Постмодерністська критика (postmodern critique)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Постмодерністська критика (postmodern critique)



Постмодерністська критика, яка виникла в 1960-х pp., — це переважно неоніцшеанський варіант практики заперечення авторитетності форм знання, що походять від філософії Просвітництва, її мета — позбавити леґітимності ці інституційно впорядковані знання, з'ясувавши випадкову природу їхньої авторитетності та відносин деспотичної влади, які в них вписані.

Французькі постструктуралісти (серед них Дерида, Фукоі Ліотар),які започаткували постмодерністську критику avant la lettre (дуже рано), запозичили і розвинули головні підходи

того стилю критики, який розвинув Ніцше:генеалогічний спосіб історичного філософствування; зосередженість на метафоричних операціях мови; антипозитивістський перспективізм, який замінює інтерпретації на факти, і протилежний узагальненню партикуляризм. Ці підходи розроблялися далі наприкінці 1970-х pp., коли вони стали входити в ключові зони літературних студій та культурних студій(наприклад, нового історицизму та постколоніальної теорії), а також феміністської теорії. У 1990-х pp. постмодерністська критика стала панівною парадигмою для широкого діапазону новаторських, радикальних та дискусійних досліджень у гуманітарних та суспільних науках.

Визначальні передумови постмодерністської критики можна для зручності охопити чотирма заголовками: текстуалізм, конструктивізм, влада/знання і партикуляризм.

Текстуалізм

Вважається, що знання через дискурсне може обминути умови своєї власної текстуальності.Тому безперервна й диференційна "гра" знаків (постійно зміщуваних інтертекстуальних полів, у яких означники набувають тимчасових значень), як вважається, створює таку ситуацію, коли жоден дискурс не має авторитетного й кінцевого значення. Деконструктивні прочитання текстів Дерида демонструють наочний приклад цієї семантичної нестабільності. Крім того, знання не може обминути риторичність мови, в якій воно сформульоване; деконструкціярозкриває, що істинність дискурсу істотно залежить від тропів, образів та інших засобів переконування. І, нарешті, постмодерністська зосередженість на "контамінації" підриває авторитетність, яка походить від фундаменталістської віри в можливість чистого, первісного й оригінального тексту/мови; заплутаність останнього в зовнішніх системах значень розкривається як неминуча через такі поняття, як відмінністьта доповнюваність.

Конструктивізм

Постмодерністська критика наголошує на сконструйованій природі всіх суспільних феноменів. Таким чином, там, де дискурс або практика маскуються під природні (наприклад, міфо-

логія масової культури, яка служить для того, щоб легітимізувати буржуазні, або євроцентри-чні, або патріархальні норми), критика досліджує і виводить на світло їхню історично та культурно витворену природу. І там, де "я" ми-слиться в гуманістичних термінах як автономний чинник, одиничне буття і окреме джерело значення, воно "децентрується" постмодерністською критикою, що переосмислює його як сукупність дискурсивно сконструйованих і суперечливих "позицій суб'єкта".

Влада/знання

Виходячи з передумови, що легітимність корпусу знання не залежить ані від його істинісно-го змісту, ані від його походження від якогось ймовірного Суб'єкта Розуму, постмодерністська критика досліджує роль інституційних сил та дисциплінарних матриць у продукуванні та санкціонуванні знання. Так, у своїх "генеалогічних" пошуках Фуко розглянув інституційні умови розвитку наукового дискурсу, логічну суть якого він бачить у трансформації людських

ІСТОТ у ДОСТУПНІ ДЛЯ ПІЗНаННЯ ----- Тобто ТІ.КІ, ЯКІ

можна проконтролювати, — "суб'єкти". А Лі-отар твердив, що в постмодерністський період наука дістає свою легітимацію вже не в характерному для Просвітництва наративі емансипації, а в політичному або корпоративному прагненні до посилення влади. Інший підхід постмо-дерністської критики полягає в тому, щоб розбити бінарні опозиції (див. бінарна опозиція),— такі, як чоловік/жінка, Схід/Захід, здоровий/нездоровий, — які лежать в основі західної думки. Бо ці протиставлення, хоч prima facie (на перший погляд) і невинні, складають, як вважає Дерида, "насильницьку ієрархію", в якій один із двох термінів домінує над другим. Постмодерністською реакцією на цю ієрархію є, по-перше, перевернення її порядку, щоб підняти нижчий термін над вищим, а по-друге, розчинення її концептуального поля через виведення на перший план елементів нерозв'язності, постійно присутніх у протиставленні. Саме в цьому деконструктивному дусі такі радикальні представники фемінізму, як Елен Сісу,прагнуть не просто віддати перевагу гіноцентрично-сті над андроцентричністю, а й започаткувати процес деґендеризації.

