Незрозумілість (incomprehensibility)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Незрозумілість (incomprehensibility)



Незрозумілість — це термін, що застосовується до об'єктів мистецтва, які прагнуть вийти за межі суб'єктивного зрозуміння. Він був уперше запропонований Фридрихом Шлегелем (1772— 1829) у дискусіях, що стосувалися проблем розуміння. Шлегель застосував його, щоб описати ситуації, коли іронія ускладнює той смисл висловлювання, який у нього вкладено. В сучасній

критичній говірці "незрозумілий ', термін, застосований Теодором В. Адорнов його матеріалістичному аналізі мистецтва, схожий на переосмислене Жаном-Франсуа Ліотаромпоняття "піднесеного" (sublime).

У своєму есе "Über die Unverständlichkeit" ("Про незрозумілість") Шлеґель наполягає на тому, що певні значення залишаються поза розумінням багатьох інтерпретаторів. Він використовує цей інтуїтивний висновок як трамплін для того, щоб обговорити проблему універсальної освіченості та можливості мови, яка передавала б абсолютну істину і в такий спосіб розв'язала б проблему незрозумілості.

У "Діалектиці Просвітництва"філософи Франкфуртської школиАдорно й Горкгай-мер описали способи, в які інструментальний розум, тобто спосіб раціональної думки, який прагне використовувати — а отже, й підкоряти — всі об'єкти, що потрапляють у сферу його досяжності, функціонує з метою зробити світ пізнаванним та реалізувати проект Просвітництва, що передбачав розчаклувати цей світ. Натомість модерністські тексти, що їх Адорно обговорював на сторінках своєї "Теорії естетики", мали тенденцію продукувати критику та пропонувати осмислені альтернативи культурі, оскільки вони також показали, як саме інструментальний розум може зводити об'єкти до доступної пізнанню ідентичності. В "Теорії естетики" Адорно заявив, що метою критики мистецтва повинне бути не пояснення елементу незрозумілості, а радше зрозуміння того, що незрозумілість годі усунути, оскільки вона є невід'ємною характеристикою мистецтва, і що тільки вона забезпечує неможливість насильства філософії мистецтва над мистецтвом. На думку Адорно, певні твори мистецтва чинять опір си-нгулярностіідентичності та перетворенню їх на товар у рамках індустрії культури через продукування моментів незрозумілості, у яких загальний потяг до знання зазнає невдачі перед цілком слушними чужими дискурсами й алтерні-стю.Незрозуміле — це міра тих способів, за допомогою яких об'єкти мистецтва примушують суб'єкт визнати свою обмежену здатність розуміння та потребу менш категоріальної форми раціональності, аніж інструментальний розум.

У схожій манері Ліотар у своїй праці "Нелюдське" розглядає аванґардне та модерністське мистецтво через переосмислення поняття "піднесеного". Якщо вірити Ліотарові, то піднесене вказує на щось таке, що перебуває поза репрезентацією, щось таке, що руйнує свідомість. Тому твори мистецтва, які продукують високий досвід, часто бувають суб'єктом пост-модерністських форм аналізу просто тому, що таке мистецтво звертається із запитаннями до метанаративів зрозумілості й суб'єктивності, що увібрали в себе філософію Просвітництва та пост-Просвітництва. Хоча Ліотар, поза всяким сумнівом, розійшовся б із Адорно у ставленні до Маркса, Геґелята культури як такої, його пошук значення та зрозуміння має певну подібність до концепту Адорно. Поняття незрозумілості є корисним для вчених, які прагнуть налагодити стосунки між діалектичним матеріалізмом та постмодерністською думкою.

Див. також:Aufklärung; Бланшо, Моріс; Дерида, Жак; Герменевтика.

Додаткова література

Adorno, Theodor W. (1970) Aesthetic Theory, trans. Robert Hullot-Kentor, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Benjamin, Walter (1968) Illuminations, trans. Harry Zohn, New York: Schocken Books.

Horkheimer, Max and Adorno, Theodor W. (1944) Dialectic of Enlightenment, trans. John Cummings, New York: Continuum.

Lyotard, Jean-Francois (1988) The Inhuman, trans. Geoffrey Bennington and Rachel Bowlby, Stanford, CA: Stanford University Press.

