Мерло-Понті, Моріс (Merleau-Ponty, Maurice)

Нар. 14 березня 1908 p.; пом. З травня 1961 p., Рошфор-сюр-Мер, Франція. Філософ екзистенціалізму і теоретик феноменологічної психології

Головним внеском Моріса Мерло-Понті в пост-модерністську теорію стало постулювання нової онтології сприймання, що народилася з агресивної реакції проти картезіанського дуалізму. Пишучи в контексті феноменології, розробленої німецьким філософом Едмундом Гусерлем, Мерло Понті був також частиною нової традиції французької філософії, яка почасти народилася з критичного ставлення до німецької філософії у Франції 1930-х pp. Затиснута між філософськими суперечностями іманентності (суб'єкта, що сприймає) та трансцендентності (об єктив-ного світу), думка Мерло-Понті знову розміщує буття в тому місці, де іманентність та трансцендентність заторкують, наприклад, такі феномени, як сфера доступних відчуттям форм. Цей критичний маневр повертає собі простір втілення з класичної не втіленої перспективи, створеної картезіанством. Нова онтологія Мерло-Понті позначається не лише в галузі філософії, а й у історії мистецтва (див. історія і критика мистецтва), критичній теорії, лінгвістиці, літературних студіях, психоаналізі та марксизмі.

Ранні публікації Мерло-Понті, "Структура поведінки" (1942) та часто обговорювана відома "Феноменологія сприймання" (1945), віддзеркалюють зацікавлення Мерло-Понті експериментальною психологією — передусім ґе-штальт-психологією — та феноменологією Гай- деґера, Гусерля й Сартра. Мерло-Понті повертається до психології сприймання, оскільки його цікавить спосіб, у який вона досліджує мінімальний простір між сприйманням та об'єктом, застосовуючи такі відомі свої методи, як експерименти типу образ/основа. Хоч спочатку він схилявся тлумачити природу сприймання як випадкову (бо саме такою вважали її прихильники гештальт-психології), в кінцевому підсумку він відкинув причинні та емпіристські поняття, що підтверджують експериментальну пси-

хологію. Через складну й ретельно продуману аргументацію, викладену у "Феноменології сприймання', Мерло-Понті продовжує уважне, критичне прочитання експериментальної психології, тепер спрямоване на опосередкування зв'язків між ґештальт-психологією та феноменологією. У цій праці він критикує дві посткар-тезіанські традиції онтологічного дуалізму, емпіризму та інтелектуалізму, твердячи, що жоден з них не пояснює адекватно основоположного досвіду явищ. Мерло-Понті наголошує на "перевазі сприймання", сприймання, яке передує розумовому осмисленню суб'єкта або об'єктивного емпіричного світу.

Після Визволення Мерло-Понті Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар заснували журнал "Les Temps Modernes" ("Модерні часи"), зумовлений необхідністю, яка відчувалася тоді багато ким, пов'язати філософію з політикою. У кліматі повоєнної Франції твори Мерло-Понті більш виразно звернулися до етики, історії та політики. Його дебати та дискусії з Сартром стосувалися діалектичних структур мислення і зверталися до того часу, коли вони разом відвідували сумновідомі лекції, що їх Олександр Кожев читав у 1930-х pp. про "Феноменологію духу" Γ. Β. Φ. Геґеля (відомо також, що їх відвідували Жак Лакан та Жорж Батай). Ця співпраця, проте, тривала недовго й закінчилася в 1952 p., коли Мерло-Понті публічно розірвав стосунки з "Les Temps Modernes" та Сартром через зближення Сартра з Французькою комуністичною партією, і цей розрив між двома відомими філософами тривав до досить прохолодного примирення наприкінці 1950-х pp. У "Пригодах діалектики" (1955) Мерло-Понті розкритикував "ультрабільшовизм" Сартра як політику, все ще закорінену в структурі політичної свідомості, а отже, й відповідальну за сталінські репресії. Ще й сьогодні відчутно, яке значення мали в той період ранні праці Мерло-Понті, в яких він твердив, що програмна політика революційного лівого крила інтелектуалів трактує історичну діалектику як абстрактну всеохопність, що розглядається з абстрагованої відстані. Мерло-Понті вважав, що політична свідомість Сартра зберігає напругу картезіанства, яке відриває основу від пережито-

го досвіду, тобто робить щось протилежне тому, чого мусить прагнути політична філософія.

