Психоаналітичний рух (psychoanalytic movement)

Від самого свого початку в працях Зиґмунда Фройда психоаналіз накладався на концептуальні сфери модернізму та постмодернізму. Модернізм у своїх філософських виразах може пов'язуватись із пошуками певності, що встановлюється через фіксовані інтерпретаційні моделі, співзвучні з емпіричними спостереженнями. Натомість постмодерністська думка свідомо підриває однозначність та логоцентризм модернізму, стимулюючи плюралістичні, багатовимірні та відкриті в своїх крайніх точках перспективи. Обидві ці тенденції існують у стані неминучої напруги у творах Фройда. Звичайно, багато моментів у працях Фройда, характерних для постмодерністських ідей та стилів, вийшли на поверхню тільки завдяки ретроспективним перечитуванням. Цю тенденцію започаткував передусім психоаналітик Жак Лакан у 1950-х pp., а згодом, починаючи з 1960-х pp. і до сьогодні, її підхопили кілька виразно постмодерністських мислителів, таких як Жак Дерида та Юлія Кристева.

Класична сучасна модель суб'єктивності, сформульована Рене Декартом, який трактував себе як мислячу істоту, була заперечена психоаналізом одразу після його виникнення. Децен-трування узагальненого автономного суб'єкта, чиї дії мали бути прозорими, — це найпотужніший удар, що його психоаналіз завдав пошукові певності. Таке децентрування відбувається на кількох рівнях і спирається на широкий діапазон явищ. Спостерігаючи за невротичними та істеричними симптомами, Фройд виявив втручання колишніх травм та нерозв'язаних конфліктів у психічну та соматичну функції ("Дослідження істерії", 1895). Важливим є те, що

втручання розумілися не як такі, що йдуть по лініях розламу психосоматичного механізму, як це здебільшого бувало у психіатрії XIX ст. Відкриття того, що невротичні симптоми були значущими, зруйнувало свідомі прагнення суб'єкта контролювати значення та діяння; тобто це привело до визнання, що "я підпорядкований силам, яких не можу контролювати, і ці сили є наслідком мого власного досвіду та конфліктів". Саме тут, звичайно, закладаються перші підвалини для постулювання неусвідомлено-го виміру для розуму, який керується власними силами та законами. Цей процес згодом дістав назву первісного (оскільки він існує до формування свідомого еґо) в його протиставленні до вторинного процесу системи раціональності. Хоч Фройд застосовує механістичні моделі та аналогії, важливо те, що джерело симптомів неможливо просто полагодити, як поламаний механізм, але його треба побачити й зрозуміти; тож не дивно, що витоки психоаналізу починаються з уславленого курсу "лікування розмовою", призначеного у випадку захворювання Анни О. Це розширює значущу суб'єктивність поза еґо в такий спосіб, що компрометує його цілісність, і таким чином "рана", що її психоаналіз завдає прозорому для себе самого суб'єктові картезіанства, є глибокою.

Фройд виявив паралельні феномени в патологічних і нормальних розумових процесах. На підставі спостережень за снами, а також за обмовками та іншими хибними актами (парапрак-сами) Фройд поширив психоаналітичне розуміння механізмів несвідомого від появи симптомів до численних явищ повсякденності. Сни мають додаткову важливість для ілюстрації множення значень у первісному процесі дискурсу. Проте сни є також значущими, хоч їхня мова не є мовою свідомого еґо; тобто вони витворюють значення, яких еґо не має наміру продукувати й навіть не розуміє їх. Чому? Тому що існує чужий голос, який важко розшифрувати і який лунає з глибин буття еґо. Фройд схематизував мову снів під рубриками згущення, зміщення, повторного перегляду та символізму. Для постмодерністських тенденцій особливо важливим є те, що несвідоме структуроване як мова, але не мова вторинного процесу та суспільного світу. Руйнуючи монополію світського

дискурсу, прояснення психоаналізом онейрич-них символів та ієрогліфів справило глибокий вплив на сюрреалізм, із яким Лакан був пов'язаний у 1930-х pp.

