Сарамаґу, Жозе (Saramago, Jose)

Hap. 16 листопада 1922 p., Азиньяґа,

Португалія.

Романіст, есеїст і драматург

У своїй творчості Сарамаґу, лауреат Нобелівської премії за 1998 p., не раз торкався постмо-дерних тем: бінарних неоднозначностей; конструювання реальності; романів як текстіз, радше ніж як авторитетних тверджень, та фрагментації ідентичності. Часто він розглядає ці проблеми в романах, де бринить відлуння Серван-теса, Свіфта, Гоголя, Кафки.

Його перший роман, "Terra do pecado" ("Земля гріха"), який Сарамаґу опублікував у 1947 p., коли йому було 24 роки, і якого він потім зрікався, — це розповідь про селян у стані моральної кризи. Протягом наступних 29 років він хоч і друкував вірші та п'єси, але не написав більше жодного роману, що було очевидним протестом проти найдовшого в історії Європи панування фашистської диктатури Антоніо Са-лазара, що його було усунуто від влади лише 1974 р. шляхом військового перевороту. 1969 р. Сарамаґу вступив до комуністичної партії і належить до неї досі. 1976 р. він опублікував "Manual de pintura є calligrafia" ("Підручник малювання та каліграфії"; як і попередня книжка, він досі не перекладений англійською мовою) — твір, у якому йдеться про збереження ідеалів у світі матеріалізму та поверхових цінностей. Згодом вийшла друком книжка "І_е-vantando do chao" ("Підводячись із землі" — теж не перекладена англійською мовою), де

розповідається про репресії за часів салазарів-ського режиму.

З появою роману "Memorial do convento" ("Спогади про монастир", 1982; перекладена англійською й опублікована 1987 р. під назвою "Балтазар і Блімунда") творчість Сарамаґу стає багатшою і, що не випадково, виразніше постмодерною. Роман розповідає про життя в Португалії XVIII ст., за часів панування інквізиції; в ньому досліджуються кілька бінарних протиставлень: індивідуальна й організована релігія, релігія і наука, правителі й ті, ким правлять, ті, хто працює, і ті, хто розкошує. Головними героями роману є покалічений старий солдат Балтазар та ясновидиця Блімунда, які сподіваються зарядити літальний апарат, створений одним священиком, енергією людських воль, що їх наділена екстрасенсорними здібностями Блімунда вміє виявити й полонити. Це відбувається на тлі будівництва Мафрійського монастиря, який споруджують за наказом португальського короля Жуана, і неминуче приводить цих двох до сутички з релігійними авторитетами. Досліджуючи конфлікти, що їх створюють численні бінарні опозиції, роман також зображує в іронічному світлі надуживання владою.

У 1984 р. вийшла друком книжка "О апо da morte de Ricardo Reis" ("Рік смерті Рикардо Рейша"; англійський переклад опубліковано 1991 p.), в якій ідеться про повернення до Португалії Рикардо Рейша, одного з тих уявних авторів, під чиїми іменами писав великий поет португальського модернізму Фернанду Пессоа. Сарамаґу пише про Рейша як про реальну особу, яка 1936 р. — тобто на першому році Салазарового правління, що не є випадковим, — повертається з добровільного вигнання в Бразилії, щоб померти в себе на батьківщині. Його провідником у цій подорожі є привид самого Пессоа, який примушує Рейша (а через нього й читача) переосмислити природу і мистецтва, і реальності. Багато хто вважає цей твір найбільшим шедевром Сарамаґу.

У 1986 р. автор опублікував "A jangada de pedra" ("Кам'яний пліт"; англійський переклад опубліковано 1994 p.), де Піренейський півострів відривається від Європи, відпливає в Атлантичний океан і зупиняється на півдорозі між

Південною Америкою та Африкою. Хоча цей твір сприймався і як неоконсервативний трактат, що свідчив про бажання Сарамагу чинити опір вступові Португалії до Європейського Союзу, і як коментар на тему американізації Західної Європи, Сарамагу запевняє, що обидва ці прочитання спрощені. Тут, твердить він, ідеться про роздвоєння та національну ідентичність, а це проблеми, що не розв язуються так легко, як багатьом, можливо, здається. У романі "Historie do Cerco de Lisboa" ("Історія облоги Лісабона") один коректор змінює португальську історію, вписавши слово "не" в стандартний підручник, де описувалася допомога хрестоносців, які прогнали маврів, щоб повернути Лісабон королю Португалії. Раймунду, коректор, який вставляє слово "не й таким чином заперечує участь хрестоносців у португальській історії, на думку Сарамагу, не вдається до обману; але історія існує. Книжка для нього — це "роздуми на тему історії як істини або історії як припущення, але не обману, хоч історія часто обманює". Інакше кажучи, історія — це художня вигадка, і не тому, що написане є неправдивим, а тому, що в самому акті накидання на-ративної структури на історичні події ми мусимо пропускати інші, включення яких до оповіді вимагало б уже іншої історії.