ДЖЕЙМС ГАНСЕН

неоструктуралізм ( neostructuralism, Neos trukturédism us )

Неоструктуралізм (Neostructuralismus) — це термін, який застосовував німецький філософ Манфред Франк,визначаючи те відгалуження французької теорії, яке під іншою назвою відоме як постструктуралізм.Франк віддає перевагу термінові "неоструктуралізм" над "пост-структуралізмом", тому що префікс "пост-" указує лише на часовий зв'язок між структуралізмом та пост-/неоструктуралізмом, тоді як

"нео-" робить очевидним, що те, що виникає, є переосмисленням поняття "структури". На думку Франка, неоструктуралізм радикалізує і спростовує структуралізм. У своїй праці "Що таке неоструктуралізм?" він резюмує, що саме він вважає трьома ключовими концептами нео-структуралізму, як це випливає з прочитання творів Фуко,Лакана та Дерида.Насамперед неоструктуралізм ставить під сумнів історію як безперервний процес, вважаючи, що вона складається з перервних епістем та дискурсивних формацій, не закорінених у реальній дійсності. По-друге, неоструктуралізм дискредитує поняття автономного суб'єкта, здатного до самооцінки, бо хоч суб'єкт і конституюється мовою, він не має на неї помітного впливу. По-третє, неоструктуралізм припускає, що значення ніколи не є присутнім у мові; натомість там є лише розрізнення (différance).

У "Das individuelle Allgemeine" ("Індивідуальне загальне", 1977) Франк виявляє інтерес до діалогу між сучасними німецькою та французькою теоріями, але з дуже специфічною метою. Він критикує три аспекти неоструктуралі-стської теорії. По-перше, уявлення про те, що "мова сама говорить", яке часто можна знайти в неоструктуралістських працях, є, на думку Франка, хибним. "Саме" вказує на момент рефлексії, який можна пояснити лише тоді, коли припускається поняття суб'єктивності, залуче-ності суб'єкта. По-друге, поняття відмінності (або відмінюваності) мислиме лише в тому разі, коли ми допускаємо поняття подібності або ідентичності. Відмінність між двома сутностями може бути вирізнена тільки тоді, коли ми водночас маємо уявлення про (або припускаємо) їхню подібність. По-третє, комунікація може діяти тільки тоді, коли ми припускаємо елемент індивідуальності, і тільки в тому випадку, якщо ми допускаємо, що мова відповідає водночас загальній (allgemein) та індивідуальній (individuell) моделям. У термінології Шляєрмахе-ра, яку Франк запозичує для своїх цілей, кожен комунікативний акт є individuelles Allgemeines (індивідуальне загальне).

Метою, яку ставить перед собою Франк у своїй праці "Що таке неоструктуралізм?", є оновлення герменевтичної теорії, а конкретніше, артикуляція герменевтичної теорії, розвинутої її

неоструктуралістськими критиками. Франк показує, що неможливо запропонувати несупере-чливу теорію мови, яка не передбачала б самоаналіз та індивідуальності. Ex negativo, показуючи неможливість протилежного погляду, Франк розробив теорію герменевтики, що доповнюється аргументами її опонентів. У такий спосіб він створює можливість для того, щоб підняти дискусії про постструктуралістські основи пост-модерністської думки на новий рівень.

Додаткова література

Frank, Manfred (1977) Das individuelle Allgemeine: Text-strukturierung und -Interpretation nach Schleiermacher, Frankfurt-am-Main: Suhrkamp.

—(1988) What is Neostructuralism?, trans. Sabine Wilke and Richard Gray, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

КАРЛ HIKEPK

Непрозорість (opacity)

Термін "непрозорість" може мати стосунок або до референції та значення, або до розуму. Коли він застосовується для характеристики значення та референції, то означає, що референт даного слова непроникний і не може бути однозначно встановлений, навіть через простий показ. Це твердження приводить до проблеми невизначеності в перекладі, що найбільше обговорюється в колах англо-американських аналітичних філософів В. В. Квайном та Доналдом Девідсоном. Квайн висунув тезу про те, що слова мають значення лише в рамках завершеної теорії "наявних зацікавлень" ("going concerns") і навіть прямим показом не можна визначити термін без такого теоретичного підґрунтя. Девідсон твердив, що переклад може відбуватися лише при умові відсилання до теоретичних поглядів та переконань перекладача та що всякий переклад базується на припущенні, що більшість уявлень, що перекладаються, відповідають істині. На цій основі Девідсон виступив проти твердження, що уявлення мають стосунок до концептуальних схем, оскільки ми не можемо знайти смисл у концептуальних схемах, абсолютно чужих нашому власному концептуальному підґрунтю.

Уявлення про непрозорість розуму є реакцією на картезіанське розуміння розуму як

прозорого у стосунку до себе. Згідно з картезіанським уявленням про розум, ми через самоаналіз можемо дістатися до всього змісту свідомості, і ці переконання, наміри та сприймання легко можуть бути відокремлені одне від одного та детально вивчені. Психоаналітична теорія Фройда поставила під сумнів це уявлення про розум, постулювавши несвідоме як частину розуму, що впливає на переконання та бажання, проте залишається недосяжною або (в ліпшому випадку) досяжною лише почасти.

Див. також: Фройд, Зиґмунд.

