Муф, Шанталь (Mouffe, Chantal)

Нар. 17 червня 1943 p., Боле, Бельгія.

Політичний філософ

І в працях, написаних нею самою, і в тих, які вона написала спільно з Ернесто Лаклау, Шанталь Муф застосовує ідеї деридіанської деконструкції та гегемонії Ґрамші до лівої політичної думки та діяльності. Це здійснювалося через аналіз механізмів, за допомогою яких суспільні ідентичності вибудовуються не досить надійно і завжди лишаються незавершеними, та через заклик до визнання того факту, що влада та

антагонізми є невід ємними складовими тієї галузі, яку вона називає "політичною".

Муф починає з твердження, що будь-яка ідентичність може набути значення або конкретизації тільки через свої виняткові зв'язки з іншими: одне слово, створення ідентичності "ми" завжди вимагає конструювання ідентичності "вони", що є відмінною від "ми". Це протиставлення ми/вони є завжди двозначним, тому що цей інший залишається складником будь-якої ідентичності, а тому з нею пов'язаний. Таким чином, ідентичності є з необхідності незавершеними і завжди вказують на щось поза собою. Але ці диференціації сприяють виникненню бінарної опозиції іншого порядку — протиставлення друг/ворог. Це випливає з вимоги накреслювати межі або кордони суспільного поля як усеохопності. Відмінності між різними ідентичностями мусять бути підпорядковані еквівалентності, яку вони поділяють у протиставленні ще одній відмінності, і ця відмінність повинна бути іншого порядку, аніж та, що існує між ідентичностями, бо інакше вона не може бути схарактеризована своєю екстеріорністю. Це з необхідності антагоністичне виключення, що зумовлює іншість або алтерність, яка не тільки є відмінною, а й становить загрозу ідентичності. Але, як і всяке інше конститутивне виключення, воно залишається двозначно вписаним "в" усяку колективну ідентичність як таку, що перебуває "поза" ним. Суперечності тут не уникнути, тому що еквівалентність між ідентичностями є неодмінним аспектом їхньої відносності: якби та чи інша ідентичність не перебувала у відносинах еквівалентності з іншими, вона була б цілком байдужою до цих інших, а отже, сама по собі повністю завершеною. Але еквівалентність, що визначається антагонізмом, мусить також залишатися завжди незавершеною, адже будь-яка жорстка й остаточна відмінність між другом і ворогом у подібний спосіб заснувала б ідентичність саму по собі, — тут, на рівні суспільної тотальності, — яка не змогла б бути відносною.

Оскільки жодна ідентичність не є природною або наперед заданою, влада завжди буває втягнена в утворення кордонів, які окреслюють ідентичність, особливо тих, які створюють суперечність між другом і ворогом. Влада, невід'-

ємна від процесу виключення, супутня ш неможливість будь-якої повністю включної суспільної ідентичності та двозначна природа утворених у такий спосіб ліній поділу роблять визначення колективної ідентичності місцем політичної боротьби. Тут Муф звертається до ідеї гегемонії. Гегемонічна стратегія — це стратегія, яка прагне сконструювати колективні ідентичності і встановити остаточні межі або кордони суспільства. Гегемонія вкрай необхідна для конструювання суспільного значення і як така є неодмінною складовою частиною всякої політичної діяльності; вона є, по суті, політичним актом, тому що являє собою рішення, ухвалене на ґрунті нерозв'язності, де не може існувати жодна сукупність раціональних правил, які потребували б надбудови однієї гегемонічної конструкції над іншою.