У 1991 р. з'явилася книжка "О Evangelho Segundo Jesus Cristo" ("Друге Євангеліє від Ісуса Христа"; англійський переклад 1993 p.), в якій автор продовжує тему ставлення до вигаданих персонажів як до реальних, а до реальних — як до вигаданих. Ісус, за цією версією, — мандрівний син теслі, чиї погляди на світ навряд чи можна вважати бездоганними, і який перебуває в близьких стосунках з Марією Магдалиною. Книжку засудила католицька церква, тому що Бог у ній зображений як бать-ко-самодур, який вирішив пожертвувати сином для того, щоб заснувати релігію, яка принесе біль, смерть та нетерпимість. Але ще одне гостре жало цієї книжки спрямоване проти усталених доктрин західної історії, і мало не всі вони переписані заново. Зовсім недавно в англійському перекладі видано "Ensaio sobre a Cegueira" ("Есе про сліпоту"; в англійському перекладі книжка має назву "Blindness" — "Сліпота"), де всі жителі сучасного міста, за

єдиним винятком, зненацька втрачають зір і де досліджується природа реальності та сприймання. Це також один із найпохмуріших творів Сарамагу, де подається майже нескінченний перелік жорстокостей, що їх люди чинять одне одному в ім'я науки, віри та раціонального розуму. Досі чекає на переклад його останній роман "Todos os Nomes" ("Усі імена", 1997).

Додаткова література

Barroso, D. (1998) "The Art of Fiction," The Pans RevieM' 40(149): 54-73.

Riding, A. (1998) "A Writer With an Ear for The Melody of Peasant Speech: The New Nobel Prize Winner Jose Saramago Trains an Outsider's Irony on Time, Faith and History," The New York Times, 28 December, Section E, I.

ПОЛ ҐРАЙНЕР

Священне (sacred, the)

Один з імовірних родоводів постмодерності починається від проголошення Ніцше смерті Бога. Смерть Бога не закриває питання трансцендентності та радикальної алтерності, а підкреслює їхню нагальність та "найвищу жорстокість" (Nietzsche, 1976: 63). Попри смерть Бога — або внаслідок неї — поняття священного було центральним для багатьох здійснюваних мислителями-постмодерністами досліджень іншості, насильства та меж значення.

Велика увага до священного як до соціологічної та філософської категорії багато завдячує впливові Еміля Дюркгайма, на думку якого, те, що "примітивні" люди розуміють як таємничу, священну силу, насправді є владою, яку здійснює саме суспільство. Для Дюркгайма (1915) боги — це міфологічні проекції, але священне є реальним. Під дивними символами та ритуалами "елементарних" релігій ховається раціональне знання про залежність індивіда від колективу.

Там, де Дюркгайм наголошував на глибинній раціональності віри в священне, Жорж Ба-тай та люди, з якими він працював у Collège de sociologie (Соціологічному колежі), звеличували священне як нелогічну неоднорідність, що руйнує усеохопні раціональні системи. "Священне" Батая дестабілізує полярність суб'єк-та-об'єкта, втягуючи людей у руйнівні контакти, в яких особистості розпадаються в конвуль-

сивному "не-знанні" {non-savoir) (Bataille, 1986: 74-—75). Священна сила зосереджена в принесенні жертви, але, на думку Батая, жертва включає в себе містичний досвід, еротику та письмо.

Рене Жирар (1972) простежив витоки релігії та культури до первісного переплетення насильства і священного. Якщо вірити Жирарові, нестабільна єдність культури виникає з акту генеративного насильства, в якому агресія групи зосереджується на козлі відпущення. Офіру-вання жертовного козла визволяє спільноту (тимчасово) від її деструктивних імпульсів за рахунок знайденого винного, а це, в кінцевому підсумку, породжує подальше насильство.

Наукова діяльність Гайдеґера — це ще один канал, крізь який мова священного проникає в постмодерністські дискурси. В есе "Навіщо потрібні поети?" автор твердить, що там, де зникли боги, поет досі вказує шлях до "святості", яка є "слідом богів, що втекли" (1971: 91). Поетичне священне Гайдеґера невідступно відлунює в працях Люс Іріґаре. Іріґаре зображує розпад монотеїстичних релігій як нагоду для повернення божественного', відкриття "відчутного трансцендентного", яке має замінити ті моделі трансцендентності, що розпалися (Irigu-aray, 1984: 133, 138). Тим часом Емануель Левінас відкидає те, що він сприймає як Гай-деґерове поняття поганського, безособистісно-го, квазімістичного священного (див. Derrida, 1967: 215—216). Левінас приписує природну священність іншому {autrui), чия радикальна алтерність та безконечна етична вимога постають перед нами в повсякденних зустрічах віч-на-віч.