Відійшовши від своїх проміжних міркувань на теми історії та політики, Мерло-Понті поновив працю з феноменології та проблем живого тіла, результати якої він виклав у "Знаках" (1960) та "Видимому й невидимому" (1964). Мабуть, його найзначущішим твором є передостанній розділ та робочі примітки у "Видимому й невидимому", книжці, опублікованій після його раптової й передчасної смерті 1961 р. Хоч нерідко її важко буває читати, саме тут він переступає через поняття переваги сприймання і пропонує термін "плоть світу". Поняття плоті вивищується над поняттям втіленого досвіду, висуваючи припущення, що око, яке сприймає, та доступний для відчуття світ є частиною тієї самої стихії і переплетені разом у тому, що він називає "сплетінням" або "хіазмом". В одному зі своїх часто цитованих уривків Мерло-Понті описує можливість того, що його права рука торкається різних речей у світі, а тим часом його ліва рука торкається правої, тоді як ця доторкається до світу. У цьому зразковому прикладі сприймання та об'єкт вкладаються в ту саму структуру буття. Права рука стає досконало оборотною; вона перебуває водночас усередині й зовні, вона торкається, і водночас доторкаються до неї. Це переплетіння є не просто місцем, де суб'єкт і об'єкт поєднуються через сполучення або за типом синестезії, це — "перед-об'єктивне буття"; "я" та інший є частиною тих самих феноменів; автор вважає, що "існує не лише суперництво "я"—інший, а й спільне функціонування. Ми функціонуємо як єдине тіло" (Merleau-Ponty, 1964: 215).

Онтологію Мерло-Понті обговорювали та критикували постмодерністські теоретики су-б єктивності та естетики. Хоч його онтологія являє собою оптимістичну альтернативу дуалізмові та сприятливу можливість для міжсуб'єктивності, вона накликала на себе критику за відновлення об'єднаного трансцендентного простору. Бо і для структуралістів, і для постструктуралістів проект феноменології сприймання здійснюється всупереч їхнім антиосновоположним позиціям. Подібним чином Фуко та Ірігаре помітили, що у своїй новій онтології Мерло-Понті обминув Тендер і владу. І нарешті,

Ліотар піддав критиці есеїстику Мерло-Понті, присвячену Сезанові, за утопічне бачення естетики.

Посилання

Merleau-Ponty, Maurice (1964) The Visible and the Invisible, Evanston, IL: Northwestern University Press.

Додаткова література

Dillon, M.G. (1988) Merleau-Ponty 's Ontology, Evanston, IL: Northwestern University Press.

Gillan, Garth (ed.) (1973) The Horizon of the Flesh: Critical Perspectives on the Thought of Merleau-Ponty, Car-bondale, IL: Blah blah Press.

Johnson, Galen A. and Michael B. Smith (eds) (1990) Ontology andAlterity in Merleau-Ponty,

Evanston, IL: Northwestern University Press.

Merleau-Ponty, Maurice (1948) Sense and Non-Sense, ed. Claude Lefort, trans. James M. Edie,

Evanston, IL: Northwestern University Press.

—(1964) The Primacy of Perception, trans. James M. Edie, Evanston, IL: Northwestern University Press.

—(1994) The Phenomenology of Perception, trans. Colin Smith, New York: Routledge.

Sartre, Jean-Paul (1993) Being and Nothingness: A Phenomenological Essay on Ontology, trans. Hazel E.

Barnes, New York: Washington Square Press.