Ці проблеми ідентичності, значення та влади, на думку Муф, погано розуміють ті кантіанські ліберальні теоретики, які визнають факт сучасного морального плюралізму, але прагнуть раціонально сформулювати сукупність нейтральних правил, які стояли б над сутичкою конкурентних тлумачень, та теоретики-кому-нітарії, які визнають історичну розташованість усякої ідентичності та будь-якої сукупності суспільно-політичних норм, але прагнуть реструктурувати модерне західне життя навколо реальної концепції єдиного морального блага, не пов'язаного з конкретністю часу. Але ці самі проблеми зовсім не сприймаються прихильниками традиційного лівого марксизму, який зосереджує політичну думку та діяльність навколо головних понять праці та класу, розуміє свободу як визволення пригнобленої особистості, що згодом існуватиме в суспільстві, з якого буде усунуто владу, і відступає всю сферу вираження своїм політичним супротивникам, нехтуючи її як ідеологічну надбудову. Виступаючи проти таких поглядів, Муф проголошує потребу лівої політики, активно залученої в гегемо-ністські стратегії, політики, що конструюватиме лінії еквівалентності між різними ідентичностями, водночас визнаючи випадковий характер, історичність та незавершеність своїх спроб. Лише в такий спосіб можна стверджувати множинність варіантів боротьби за ідентичність у марксизмі, фемінізмі, ґей-лесбіянській політиці,

постколоніалізмі та інших сферах, варіантів, які взаємонакладаються, стверджувати, водночас уникаючи спокуси розглядати цю множинність як загрозу певній життєздатній єдності лівого руху.

Муф називає це постмарксистською політикою радикальної демократії та реконструкцією політичного образу лівого руху. Вона має на меті поглибити сучасну демократичну революцію, політизуючи ті сфери сучасного життя, які звичайно сприймаються як аполітичні або приватні. Це вимагає виразу не нейтральності чи якогось істотного морального блага, а радше політичного блага, що подається як ідеал демократичного громадянства. Це, в свою чергу, окреслює рамки демократичного плюралізму та політичної спільноти, оскільки воно має виключати тих, хто не згодний прийняти "демократичні правила гри". В цьому пункті найвп-ливовішим учителем Муф є Карл Шміт, який визнає неможливість уникнути відмінності друг/ ворог у політиці. Шміт використав цю ідею, щоб показати несумірність між лібералізмом та демократією, вважаючи, що оскільки перший переводить низки проблем розірваної ідентичності, що стосуються моралі, релігії та економіки, до приватної сфери, його наслідком може бути лише підрив демократичної єдності правителів і підданих у сучасних ліберальних державах. Хоч Муф і визнає силу Шмітової критики лібералізму, вона твердить, що сучасна демократія не може бути осмислена в термінах однорідності органічного суспільства, а натомість мусить піти за Клодом Лефором і визнати, як наслідок плюралізму, ті способи, в які демократія втілює 'розпад позначень певності" і залишає інституції політичної влади такими собі "порожніми місцями", навколо яких у різних варіантах відбувається боротьба за вплив та гегемонічне перевизначення.

Див. також: Дерида, Жак; Постмарксизм.

Додаткова література

Laclau, Ernesto and Mouffe, Chantal (1985) Hegemony and Socialist Strategy: Towards a Radical Democratic Politics, London and New York: Verso.

—(1990) "Post-Marxism without Apologies" in Laclau, Ernesto New Reflections on the Revolution of Our Time, London and New York: Verso.

Mouffe, Chantai (1993) The Return of the Political, London and New York: Verso.

Mouffe, Chantal (ed.) (1999) The Challenge of Carl Schmitt, London and New York: Verso.

HATAH ВІДЕР

Mise en abyme

Термін mise en abyme був запроваджений Ан-дре Жидом (1869—1951), щоб позначити твір у творі. Починаючи від 1950-х pp., інтерес до конструювання суб'єкта або "я" та циркуляр-ності або подвоєння суб'єкта спонукав критиків і теоретиків продовжити вивчення mise en abyme у стосунку до деконструкції, теорії ідеології, метакритики, метабелетристики, психоаналізу та інших постструктуралістських теорій у намаганнях розкрити конститутивну лінгвістичну комунікацію, що стоїть за цим методом у тих випадках, коли він знаходить застосування в модернізмі, "новому романі" та постмодерніст-ській критиці мистецтва.

