Поезія, постмодерна (poetry, postmodern)

Постмодерна поезія — це поезія після модернізму, поезія, яка пориває з традиційною лірикою і зосереджується на темах суб'єктивності, теорії, процесу, мови та текстуального значення. Теодор Адорно твердить у "Негативній діалектиці", що поезія після Освенцима неможлива, оскільки продовження цієї практики було б "варварством". Проте поезія не зникла після Другої світової війни, а в Америці навіть стала престижною через запровадження програм творчого письма Музею красних мистецтв, що увічнюють "професіоналізацію" поетів. Проте твердження Адорно, яке стосується поезії, потребує подальшого введення в контекст, де воно сприйматиметься вже не як проголошення

кінця поезії, а радше як серйозна критика, спрямована проти традиційного ліричного поетичного твору (особливо якщо взяти до уваги той факт, що конкретні поети, яких Адорно читав і до творчості яких він звертався в різних своїх есе та книжках, — це справді ліричні поети). Після суспільної та етичної кризи Освен-цима більше не існує контексту для зосередженого на собі та самодостатнього естетичного об'єкта, який славить індивіда, що створює поетичний твір та оспівується в цьому творі. Суспільна та етична свідомість тепер не може дозволити собі таку розкіш, як існування аполітичного естетичного об'єкта, тому що нехтувати виразні соціальні та політичні виміри будь-якої людської діяльності означало б увічнити знеосі-блення та дегуманізацію, які зробили геноцид можливим. Ліричний підхід як втілення індивідуального досвіду, а також вигадані виклади особистого прозріння перестали бути ефективною поетичною відповіддю.

Чого Адорно, можливо, не передбачив, так це того, що чимало поетів також зрозуміли внутрішньо притаманну ліричним творам обмеженість і що ці поети, йдучи слідом за Ґертрудою Стайн, Езрою Паундом та цілою когортою філософів, розвивали поезію, яка порвала з пануванням лірики й ініціювала перехід до постмоде-рністської поезії. Такі поети, як Чарлз Олсон, Чарлз Бернстайн (та інші поети з угруповання М=0=В=А (L=A=N=G=U=A=G=E), поети з марксистськими переконаннями, які в 1970-х pp. невтомно виступали проти традиційної концепції поетичного твору), Джером Роте-нберґ, Лін Гейджиньян, Майкл Палмер, Девід Ентін, Сьюзен Гоу та інші, творили поезію, що пориває з традиційним уявленням про вірш як про зосереджений на собі і самодостатній мистецький факт, віддаючи перевагу процесо-цент-ричній альтернативній поезії, що кидає виклик передбачуваній "природності" референційності, суб'єктивності, текстуальності та поетичного твору як жанру.

Есе Чарлза Олсона "Проекційний вірш" (1950) стало поворотним моментом у переході до того, що сьогодні розглядається як "постмо-дерністська" поезія. У "Проекційному вірші" Олсон відзначає різницю між відкритою і закритою поетичними формами і твердить, що

поезія повинна уникати тенденції прагнення до наперед визначеної форми та завершення; тобто уникати складання вірша в ритмі метронома, як висловився Езра Паунд. Натомість поетичний твір повинен бути відкритим і мінливим засобом у рамках процесу та відкриття. "Проекційний вірш" віддає перевагу поетичному процесові над поетичним продуктом і містить твердження, що вірш повинен бути продовженням змісту і не має диктуватися наперед визначеною формою (наприклад, сонетною). Олсонова критика традиційної форми вірша відкидала упереджене уявлення про поетичний твір як про самодостатній мистецький факт, що стисло подає і втілює особисте прозріння. Йдучи за критикою Адорно, Олсон наполягав на тому, що вірш повинен бути не "виставлянням еґо", а радше тією ареною, на якій "я" пояснює всеохоп-ний контекст свого існування та своїх дій. Таким чином, Олсон розумів поетичний твір як поле діяльності, що є нескінченно відкритим у стосунку до форми і змісту. Поезія відкритості та процесу вимагає переглянути уявлення про те, що саме складає придатний для поезії матеріал; крім того, вона також пропонує інакше подивитись на відмінність між поезією та прозою та на межі, які розділяють не лише жанри, але й дисципліни. Тому навряд чи варто дивуватися, коли ми бачимо поетів, які йдуть у руслі "Проекційного вірша", орієнтуючись на смисл "відкритої" поетичної форми, і водночас розробляють поетику, яка стирає відмінність між жанрами, передбачає введення цитат, уривків та понять з історії, філософії, фізики, політики, мистецтва, музики та з інших дисциплін у поетичний твір.

Постмодерністський вірш дуже відрізняється своїм виглядом від традиційного вірша (тобто сторінка більше не містить у собі акуратно виготовленого поетичного факту, а є радше тим місцем, де поет працює з якоюсь конкретною темою): постмодерністський вірш — це пастиш із прози, цитат та поетичних рядків, що черпають свій зміст із широкого діапазону інтересів і тем, а поет-постмодерніст висуває на перший план той факт, що поетичний твір (як і сам поет) вплетений у мережу зв'язків з іншими текстами ідеологією, жанрами та поетами. Поет-постмодерніст прагне продемонструвати,

що поезія — це не просто передача окремого, одиничного досвіду; це радше гетероглосна конвергенція ідеологій, дисциплін та голосів.

