Беньямін і просвітницький проект Визволення

На відміну від постмодерністів, Беньямін пов'язував себе з марксистськими ідеями гноблення, класової боротьби та революції й підтримував кантівську та марксистську традиції "критики та істини (див.: "Trauerspiel" — "Сумна гра"; "Критика насильства", "Завдання перекладача" та "Goethes Wahlverwandscha-ften" — "Гетевська спорідненість душ"). У есе, що має назву "Технічне відтворення", критичний акт 'зруйнованої... аури" не дозволяє об'єктові мистецтва зачарувати власника, в такий спосіб даючи змогу істині вийти на поверхню. Беньямін схвалював просвітницькі цінності істини та визволення, антитезою яким є міф. Для Беньяміна істина є чистою, абсолютною і незаперечною, на відміну від постмодерністів, які зосереджують увагу на "забрудненні" та "нечистоті". Тоді як постмодерністи звеличують "нерозв'язність", Беньямін наголошує на тому, що розв'язання — це критична дія, яка розтинає "двозначність" та "міфічне павутиння долі". Постмодерністи, такі як Бодріяр, зводять істину та брехню, факт і вигадку до аркоподібної гіперреальності зображення — в такий спосіб усуваючи будь-яке відчуття критичної відстані між риторикою та розумом, індивідуальними феноменами та істиною. В термінах Беньяміна, перетворення істини на текстуальні явища, здійснюване постмодерністами, рівнозначне естетським переконанням.

Беньямін і "тотальність"

Беньямін також відрізняється від постмодерністів у своєму баченні "тотальності". Для Беньяміна одиничне не може бути відокремлене від

цілого. Шлеґель надихнув його бачити фрагмент як "інтенсивну тотальність, що містить у собі стрижень системи" ("Kunstkritik", 47—248). Ляйбніцова монада дала йому інший засіб визначити той спосіб, за допомогою якого одна ідея охоплює "світ" (див. "Trauerspiel" та "Про поняття історії"). Улюбленим образом Бенья-міна для вираження раптового осяяння істиною в усій її повноті є "констеляція".

Прихильність Беньяміна до поєднавчого стосунку між фрагментами і "тотальністю" свідчить проти спроб штучно втиснути його праці в пост-модерні теорії "множинності" та "неповноти". Навіть якщо постмодерністи, такі як Ліотар та Бодріяр, зазнали впливу Беньяміна, їхня відмова від його політизованого бачення історії як рятівного цілого і їхнє величання "різнорідності" без меж легко докочуються до гіпостазування текстуальної "вільної гри ' та естетизації переконань.

Прочитання Беньяміна паралельно з постмодернізмом допомагає пригадати дух авангарду та критичну гостроту раннього постмодернізму. Це зіставлення, якщо висловитися інакше, може сприяти переосмисленню та новому визначенню постмодернізму опору.

Додаткова література

Benjamin, Walter (1919) "Der Begriff der Kunstkritik in

der deutschen Romantik," Gesammelte Schriften LI;

Selected Writings, 116-200. —(1922) Goethes Wahlverwandschaften. Gesammelte

Schriften 1.1; Selected Writings, 297-336. —(1969) Illuminations, ed. Hannah Arendt, trans. Harry

Zohn, New York: Schocken. —(1969) "On the Concept of History," trans, as "Theses

on the Philosophy of History," by Harry Zohn, Illuminations, 255—66. —(1972) Gesammelte Schriften, ed. Rolf Tiedemann and

Hermann Schweppenhäuser, vols 1-8, Frankfurt am

Main: Suhrkamp Verlag. —(1978) "Critique of Violence," Refections, ed. Peter

Demetz, trans. Edmund Jephcott, New York: Schocken,

277-300. —(1996) Selected Writings, Volume I: 1913-1926, ed.

Marcus Bullock and Michael W. Jennings, Cambridge,

MA: Harvard University Press.