У 1893 р. Жид опублікував коротеньку журнальну статтю, в якій дав пояснення цього терміна: "У творі мистецтва я хотів би знайти самий суб'єкт цього твору, переведений у масштаб персонажів... Так, у певних картинах Ме-млінґа або Квентіна Мециса невеличке кругле й темне люстро віддзеркалює інтер'єр кімнати, в якій ця картина малюється" (Gide, 1955: 29). Навівши ще кілька прикладів із праць Веласке-са (його "Фрейлін") та Шекспіра (його п'єсу "Гамлет"), Жид визнає, що "жоден із цих прикладів не є абсолютно точним. "Набагато краще могло б пояснити те, чого я намагаюся досягти в "Записках", у "Нарцисі" та в "Спробі", — веде далі Жид, — порівняння з прийомом, який застосовується в геральдиці, коли на щиті малюють менший щит "en abyme, там, де він звужується" (Gide, 1955: ЗО). Наприкінці Жид відмовляється навіть від своїх прикладів, тому що вони змальовують об'єкти або події поза периметром рамки, неточно віддзеркалюють твір або проводять хибну аналогію між майбутніми подіями.

Опубліковане 1977 р. дослідження Люсь-єна Деленбаха "Le récit spéculaire: essai sur la

mise en abyme" ("Дзеркальна оповідь: есе про mise en abyme", перекладене англійською та опубліковане 1989 p. під назвою "Дзеркало в тексті") пропонує цілу низку означень, посилаючись на приклади Жида. Оскільки mise en abyme не має жодного стислого англійського еквівалента, ми даємо переклад більш розгорнутого визначення, яке пропонує Деленбах: "будь-який аспект, вміщений у творі, який виявляє схожість із твором, що включає його в себе" (1977: 8). Щоб дослідити проблеми, пов'язані з такою самооцінкою, Деленбах називає три типи віддзеркалення, в такий спосіб розгортаючи це поняття: простий, безконечний і апо-ретичний. Кожен із них оперує на одному або двох чи трьох із трьох структурних рівнів, віддзеркалених в оповіді, творчому процесі або на-ративно-лінґвістичному коді. Самооцінка і нар-цисичний погляд письменника-митця привертають увагу до наголошення Жидом на "суб'єкті самого твору", який, на думку Деленбаха, є принципово відносним (1977: 18). Проте цей відносний аспект mise en abyme залишається проблематичним, з огляду на трикутник, що складається з інтерпретатора, мистецького і літературного прикладів та mise en abyme цих прикладів.

Захоплення літературного світу сприйняттям — і хибним сприйняттям — реальної дійсності та наслідками цих змін у сприйманні досі триває, причому дослідження цього процесу почали ще Сервантес, Пруст і Жид, а продовжили їхню працю Джойс, Кальвіно та Борхес. Застосовність до мистецьких форм, пов'язаних із технікою віддзеркалення, розривом суб'єк-та-об'єкта та метакритикою, також роблять mise en abyme необхідним елементом у постмо-дерністському мистецтві. Поступальний рух від таких митців, як Веласкес та Караваджо, до Мондріана й Пікасо, до постмодерністських алегорій Роберта Смітсона та метатекстуально-сті Синді Шерман виявляє постійну тенденцію, що спонукає митця боротися із самоаналізом.

Посилання

Dallenbach, Lucien (1977) Le récit spéculaire: essai sur la mise en abyme, Paris: Seuil; trans. Jeremy Whitely and Emma Hughes as The Mirror in the Text, Chicago: University of Chicago Press, 1989.

Gide, André (1955) The Journals of André Gide, trans. Justin O'Brien, 2 vols, New York: Alfred A. Knopf.

Додаткова література

Gide, André (1965) Journals, 1889-1939, Paris: Pléiade. Hutcheon, Linda (1980) Narcissistic Narrative: The

Metafictional Paradox, Waterloo, Ont.: Wilfrid Laurier

University Press.

CIH СКЕНЛЕН

H