Репрезентація ( representation )



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Репрезентація ( representation )



Світова криза репрезентації (зображення, образу, представництва), яка нині відбувається, є явищем загальним для постмодерністського духу пізнього капіталізму. Якщо модернізм у мистецтві був рухом, який розірвав (або, висловлюючись більш тонко, "деконструював") традиційні форми репрезентації, то очевидно, що постмодернізм інтенсифікував його відчуження від репрезентативної істини (та його висміювання), а також взяв участь у часом істеричних, часом параноїдальних, часом лицемірних, а часом щирих спробах відновити "традиційні цінності" істини в репрезентації. Але що таке ре-

презентація? З принципового погляду, це три окремі речі.

По-перше, як приклад політичної репрезентації можна назвати ідеал демократії; кожен виборчий округ бере участь в управлінні державою через свого представника (репрезентанта), який дбає про його інтереси і з яким той, кого репрезентовано, може себе ототожнювати. Постмодернізм став свідком розмноження і антидемократичних рухів, що не допускають компромісу й вимагають прямого й виняткового доступу до істини та автентичності без урахування розбіжності в поглядах, і ще радикальніших рухів, які прагнуть взагалі покінчити з репрезентацією на користь прямої індивідуальної участі (типу "міських зборів").

По-друге, проблема репрезентації проходить крізь історію філософії від Платона до Ні-цше, причому її критична фаза доходить своєї кульмінації в Кантовій критиці раціонального розуму: неможлива жодна репрезентація ані "речі в собі", ані Істини, ані Добра, що є об'єктом морального раціонального розуму. Істина може бути репрезентована лише непрямо, "трансцендентно", через порожні (але універсальні, апріорні, необхідні) категорії розуміння, "наповнені" емпіричною інтуїцією; а моральне Добро може бути репрезентоване лише як порожнє твердження чистого права без емпіричного об'єкта, 'категоричного імперативу".

По-третє, в строгому розумінні, сказати, що картина або дискурс "репрезентує", означає твердити, що вони малюють або говорять істину про щось репрезентоване. Це третє розуміння обґрунтовує і зумовлює два перші. Репрезентація завжди має стосунок до істини, а мова, якщо й може говорити істину, то вона також може брехати, перекручувати й хибно репрезентувати. Можна вважати критичним відкриттям те, що помилка і спотворення конститутивні, що істина не може бути адекватно репрезентована жодною мовою і жодною "скінченною інтуїцією" (Кант), бо це відкриття назавжди підриває ідеологію репрезентації. Саме це тривожне усвідомлення спонукало постмодерніст-ське мислення, з одного боку, поставитися з радикальною підозрою до своїх інтерпретацій вираженого наміру, і разом з тим, — а це факт ще тривожніший, — підтримати навмисну "бе-

летризацію ' реальності та її репрезентації, цей новий процес міфотворення, який творить нові леґенди та історії і виправдовує політичні вимоги. Пародійно перефразовуючи Достоєвського, можна сказати, що "якщо істина в репрезентації мертва, тоді дозволений будь-який симу-лякр". Якщо основа репрезентації зрушена, — якщо, в крайньому випадку, не тільки неможливо відрізнити істину від омани та помилки (і це тривожило Декарта, коли він розглядав цю проблему), а й неможливо виразити істину будь-якою мовою, — тоді й сама істина вже не буде невразливою до критики або навіть до руйнування зсередини; брехня або спотворення, невіддільні від утвердження істини, стають внутрішньо невід'ємними, в міру того як "істина стає оманою" (Ніцше). Але реальна істина про істину ще може бути сказана (проте не вся істина; порівн. Лакан) або навіть створена (Де-льоз). Але чи дозволено нам репрезентувати реальність так, як ми цього хочемо, чи "сказати так" — це те саме, що "так зробити"?