Додаткова література

Davidson, Donald (1984) Inquiries into Truth and Interpretation, Oxford: Basil Blackwell.

Descartes, René (1641) Meditations on First Philosophy, Cambridge: Cambridge University Press, 1966.

Freud, Sigmund (1940) An Outline of Psychoanalysis, New York: WW. Norton, 1970.

Quine, Willard Van Orman (1953) From a Logical Point of View, Cambridge, MA: Harvard University Press

—(I960) Word and Object, Cambridge, MA: MIT Press. MAPIAHA ДЖЕНЕК

Нестача (lack)

Поняття нестачі пов'язане з питанням кастрації та бажання, як вони сформульовані у вченні Лакана,але в постмодерності його замінено ширшою метафізичною та символічною структурою: неможливістю для суб'єкта опанувати, охопити об'єкт та заново визначити істину як "не-Все" через необхідність її вираження в мові.

Походження

Нестача має численні філософські та релігійні джерела: загальну теорію неповноти Ґеделя (Principle Mathematica, 1931), яка показує, що неповнота є організаційним та необхідним елементом будь-якої системи; вестернізацію притаманних китайським філософіям понять "порожнечі" й "діри"; вплив юдаїзму через психоаналіз Фройда,для якого лише смерть є досконалістю, а життя — нестачею й неповнотою — і так далі. Та хоч це поняття й має багатодисци-плінарні витоки, проте саме через міждисциплінарне мислення Лакана воно стало істотною характеристикою теорії суб'єкта. Там, де Фройд наполягав на Галюцинаційній якості об'єкта ба-

жання як процесі, що приводить до задоволення через зміну внутрішнього стану суб'єкта, Лакан підкреслює ідею неадекватності та нестачі як необхідних умов бажання. Збагачене лінгвістикою де Сосюра, Пірсовоюфілософією знака та Гайдеґеровоюфеноменологією, Лаканове "повернення до Фройда" приводить до справжньої епістемології нестачі, яку він формулює для понять потреби, вимоги та бажання,але також і для іншості та символічного виміру, тобто, грубо кажучи, до мови.

Постійний діалог Лакана з науковим та філософським Zeitgeist (духом часу) його епохи (1950—1980-і pp.) надав його праці вимірів епістемологічного розриву, з якого еГо та його істина, тобто істина Буття, вийшли досить пошарпані. Недовге захоплення Лакана феноменологією в 1950-х pp., оперте на спокусливий стиль Гайдеґера та на його розгорнуті коментарі до мови, — а те й те було досить близьким до його власних поглядів, — дозволили йому виступити проти гуманістичної філософії свободи Сартра, опертої на ілюзорну самодостатність та автономність, філософії, яка тоді панувала: ми відчужені від мови, промовляє Лакан словами Гайдеґера, ми маємо підпорядкувати себе її верховенству; філософське дослідження повинне бути пошуком істини Буття (див. Dasein; слід);але насамкінець, і це досить-таки важливо, Гайдеґерове поняття алетеї (1943 p.), яке замінило визначення істини як підтвердження віри в те, що Істина — це те, що адекватне її формулюванню, увійшло в суперечність із Лакановим переосмисленням мети психоаналізу як розкриття бажання, а не як пристосування еґо до суспільних ідеалів. Крім того, вплив таких лінгвістів, як Р. Якобсон та Е. Бе-нвеністі їхніх теорій формулювання (висловлювання) дозволили Лаканові дати фройдівсь-кому психоаналізові всеохопну теорію суб'єкта як буття-в-мові (aparlêtré) та бажання як нестачі, вписаної в мовлення. Одним із радикальних наслідків цієї теорії є те, що неусвідомлене "саме" стає результатом входження-в-мову та неадекватності між суб'єктом висловлювання і тим, що висловлюється, бо референт(який є, врешті-решт, неусвідомленим бажанням суб'єкта, що його він чи вона не знають) і далі не береться до уваги.

Суб'єкт залежить від означника, щоб досягти людяності та універсальності (привласнивши займенник "я"), але означник "належить до поля іншого", тобто до Символічного, що є автономною реальністю дискурсу, в якій народжується суб'єкт і яка вирішує його чи її долю. Нестача виникає з неможливості для мови репрезентувати синґулярність суб єкта (його або її неусвідомлене бажання) раз і назавжди. Він (або вона) відчужений від уже даних дискурсів і місць (чи то "чоловік", чи то "жінка"), від того, що Лакан називає "бажанням іншого". Це відчуження лежить в основі безперервного відновлення нестачі та бажання, тому що нестача також належить об'єктові задоволення. Цей об'єкт міфологічно осмислюється як утрачений, тому що він невловний ізсередини Символічного, де перебуває суб'єкт, відколи народжується: оскільки люди мусять застосовувати мову, щоб зажадати того, чого їм треба, потреба перетворюється на бажання через вимогу: колидитина плаче, просячи пити, врешті-решт вона просить не чогось іншого, як любові та визнання. Об'єкт (який ми називаємо об'єктом "а") — це фактично те, що відсутнє у суб'єкта для того, щоб він "знову" міг бути цілим у повноті та сталості Буття або міфічного Втраченого Раю, де він (або вона) "був", ("була"), перше ніж увійти в мову.

