Політичне неусвідомлене (political unconscious)

Політичне неусвідомлене (несвідоме) — це поняття, застосоване Фредриком Джеймсоном для того, щоб схарактеризувати придушену або поховану реальність класової боротьби, що присутня в культурних текстах і повинна бути реконструйована через інтерпретацію. У контексті постмодернізму Джеймсонове поняття політичного несвідомого найкраще розуміти, з одного боку, як реакцію (і їхню критику) на більшість варіантів постмодерністської чи, точніше, структуралістської або постструктураліст-ської думки Жака Дерида, Мішеля Фуко, Жиля Дельоза, Луї Альтюсера та інших. З другого боку, Джеймсонове поняття саме є прикладом певного виду "метанаративів" узагальнюючої думки, яку чимала частка такого мислення намагається вивести на світло й деко-нструювати (див. деконструкція). Парадокса-

льним чином Джеймсон намагається включити чимало з цієї критики у своє мислення, водночас понижуючи її статус до "локальної" значущості, за межі якої його власна модель намагається вийти. У своїй праці "Політичне несвідоме: наратив як суспільно символічний акт" (1981) Джеймсон розвиває марксистську модель інтерпретації, що утверджує історію або Історію, як "неперехідний горизонт", що перебуває поза теоретичним обґрунтуванням і діалектичним мисленням, або "метакоментар", як неперехідний горизонт інтерпретаційної практики.

Джеймсон говорить про пріоритет політичної інтерпретації літературних текстів; він твердить, що все, "в кінцевому підсумку", є політичним. Те, що існує така річ, як політичне не-усвідомлене (несвідоме), висуває потребу гер-меневтичної операції, за допомогою якої критик розкриває приховане значення поза вираженим. Подібно до Фройдової концепції праці уві сні, текст повинен осмислюватися як наслідок глибшого процесу, який для Джеймсона є самою історією, кінцевим обмеженням бажання. Наголошуючи на несвідомому, Джеймсон чимало запозичує від Фройда. Проте Джеймсон історизує відкриття Фройда і припускає, що психоаналіз стає можливим лише внаслідок психічної фрагментації, яка є історичним похідним наслідків капіталізму. Крім того, Джеймсон менше зацікавлений в індивідуальній психіці, аніж у "колективній" версії несвідомого. Його метод має на меті виявити в кожному тексті епізод єдиного розгорнутого сюжету, колективної історії боротьби за те, щоб "вивести царство свободи з царства необхідності".

Таким чином, наратив є істотним для Джеймсона. Ми осмислюємо історію, розповідаючи різні історії: так він вважає. Але ми також осмислюємо історію через зрозуміння того, як ми розповідаємо різні історії. Джеймсон твердить, що хоч історія і не є текстом, хоч вона і є "фундаментально ненаративною", вона доступна нам лише в текстуальній формі. Історія завжди приходить до нас уже текстуальною. Як і у випадку з Лакановим Реальним, Історія — це відсутня причина, яку можна виявити лише через її наслідки.

Джеймсонове поняття політичного неусві-домленого (несвідомого) лежить в основі його пізнішої праці з постмодернізму, оскільки останній також вклинюється в теоретичний момент і утверджує як верховенство політичного, так і необхідність діалектичного мислення: тож політичне несвідоме охоплює і розмаїття позицій та характеристик постмодернізму, і чимало виражень сьогоднішнього багатонаціонального капіталізму.

Додаткова література

Homer, Sean (1998) Fredric Jameson: Marxism, Herme-neutics. Postmodernism, New York: Routledge.

Jameson, Fredric (1981) The Political Unconscious: Narrative as Socially Symbolic Act, Ithaca, NY: Cornell University Press.

EHTOHI ДЖАРЕЛС

Пост-еґо (post-ego)

Пост-еґо — термін, запроваджений бельгійським живописцем, художником нью-медіа і теоретиком Доктором Юго (псевдонім Юґо Ер-мана, нар. 1942 р.) для того, щоб показати, що справжні виміри людини — це обізнаність і самоусвідомлення. Стаючи пост-еґо, ми перетворюємо свою індивідуальність на менш егоцентричну особистість. Пост-еґо є трансформацією "я", конструкцією "я": трансценденцією "я".

Кожен із нас є унікальною реальністю, особистим універсумом, єдиним фокусом приватного світу. Саме у своєму знанні про себе, у зверненій до себе зосередженості ми набуваємо здатність осмислювати, а в кінцевому підсумку — перетворювати себе. Як ми знаємо з повсякденного досвіду, реальність — це перехресні посилання спостережень, пам'яті та інтерпретацій, де значення та реальність створюються, а не відкриваються. З цієї причини, мабуть, саме сьогоднішній художник нью-медіа найточніше уособлює мрію Олівера Секса про науку про індивіда, а може, той модернізм, який почався зі славетного зауваження Артюра Рембо (1854—1891): "Je est un autre" ("Я — це хтось інший").