Примноження значень та корелятивний розрив лінійних моделей каузальності також з'являються в психоаналітичних поняттях над-детермінації та надінтерпретації. Ці поняття враховують численні фактори, які об'єднуються для витворення снів (досвід, спогади, конфлікти, імпульси та бажання), та їхні численні рівні значення. Оскільки неможливо простежити прихований зміст сну до єдиного джерела або значення, суб'єктивний самоаналіз завжди перебуває в дії. Крім того, психоаналітичний метод відкрив, що я потребую допомоги іншого (аналітика) для того, щоб зрозуміти себе. І справа не тільки в тому, що мова несвідомого непрозора, а й у тому, що, як еґо, я дуже часто буваю емоційно заблокований, а отже, й неспроможний слухати та розуміти. Еґо є джерелом пригнічення, опору та захисту, і Фройд дедалі більше розумів, що ці механізми діють несвідомо, тому що еґо пригнічує, не знаючи, що воно так робить. Існують розколи та відчуження у суб'єктивності. На позитивному боці, безперечно, взаємодія між свідомим і несвідомим, що стимулюється аналізом, може породити терапевтичне самоусвідомлення, але це може статися тільки тоді, коли я навчуся дослухатися до внутрішнього "іншого".

В міру того, як психоаналіз зміщує повністю автономний суб'єкт, він відкриває динамічну диференційовану модель суб'єктивності. Особливо важливі психічні функції, пов'язані з діяльністю супереґо (пов'язані із совістю, мораллю та відчуттям вини). Крім усього іншого, це означає існування культурно конституйованого іншого в суб єктивності, що набуває форми з розв'язанням Едипового комплексу. Тут, як наголошує Лакан, Едипова модель розкривається у проблемі міжособистісної динаміки, що поєднує бажання та авторитет як похідні суб'єктивності. Але знову ж таки у цих висновках є тривожний вимір. Мораль ґрунтується на засвоєнні культурних норм через батьків, вихо-вників та інших осіб, наділених авторитетом. Тому, з огляду на схильність цих людських посередників помилятися, моральні заборони мо-

жуть бути ірраціональними, нав'язливими і навіть деструктивними. Теорія супереґо не тільки кидає тінь на ідеалістичні теорії етики, а й репрезентує подальше руйнування строгих демаркаційних бар'єрів між зовнішнім і внутрішнім, "я" та іншим, психологією і культурою. Внаслідок цього постає те, що Дерида називає структурою доповнюваності. Жодне первісне "я" не існує до зустрічі з персональними та культурними "іншими"; доповнення співтворить сам суб'єкт, а доповнюваність є нескінченною.

Що особливо вражає в працях Фройда, то це те, як інтуїтивні висновки, що руйнують узагальнені моделі суб'єктивності, співіснують із тенденціями, зорієнтованими на пояснювальне завершення. Філософічно сучасні компоненти психоаналізу з'являються в тенденціях знайти загальний принцип пояснення при аналізі таких різних явищ, як симптоми, сни та культурні форми. Так, Фройд наводить нам у своїй праці "Інтерпретація снів" (1900) низку прикладів, що ілюструють принцип, згідно з яким сни не лише наповнені значенням, а й під їхнім поверхневим змістом можна послідовно вирізняти очевидні приховані сили. Ці сили набувають форми несвідомих імпульсів, що переважно пов'язані зі сповненням бажань. Тут викриття поверхневого значення, здійснюване психоаналізом, компрометується наполяганням на існуванні постійного глибинного референта. Ця орієнтація перебуває в непростих взаєминах із визнанням у теорії Фройда надвизначення.

Подібні приклади пояснювального завершення можна бачити і в інших культурних аналізах Фройда. У найпершому з них, "Тотем і табу" (1913), Фройд намагався пояснити походження культури, моралі та релігії. Кожен із цих феноменів становить проблему для психоаналітичного постулату, що форми діяльності "вищого порядку" можуть виводитися з фунда-ментальніших первісних спонук процесу. Пояснення Фройда набуває форми гіпотези про "первісне батьковбивство", травматичну подію, яка відбулася в доісторичні часи, коли бажання здійснювалися. Від цієї події тягнеться низка формування символів, ритуалів та моральних заборон як стимульованих відчуттям провини реакцій. Проте цей текст не надається для спроб буквального пояснення (що відзначали

багато коментаторів). Неначе сон або міф, він розпадається на численні рівні значень, що дають різні пояснення психологічним функціям мови та символам.