Постмодернізм

Суб'єкт постмодерності "реалізував" нестачу та відчуження й облишив міфічні ілюзії про незалежність від іншого та про панування над мовою та об'єктами. Він (або вона) живе тепер у цій реалізації разом із тривогою, яка наповнює його (або її) мистецтво та уявлення, починаючи від 1950-х pp. Постмодерністська репрезентація має на меті дати присутність нестачі через відсутність центру,який висловлює недовіру тоталізаціїі показує невдачі посилання. Об'єкт як "річ-у-собі" відступив, і його відступ став синонімом нестачі, затемнення та неприсутності. Суб'єкт був зміщений і тепер перебуває не на своєму місці, тому що насправді принципово відсутньою є ілюзія, що еґо може бути господарем у своєму домі, що Буття, його повнота або втіха досяжні. Звідси походить мазохізм(вихід із можливої меланхолії) постмодер-

ного, чия істина, як Гайдеґерова або Лаканова, є нестачею істини та істиною нестачі, принциповою неповнотою, через яку суб'єкт входить у відносини з реальним. Подібно до жінки, каже Лакан, істина є не-цілим (образ жінки та її позиція в jouissance стали доступними для того, щоб символізувати неможливість повного розкриття істини (див. Дерида, Жак).

Див. також:Відмінність; Стадія дзеркала; Непрозорість.

Додаткова література

Casey, Edward S. and Woody, J. Melvin (1983) "Hegel, Heidegger, Lacan: The Dialectic of Desire," in J.H. Smith and W. Kerrigan (eds), Interpreting Lacan, New Haven, CN: Yale University Press.

Jameson, Fredric (1977) "Imaginary and Symbolic in La-can: Marxism, Psychoanalytic Criticism and the Problem of the Subject," Yale French Studies 55-6:338-95.

Lacan, Jacques (1977) "Subversion of the Subject and the Dialectics of Desire," Ecrits: Λ Selection, trans. Alan Sheridan, London: Tavistock.

—(1978) The Four Fundamental Concept of Psychoanalysis (Seminar XI, 1963-64), trans. Alan Sheridan, New York: Norton.

—(1985) Feminine Sexuality: Jacques Lacan and the Ecole freudienne, trans. J. Rose and J. Mitchell, New York: Norton.

EH-MAPI ПІКАРД

Неусвідомлене (unconscious)

Основоположна фройдівська теза полягає в тому, що щось травматичне (відчуття, ідея) стирається з пам'яті ("придушується") і замінюється фіктивним витвором (фантазією, ілюзією), проте небажана істина "наполягає" на тому, щоб зробити свою присутність відомою, діючи на свого суб'єкта у формі симптому. Варіації, притаманні цій структурі, виражаються в усіх різновидах неврозу, збочень та психозу. Лакандійшов висновку, що ця неусвідомлена структура є структурою мови, яка, отже, є "універсальною" для всіх істот, спроможних розмовляти. Вплив мови на своїх суб'єктів знаходить свій вияв у"кастрації" — втраті jouissance (лібідо, втіхи), що символізується втратою пеніса. Первісна втіха (jouissance) називається "нарцисизмом", відчуттям влади та життєвим інстинктом. Цей лібідо-інстинкт втрачається, коли люди усвідомлюють свою скінчен-ність після свого вступу до суспільного світу,

але він зберігається завдяки фантазіям та ілюзіям, покликаним заперечувати необхідність обмежень та неминучість смерті. Ця драма й травма набуття свідомості та втрати або віднайдення нарцисичної (уявної, всеохопної) втіхи повторюється в кожному поколінні. Таким чином, елементарна подія придушення й формування неусвідомленого (несвідомого) є запереченням істини і створенням брехні, щоб уникнути кастрації.