Священне залишається суперечливою категорією, що її не визнають деякі провідні мислителі постмодернізму. Критикуючи водночас Батая й Гайдеґера, Жан-Люк Нансі закликає покінчити з одержимістю священним, цими "темними околицями скінченності" (1991: 37). Натомість Марк Тейлор знаходить численні відлуння священного у спадщині філософій відмінності (1987). У своїй праці "Святі й постмодернізм" (1990) Едіт Вишоґрод посилається на Левінаса, Батая та Дерида, твердячи, що постать святого як втілення священного надміру

претендує на центральне місце в постмодерні-стській етиці.

Див. також: Етика; Відчутне трансцендентне.

Посилання

Bataille, Georges (1986) L'Expérience intérieure, Paris:

Gallimard. Derrida, Jacques (1967) "Violence et métaphysiqe: essai

sur la pensée d'Emmanuel Levinas," in L'Ecriture et la

différence, Paris: Seuil. Durkheim, Emile (1915) The Elementary Forms of the Religious Life, trans. Joseph Ward Swain, London: Allen

and Unwin. Girard, René (1972) La Violence et le sacré, Paris: Grasset. Heidegger, Martin (1971) "What are Poets for?" in Poetry,

Language, Thought, trans, Albert Hofstadter, New York:

Harper Colophon. Irigaray, Luce (1984) Ethique de la différence sexuelle,

Paris: Minuit. Nancy, Jean-Luc (1991) "The Unsacriticeable," Yale French

Studies 79: 20-38. Nietzsche, Friedrich (1976) Beyond Good and Evil, trans.

R.J. Hollingdale, Harmondsworth: Penguin. Taylor, Mark C. (1987) Aliarity, Chicago: University of

Chicago Press. Wyschogrod, Edith (1990) Saints and Postmodernism:

Revisioning Moral Philosophy, Chicago: University of

Chicago Press.

АЛЕКСАНДЕР 1РВІН

Семіозис (semiosis)

Семіозис — це діяльність або процес сиґніфі-кації, тобто це та робота, яку виконують знаки остільки, оскільки вони є знаками. Це слово, яке походить від стародавнього грецького кореня semeion ("знак") та суфікса sis, що позначає дію, діяльність або процес, увійшло в моду в античній філософії не раніш як в елліністичний період, що настав після смерті Аристотеля (322 р. до Р. X.). Потім воно вийшло з ужитку на початку І тис. нової ери, і так тривало до кінця XIX ст. Проте з розквітом сучасної семіотики в XX ст. його фортуна різко змінилася. Сьогодні його широко визнають як фундаментальне поняття в теорії знаків, і, до речі, міжнародний журнал, що виходить у цій галузі, називається якраз "Семіозис".

Мислителем, який, можна сказати, врятував поняття семіозису від повного забуття, був американський філософ Чарлз Сендерс Пірс,

що вперше обґрунтовано застосував цей термін у 1905 p., викладаючи свою оригінальну версію прагматизму. Для Пірса прагматизм був не доктриною, а методом, що мав допомогти мислителям опанувати значення складних понять, а не визначати суть речей. Пірсова широка й деталізована семіотика була розроблена саме з наміром наблизитися до цієї прагматистської мети — "зробити наші ідеї ясними.

Критичною передумовою аргументації Пірса 1905 р. на захист його прагматистської позиції був той погляд, що "кожна думка — це знак". У рамках цієї тези він неминуче мусив приділити пильну увагу "діяльності знака", тобто семіозису. Під "семіозисом" — так він пояснює — він мав на увазі "діяльність або вплив, яка (який) є (або включає її в себе) взаємодією трьох суб'єктів... потрійновідносний вплив яких ніяк не можна звести до взаємодій між парами" (Buchler, 1955: 282). "Бути на північ від" або "наштовхнутися на" — це приклади подвійних відносин або взаємодій між парами, бо навіть якщо кілька автомобілів або атомів наштовхуються один на одного водночас, результативна ситуація не вимагає для свого аналізу більшого, аніж ці подвійні взаємодії: якщо А, В і С наштовхуються одна на одну, то тут не відбувається нічого більшого, як те, що А наштовхується на В і навпаки, В наштовхується на С і навпаки, а С наштовхується на А і навпаки. Зв'язок давання, навпаки, виявляється сутнісно тріадним, саме тому, що його не можна виразити як суму подвійних відносин. Якщо А дає В для С, то таку ситуацію, наприклад, не можна адекватно пояснити як суму двох взаємодій, у яких А позбувається В, а С отримує В. Такий аналіз не побачив би різниці між такими різними діями, як А дає В для С і С відбирає В у А.