KEH РОДЖЕРС

Метакритика (metacriticism)

Метакритика — це тип критики, що дбайливо пояснює ідеологічні та інституційні аспекти різних читацьких методів; це критика критики. Метакритика — це вивчення критичних методологій та практик із метою пояснити різноманітні ідеї та цінності, які складають теоретичні дискурси. Префікс "мета" вказує на вивчення основ, як у "метафізиці" — вивченні основ науки (фізики). Таким чином, "мета" пропонує більшу/ширшу перспективу конкретного суб'єкта. Якщо ж ми розширимо поняття "мета-критики", то воно охопить значно більшу сферу застосування критичних та інтерпретаційних стратегій, досліджуючи найпоширеніші припущення, які зумовлюють різні способи прочитання.

Метакритика за суттю своєю вивчає тенденції та вірування відповідно до того, що вони належать до критичних методологій, щоб прояснити спосіб дії, з яким конкретна критика або методологія прочитання підходить до тексту. Одне слово, метакритика виразно зосереджує

увагу на штерпретацшнш лінзі, крізь яку текст розглядається і прочитується.

Практика метакритики повинна осмислюватися в історичному контексті постструктура-лістської літературної теорії (див. постструкту- ралізм). Поява (та запровадження) постструктуралістських методів прочитання, які виразно зосередили увагу на суспільно-історичних, культурних, ідеологічних та інституційних вимірах мови, текстуальності, канонічності та значенні, зумовили потребу більш заглибленого та більш критичного способу роботи з текстами і мовою. Тобто, якщо всі мовні акти є явно або неявно культурними, то певний важливий компонент дослідження мови та текстуальності повинен брати до уваги культурний контекст, у якому застосовується мова і аналізуються тексти. Постструктуралістські методи прочитання, по суті, зосереджують увагу на стосунках між цінностями, суб'єктивністю, мовою та текстуальністю, а метакритика (як пряме розширення постструктуралістських вимог) звертається до відносин між ідеологічними та установчими цінностями в тому їхньому аспекті, що знаходить свій вираз в інтерпретаційних та критичних стратегіях.

З розвитком постмодерністської теорії та засвоєнням постструктуралістських літературних методів метакритика стала головною опорою переважної більшості літературних студій, де будь-який акт прочитання має "метакритич-ні" наслідки. Тобто в постмодерністському дискурсі будь-який "текст" (літературний або теоретичний) несе культурне і критичне навантаження, тому будь-яке прочитання або критика цього тексту повинні бути "метакритичними" і брати до уваги констеляцію контекстуальних значень, пов'язаних із текстом. Читати "мета-критично" — означає добре усвідомлювати, як ці контекстуальні значення були введені в інтерпретацію тексту, як критик засвоює і трансформує контекст, щоб видобути текстуальне значення. По суті, метакритика є одним із головних способів читання в постмодерністському дискурсі.

ДЕВІД КЛІПІНГЕР

Метамова (metalanguage)

Термін "метамова" був уперше застосований російськими формалістами для позначення типу мови, що розглядає природу самої мови, виходячи за її межі, як на це вказує префікс терміна. Хоча згодом він знайшов також застосування у працях Романа Якобсона (1896— 1982), по-справжньому глибоку увагу до нього виявила вже наступна Генерація критиків-пост-структуралістів, включаючи Жака Дерида, Ро-лана Барта та Жана-Франсуа Ліотара. Сут-нісна відмінність між структуралістським і постструктуралістським підходами полягає в тому, як розглядається мова — як закрита система чи як відкрита.

Якобсон розширив лінгвістичну теорію, запропоновану Фердинаном де Сосюром у нотатках, що їх було зібрано вже по його смерті й опубліковано в 1916 р. під назвою "Курс загальної лінгвістики". У своєму "Заключному твердженні" Якобсон запропонував теорію комунікації, оперту на шість ключових елементів. Контакт встановлюється між відправником і адресатом, коли перший надсилає послання за допомогою специфічного коду й у конкретному контексті. Згідно з цією теорією, комунікація між відправником і адресатом полегшується за допомогою коду, сукупності правил, яка зрозуміла їм обом, свідомо чи неусвідомлено. Цей код, що є сполучною ланкою між двома учасниками комунікації, має в собі металінґвістичні елементи, оскільки його правила мають виходити за межі конкретних мовних систем, щоб дозволити взаємне розуміння.