Біла міфологія (white mythology)

Це — корпус дискурсу, який утворився й утвердився як logos (тобто вираження/прояв раціонального розуму й істини), знявши свою

залежність від mythos (тобто художньої або неправдивої оповіді). Цей термін — метафора, запозичена з "Саду Епікура" Анатоля Фран-са, — став широко відомий, коли в 1971 р. франко-алжирський філософ Жак Дерида вжив його як заголовок свого есе про метафору у збірнику "Околиці філософії" (1982: 209— 271). У "Саду Епікура", що являє собою короткий діалог про втрату чутливих витоків мови, цю метафору застосовує один із двох співрозмовників, Поліфіл, щоб описати роботу метафізики, яку він визначає як науку, що розташовується поза природними явищами (метафізика). На думку Поліфіла, метафізичні поняття витворюються через подвійне викреслення. Перше викреслення — через метафоризацію чуттєвого образу, який лежить біля початків мови, а друге — викреслення самого процесу метафоризації до тієї міри, що метафора, яка є результатом цього процесу, сприймається в її прямому значенні. Для Поліфіла метафізика є деградацією, переходом від конкретного до абстрактного, від відчутного до зрозумілого, від природи до Істини, де "істина" є спрощенням природи: природою, яка стає безкровною, анемічною у своєму вимушеному піднесенні до світу ідей. Саме тому Поліфіл сприймає метафізику як мову (символічна мова/міфологія), "знекровлену до білого". На його думку, метафізика виникає ціною втрати природного в тому штучному утворенні, яким є кожна абстракція; більше того, ціною втрати будь-якого усвідомлення себе як штучного витвору, оскільки абстракція стирає всяку пам'ять про ті уявлення, які уможливлюють ідеалізацію. Саме ця втрата Гарантує додаткову вартість, якою завжди тішилася метафізика (тобто йдеться про її претензії на діахронію та універсальність), додаткову вартість, яка, згідно з Поліфілом, залишається зайвою, оскільки додається до порожнього, висмоктаного "тіла".

Якщо для Поліфіла "біла міфологія" є симптомом хворого тіла (метафізики), яке має бути відновлене до свого первісного, природного стану (звідси його постійні спроби віднайти чуттєвий образ за метафізичним уявленням), то для Дерида "біла міфологія" є образом "звуженої економіки", економіки, яка прагне зберегти всі ставки, перетворюючи будь-яку втрату (тобто

втрату природного об'єкта та його контурів) на прибуток (додаткову вартість філософії). На відміну від Поліфіла, Дерида цікавить не сама втрата, а та сила в цій економіці, яка перетворює втрату на розтрату, тобто на даремну втрату, на невідновлювану негативність. Для Дерида міфічна/метафорична сцена, яка визначає філософію, не втрачається, а стирається, тобто залишається написаною на тілі філософії білим (отже, невидимим) чорнилом, започатковуючи рух (метафора як метафоричність), що відкриває її звужену економіку для гри, перетворюючи її на те, що філософ називає "загальною економікою", економікою без застережень.

У своєму обговоренні "білої міфології" як терміна (кінцевого пункту) економіки (стисло вираженої в гегелівському Aufhebung), що прагне зберегти себе через заперечення, оберне-ність углиб та діалектизацію того, що загрожує їй непоправною втратою, Дерида наголошує, що вона має сприйматись як специфічна для культури Заходу. Таким чином, Дерида тлумачить "білу міфологію", як міфологію "білої людини", що прагне нав'язати і узаконити себе, як універсальна. Саме в такому розумінні Роберт Янґ застосовує цей термін у своїй праці "Білі міфології: писемна історія й Захід" (1990). Янґ бачить збіжність критики західного логосу з критикою колоніалізму (прикладом якої є праця Дерида) як визначальну характеристику діяльності постмодернізму. На його думку, ця збіжність показує зростання самосвідомості Заходу у стосунку до власної історичної відносності та його бажання знайти альтернативні шляхи до того, що ставить його послідовність під знак запитання, чи то йдеться про метафору, як рух логосу поза собою, чи про незбагненне і незвідне інше.

Див. також: Логоцентризм; Постмодерність.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1982) "White Mythology: Metaphor in the Text of Philosophy," in Margins of Philosophy, trans. Alan Bass, Chicago: Chicago University Press.

Young, Robert (1990) White Mythologies: Writing History and the West, London and New York: Routledge.

МАРІЯ МАРҐАРОНІ