Три речі, пов'язані між собою в семіозисі Пірса, — це знак, його об єкт та його інтер-претант. Це відношення можна чітко з ясувати, якщо розглянути, як відбувається вивчення значення якогось слова іноземної мови. Коли носій англійської мови довідується, що французькою назвою для снігу (snow) буде la neige, то він доходить розуміння, що об'єктом раніше незрозумілого французького знака буде той самий об'єкт, який існує для добре йому

знайомого англійського знака snow. Таким чином, англійське слово є інтерпретантом для французького, оскільки спільним об'єктом для обох знаків буде сніг, сама реальна речовина.

Втім, слова — це тільки один варіант знака, вид того родового поняття, яке Пірс називає символами. Окрім символічного семіозису, існує також канонічний та індексний семіозис. Знак функціонує канонічно, коли він представляє об'єкт тому, що поділяє з ним якусь спільну характеристику, — так, клапоть килима позначає певний колір завдяки тому, що він пофарбований у цей колір; знак функціонує індексно, коли він представляє свій об'єкт, внаслідок того, що індивідуально зазнає на собі його впливу, як флюгер відчуває на собі вплив вітру в такий спосіб, який дає змогу флюгерові вказувати його напрямок; і знак функціонує символічно, коли він представляє свої об'єкти, спираючись на певні усталені звички або закони, — як слова мови означають те, що вони означають, завдяки звичкам, закарбованим у свідомості її носіїв.

Пірсова концепція семіозису була засвоєна й удосконалена багатьма семіотиками XX ст., зокрема Чарлзом Морісом, Томасом Себеоком та Умберто Еко, якщо назвати тільки трьох найвизначніших. Найвпливовіший конкурентний підхід присутній у праці французького лінгвіста Фердинана де Сосюра. Ця "європейська структуралістська" школа мислення про знаки значно більше зосереджується на мові, аніж це робив Пірс, і найпомітніше відрізняється від Пірсової традиції своєю підкресленою недооцінкою відношення між знаками та їхніми об'єктами. Де Сосюр та його послідовники, такі як Луї Єльмслев, схиляються до думки, що дослідження відносин між знаками та об'єктами у світі було б тільки марним витрачанням сил і що лінгвістика відповідно має обмежити свою увагу мовою, що мислиться як сфера внутрішньо пов'язаних форм. Особливо значущим для де Сосюра є уявлення про те, що сиґніфікація можлива лише на основі "чистих відмінностей без позитивних термінів". Згідно з поглядом де Сосюра, те, що робить два окремі написи або акустичні ланцюжки випадками застосування одного слова — наприклад, snow, — це різні ролі двох видів відмінності. З одного бо-

ку, існують прикметні и значущі відмінності між випадками застосування слова snow та випадками застосування інших слів англійської мови, а з другого боку, існує відсутність значущих відмінностей між різними випадками застосування snow, оскільки ті відмінності, що їх тут маємо (у висоті звуку, кольорі чорнила тощо) є, в точному розумінні, незначущими. Се-міозис де Сосюра, на відміну від семіозису Пірса, завдячує все відношенням між словами і нічого не завдячує відношенням між словами та світом.

Як з очевидністю випливає з наведеного раніше прикладу, Пірс погоджувався, що інтер-претантом лінгвістичного знака може бути інший знак (у випадку перекладу це буде слово з іншої мови). Насправді ж він дотримувався ще переконливішої тези, вимагаючи, щоб усі інтер-претанти були також знаками якогось виду. Та хоч Пірс припускав, що семіозис може ніколи не вивести людину з кола знаків до якогось ін-терпретанта, що не був би знаком, він також твердив, що семіозис можливий лише тоді, коли користувачі знаків вже мають якесь попереднє знайомство з об'єктами знаків, що їх вони застосовують. Як правило, це попереднє знайомство відбувається через чуттєве сприймання, коли Пірсова теорія об'єднує семіотичні, ін-терпретативні елементи з несеміотичними, індексними у спосіб, який дає змогу глибоко зазирнути в суть проблем. Можна сказати, що Пірсів семіозис передбачає збільшення знання, але при цьому виключає, що воно може виникати з нічого.

Додаткова література

Buchler, Justin (ed.) (1955) Philosophical Writings of Peirce, New York: Dover.

Eco, Umberto (1976) A Theory of Semiotics, Blooming-ton, IN: Indiana University Press.

Holdcroft, David (1991) Saussure: Signs, System, and Arbitrariness, Cambridge: Cambridge University Press.

Johansen, Jörgen Dines (1993) Dialogic Semiosis, Bloom-ington, IN: Indiana University Press.

Morris, Charles (1955) Signs. Language, and Behaviour. New York: George Braziller.