Але еволюція людської свідомості потребує часу. Людському розумові знадобилося понад 20 000 років, щоб пройти шлях від першого примітивного знаряддя праці до сьогоднішньо-

го складного комп'ютера. Початок "я"-свідо-мості слід шукати в первісному створенні людини, через яке людина трансформує себе. Крім того, людина може передавати знання, добуте досвідом, іншим членам групи в процесі спілкування, яке є мистецтвом створення нового значення, що через нього індивіди можуть регулювати свої взаємини одне з одним. Від тієї миті, коли народилися слово і творчий жест, людина намагалася опанувати свій суб'єктивний досвід часу. В боротьбі за виживання людина здобуває владу над природою, перетворюючи її. Надаючи значущості подібності — процес мімези-су: "робити схожим", — людина перетворює природу на мистецтво. Завдяки застосуванню знарядь вона збільшила свою силу. Але перш ніж людина стала творцем знарядь, вона, безперечно, мріяла і вже застосовувала свою інтуїцію та уяву для створення понять — вона вже була творцем символів, оповідачем історій, творцем знаків і картин, із чого можна зробити висновок про спорідненість витоків мистецтва і технології. У магічному акті творення релігія, наука та мистецтво були поєднані у прихованій формі. По суті, думаючи, відчуваючи та діючи по-своєму, печерний чоловік, печерна жінка, печерна дитина набували характеристик "людини" в тому самому значенні, в якому ми є людьми сьогодні.

У своїй книжці "Форма часу" Джордж Ка-блер починає перший розділ "Історії речей" такими словами: "Припустімо, що ідею мистецтва можна поширити так, щоб вона охоплювала весь діапазон створених людиною речей, включаючи всі знаряддя та все написане на додаток до речей непотрібних, прекрасних і поетичних, що існують у світі" (1962: 1). Якщо стати на цю точку зору, то універсум створених людиною речей буде невіддільним від історії мистецтва. Надихаючись новими відкриттями в таких галузях, як антропологія та лінгвістика, зауваження Джорджа Каблера розширює межі мистецтва й історії. Справді, розглянути важливість твору мистецтва як "елемента історії" як такого означає також розташувати його в конкретному часі й місці і правильно ввести його в його контекст. Мистецтво у своїй основі є асоціацією — силою перетворення, що дозволяє перетворити ту або іншу річ у такий спосіб,

щоб вона замінювала й символізувала іншу. Сьогодні комп'ютер імітує саме творення, і нове інтерактивне життя та форми мистецтва реально гуманізують технології. Наші відчуття і наші еґо телематично розширюються у всесвітньому масштабі. Наступними запитаннями будуть: "як ми визначаємо себе?", "якою є форма особистого?", "що таке ідентичність?", 'що таке я?".

В принципі ми стаємо собою через інших, але також через свої інші медіаматичні "я": alter ego, псевдонім, прізвисько, віртуальні втілення. Стати пост-еґо означає створити новий баланс між: актуальним "я" (ким ви насправді є), ідеальним "я" (ким би ви хотіли бути), сприйнятим "я "(ким ви здаєтеся іншим), майбутнім "я" (ким ви сподіваєтеся стати, наприклад, через десять років).

Одне слово, "пост-еґо" — це трансформація "я". Наступний період буде пов'язаний з конструюванням "я": з виходом за межі еґо, з мультиідентичністю, з відомостями-про-"я", з гнучким "я", з після-"я". Не слід дивуватися з того, що еґотизм утворює "глухий кут", в'язницю, з якої ми прагнемо втекти. Поки ми не навчимося втрачати своє "я", ми не зможемо знайти себе. Тому ми повинні шанувати і високо цінувати нерозривний зв'язок, який існує між еґо та зовнішнім світом. "Я" — це не сутність, замкнена в тілі; це постійна взаємодія між суб'єктивним і об'єктивним. Ідентичність — це процес, постійна заанґажованість у зміни. В майбутньому митці, певно, не тільки визначатимуть та заново визначатимуть мистецтво. В післягуманістичному майбутньому митців, певно, залучатимуть також до того, щоб вони визначали й заново визначали життя; стане цілком нормальним заново винаходити себе: своє "нецензуроване «я»". Після обстеження зовнішнього простору відкриття, зроблені в мандрах у нашому внутрішньому космосі, наділяють нас особистими ідеями високої якості. Мозок розглядається як кіберкосмос: (під)свідоме входить в епоху своєї технічної репродуктивно-сті. Кіберцивілізація набуває форми.

Див. також: Телесинестезія.

Посилання

Kubler, George (1962) The Shape of Time: Remarks on the History of Things, New Haven, CN and London: Yale University Press.

Додаткова література

Heyrman, Hugo (1997) "Devenir Post-ego," Cyber Flux News 1(4): 9.

ДОКТОР ЮҐО