Ця трудність веде до радикальної дестабілізації (політичної, моральної, епістемологічної, онтологічної). Тому можна зрозуміти істеричну реакцію тих представників академічної науки, політиків, "громадських лідерів", що закликають повернутися до традиційної цінності віри в можливість адекватної і істинної репрезентації. Такий напрям думок ворожий майже до всіх течій постмодернізму: психоаналізу (що його він звинувачує в підозріливому ставленні до всіх видів аналізу мотивів і навіть у руйнуванні основ правосуддя через виявлення істинного — "неусвідомленого" наміру поза видимо волюнтаристським актом, що робить нас потенційно безвідповідальними за свої дії); "деконструк-ції" (що, як здається, наполягає на неможливості істини); релятивізму культурних студій з їхньою ворожістю до канонів традиційної репрезентації та моралі.

Лицемірство реакції, опертої на "традиційні цінності", є очевидним. В ім'я істини (як ре-презентаційної адекватності) вона відкидає постмодерністський "релятивізм" та симуляцію (стирання або спотворення відмінності між істинним і хибним, реальним і штучним, оригінальним і похідним); проте вона відмовляється адекватно оцінити фальсифікації та міфотво-

рення власної історії (історії європейського панування, расизму та імперіалізму) або визнати, що її канони також відносно довільні, а значення приписується лише тим із них, які репрезентують її естетичні та моральні цінності.

Але фундаментальна проблема з репрезен-таційною мовою глибока і структурна. По-перше, чи може хто-небудь (чи якась назва або ідея) репрезентувати кого-небудь або що-не-будь "адекватно"? Хіба кожна річ або подія не унікальна в історичному часі й просторі? Навіть репрезентація себе самого викликає сумнів (чи залишаюся я тим самим у плині часу та змін?). А проте, якщо тільки в якомусь борхе-сівському карнавальному кошмарі ми не наділяємо окремою власною назвою всього поспіль у кожен момент часу, ми мусимо (якщо збираємося застосовувати мову) репрезентувати події в класах, що називаються загальними іменниками та дієсловами; і так само політична репрезентація вимагає, щоб кожен громадянин-конституент не був адекватно й повністю репрезентований; інакше, коли кожен репрезентуватиме лише свої власні інтереси, запанує анархія. Навіть на радикалізованому міському сході опозиційні групи стихійно утворюють коаліції та альянси, йдучи на неминучі компроміси для того, щоб зруйнувати застій та активізувати процес бажаних змін.

Так само як сучасна література стирає відмінність між правдою та художньою вигадкою (вигадані мемуари, правдивий роман), а симптоми сповіщають істину, спотворену пам'яттю (істину, яка може не відрізнятися від фантазії), так і філософія танцює та прокреслює границю між описом (репрезентацією) події та творенням істини її симулякра, її осібності, що не може бути репрезентована. Назвати й намалювати тепер означає не репрезентувати, а створити первісне повторення. В міру того як основа або оригінал пам'яті (здатності репрезентації) відступає перед "агресією симулякрів" (Дельоз) та радикальним розмаїттям "реальності" ("істини відносності"), ми входимо в небезпечну добу, в якій, за відсутності авторитету, не бракує претендентів, кандидатів, ошуканців, які прагнуть заповнити вакуум. Гра репрезентації була замінена "еволюційними стратегіями", спрямованими на генетичне та культурне відтворення і

домінування. Саме ця неусвідомлена неодарві-ністська логіка керує реакційною боротьбою за ідентичність за допомогою раси, Тендера та культури, як "цінностей ", що можуть бути репрезентовані. Але якщо категорія репрезентації (основа, початок, пам'ять, свідчення) залишається істотною зброєю і для лівого крила політичної коректності, і для правого крила традицій білого чоловіка в їхній статичній матеріалізованій діалектиці та боротьбі за "справедливість", то куди ми маємо повернутися, щоб знайти справжню річ?

Хоч Істина (офіційна історія) й замінюється численними конкурентними наративами, причому деякі з них взаємно сумісні, а деякі "не складаються", стає можливим (і необхідним) осмислити й сказати істину про цю відносність. І якщо основа досвіду (пам'ять, сиґніфікація) була порушена, тоді нам необхідно створити відчуття подій, безпосередньо не сприймаючи їх, подій без пам'яті чи розуміння, невідчутних становлень. Невірна пам'ять, особливе (властиве здоровому глузду) розуміння та категоричність сприймання призводять до виникнення нових проблем класифікації та інтуїтивного осмислення. Ми можемо вивчати репрезентації як симулякри, історичне розуміння як відносне та мотивоване різними програмними установками, а самих себе як чинники, що створюють, верифікують та фальсифікують ці процеси.