Peirce, Charles Sanders (1991) Peirce on Signs, ed. James Hoopes, Chapel Hill, NC: University of North Carolina Press.

МАРК МІҐОТТІ

Семіотика (semiotics)

Як наука, семіотика досліджує життя знаків у суспільстві, використовуючи мову як первісну модель, через яку можна зрозуміти всі інші системи моделей: переходячи від форми до вивчення структурних систем, кодів та механізмів, які підтримують форму і роблять її значущою, літературні критики стають критиками культури, що описують культуру, картографуючи її взаємопереплетені знакові системи.

Семіотика розвивається від двох теоретичних початків: семіотики як вивчення знака й се-міології, що розглядає мову як знакову систему. Чарлз Сендерс Пірс та його американські й італійські послідовники зосереджують увагу на логічних відношеннях знаків до значення та адресата. Вони концентруються на семантиці, синтаксисі й прагматиці, структурі знака та процесі семіозису. Натомість для Фердинана де Сосюра значення знака є функцією його структурної цінності у мові як системі. Його підхід привів до виникнення структуралізму у Франції та різних постструктуралізмів і пост-модернізмів, які розвинулися з нього. Спадщина Пірса була спочатку засвоєна лінгвістами, що мислили в логічних категоріях, але його зосередженість на суб'єкті та більш відкрите ставлення до знака вплинули також на психоаналітичні студії та на різні напрямки фемінізму.

Семіотика Пірса — це троїста система зі знаком, його об'єктом та інтерпретантом. Ін-терпретант — це не просто особа, а концепція цієї особи про знак, що заступає і перекладає первісний знак. Перебуваючи під впливом американської прагматики, Пірс залишав місце для досвіду користувачів мови. Ми можемо мати безпосередній досвід, але можемо мати знання про цей досвід лише через знаки. Хоча суб'єкт тлумачить реальність лише через мову, Пірс усе ж наполягав, що її можна точно репрезентувати. Умберто Еко поширює Пірсову семіотику на теорію культури. Запропоновані Пірсом поняття інтерпретанта та безконечного семіозису — знаки, що передають значення іншим знакам через безконечні ланцюжки відносин, — є життєво важливими для "Теорії семіотики". Тут Еко пропонує діалектичні співвідношення між кодами (сиґніфікацією) та спосо-

бами продукування знака (комунікацією), що опосередковує дискурс і реальність. Замінюючи поняття знака функцією для знака, він бачить семіотику як безперервне виробництво культури, що охоплює все, від зоології до медицини та музики.

На відміну від троїстої системи Пірса, де Сосюр розвинув бінарну модель, яка рішуче пориває з філософською та філологічною традиціями XIX ст. У "Курсі загальної лінгвістики" він від діахронічного історичного підходу йде до вивчення мови. Для нього наука не може мати справу з мовленням, parole. Радше слід віддати перевагу вивченню мови, langue, як синхронної стабільної системи, що робить мовлення можливим. Цей синхронічний фокус відтинає систему від будь-якого посилання на історичні об'єкти. Знак — це не фізичне слово або об'єкт, а об'єднання означника (словесний образ) та означуваного (поняття). Означник не має необхідного зв'язку з жодним поняттям: він довільно кодується в мові через культурну домовленість. Подібним чином, означуване утворюється власним місцем у диференціальній системі знаків. З погляду де Сосюра, значення утворюється внаслідок того факту, що dog (собака) відрізняється від log (колода) та від cog (шахрайство) у знаковій системі даної мови. Ці терміни є значущими, тому що вони радше відрізняються один від одного, ніж співвідносяться в якийсь сутнісний спосіб із об'єктом, що дає де Сосюрові підстави віддати перевагу відмінності над подібністю. Таким чином, будь-яка дискусія про єдність або центральність стає проблематичною, перевертаючи сучасну суб'єктивну філософію. Не мовець і мовлення визначають мову, яка створює світ, а самі вони визначаються лінгвістичною системою.

Структурна лінгвістика де Сосюра була далі розвинута росіянами, такими як Роман Якоб-сон, котрі передали формальну та структурну традиції радянським семіотикам. Формаліст Володимир Проп проаналізував морфологію персонажів, мотивів та сюжетів через історичне вивчення релігії та міфу, описуючи мову нара-тивних тропів російських народних казок. Ян Мукаржовський, учасник Празького лінгвістичного гуртка, досліджував взаємодію між культурними кодами, що формують художню твор-

чість, та індивідуальним естетичним вираженням/тлумаченням. Він вважав, що мистецтво руйнує ці культурні норми. Норма та художня цінність реалізуються в рамках діалектичного процесу, що дає можливість розуміти знаки ді-ахронно. Радянські семіотики, як правило, намагалися досліджувати взаємозв'язки між діах-ронною та синхронною системами. Але їхнє повернення до історії було зумовлене структурою та системою, що дозволяло їм працювати з сучасними фактами дискурсу. Юрій Лотман, наприклад, розглядав значення як функцію і структури, внутрішньої до тексту, і зовнішнього кодування, яке, сповістивши читача, надає можливість заново кодувати текст, що утворюється з кількох постструктурних моделей.