Постмодерністська поезія як така відповідає (і розвивається в тісному з нею зв'язку) постструктуралістській літературній теорії, що пояснює ідеологічні наслідки мови, текстуальності, значення, суб'єктивності та репутації. Крім того, постмодерністська поезія часто віддзеркалює панівні методології літературної теорії, яка пояснює ідеологічні висліди значення, знання, мови й текстуальності. Не дивно, що чимало поетів-постмодерністів часто цитують філософів і літературних критиків, які є центральними постатями в сучасній літературній теорії — Карла Маркса, Жака Дерида, Дельоза і Ґваттарі, Зиґмунда Фройда та інших — і приймають їхні ідеї в свою поезію. Наприклад, поети угруповання М=0=В=А (куди входять Чарлз Бернстайн, Лін Гейджиньян, Рон Силі-мен та Сьюзен Гоу, — хоч остання пов'язана з цією групою не дуже тісно) вибудовують чималу частку своєї поезії на основі марксистської критики капіталізму та значення. їхня поезія демонструє, як значення змінюється й упаковується, і вона є не лише місцем ідеологічної критики, а й також чинить опір тенденції до змін поезії в капіталістичному суспільстві. Внаслідок цього поети М=0=В=И та інші поети-пост-модерністи часто перебувають у прямому протистоянні інституційно підтриманим концепціям поетичного канону або традиції. Крім того, багато поетів-постмодерністів також чинять опір вузькому і наївному уявленню про поетичну форму, репутацію та естетику, що й далі лежить в основі традиційно ліричної та більшості установчо оцінених програм поезії. За своєю суттю постмодерністська поезія віддзеркалює критику Адорно й уникає тих поетичних характеристик та особливостей, які Адорно вважав варварськими й нелюдськими.

ДЕВІД КЛІПІНҐЕР

Поетика (poetics)

Поетика, або загальна теорія літератури, може бути простежена назад у часі принаймні до Аристотеля, але вона радикально змінила свою конфігурацію з появою сучасної лінгвістики.

По черзі набуваючи то описової, то приписової форм, наука поетики намагається деталізувати спосіб творення літературного об'єкта. Модернізуючи класичний trivium — граматику, риторику, логіку, — можна замінити граматику поетикою, а логіку — герменевтикою. Тоді як логіка та герменевтика намагаються пояснити значення висловлювання, а риторика зосереджує увагу на впливі конкретного тексту на публіку, поетика досліджує внутрішню структуру літературного твору та його формальну конституцію. Проте цікаво було б знати, як довго поетика зможе залишитися відокремленою від пошуку значення або дослідження його результатів.

Поетика XX ст., яка включає у свою сферу праці російських формалістів (Романа Якобсо-на, Віктора Шкловського), празьких естетиків (Якобсона, Яна Мукаржовського, Рене Веле-ка) та французьких структуралістів (Ролана Варта, Цветана Тодорова, А. Дж. Ґреймаса), можна сказати, народилася зі сполучення нововведень у лінгвістиці, що їх запровадив Ферди-нан де Сосюр, та заснованої романтиками автономної галузі "літератури". Зі створенням у XIX ст. концепції літератури як незалежної сфери естетичної діяльності, було надано простір для розвитку науки, яка мала розглядати літературу як виключне поле своїх досліджень. Лінгвістика, з огляду на свою зосередженість на мові як на системі та здійсненому нею розмежуванні між мовою (langue), або загальними правилами мови, та мовленням (parole), або конкретними випадками застосування мови, як здавалося, мала стати саме такою дисципліною. Роман Якобсон, що розглядав поетику як сут-нісне поле лінгвістичних досліджень, підтвердив її заснування, постулювавши, що "зосередженість на посланні задля самого послання є поетичною функцією мови" (1987: 69).

Приклад Аристотелевої "Поетики", чиїм впливом були пройняті західні міркування про літературу, виводить на світло деякі труднощі, на які наштовхується поетика навіть при своїй зміненій конфігурації, труднощі, які, зокрема, звужують її діапазон. Зосереджуючи увагу на сюжеті (muthos), що вивищується над персонажем (ethos) і мовою (lexis), Аристотель визначає катарсис (catharsis), або "очищення від

жалю та страху, як головну функцію трагедії. Виникнення поетики, опертої на лінгвістику, здавалося, усунуло ієрархічну перевагу сюжету над мовою, яку запровадив Аристотель, але водночас затьмарило той факт, що коли структуралістська поетика обговорює радше загальну структуру літературного твору, ніж її вербальний рівень, вона просто спирається на аналогію з лінгвістикою, знову ж таки звертаючись до дисципліни, що перебуває поза власне літературою. "Поетика" також була у скрутному становищі, бо не знала, як відповісти на запитання, що саме описує "очищення від жалю та страху". Тут суперечка зосередилася на проблемі того, чи катарсис включає в себе реакцію глядачів, коли вони оцінюють п'єсу, чи його слід розглядати як внутрішній елемент у стосунку до трагедії, чи справедливі обидва твердження. Сам факт постановки цього запитання та його нових і нових формулювань демонструє великі труднощі, невіддільні від спроби точніше визначити параметри поетики. В останні роки поетику критикували за те, що вона обмежується дослідженням формальних проблем і нехтує політичними темами, причому це звинувачення підкріплювалося зростанням переконаності в тому, що літературу не можна розглядати окремо від інших видів дискурсу або текстів.

Посилання

Jakobson, Roman (1987) Language in Literature. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Додаткова література

Aristotle (1961) Poetics, trans. S.H. Butcher, New York: Hill and Wang.

Culler, Jonathan (1975) Structuralist Poetics: Structuralism, Linguistics and the Study of Literature, Ithaca, NY: Cornell University Press.

de Man, Paul (1993) "The Resistance to Theory," and "Reading and History," The Resistance to Theory, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press, 3-20, 54-72.

Todorov, Tzvetan (1991) Introduction to Poetics, trans. Richard Howard, introduction by Peter Brooks, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

БЕРНАДЕТА МЕЙЛЕР