Щоб зрозуміти, як мова каструє своїх суб'єктів, не треба постулювати універсальну "освіту", через яку кожен суб'єкт вивчає правила та міфи суспільної групи своїх батьків та приймає для себе їхню мораль, бунтує проти неї тощо. Кожна актуальна соціалізація є варіантом універсальної структури, яку Лакан називає "іншим". Інше — це галузь мови (синхронної, діахронічної; такої, що означує, означеної), яка населяє тіло, наділене здатністю розмовляти. У нервовій системі суб'єкта риторична або синтаксична фігура перетворюється на симптом, на жарт, на помилку або на сон, структура яких виражає цю фігуру. Так, нарікання "у мене нічого не виходить" обертається на фізичну метафору, що виражає себе як істерична безпорадність; напад істерії означає придушену фантазію або травматичну пам'ять про сексуальне зґвалтування тощо. Нав'язлива думка (що її Ретмен пояснює як примусовий обов'язок "захистити" свого батька та його даму) являє собою заперечення та заміну протилежністю — імпульсом діяти проти них аґресивно. Фобія спрямовує внутрішню небезпеку (тривогу) назовні, зміщуючи її на об'єкт або ситуацію. Психотична ілюзія спотворює або уявляє знаки й значення, що зустрічаються в зовнішній реальності, щоб раціоналізувати відхід лібідного складника від світу, яким він є, і компенсує цю втрату, вибудовуючи альтернативний світ. У кожному з цих випадків саме граматична, синтаксична та риторична структури мови автоматично оперують, щоб надати форми внутрішній "ендопсихічній" реальності і спрямувати спотворення назовні або загорнути його у фантазію. Але хіба мова не є іманентною у всіх виявах сприйняття, осмислення та поведінки, і хіба душевна хвороба не є просто відхиленням від універсального, структурно безумного кон-

сенсусу? Де шукати неспотворений стандарт сприйняття та осмислення реальності? Хіба божевільні не є козлами відпущення для групового нарцисизму, який відмовляється визнати власну "кастрацію" і переносить її на ізгоїв, відібраних для того, щоб вони втілювали її придушені імпульси, страхи та фантазії, і щоб у такий спосіб підтримати ілюзію універсальної істини?

Таким чином, ми опиняємося на порозі визнання логічного й топологічного обмеження: "не існує метамови" (Лакан), не існує позиції поза спотвореною структурою "іншого", з якої можна було б оцінити реальність та проголосити повну істину. Тобто можна висловлювати лише часткову, а не загальну істину, відштовхуючись від тієї істини, що істина має структуру вигадки, якої потребує мова. Кожен суб'єкт мовлення обирає неусвідомлену позицію, внутрішню щодо іншого, і не тому, що нічого не існує поза мовою, а тому, що не існує мови, якою можна було б говорити про зовнішнє (реальне). Проте сам суб'єкт є реальним, а тому не може бути репрезентований в іншому, окрім як через пропуск; а фактично, через стирання означника, що є первісною подією підсвідомості. Еґо (нарцисизм) не хоче знати про цю неповноту, тому воно відновлює у фантазії те, що викидає "його власна" підсвідомість, і відмовляється визнати себе уявним конструктом. Не-усвідомлена суб'єктивність полягає в тому (наполягає на тому), щоб усунути означник від іншого, — означник, якого не існує і який мав би репрезентувати суб'єкт адекватно, — а потім замінити його симптомом або "жартом", що заплутує проблему. Істина в тому, що інше не може бути завершене — не існує повної репрезентації істини — якраз тому, що повинне бути залишене місце (вакансія) в іншому для суб'єкта висловлювання, який би говорив про реальність і створював вигадки і для того, щоб виразити незавершеність, і для того, щоб заперечити її. Ця "декомплектація" іншого є частковою істиною "кастрації".

Але іншим для дитини є насамперед її мати, її об'єктом є груди; її втіха лібідна і "первісно нарцисична" (її пестить інший), вся її реальність будується у сфері іншого. Проте груди як об'єкт — це не мова. Таким чином, існує щось

іще, чого немає в мові іншого; там не просто немає означника — немає й об'єкта втіхи. Цей лібідо-об'єкт — не лише груди, а й материнський голос, погляд і доторк — нелінґвістичний, а проте він є частиною Іншого, його реальною частиною. Ця частина, яка невдовзі повинна бути втрачена і може бути постульована лише в минулому, цей міфічний (вже для дитини, яка навчилася розмовляти) рай зберігається лише у фантазії або в ілюзіях революційної утопії. Тому не можна сказати, що мова не структурує й цього об'єкта, навіть у його алтерності та виключенні. Фантазія вибудовується згідно з варіаціями "фрази", такої як "дитину б'ють", що виражає первісний мазохізм суб'єкта, чиє усунення як означника уявляється (та еротизуєть-ся) як відкидання або покарання, "втіха іншого ", що її садизм і мазохізм реалізують, як описано вище.