У Франції структуралізм Клода Леві-Строса явно розміщує антропологію в полі семіології через прочитання відносин спорідненості як мови та поширення лінгвістичної логіки на всі суспільні та розумові феномени. Його дослідження міфу показують, що, як і означники та означувані, базові елементи міфу одержують значення від їхніх зв'язків взаємоспорідненості в системі інших міфів, культурних кодів та суспільної практики, які структуровані через протиставлення, що розв'язують соціальні конфлікти. Також протягом 1950-х pp. Ролан Барт досліджував сучасну йому французьку "міфологію ". Додавши конотацію та метамову до Со-сюрових означника й означуваного, Барт дістав можливість постулювати міф або ідеологію як семіологічну систему, структуровану через бінарні опозиції, які раціоналізують історію. Міф прочитується радше як факт, ніж як історична, семіотично закодована система. В "Елементах семіології" Барт твердить, що всі культурно ви-будувані вираження, чи то мода, чи кухня, чи література, передбачають таку систему, що функціонує як умова можливості суспільного значення.

У 1966 р. Дерида влаштував подзвін по структуралізмові, твердячи, що Леві-Стросова універсалізація бінарності не має під собою твердих основ. Але ця можливість уже була наявна у філософії Варта. Де Сосюр дивився на лінгвістику як на різновид семіології, але Барт проголосив семіологію різновидом лінгвістики, тому що ми можемо зрозуміти знаки лише че-

рез мову. Надання переваги мові дозволило Вартові зробити лінгвістичний поворот і пересунути мову від аркової системи до системи, побудованої з конкретних текстів. Кожен текст, кожен культурно побудований вираз несе в собі власну мову, що не може бути універ-салізована. Але, на думку Варта, постструкту-ралістський поворот — це не поворот від семіології. У "Семіотичному виклику" він бачить розвиток від наукової семіології — до семіології, відкритої до втіхи, до конкретності, а інтер-претанта бачить як фазу семіології. З приходом Варта культурна критика трансформується й повертається назад, до певної форми літературної критики; критик культури стає літературною постаттю.

Див. також: Бодріяр, Жан; Лакан, Жак.

Додаткова література

Barthes, Roland (1967) Elements of Semiology. New

York: Hill and Wang. Eco, Umberto (1976) A Theory of Semiotics.

Bloomington, IN: Indiana University Press. Hawkes, Terence (1977) Structuralism and Semiotics. Los

Angeles: University of California Press. Lucid, Daniel (ed.) (1977) Soviet Semiotics, Baltimore:

Johns Hopkins University Press. Silverman, Kaja (1983) 77)e Subject of Semiotics, New

York: Oxford University Press.

БАЙРОН ГОК

семіотична хора (semiotic chora)

Семіотична хора — це рух можливості в полісемії слів та рух суб'єкта в "процесі/випробуванні" та між свідомостями, що завантажені висловлюваннями. Будучи досимволічною, хора є ритмічною рухливістю енергії та психічних імпульсів, що постійно згущується та зміщується у стази та фази. Ця ритмічна рухливість неоднорідна, синхронна та необхідна для порядку символічного. Не будучи ані семантичним, ані синтаксичним, упорядкування хори підлягає біологічним та суспільним обмеженням. Постійна рухливість стимулів перешкоджає остаточному ототожненню означника з означуваним та постулюванню трансцендентного еґо.

Див. також: Дерида, Жак; Лакан, Жак; Кристева, Юлія; Знак/означник/означу-ване; Практика означування.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1981) Positions, trans. Alan Bass, Chicago: University of Chicago Press.

Kristeva, Julia (1984) Revolution in Poetic Language, trans. Margaret Waller, New York: Columbia University Press.

—(1996) Interviews, New York: Columbia University Press.

НОЕЛ ВАГАНЯН

Сер, Мішель

(Serres, Michel)

Hap. 1 вересня 1930 p., Ажан, Франція.

