та обмежується владою. Праця в галузі дослідження композицій у 1990-х pp. просто приймає цю тезу як задану і прагне розширити логіку цієї аргументації на питання етики та політичної діяльності. Що стосується риторики, то вона привертає до себе дедалі більшу увагу саме тому, що має тривалу історію зацікавлення саме цими темами. Популярність неософістської школи в композиції та риториці може розглядатися як спроба переписати суб'єкта письма як ритора, що бере активну участь у громадянському дискурсі.

В міру того, як дослідження композицій стає дедалі законнішим соціальним утворенням і загальновизнаною академічною дисципліною, виникає дедалі більше суперечок із приводу того, який напрямок повинна обрати для себе ця дисципліна. У середині 1990-х pp. "нові аболіціоністи" закликали до більшої професіоналізації, до активнішого вивчення письма в рамках дисциплін та професій, до тіснішого спілкування з людьми в інших дисциплінах та професіях, до скасування обов'язкових письмових праць на першому курсі, до заміни їх вибірковими студентськими курсами з письма, прив'язаними до дисциплін, курсами, що викладалися б випускниками, які успішно завершили свої докторські курси з композиції та риторики, та скасування тимчасових посад із викладання композиції в академічних закладах. Інші наголошували на важливості збереження курсу з письма на першому році навчання в інтересах протидії надмірній спеціалізації, кар'єризмові та заохочення критики, включаючи критику дисциплінарності, яку ми нерідко чуємо в академічних закладах, а тепер і в самій галузі досліджень композиції. Вивчення служби, пов'язаність курсів із письма з тими місцями, які студенти мають намір посісти в спільноті, щоб їй служити,

тоді як служба спільноті сама зміщується у фокус письма, здобули неабияку популярність. Інші просто повертаються до риторики, розглядаючи її недавні повторні формулювання як пост-модерністські та політичні. Той факт, що традиційна риторика часто була інструментом західного етноцентризму та імперіалізму і принаймні від часів Квінтиліана та римських імператорів постійно ставила себе на службу недемократичним режимам, ще має бути належно досліджений.

Додаткова література

Berlin, James (1996) Rhetorics, Poetics, and Cultures: Refiguring College English Studies, Urbana, IL: National Council of Teachers of English.

Berthoff, Ann E. (198U The Making of Meaning: Metaphors, Models, and Maxims for Writing Teachers, Portsmouth, NH: Boynton/Cook.

Brodkey, Linda (1996) Writing Permitted in Designated Areas Only, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Emig, Janet (1971) The Composing Processes of Twelfth Graders, Urbana, IL: National Council of Teachers of English.

Miller, Susan (1991) Textual Carnivals: The Politics of Composition, Carbondale, IL: Southern Illinois University Press.

Phelps, Louise Wetherbee (1988) Composition as a Human Science: Contributions to a Self-Understanding of a Discipline, New York: Oxford University Press.

Zebroski, James Thomas (1994) Thinking Through Theory: Vygotskian Perspectives on the Teaching of Writing, Portsmouth, NH: Boynton/Cook.

ДЖЕЙМС ЗЕБРОСЬКИЙ

Д'юї, Джон (Dewey, John)

Hap. 20 жовтня 1859 p., Берлінґтон, Вермонт, США; пом. 1 червня 1952 p., Нью-Йорк, США. Філософ, педагог, есеїст

Джон Д'юї розпочав свою наукову діяльність, ще бувши вчителем середньої школи. Згодом він викладав у Колумбійському та Чиказькому університетах, де заснував Лабораторну школу і брав участь у діяльності заснованого Джейн Едеме соціального поселення Гал-Гаус.

Д'юї, як правило, об'єднують із двома іншими американськими прагматиками, Ч. С. Пірсом та Вільямом Джеймсом. Проте Д'юї наклав свій особливий відбиток на американсь-

кий прагматизм, твердячи, що проблеми філософії і практика самої філософії мають бути спрямовані на поліпшення соціальних умов та реформування американського суспільства.

У філософії він особливо уславився тим, що робив наголос на "споглядальній теорії знання", яку опрацьовував теоретично, а також завдяки його повторній концептуалізації істини, як Гарантованого утвердження. Д'юї спочатку пристав до однієї з версій гегелівського ідеалізму, але в кінцевому підсумку дозволив втягти себе в боротьбу, спрямовану на підрив аспектів традиційного дуалізму сучасної філософії, таких, як мистецтво/знання, суб'єкт/об'єкт, приватний/публічний. Критика Д'юї проекту модернізму починається з його критики картезіанського пошуку певності, нібито "приватної" природи свідомості й досвіду та ідеалу знання як узгодження між "приватним" змістом свідомості та громадським і матеріальним світом. Як вважав Д'юї, "жалюгідна" концепція досвіду як дискретних та виокремлюваних сенсорних подій могла привести лише до нестерпного суб'єктивізму, і, твердив Д'юї, це була концепція досвіду, що не підкріплювалася досвідом як таким. Наш досвід спілкування зі світом, на думку Д'юї, не був досвідом відчуженого й окремого "суб'єкта", відрізаного від світу об'єктів. Процес страждань та терпіння радше пов'язує суб'єкта та об'єкт між собою; людський організм становить єдність свідомості й тіла, що є частиною природного світу та пов'язана з ним як його частина, а не як віддалений глядач. Істина, що її, як твердив Д'юї (цитуючи Емерсона), знаходять "на великій дорозі", була просто думкою, яка обґрунтовувалася своїм контекстом та його свідченнями, пов'язуючи таким чином знання зі свідченнями та експериментами.

Праці Д'юї, написані на теми освіти і мистецтва, також побудовані на його розумінні взаємодії між людським досвідом та "об'єктивним" світом. Реформи Д'юї в галузі освіти наголошували на важливості практичної діяльності як форми знання та важливості праці, яка спиралася б на інтереси студентів як спонукальні сили освіти. Обговорюючи проблеми мистецтва, Д'юї робив наголос на способах, завдяки яким мистецтво, як і наука, стають формою пошуків, що дозволяють людському інтелектові

працювати й вибудовувати досвід, а потім черпати з цього нагромадженого досвіду, щоб надати нової форми досвіду майбутньому.

І нарешті, можна сказати, що зовсім не поміченими залишаються спроби Д'юї підірвати професіоналізм філософії, який щодалі зростає. Вивчивши способи, за допомогою яких кордони між дисциплінами зміцнювали академічну та суспільну ієрархію, Д'юї поставив діагноз професійній філософії, провістивши тим самим пізніші дискусії про "кінець філософії".

Додаткова література

Dewey, John (1976) The Middle Works, 1899-1924, ed. Jo Ann Boydston, Garbondale, IL: Southern Illinois University Press.

Rorty, Richard (1982) Consequences of Pragmatism, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

West, Cornel (1989) The American Evasion of Philosophy, Madison, WI: University of Wisconsin.

MAPIAHA ДЖЕНЕК