Постструктуралізм скептично ставиться до думки, що мова є закритою системою, на яку можна дивитися збоку в незацікавлений спосіб. Проте було б помилкою розглядати пострукту-ралізм лише як полярну протилежність структуралізмові. Точніше буде сказати, що постструктуралізм звертається до значення й істини більш обережно й плюралістично, дотримуючись переконаності, що такі питання неможливо розв'язати раз і назавжди. Власне, такого типу мости розглядаються постструктуралізмом скептично. І текст, і читач трактуються як історичні конструкти, що самі собою ніколи не можуть бути зафіксовані. Питання про природу мета-

мови можуть бути прив'язані до історичного розвитку постструктуралізму наприкінці 1960 — на початку 1970-х pp., і розглядаються вони в першу чергу в працях Варта і Дерида.

У розвідці "Структура, знак і гра в дискурсі наук про людину", поворотному есе, що його Дерида прочитав як лекцію в університеті Джонса Гопкінса в 1966 р. і опублікував у книжці "Письмо й відмінність", автор висунув припущення, що значення не є фіксованим і що мова завжди перебуває в стані гри. У таких своїх працях, як "Про граматологію" (1976) та наступних есе, опублікованих у збірнику "Околиці філософії" (1982) Дерида, безумовно, розвиває критику метамови, поставивши під знак запитання метафізичну традицію, яку він називає логоцентризмом.

Внесок Варта можна бачити в багатьох його есе, але в збірнику, названому "Образ — музика — текст", опубліковано два нариси: "Від твору до тексту" та "Смерть автора", які, по суті, ставлять під сумнів факт існування метамови. Для Варта насамперед "твір реалізується в процесі розгалужень" (1977: 160), тоді як текст "читається без напису Батька" (1977: 161) і "є тим місцем, де жодна мова не має переваги над іншою, де мови циркулюють (у круговому значенні цього терміна)" (1977: 164). У "Смерті автора" Варт робить очевидним, що ця смерть настала ще за часів Маларме, оскільки була змінена традиційна зорієнтованість письменника та його доробку: тепер уже не автор, а мова говорить, посилаючись сама на себе, "безперервно піддаючи сумніву всі витоки" (1977: 146).

Теорія комунікації Жана-Франсуа Ліотара, викладена в його праці "Диференд", будується на припущенні, що метамова є неможливою, зокрема, тому, що ніколи не існуватиме правило, подібне до коду Якобсона, яке було б прийнятним для обох сторін. Справді, Ліотар розуміє комунікаційний акт дуже широко, як процес побудови фраз, причому цей термін у нього дещо відрізняється від його англійського аналога "phrase". Кожна фраза впорядковується сукупністю правил, які він називає фразовими режимами, і жодні два фразові режими не є сумісними. На думку Ліотара, не існує метамови, а іс-

нує лише нескінченність фраз, кожна з яких є реакцією на іншу.

Посилання

Barthes, Roland (1977) Image—Music—Text, trans. Stephen Heath, New York: Noonday.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1976) O/Grammatology, trans. Gayatri Chakravorty Spivak, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

— (1978) Writing and Difference, trans. Alan Bass, Chicago: University of Chicago Press.

Jakobson, Roman (1958) "Closing Statement: Linguistics and Poetics," in T.A. Sebeok (ed.) Style in Language, Cambridge, MA: MIT Press, 1960, 350-77.

Jakobson, Roman and Halle, Morris (1956) Fundamentals of Language, The Hague: Mouton.

Lyotard, Jean-François (1988) The Différend: Phrases in Dispute, trans. Georges Van Den Abbeele, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Saussure, Ferdinand de (1966) Course in General Linguistics, New York: McGraw-Hill.

МАЙКЛ СТРАЙСИК