На індивідуальному рівні з'являються паралельні пояснювальні моделі. В уславленій історії про випадок із людиною-вовком ("З історії про дитячий невроз ", 1918) бачення пацієнтом "первісної сцени" подається як імовірна причина його наступного неврозу. Проте Фройд спростовує власне буквалістичне тлумачення первісної сцени як спостереженої події, що має набагато складніше пояснення. Точка походження виявляється конструкцією, яка потребує кількох варіантів ретроспективно діючого досвіду, включаючи й сни та фантазії, а не тільки спогади та спостереження. Ці висновки руйнують причинно-наслідкові пояснення, лінійні бачення часовості та одновимірні моделі інтерпретації.

Саме та властивість творів Фройда, що він намагається шукати способи завершення і водночас руйнує їх, надає їм зародкового статусу для постмодерністської психоаналітичної теорії. Ці твори стають місцями відкриття, де виражені та приховані значення, протилежні силові лінії та численні регістри сиґніфікації взаємодіють між собою і витворюють нові перспективи та висновки. В такий спосіб самі тексти повторюють та ілюструють явища, яких вони стосуються.

Не дивно, що в міру того як психоаналіз стає інституційно впорядкованим, його новаторські та підривні риси нівелюються стандартизацією. Провідні школи психоаналізу будують свою працю на "модерністських" засадах наукової діяльності Фройда. Панівні тенденції стають методами пошуку контрольованого пояснення та корелятивного створення стабільних, соціально пристосованих суб'єктів, що спираються на модель "сильного еґо". Ці школи також прагнуть систематизувати психоаналітичну теорію і усунути ті суперечності та лінії напруги, що їх можна виявити в творах Фройда. В аналітичній практиці традиційний аналітик може дати чіткі пояснення снів і симптомів, що завжди мають якийсь стосунок до пригніченої сексуальності, Едипового комплексу та фалічної заздрості. Психоаналіз Лакана, виступа-

ючи проти цих тенденцій контролю, пропонує натомість модель "маски смерті". Тобто аналітик пропонує нейтральне поле для творення та проекції власного неусвідомленого дискурсу суб'єкта. Лакан відмовляється обслуговувати претензії еґо, яке вимагає завершеності, контролю та авторитету, що дає відповіді. Таким чином, еґо навчається діставатися до придушених вимірів суб'єктивності, які не можуть бути визначені наперед. Суб'єкт знаходить індивідуальну істину, зустрічаючись із внутрішнім "іншим" завдяки ресурсам дискурсу.

Більшість постмодерністських тенденцій у психоаналізі перебувають під прямим або непрямим впливом Лаканової праці. Під рубрикою "повернення до Фройда" Лакан розвинув стиль повторного прочитання, при якому текстуальні традиції розглядаються як постійно відкриті й такі, що можуть бути переглянуті. Черпаючи свої ідеї зі структуралістської лінґвісти-ки, гегелівської діалектики Олександра Кожева та гайдеґерівського екзистенціального мислення, Лакан висунув на перший план децентру-вання та процеси плюралізації як ендемічні для аналізу. Лакан не зосереджувався на еґо як на центрі суб'єктивності, а пов'язував його з так званим уявним модусом. Він представляє тенденції до фіксації й завершення. Таким чином, для Лакана психоаналіз не зорієнтований у напрямку зміцнення еґо, яке стимулює нарци-сизм, опір та концептуальне завершення. Радше завданням психоаналізу, і в теорії, і на практиці, є децентрувати контроль еґо. Відкритість до внутрішнього "іншого" реалізується через увагу до мовних характеристик, які руйнують буквалізм та одновимірність. Властивості над-детермінованого значення та утримання конфліктних перспектив у напрузі, що майже мимоволі виявляються у творах Фройда, стають цілком обміркованими у Лакана. Саме тому сумнозвісно нелегке для зрозуміння письмо Лакана вдається до каламбурів, double entendre (подвійного розуміння) та інших стилістичних засобів, спілкуючись із читачем у способи, які не можуть прочитуватись буквально та мати усталені значення. Фігуральні вирази — наприклад, метафора або метонімія — розглядаються автором як паралельні до мови несвідомого (зокрема, конденсація та переміщення). Тобто