Філософ

В добу граничної спеціалізації Мішель Сер свідомо намагається розширити багатовікову філософську традицію охоплювати думкою всі гуманітарні та природничі науки, всі галузі мистецтва, він шанує час, "коли кожен філософ, гідний називатися цим ім'ям, був знавцем-амато-ром у всіх галузях знання. Повну енциклопедію знань свого часу можна знайти у творах Пла-тона, Аристотеля, Томи Аквінського, Декарта, Ляйбніца, Паскаля, Геґеля та Оґюста Конта... Філософія спирається на всеохопність знань, той, хто займається нею, мусить збирати свій матеріал на місцях, мусить скрізь подорожувати. Праця філософа — це щонайменше труди Гераклові". Такий підхід вибудовує поліморфний масив знань, що включає в себе майже всі галузі людської думки і нелегко вкладається в категорії (це почасти пояснює, чому Брюно Латур називає Сера "несучасним", радше ніж сучасним чи постмодерністським філософом). Сера можна умовно уподібнити до інших мислителів аналогічного зразка, таких, як Анрі Ат-лан, Жак Моно, Едґар Морен та Ілля Пригожий. У перформативний і несистематичний спосіб його праці накреслюють лінії зв'язку між біологією, живописом, художньою літературою, геометрією, фізикою, скульптурою та іншими галузями. Як "мапи", тропологічні твори Сера мають на меті змоделювати та покликати до

життя свій предмет, дозволяючи йому "говорити" при найменшому втручанні. Щоб досягти цього, Сер користується науковими здобутками, запозиченими з таких галузей, як термодинаміка, теорія інформації, топологія та сучасне числення для досліджень у сфері гуманітарних наук та мистецтв. Часто вважають, що Сер розмовляє різними "мовами", коли він виявляє структурні подібності (або ізоморфізми) між природничими та гуманітарними науками і мистецтвами, що дозволяють йому здійснювати не-ієрархічну, полівалентну комунікацію там, де раніше вона уявлялася неможливою. Таким чином, Сера можна визнати структуралістом, але не в загальноприйнятому лінгвістичному або семіотичному розумінні.

Дитинство Сера минуло у Франції часів війни, і цей досвід безпосередньо спричинився до його постійних спроб мислити поза тим, що він вважає войовничою природою традиційних дуалістичних протиставлень у філософії та науці. У 1947 р. Сер перестав працювати зі своїм батьком-рибалкою і вступив до Військово-Морської академії (що стало джерелом його численних морських метафор), де став стипендіатом і здобув вищу математичну освіту. В міру того, як його пацифістські настрої посилювалися, він вирішив покинути академію і зробив це 1949 p., чому сприяло й те, що відгомін Хі-росіми виразно озвався в його свідомості. Через три роки він почав навчатися у Вищій нормальній школі (Ecole Normale Supérieure), і переміг там 1955 p. y конкурсі на заміщення посади викладача філософії. В цей період він поступово відійшов від панівних на той час у Франції шкіл марксизму та феноменології, віддавши перевагу більш епістемологічно-центричним підходам, які він знайшов у працях Дюама, Пуан-каре та Каває, що давали більш конкретні та науково цінні результати. Пізніше він використав свою математичну освіту для досліджень у галузях природничих наук, водночас заглиблюючись також у нові для нього літературну та соціонаукову сфери. Сер вважає, що в той час у нього не було наукового наставника, оскільки небагато хто із вчених у Франції застосовував математичну логіку та математичні структури для дослідження проблем філософії. Він написав свою дисертацію під керівництвом філософа

науки Ґастона Башляра про відмінність між алгебраїчним методом Бурбакі та методами класичної математики. Протягом 1953—1954 pp. він дедалі більше цікавився поняттям структури, що його застосовували алгебраїсти й топологи (включаючи чимало тих самих концептів, які згодом лягли в основу створення Інтерне-ту). У 1960-х pp. Cep викладав на одному факультеті з Мішелем Фуко у Клермон-Феран-ському та Венсенському університетах, а в 1968 р. здобув докторський ступінь за свою дисертацію, присвячену Ляйбніцу, "Le Système de Leibniz et ses modèles mathématiques" ("Система Ляйбніца та її математичні моделі"); був згодом призначений на кафедру історії науки в Сорбоні. Він також викладав у кількох американських університетах на їхнє запрошення. У 1990 р. його обрано до Французької академії. Твори Сера можна поділити на два стилістичні періоди, розділені приблизно початком 1980-х pp. та публікацією книжок "Паразит" і "Генеза". Перший період — більш аналітичний і програмний, тоді як останній — поетичніший і діяльніший. Постать Ляйбніца визначальна для першого етапу, коли Сер використовував його "Монадологію" як модель для опрацювання послідовної системи невпинних та безперервних перетворень і переходів між макро- та мікрома-сштабами буття. Оскільки Ляйбніц мислив кожну монаду як внутрішньо порожню і нічим іншим, як максимальною сумою можливих перспектив, об'єктом яких вона є, математично на-тхнене Ляйбніцове синтезування універсального та індивідуального переконливо показує і складність, і простоту — і гармонізує масштаби аналізу, створюючи децентровану, багатолінійну та залежну від збігу обставин мережу (у різкому протиставленні до картезіанської фундаментальності). Сер іде далі, ніж Ляйбніц, який переоцінював всесвітню гармонію і твердив, що реальне повинне бути раціональним. Сер звертається до другого закону термодинаміки, показуючи, як ентропія, необоротна деградація якості енергії у всесвіті від корисної до непридатної, відкриває, що реальне не є раціональним, а хаотичність та випадковість утворюють головну масу всесвіту. Згодом теорія інформації прирівняла поняття випадковості та деградації, пов'язані з енергією та теплом, до по-