Якою ж є функція батька в цій маленькій людській трагікомедії? Його функція полягає в тому, щоб Його неправильно розуміли, тобто він повинен бути джерелом (неусвідомленим) і мішенню первісної брехні. Бо в драмі Едипово-го комплексу його "знання" ще тільки пробудженого бажання суб'єкта та його власної "фалічної" втіхи (законне втішання матір'ю дитини та Ім'ям Батька, яке він носить, — але також і передає далі, — втілюючи безсмертя родини) ніколи не може бути повністю усвідомленим знанням внаслідок усіх причин, які наводилися вище (та ще деяких). Тому, коли він проголошує своє "ні!", звертаючись до поєднаних матері й дитини, вламуючись у їхній союз і вимагаючи своїх прав, він просто намагається перешкодити тому, що є неможливим, що дитина зможе коли-небудь знайти жадану втіху в материнських обіймах. Лібідо-зв'язок матері й дитини є, можливо, тією підтримкою, яка надається суб'єктові для того, щоб він витримав (або й примножив) болісний людський уділ. Але так буває тільки тоді, коли цей зв'язок уривається в реальності (символічно "каструється") і триває у фантазії. В протилежному випадку обоє зможуть радіти втіхою іншого, лише відкидаючи або гальмуючи, спотворюючи або психотизуючи реальність, що символізується забороною та ім'ям Батька. Бо вони втискують реальність у сценарій вигадки, що оперує

як програма ілюзії (або збочення). А проте, що робить батько, як не втілює легальну фікцію суспільного закону та порядку (заборону інцес-ту та содомії)? Відповіддю (Лакановою) є те, що він символізує бажання; тобто простір для дихання, простір, який відкривається між суб'єктом та іншим. Це простір-час для бажання неусвідомленого.

Так само як невротичні батько та син не можуть не створити Едипової драми, — відриву батьком матері від дитини, — так і первісна аналітична пара, Фройд та його істерик, не можуть не винайти первісного міфу психоаналізу: фікцію "первісного Батька", який не підкоряється жодним правилам і залишає всю втіху для себе, "каструючи" або проганяючи своїх синів та ґвалтуючи своїх дружин і дочок. Чи це лише фантазія батька, яку він передає своїй дочці (як її "бажання", спрямоване на нього) та переносить на синів і обертає на їхнє прагнення вчинити опір його владі в Едиповому світі й узурпувати цю владу? Чи це фантазія дочки або "віднайдена пам'ять" про якусь подію, що не може бути переказана словами? Топологія неусвідомленого має включати в себе всі можливі комбінації історії та вигадки у вигляді генеративної матриці варіацій.

Існують ознаки, що структура несвідомого в наш час змінюється. Звичайно, мова ще внутрішньо обмежує втіху, але функція символічного батька, який нав'язує Едипів комплекс, що дає змогу суб'єктові придушувати і приймати для себе генеративний міф суспільного ладу (злочин і кара, з батьком, який спершу виступає як зловмисник, а потім — як суддя), як здається, повсюди занепадає навкруг нас, принаймні на Заході (криза патріархії). Симптоми цієї суспільної мутації включають у себе не лише символічне знецінення Закону Батька, а й супровідне вивільнення "втіхи "некастровано-го" Іншого", що знаходить вияв у загальній збоченості та психозі. Причини цього символічного надламу можуть бути неясними (поширення товарного капіталізму, нові засоби масової комунікації, перенасичення суспільства технологією тощо), але очевидно, що збільшення кількості законів не є розв'язанням цієї проблеми, оскільки йдеться про шанобливе ставлення до самого Закону, Закону бажання, етичного

імперативу брати до уваги бажання іншого. Саме це Батько втілював так патетично й симптоматично. Який універсальний означник може замінити цей неусвідомлений закон? Етика шанобливого ставлення надламується як у самих суспільствах, так і між ними, коли, наприклад, чоловіки в групах поводяться як гегельянські нарцисисти і кожен вимагає шанобливого ставлення до себе, не відступаючи від своїх домагань навіть перед загрозою взаємного знищення. Або коли чоловіки не досить шанують жінку і виступають проти ґеїв, щоб підтримати фетиш чоловічості ("некастрованості"). Або коли матері проголошують, що батьки непотрібні , таким чином усуваючи Батька як символічну функцію, що опосередковує матір (іншого) та дитину і відкриває час для бажання. Такими є симптоми кризи чоловічості, що вибухають, коли миротворчий закон Батька усувається і не-усвідомлені фантазії випливають на поверхню як ілюзорні міфи, що формують історичні події. Вони виражають відсутність сексуального зв'язку, що є споконвічною людською травмою, яку спричинила мова (замінивши тваринний інстинкт) і затьмарив символічний симптом (батьківство). Чи здатні люди винайти нову етику бажання, що замінить застаріле "символічне неусвідомлене?

ПІТЕР КЕНІНҐ

Ніцше, Фридрих

(Nietzsche, Friedrich)

Нар. 15 жовтня 1844 p., Рекен, Німеччина; пом. 25 серпня 1900 p., Ваймар, Німеччина.