Лакан застосовує ці мовні засоби для того, щоб імітувати дискурс несвідомого і відкрити суб'єктивність для пригнічених та немислимих вимірів. Суб'єкт Лакана динамічно децентро-ваний, існує в мові й не може бути локалізований. Можна сказати, що він опановує класичні психоаналітичні дії еґо, id та супереґо і в якомусь розумінні є фактором взаємодії між ними.

Взаємодію між внутрішнім і зовнішнім, яка ставала дедалі очевиднішою для Фройда, Лакан приводить до ще виразнішого вияву. Так, наприклад, він вважає, що й несвідоме, а не тільки свідомість, як середовище дослідження реальності, утворюється мовою і культурою. Тому несвідоме — це не просто внутрішня сфера сліпих імпульсів або id, а експресивний аспект суб'єктивності (хоча й відчужений від его). Це поняття неусвідомленого дискурсу, як я зазначав раніше, було очевидне вже у Фрой-довому аналізі снів та симптомів. Проте висновки для плюралізованої моделі суб'єктивності, що не зводиться до еґо, із супровідним розширенням дискурсивних ресурсів, до Лакана не були виразно сформульовані. Лаканівський суб'єкт складається в культурі або в символічному порядку, що його автор називає також Grande Autre (Великий Інший). Це означає, по-перше, що ресурси виразу трансцендентно виходять за межі тих, що їх контролює еґо, але також і те, що суб'єкт "проговорюється" культурою, а отже, й ідеологією, на рівнях, непрозорих для свідомості. Ці аспекти психоаналітичної культурної критики далі розвиваються такими теоретиками, як Луї Альтюсер, а також мислителями-психоаналітиками фемінізму, зокрема Елен Сісу, Люс Іріґаре, Юлією Крис- тевою, Катрін Клеман і Сарою Кофмен.

Психоаналітичне спростування логоцентри-зму йде назустріч феміністським прагненням спростувати фалоцентризм (цей зв'язок дав підстави створити об'єднаний термін "фаллого-центризм"). За іронією долі, наукова спадщина Фройда, хоча й намагається увічнити чимало патріархальних та фалоцентричних стереотипів та гіпотез, стала важливим ресурсом для психоаналітичних мислителів фемінізму. У своїй праці "Гінекологічне дзеркальце іншої жінки" (1985) Ірігаре деконструює або просто руйнує чимало очевидних проявів сексизму в творах

Фройда. Наприклад, часто припускається, що суб'єктом психоаналізу є чоловік, тоді як жінка виконує в ньому роль "іншого". Проте у своїй науковій діяльності Іріґаре запозичує психоаналітичну теорію й метод, застосовуючи психоаналітичні інструменти, для того щоб похитнути головні дискурси патріархальності. Лаканові антибуквалістські прочитання (наприклад, Еди-пового комплексу, як входу в символічне, і фалоса, як означника культурних повноважень) та усвідомлення ним культурного формування суб'єктивності також справили тут великий вплив. Проте мислителі фемінізму йдуть далі в руйнуванні прихованого смислу фалоцентричних термінів та моделей. Так, Едипів комплекс досі залишається сформульованим у андроцен-тричних термінах. Навіть розширення Лаканом значущості Едипової динаміки, для того щоб виразити вхід у символічний порядок культури, під рубрикою Імені Батька, увічнює патріархальні типи дискурсу. Іріґаре ставить під знак запитання це припущення про нормативність культурно зумовленого чоловічого суб'єкта. Вона досліджує типи дискурсу, що розривають гегемонію патріархальних культурних сил у формуванні суб'єктивності. Чинячи так, вона звертається не тільки до питань, що стосуються жінок, а й до загальної проблеми ідеологічного завершення символічних систем.