Але хіба існує репрезентаційне знання, яке було б невразливе до цього узагальненого, спрямованого вглиб вибуху? А як щодо науки? Логіки? Математики? Математична логіка не репрезентує істину або реальність, вона конструює логічну граматику й синтаксис, які створюють правила для наукової репрезентації. Але наука й математика, як здається, виявляють сьогодні дивовижну відсутність цікавості до свого власного логічного підґрунтя, попри (або через) фундаментальні кризи, які відбулися з ними в XX ст. В чому справжня причина квантової невизначеності? Чи пов'язана вона з суб'єктивністю спостереження, суб єктивністю, яка ніколи не була належно формалізована у своєму застосуванні до процесу спостереження? Чи може доведення Ґеделем необхідної нерозв'язності (недоведеності, непридатності до фальсифікації) якоїсь аксіоми або висловлю-

вання для будь-якої формалізованої системи додати щось істотне до цього питання? Чи справді математична наука прагне досліджувати невизначеність та нерозв'язність, чи вона зайшла в глухий кут, по той бік якого відчуває загрозу своїй гегемонії та своєму відчуттю вкоріненості (звідси її схильність таврувати "пост-структуралістів", які намагаються кинути виклик її пануванню)? Чого ще може нас навчити наука сьогодні про структуру та логіку репрезентації?

Самооцінка репрезентаційної науки не піде далі від заклику до паліативних критеріїв ("консенсусна реальність", "універсум розумних створінь", "самоочевидність" та інші нісенітниці), поки вона не ризикне досліджувати істину в її "структурі художньої вигадки" (Лакан), структурі, що є внутрішньо притаманною всякій мові та всякому висловлюванню (або письму). Таким чином, лише тоді, коли суб'єкт включається в логіку як "мовлення", виключене зі свого письма й неможливе для аксіоматиза-ції, наука зможе відкритися для формального врахування реального часу та творчих потенцій: фундаментального процесу, що не зводиться до репрезентації (яка йде за ним), підривного стосовно детермінізму (який зводить час до виміру час—простір) і такого, що робить неповною будь-яку закриту (повну) формальну систему. Це означатиме поновлення досліджень часу та становлення.

ПІТЕР КЕНІНҐ

Референт (referent)

Референт — це суб'єкт або об'єкт, лінгвістично окреслений означником (звуковим концептом), і який конституює знак; постмодернізм часто вдається до критики референційності (того способу, яким оперує мова і завдяки якому конструюється значення), показуючи, що референт і референційність вибудовуються ідеологічно, а тому не є природними. Референт, як правило, являє собою фізичний об'єкт (наприклад, "стілець") або абстрактне поняття (ідею або суб'єкт, такі як "любов"), що є невід'ємною частиною конкретної мовної системи (див. знак; означник; означуване).Часто референт

буває суб'єктом або іменником у реченні; об'єктом або поняттям, які обговорюються.

Одне слово, означник (або звук-поняття) прикликає означуване (поняття або об'єкт); означник і означуване спільно утворюють знак або референт, який неявно прив'язаний до конкретних культурних цінностей та звичаїв. В акті комунікації референт як такий має внутрішньо притаманну йому культурну цінність: тобто референт посідає становище цінності в конкретній мові та культурі, що користується нею. Референти виражають цінності культури.

Постмодерністська теорія, по суті, розриває гадану природність референта і демонструє, що якості, характеристики, цінності або значення конкретного референта не є універсальними.Тому референт має різні, і такі, що розбігаються, значення у змінних контекстах і культурах. Наприклад, поняття "любов" має чимало коно-тацій та асоціацій: дружба (як у платонічній любові), братерство, ерос, чуттєвість, сексуальність, бажання.

Кожна з цих конотацій має інше підказане значення та інший контекст, і стає очевидним, що любов визначається своїм культурним (як і семантичним) контекстом більше, аніж тими якостями, що притаманні їй внутрішньо. Крім того, постструктуральний розгляд референта 'любов повинен досліджувати конкретні культурні нюанси та історичний контекст терміна (платонічну любов або гомосексуальність у Стародавній Греції чи вплив вікторіанських звичаїв на дискусії про любов та сексуальність, типові для кінця XIX ст., наприклад, у працях Зиґму-нда Фройда)для того, щоб показати, що "любов" не трансцендентна, а є прямим розширенням її суспільно-історичного контексту.