Філософ

Ніцше походив з релігійної родини, його батько та дід були лютеранські пастори. Батько Ніцше помер, коли йому було чотири роки, і його виховували мати та бабуся. У двадцять років Ніцше вступив до Бонського університету, де вивчав теологію, проте вже через рік переїхав до Ляйпціґа студіювати філологію. Навчався Ніцше так успішно, що вже 1869 p., y віці 23 років, був призначений професором філології Ба-зельського університету. Перебуваючи в Базе-лі, де на його мислення справила глибокий

вплив дружба з Рихардом Вагнером та філософом Артуром Шопенгауером, Ніцше опублікував свою першу книжку "Народження трагедії з духу музики" (1872). Проте послаблення цього впливу, обтяжливі обов'язки в академічній царині та погіршення стану здоров'я примусили Ніцше 1879 р. відмовитися від посади і шукати нових шляхів думки та виразу. Протягом наступного десятиліття він жив кочовим життям і написав низку творів, завдяки яким став одним із найвпливовіших у XX ст. західних мислителів. Між 1878 і 1882 pp. він опублікував "Людське, занадто людське", "Світанок" і перші чотири книжки "Веселої науки".

Тоді ж сформувався стилістичний і концептуальний задум найвідомішої книжки Ніцше "Так казав Заратустра". Між 1885-м і 1887 pp. Ніцше повернувся до афористичної філософії у чудовій п'ятій книжці "Веселої науки" "По той бік добра і зла" та в його найвідомішій філософській праці "Про генеалогію моралі". І, нарешті, 1888 р. в шаленому спалаху творчої продуктивності, який передував його надламу в січні 1889 p., він написав твори: "Сутінки ідолів", "Антихрист", "Справа Ваґнера", "Ессе Homo". Ніцше помер 1900 p.; останні десять років свого життя він прожив як розумовий і фізичний інвалід.

Вплив Ніцше на постмодернізм ні з чим не можна порівняти. Можна навіть твердити, що постмодернізм як філософський феномен почався тоді, коли Жиль Дельоз опублікував 1963 р. свою працю "Ніцше і філософія", в якій виступив на захист ствердного виклику, що його Ніцше кинув гегелівському визначенню релігійного та секулярного. Подібну напругу ми знаходимо у словах Поля Рікера, коли він описує Ніцше, разом із Марксом та Фройдом, як "майстра підозри". Кожен із них розробив складні герменевтичні підходи для з'ясування динаміки могутності та мотивацій, але там, де Маркс і Фройд намагалися обґрунтувати свої викриття "науково", в матеріальних кодах суспільства або психіки, підозри Ніцше поширювалися на сам ідеал Просвітництва: він не просто відкидав Просвітництво, а й постійно намагався визначити і зруйнувати межі раціонального розуму та свідомості. Таким чином, його думка вагалася між обіцянками Просвітництва

та їх неможливістю, внаслідок чого дехто засуджував його думки як нігілістичні, а інші славлять його ідеї, що несуть визволення від метафізики концептуального, етичного та релігійного фундаменталізму.

Афористичне і стилістично плюралістичне письмо Ніцше надихнуло постмодерністських критиків дихотомії, що віддають перевагу змістові над стилем, поняттю над образом і свідомості над тілом. Його генеалогічний метод, радикальна історизація концепцій і цінностей, а передусім його генеалогія "волі до істини", "аскетичного ідеалу" та західної метафізики порушили епістемологічні та етичні питання, що їх ми й донині не з'ясували. Справді, без цих критичних ресурсів ані деконструкція Жака Дери-да, ані генеалогічний аналіз влади, знання та сексуальності Мішеля Фуко не стали б можливими. Але спадщина Ніцше також порушує складні питання щодо природи самої постмоде-рності та її відношення до модерності. Розгляньмо найвідомішу фразу з творів Ніцше: "Бог помер". Хоч і модерністи, і постмодерністи можуть витлумачити ці слова в тому значенні, що настав кінець релігії, це відбувається лише в тому випадку, коли ми погоджуємося з тим розрізненням, яке модернізм проводить між релігійним і секулярним. До якоїсь міри Ніцше сам мислив у рамках цього протиставлення, але він же його й зруйнував. Смерть Бога — це смерть християнського Бога, Бога метафізики або "онтотеології". Проте на поминках із нагоди цієї смерті можна знаходити ствердну мову божества, що звучить на самій околиці останньої праці Ніцше, в образах Діониса та вічності, на сатурналіях ніцшеанської думки.

Додаткова література

Nietzsche, Friedrich Wilhelm (1974) The Gay Science,

New York: Vintage. —(1999) The Birth of Tragedy and Other Writings,

Cambridge: Cambridge University Press.