Партикуляризм

Постмодерністська критика виступає проти універсалістських та узагальнених претензій ге-гемонічного (наприклад, євроцентричного або патріархального) дискурсу, застосовуючи поняття партикуляризації, такі, як відмінність, мі-кровлада і перспектива. Тобто, на протилежність таким недиференційованим поняттям, як культура або істина, ця критика постулює (відповідно) етнічності та перспективи. Замість макрополітичної концепції владияк сконцентрованої в класових формаціях або державних апаратах, Фуко пропонує мікрополітичну модель, яка ідентифікує різноманітні відносини влади, що пронизують усі суспільні структури. Ліотар говорить про неоднорідність "мовних ігор", що несумірні одна з одною, з метою кинути виклик концепції універсальної мови науки.

Загалом постмодерністська критика схиляється до радикального заперечення і демістифікації фундаментальних, освячених традицією категорій західної думки: таких, наприклад, як "розум", "я", "гендер, "мімезис", "Бог", "те-лос" і "нація". Вона переконливо виражає своє відчуття випадкового, таким чином пояснюючи людський досвід не в термінах якогось принципу, недосяжного для змін і випадку, а в термінах змінності та розмаїття історичних, локальних та залежних від випадковості сил.

Хоча постмодерністська критика — це передусім академічна практика, вона добре знана також у мистецтвах. Наприклад, дисидентські застосування самоаналізу в художній літературі (Кейті Екер, Волтер Ейбіш), фотографії (Син-ді Шермен, Шері Лівайн) та в кіно (Мауриціо Нікетті, Олівер Стоун) сприяють виведенню на перший план співучасті цих дискурсів у побудові ідеологічних моделей реальної дійсності. Але постмодерністська критика вочевидь також застосовується в таких пропагандистських медіа-засобах, як рок-відео та комерційна телевізійна реклама, що ставить питання про її опозиційну цінність. Зрештою, цією критикою іноді нехтують як "лудистською" епістемологією: тобто розвагами суспільно безвідповідальних деконструкціоністів, які граються з апоріями (див. апорія)в мовному будинку розваг. І немає підстав сумніватися, що постмодерністська

критика в деяких своїх застосуваннях іноді абсолютно втрачає трансформаційний імпульс та політичну ефективність. Проте з кінця 1970-х pp. її концептуальні ресурси та підходи дедалі більше застосовувалися в ім'я радикальної демократії різними течіями в політичній теорії, ет-нокритицизмі та критичній педагогіці. Було б некоректно розглядати цю критику як постмар-ксистську; бо хоч вона й відкидає марксистські концепції класу та історії як "есенціалістські", вона, проте, не заперечує таких понять, як гегемонія, ідеологіята модифікована концепція класу (така, що не принижує політичного досвіду та діяльності інших позицій суб'єкта). Та навіть якщо, в кінцевому підсумку, постмодер-ністська критика має не таку вже велику опозиційну цінність супроти капіталізму, вона, проте, заслуговує визнання як грізне знаряддя для викриття різних відносин влади, схованих у підходах науки та в кодах і текстах повсякденності.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1976) OfGrammatology, trans. Gayatri Chakravorty Spivak, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Foucault, Michel (1979) Discipline and Punish, trans. Alan Sheridan, Harmondsworth: Penguin.

Giroux, Henry A. (ed.) (1991) Postmodernism, Feminism, and Cultural Politics, Albany, NY: State University of New York Press.

Leitch, Vincent B. (1996) Postmodernism: Local Effects, Global Flows, Albany, NY: State University of New York Press.

Rorty, Richard (1989) Contingency, Irony, and Solidarity, Cambridge: Cambridge University Press.

ПОЛ МОЛТБІ



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 102; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.008 с.)