Референт визначає стрижневе питання для більшості постмодерністських дискусій, що часто пояснюють, як значення (референційність) вибудовується ідеологічно.

ДЕВІД КЛІПІНҐЕР

ризома (rhizome)

Ризома — це поняття з ботаніки, що його Де-льозта Ґваттарі використали як модель неявного і неексклюзивного зв'язку на протилежність трансцендентній, ієрархічній структурі дерева (арборесцентній моделі думки), яка роз-

вивається через бінарну опозицію.Ризома, як трава, відома під назвою елевзина, росте горизонтально, посилаючи в усі боки повзучі пагони, з яких утворюються нові рослини, що потім випускають власні пагони, і так далі, в кінцевому підсумку утворюючи перервну поверхню без глибини (і таким чином без суб'єкта, що контролює) або центру(а отже, вільну від обмежувальної структури). Дельоз і Гваттарі називають шість принципів, що їх вони вважають характерними для ризом:

1. Зв'язок: кожна точка ризоми може й повинна бути пов'язана з якоюсь іншою, тоді як модель дерева встановлює ієрархію та порядок зв'язку, що в довільний спосіб обмежує її можливості.

2. Неоднорідність: точки або площини інтенсивності, які складають ризоматичний ланцюг, не є обов'язково мовними, а можуть також утворюватися зі сприймальних, політичних, жестикуляційних або інших регістрів. Лінгвістична структура, діалектика означника й означуваного не є чимось привілейованим у ризомі, де жодна універсальна структура детермінації не залишається стабільною.

3. Множинність — непростий ключовий термін у праці Дельоза та Гваттарі: множинність — це не зібрання стабільних одиниць виміру або уніфікованих суб'єктів, а сукупність вимірів та ліній зв'язку, що змінює свою природу, коли зростає кількісно. Єдність структури дерева виникає лише тоді, коли множинність перекодовується або знерухомлюється головним означником або суб'єктом, що оперує в додатковому вимірі, який прагне трансцендентно подолати пласку площинність або множинність ризоми.

4. Неозначувальний розрив або непарале-льна еволюція: хоч ризоми можуть містити в собі структури сиґніфікації (які Дельоз і Гваттарі називають "територизаціями "), вони також містять у собі лінії зламу, що розривають або детериторизують ці субструктури, з тим, аби згодом підпорядкуватися іншим субструк-турам або заново в них територизуватися. Наприклад, наслідуючи забарвлення оси, орхідея детериторизується, щоб привабити її, а оса ре-територизується на образ орхідеї, але потім оса детериторизується, ніби стаючи частиною ре-

продуктивної системи квітки, а квітка ретери-торизується, коли пилок переноситься на інші квіти. Ризоми проходять крізь бінарності та структури, але не зводяться до них.

5. Картографія: ризома — це радше мапа, зорієнтована на експериментування в контакті з реальністю, ніж накреслення генетичної або структурної моделі, що утворюється навколо наперед установленого, обмежувального центру.

6. Декалькоманія: залишкові сліди структурних моделей (таких як психоаналіз) мають бути перенесені назад на мапу, яка є ризомою, для того щоб заново активувати їхні приховані лінії зламу.

Підсумовуючи, можна сказати, що ризома — це ацентрована, не ієрархічна і не означальна система в постійному процесі становлення, це — середина без початку або кінця, а ризоматика, мистецтво йти за ризомами, — це інше слово для шизоаналізу.

Див. також:Код; План іманентності; Структуралізм.

Додаткова література

Deleuze, Gilles, and Guattari, Félix (1976) Rhizome, Paris: Minuit.

—(1987) A Thousand Plateaus: Capitalism and SchizophreniaII, trans. B. Massumi, Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.

Deleuze, Gilles and Parnet, Claire (1987) Dialogues, trans. H. Tomlinson and B. Habberjam, New York: Columbia University Press.

ТИМОТ1 C. МЕРФ1

риторика (rhetoric)



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 134; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.008 с.)