Структуралізм (structuralism)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Структуралізм (structuralism)



Структуралізм можна розглядати як "Французьку революцію" в методах аналізу структуро-ваних множин. Розвинувшись із лінгвістики(де Сосюр,Якобсон) та математичної філософії (Бурбакі, Лаутман) у першій половині XX ст. і перекинувшись на міфоаналіз, антропологію(Дюмезіль, Леві-Строс)та соціологію, структуралізм досягнув своєї кульмінації у складній і суперечливій інтелектуальній гегемонії протягом 1960-х pp. (Лакан, Альтюсер, Барт),що була зруйнована в 1970-х (Фуко, Дерида, Дельоз).

Природа (функція) кожного елемента множини визначається структурою, яка його інтер-налізує. "Функція" стає "диференціальним" елементом, що виражає або проявляє свої структурні стосунки з іншими елементами. У лінгвістичній моделі такий елемент є "означником" і цінністю мови, яка окреслюється гроювсіх елементів у стосунку до того, що означається. Диференціальний означник таким чином досягає "корисної" сиґніфікації, розігруючи з іншими означниками і теперішнє (актуальне), і відсутнє, але ефективне (віртуальне). Структура ніколи не може бути повністю реалізована, тому що вона завжди розвивається і змінюється діахронно ("крізь час"), здобуваючи і втрачаючи елементи, безперервно заново визначаючи застосування та відношення (функцію); а ще тому, що структура складається з віртуальної спільноти мовців та значень, які не можуть бути присутніми всі відразу. Структурна синхронність або той спосіб, у який елементи діють та "співіснують разом у часі" й утворюють смисл у взаємодії один із одним через їхні змінні, але систематичні відносини, є ідеальною і такою, що не'може бути локалізована в просторі й часі ("віртуальною"). Змішування структури з реальною річчю призводить до невиправданого гіпостазування Ідеї (або концепту) як фіксованого канонічного символу, референції або сиґніфікації. Натомість віртуальний, не прикріплений до певного місця порядок втілює себе "тут і там" у мовній події (parole), що змінює структуру, додаючи або вилучаючи елементи та модифікуючи відносини в процесі її реалізації. Мовна подія — це становлення структури.

Єдиною "універсаліею",структурною a priori, є, мабуть, той факт, що "існує" структура, система, порядок і форма, які зберігаються попри час і зміни.

Платонівський ідеалізм надихнув Альберта Лаутмана визначити математичну структуру як ідеал, віртуально втілений у фізичних формах та субстанції. Ідеальна фізика зводить природу до диференціального рівняння, яке відкриває віртуальну структуру універсальної історії і інтегральне розв'язання якого описало б повну історію всіх фізичних подій. Еволюція кожного елемента крізь час у його стосунку з іншими елементами цілком визначалася б структурою, вираженою в рівнянні. Інтелектуальна революція XIX ст. (Карно, Дарвін, Ніцше,Пуанка-ре) наголосила на непєредбачуваності події, її випадковості, що, в кінцевому підсумку, ради-калізувало ідею історії,яка не може бути "структурована" або "ідеалізована". Маркс застосував гегелівську раціональність, що проникала крізь "лукавство" історичного розуму, — до ідеї класової боротьби, яка приводила до раціонального економічного розв'язання. Ніцше утверджував ірраціональність становлення з випадковими подіями, які вриваються в історію і час від часу ширяться через природне або культурне відтворення у нових режимах або інституціях. Таким чином, закон історії нагадує закон дарвінівського "природного добору", де вибіркове відтворення "сильнішого" дає змогу індивідам або культурним практикам домагатися переваги. Чи існує якась "причина" для цього процесу культурної еволюції або якийсь прогрес, якась мета, чи йдеться лише про явище ентропії ("життя"), яка чинить опір порядкові, аж поки, вичерпавши свій потенціал, розсіюється, зникає в хаосі?

Таким чином структура перетворюється на Ідею Випадку, на оксюморон, чий парадокс, можливо, ховає в собі таємницю творення й смерті. Але історичний "розум" пропонує ще одну загадку: якою є ефективність самої ідеї Маркса про класову боротьбу, комунізм та економічну справедливість? Чи може процес розвиватися без 'свідомості", а ідея — зі структурної ідеї? Чи може "істина" й хід історії визначатися без історичного суб'єкта, який брав би до уваги себе та свої "поняття"? Це запи-

тання постулює нове джерело структурного ідеалізму, незвідне, не раціональне, не ірраціональне a priori, але радикально непередбачуване ні щодо часу та місця своєї появи, ні щодо форми та структури. Там, де наукапрагне визначити форму ідей за допомогою цілком раціональної процедури (теорії й експерименту), вона не може визначити й передбачити хід історії без інституцій управління та здійснення контролю за індивідами з метою визначення їхньої освіти (див. технологія).Через усунення джерел ірраціональності, включаючи свободу "відхилятися" від раціональної схеми "добра" та "здорового глузду", через вимогу викоренити ірраціональний міф, ідеологію,релігійну фантазію та вигадування суб'єктів і подій (обман) чи сподівається наука усунути суб'єкт із його можливою свободою?