Постмодерністський феміністський психоаналіз розширює новаторську роботу Мелані Кляйн, зосереджуючи увагу на доедипових, материнських відносинах. Ця сучасна праця прояснює модуси сиґніфікації досимволічних вимірів суб'єктивності і використовує їх, щоб протистояти дискурсивній завершеності в домінантній символічній сфері. Це помітно в працях Кристевої, таких, як "Сили жаху" (1982) та "Чорне сонце" (1989). Чи можна вважати Кристеву феміністкою в точному розумінні цього слова, було предметом багатьох дискусій; проте вона у своїх працях звертається до жіночого досвіду, щоб радикалізувати психоаналітичні ідеї та моделі. Кристева використовує діагностичні випадки, аналіз творів мистецтва й літератури та концептуальні ресурси, запозичені з лінгвістичної та семіотичної теорії, щоб дослідити точки перетину між різновидами суб'єктивності та типами дискурсу. Вона розвиває єди-

не поняття семіотичного, що має стосунок до способів виразу первісного процесу. Досвід та емоції, які неможливо передати через більш строгий вторинний процес або символічний дискурс, можуть бути виражені засобами семіотики. Ці останні можуть включати в себе жести, сльози та інтонацію, але також і мистецькі ресурси, такі, як відтінок, фактура і ритм. Увага до семіотичних форм дозволяє психоаналізові досягти ширшого діапазону суб'єктивних феноменів. Це поширення способів виразу також веде за собою критику заданого суспільного та символічного порядку. Ці останні пропонують дуже обмежені засоби для формування та віддзеркалення суб'єктивності, особливо таких її різновидів, які не належать до панівних моделей. Таким чином, психоаналітична праця Кри-стевої, мабуть, несе в собі визвольний потенціал для жінок, які живуть у патріархальних культурах, і для всіх тих, чиє відчуття "я" стиснуте кордонами представлення в його стандартизованих формах. Таким, по суті, є загальний вплив постмодерних форм психоаналізу.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1978) "Freud and the Scene of Writing," in Writing and Difference, trans. Alan Bass, Chicago: University of Chicago Press.

Freud, Sigmund (1953) The Interpretation of Dreams. trans. James Strachey, Standard Edition, Vols IV-V, London: The Hogarth Press.

—(1955a) Totem and Taboo, trans. James Strachey, Standard Edition, Vol. XIII, London: The Hogarth Press.

—(1955b) From the History of an Infantile Neurosis, trans. Alix Strachey and James Strachey, Standard Edition, Vol. XVII, London: The Hogarth Press.

Freud, Sigmund and Breuer, Josef (1955) Studies on Hysteria, trans. James Strachey, Standard Edition, Vol. II, London: The Hogarth Press.

Irigaray, Luce (1985) Speculum of the Other Woman. trans. Gillian C. Gill, Ithaca, NY: Cornell University Press.

Kristeva, Julia (1982) Powers of Horror: An Essay On Abjection, trans. Leon S. Roudiez, New York: Columbia University Press.

—(1989) Black Sun: Depression and Melancholia, trans. Leon S. Roudiez, New York: Columbia University Press.

Lacan, Jacques (1977) Écrits: A Selection, trans. Alan Sheridan, New York: Routledge.

ДЖЕЙМС ДІ ЧЕНСО

Психологія (psychology)

Постмодернізм присутній у психології, починаючи з кінця 1980-х pp. Він став предметом дискусій приблизно в той самий час, як і декон-струкція та структуралізм, але відмінності між цими термінами в межах дисципліни були не завжди чітко окреслені. Поняття постмодернізму було спочатку застосоване теоретиками, що працювали в галузях соціальної психології та суспільно-конструкціоністських напрямків психології (зокрема Єном Паркером, Кенетом Джердженом та Джоном Шотером), іншими дослідниками, які були зацікавлені в якісних аспектах вивчення психології, а також теоретиками терапії. Ті, хто перший прилучився до постмодернізму, були здебільшого його великими ентузіастами і майже з євангельським благоговінням оцінювали його потенційні можливості. Здавалося, що кожен небажаний аспект психології можна було оголосити "модерністським" і в такий спосіб його позбутися.