ТАЙЛЕР РОБЕРТС

Ніщо (nothingness)

"Ніщо" — це термін, який позначає відсутність присутності або внутрішнього існування в речах. Кожна світова філософія рано чи пізно підходить до проблеми ніщо. Воно перебуває в

центрі діалогу між західною та незахідною, античною і сучасною, філософською і релігійною думкою. У тлумаченні вчення Будди, яке дав Нагарджуна (II ст.) люди розглядаються як наївно прив'язані до матеріального добробуту, що неминуче приводить їх до страждань. А що всі феномени порожні, то все, включаючи й людську думку, залежить від умовностей, і Нагарджуна наголошував на тому, що про реальну дійсність не можна навіть говорити поза нерозривними путами умовностей. Це веде також до сучасних спекуляцій постмодернізму.

Ставлення до категорії "ніщо" стає фундаментальним людським викликом, тією філософською подорожжю, яку всі мають відбути. "Життєвим правилом" буддизму є придушення матеріальних бажань і звільнення від усіх надбань, тоді як рання християнська думка навчає нас, що ми можемо відкрити світло в наших серцях, яке веде нас до того місця, де він (якби ж то я знав, хто!) чекає на мене, — місця, куди ніхто не приходив" (Св. Хуан де ля Крус, "Пролог до Сходження на гору Кармель"). Ніщо в цих двох підходах не синонімічне із запереченням життя. Радше, коли ми ставимо під сумнів своє існування й більше не сприймаємо навколишній світ як щось очевидне, ми зупиняємось у своїй ході й усвідомлюємо, що в нас лежить під ногами. Є кілька етапів цього усвідомлення: раціональний аналіз, суб'єктивний екзистенціалізм і, нарешті, відокремлення або визволення, еквівалентне nyat y японському вченні буддизму та вільній від образів божественності Майстера Екгарта (1260—1327).

У європейській філософії принцип cogito, запроваджений Декартом, встановлює людський контроль та визначає матеріальну реальність, незалежну від людської думки. Хоч формула Декарта починається з сумніву, буття утверджується в її кінці: dub'üo ergo cogito, cogito ergo sum ("сумніваюся, отже, думаю; думаю, отже, існую ). З цього випливає, що люди здатні підкорити собі природу в гонитві за утилітарністю, за допомогою науки і технології, що сприятимуть їм у цьому процесі.

Тоді як сучасна американська культура й далі розвивається в цій традиції строго раціонального дослідження та прагнення утилітарного, європейський екзистенціалізм ускладнив це

прямолінійне та односпрямоване утвердження людського контролю. Жан-Поль Сартр висунув тезу, що існування передує сутності і що люди хочуть бути внутрішньою причиною свого власного буття, інакше кажучи, людина прагне бути Богом. Тому конфронтація з поняттям "ніщо" спричиняє загрозу, екзистенціальний angst (страх). У Європі це прагнення стимулювало також виникнення нігілізму, тобто ідеологічного визнання марноти, безглуздості життя та відсутності істинного світу під стежкою життя. Хоч нігілізм може стати філософським виправданням масових вбивств та голокосту, що їх практикував нацистський режим, вбивства та хаос можуть і не бути його єдиним наслідком.

Альбер Камю, знову ж таки у злагоді з будди-стським мисленням, присвятив свою творчу діяльність пошукові шляхів, що вивели б людство за кордони, які поставив йому нігілізм.

Див. також:Гайдеґер, Мартін; Ніцше, Фридрих.

Додаткова література

Dallmayr, Fred (1992) "Nothingness and__nyat_: a Comparison of Heidegger and Nishitani," Philosophy East and West 42, 1:37-48.

Nägärjuna ( 1995) The Fundamental Wisdom of the Middle Way (Mâlamadhyamakakârikâ) trans, with commentary by Jay L. Garfield, New York: Oxford University Press.

БРИЖІТ Г. БЕХТОЛД

ο

Одноголосність (univocity)

Одноголосність — це уявлення про те, що суб'єктивність є одиничною, автономною і наділена унікальним голосом і що значення є одиничним і природним. Як показує структура слова, одноголосність пов'язана з уявленням про те, що акт мовиабо текстмає одне-єдине і самоочевидне значення або голос. Як така, одноголосність безпосередньо споріднена з ліберальною гуманістичною концепцією суб'єкта/індивіда як самодостатнього автономного цілого з єдиним голосом, який виражає, вимовляє та висловлює одиничний і недвозначний смисл.

Одноголосність протиставляється сформульованій Михаїлом Бахтінимконцепції гете-роґлосії,як вона визначається в його праці "Слово в романі" (1981). Для Бахтіна та інших російських філософів-формалістів індивідуальне є місцем конвергенції множин (різних дискурсів, голосів та значень), що не тільки вибудовують суб'єктивність індивіда, а й є невід'ємною частиною будь-якого акту мови та текстуальності.Ці множини зазіхають на будь-яку людську дію, а тому безпосередньо впливають на значення. Як такий, кожен акт мови або значення відбувається в ді



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 130; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.012 с.)