Приблизно у 1950-х pp. почало здаватися, що ідеології та міфи поступляться своєю істиною перед структуралістським аналізом, підживленим фройдівською "логікою несвідомого", що формалізована структурною лінгвістикою (Леві-Строс, Лакан). Міф та ідеологія проганяються соціальними фантазіями, що намагаються розв'язати проблеми життя, сексуальності (включаючи "спільноту")та смерті (і її заперечення). Кожен елемент (образ, мовлення) сну або міфу розглядається як означник, означуваним якого є інший означник, хотіння, бажання,виражені, але без остаточної артикуляції (сиґніфікації). Сама історична оповідь, незалежно від того, наскільки вона буде "науковою" у процесі збирання та оцінки досвіду, виражає погляд на події, пропущений крізь призму індивідуального та культурного бажання, фантазії і настрою історика, а також його відчуття трагічного чи комічного. Не існує одного архетипу історії,якому мають відповідати історії (міф-фантазія про Єдину Істину), і кожен інтерпретатор подій "приречений бути вільним" у своїх намаганнях добирати та поєднувати елементи в структуру смислу. Критичним фактором є систематична відкритість структури до радикальної темпоральності та історичності, мінлива ідея про примхливу або жорстоку грайливість чи навіть випадковість, про, врешті-решт, недоступну для структуризації, а може, й для зрозуміння подію.

Ключем до структури є саме те, над чим вона прагне, але не може домінувати: життя, смерть, випадковість і зміна. Не існує питання про те, чи реальним є порядок (адже ми існуємо), хоч би яким він був тимчасовим. Життя, "чиєсь життя", як сказав Дельоз, "іманентне" (реальне, універсальне, не прив'язне до певного місця, віртуальне). Саме безперервне повторне самовідкриття та врівноважувальна дія "структур розсіяння" (Пригожий) здіймає та живить хвилі інформації й енергії, що постійно перебувають на межі переливання в хаос.

Де Сосюр думав, що елементи мови — це "ніщо" без їхніх стосунків між собою. Для Де-льоза вони — позитивне "ніщо", нулі нового диференціального числення події, коефіцієнти відношень між елементами знаків і подій, що сходяться й розходяться в певні проблематичні моменти та в певних місцях, залежно від творчих можливостей їхньої будови. Людські суб'єкти та групи — це множини, що намагаються створити структури смислу з інших множин та з себе самих. "Символічний , 'уявнии" та "реальний" наслідки наших вчинків — це ставки, коли ми граємо своїми життями, смертями, честю, ганьбою, красою і жахом. Всесвіт — це мова, семіотична спільнота, чиї елементарні частинки взаємно впливають одна на одну своєю організацією, життям та смертю. Віртуальне життя — це іманентність, яка проходить крізь нього. Кожна формація приносить щось зі своєї історії у своє наступне зіткнення, сполучення, розсіяння або деструкцію. Асамбляж асамбля-жів, що заново винаходять себе і створюють можливості. Мабуть, можливе в такому разі є остаточною реальністю або вигадкою, "структурою структур" під ризиком гіпостазування сукупності" всіх можливостей до виключення не підвладного імовірності шансу або творчої потенції (див. Бурдьє, П'ер).

Таким чином, головна помилка структуралізму полягає у відмові від реальності часу та невизначеності, джерела імпровізацій становлення. Це та "річ", яку структуралізм (і наука?) прагнуть приборкати й підкорити. Це та точка просторово-часового розриву, де структури народжуються й помирають, і яка є порогом, що за ним мова бере гору над біологією, щоб заново визначити людські суб'єкти за допомогою

"підсвідомої пам'яті" про борг, який неможливо сплатити. Як порушена рівновага, породжена трагічною неузгодженістю нашого диференціального (обтяженого провиною) походження, постструктуралістська подія може означати появу нової невинності, а також зворотний бік справедливості.

Див. також:Антропологія; Спільнота; Бажання; Ідеологія; Справедливість; Мова; Лінгвістика; Гра; Постструктуралізм; Наука; Семіотика; Технологія; Універсальне.

Додаткова література

DeGeorge, R. and DeGeorge, Ε (eds) (1972) The Structuralists from Marx to Lévi-Strauss, New York: Anchor Books.

Dosse, François (1997) History of Structuralism, 2 vols, trans. Deborah Glassman, Minnesota, MN: University of Minnesota Press.

ПІТЕР КЕНІНГ



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 94; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.011 с.)