няття шуму в царині комунікації. Сер використовує це уявлення для того, щоб змалювати картину всесвіту як децентрованої комунікаційної мережі, що складається переважно з шуму, тоді як комплексна, впорядкована та раціональна інформація залишається у вигляді рідкісних і малоймовірних острівців "неґентропії".

Другий етап наукової діяльності Сера зберігає його теоретичні надбання, водночас змістившись до перформаційного моделювання його теорій, подаючи їх у нелінійний, алюзивнии та шумовий спосіб. Хоча це зміщення повністю відповідає його етичному наголосу на ставленні до діалектичного або лінійного мислення як до сутнісно насильницького і нетворчого, воно також створює враження, що Сер на цьому роздоріжжі перестає бути "філософом" у традиційно впізнаванний спосіб. Проте Сер вважає, що для того, щоб, наприклад, написати "Роздум про чисту різнорідність", треба не дивитися на аналітичні або літературні способи мислення як на взаємно антагоністичні і навчитися без зусиль здійснювати їхній взаємопереклад. Майже необхідним побічним продуктом такого підходу є, парадоксальним чином, обмежена переміщу-ваність підходу Сера: робити, як Сер, означало б виконувати свою роль, якісно показати, що означає стояти на своїй позиції й рухатись у своїй мережі. Бо стиль пізнього Сера "відкриває методологію", і він вважає, що демонстрація залишається більш елегантним доказом, аніж методологічно-центрована критика. Якщо метод включає в себе застосування сукупності замкнених і статичних функцій, Сер залишається рішучим супротивником цього методу. Він радше шукає моменти творення в "проміжку" бажання для, з одного боку, строгого доведення та емпіричної демонстрації, а з другого — для гри винаходів і дальшого усвідомлення відмінності, що не може бути асимільована.

Додаткова література

Serres, Michel (1982) Hermes: Literature, Science, Philosophy., éd. Josué V. Harari and David F. Bell, Baltimore: Johns Hopkins University.

—(1995) Genesis, trans. Genevieve James and James Ni-elson, Ann Arbor, MI: University of Michigan.

—(1995) The Natural Contract, trans. Elizabeth Mac-Arthur and William Paulson, Ann Arbor, MI: University of Michigan.

Serres, Michel with Latour, Bruno (1995) Conversations on Science, Culture and Time, trans. Roxanne Lapidus, Ann Arbor, Ml: University of Michigan.

Substance (1997) special issue: An Ecology of Knowledge: Michel Serres, ed. Sydney Levy 26(2).

MAPK ГЕЙНС

Симптом (symptom)

Термін "симптом" застосовується у психоаналізі для позначення психосоматичного виразу глибинного психічного конфлікту. Симптом звичайно виражається в неврозах як фізична хвороба (розпухле горло, втрата чутливості якогось органу тіла, біль), для якої лікарі не можуть знайти медичної причини. Психоаналіз, "лікування розмовою", дозволяє тому, хто аналізує, перекласти симптом на свідому думку і в такий спосіб усунути його. Таким чином, симптом — це зашифроване послання від неусвідо-мленого. Постмодерністська теорія читає історію та культуру як симптоми і показує, що істина симптому — це просто придушене, а отже, й травматичне бажання, яке витворює її, але й та радість, яку ми від неї отримуємо. Ми захищаємо свій симптом, ми його не відпускаємо від себе, адже він є головною загадкою нашої особистості. Саме цим пояснюється відмова анорексика (хворого на відсутність апетиту) їсти, нездатність алкоголіка або наркомана змінити свій спосіб життя, а також одержимість проблемами здоров'я та фізичних вправ або консюмеризм, — якщо наводити лише кілька прикладів.

Як стандартний медичний термін, "симптом" уперше був застосований у точному психоаналітичному розумінні в праці Зиґмунда Фройда "Інтерпретація снів" (1900). Фройд твердив, що механізми невротичного симптому ідентичні механізмам сну. В обох випадках придушений психічний конфлікт виходить на поверхню в такий спосіб (спотворений або зміщений), що залишається невпізнаним. Симптом, згідно з Фройдом, це "повернення придушеного". Фройд знаходив подібний механізм не лише в симптомі та у снах, а й у цілій серії повсякденних явищ, таких, як обмовки, пара-пракси