Проте протягом 1990-х pp. критично настроєні мислителі в усій царині психології — і передусім у соціальній психології та психології розвитку — почали пильніше придивлятися, до якої міри постмодернізм був сумісний чи несумісний із критичними структурами, що існували раніше від нього, такими, як марксизм, фемінізм, критична теорія, психоаналіз та соціал-конструкціонізм. З постмодерністським стилем дискурсу стали експериментувати, особливо на конференціях, і постмодерністські формулювання стали дедалі частіше застосовуватись до конкретних повсякденних реальностей класної кімнати, клініки тощо. Новизна та несподівана цінність постмодернізму стали потроху зношуватися, поступаючись місцем поміркованішим оцінкам. Деякі з цих проблем прояснили під кінець десятиліття, спонукавши кількох давніших ентузіастів постмодерністської психології відступити на більш знайомі позиції. Інші пішли вперед, проте стали поміркованіше оцінювати можливу цінність постмодернізму для психології в XXI ст. Багато інших психологів працювали далі, як і раніше, байдужі до постмодернізму та його проповідників, підкоряючись уперто конформістським практикам, що їх Джон Бро-утон з Колумбійського університету висміяв як

такі, що відповідають духові рекомендації "посвистуй, поки працюєш". Залишається ще з'ясувати, чи проникнення постмодернізму в психологію змістило модерністський центр тяжіння цієї дисципліни, чи психологія просто дозволила своїм молодшим і галасливішим мислителям приручити цю чужу прояву.

Постмодернізм надто пізно увійшов у свідомість психологів, якщо порівнювати з тим впливом, який він справив на культурні та жіночі студії. Може бути навіть, що та версія постмодернізму, з якою психологія досить раптово познайомилася в самому кінці 1980-х pp., була вже трохи скомпрометованою або принаймні опосередкованою версією постмодернізму другої хвилі, яку створили коментатори перших хвиль.

Ті психологи, які багато читали в середині 1980-х pp., читали Флекса, Гаревей або Гатчі-ен, Рорті або Тоулміна, можливо, Джеймсона або навіть Іґлтона, звичайно ж, зіткнулися з чимось подібним до постмодернізму. Але цей інтерес залишався периферійним майже до кінця десятиліття. Критичні праці з психології, що намагалися зрушити основи, такі як книжка Енрікеса та ін. "Змінюючи суб'єкт: психологія, соціальне регулювання та суб'єктивність", опублікована 1984 p., обговорювали постструкту-ралізм, Дельоза і Лакана, але не постмодернізм. В такій новаторській праці, опублікованій досить пізно, вже у 1987 p., як "Твердження і мислення: риторичний підхід до соціальної психології" Біліґа, не згадувалося про цей термін. Але вже в тому році, якщо не раніше, Кенет Джерджен покликався на постмодерністську психологію і помічав її проблиски в новому дискурсивному повороті, що відбувся в соціальній психології. Джерджен мав цілковиту рацію, вказавши на власну антипозитивістську наукову діяльність, що тривала понад десятиліття, з її історицистськими, релятивістськими та анти-фундаменталістськими характеристиками, як на провістя такої психології. Джон Шотер, із яким Джерджен спільно видав "Тексти ідентичності" (1988), мав навіть більші підстави вказати на власні твори, присвячені Віко та Вітґенш-тайнові як риторикам психології, як на такі, що виражали постмодернізм у психології ще до його появи.

І Джерджен, і Шотер вітали постмодернізм як вираз багатьох уявлень, що сформувалися значно раніше. Вони визнавали його строгий антифундаменталізм, його вільне піднесення дискурсивних процесів, його звеличення повсякденності та характеристику поетичного світогляду як прообразу психології майбутнього. Вони пов'язували його не так із європейською теорією, її темним боком матриці влади—знання—бажання, як із набагато світлішою англо-американською традицією прагматизму та розмовного голосу. Серед молодшого покоління Єн Паркер, критичний психолог-реаліст і радикал зі Сполученого Королівства, був, безперечно, одним із тих, котрі визнали комлексну значущість постмодернізму для соціальної психології й досліджували його зв'язки з постструк-туралізмом (спершу — у своїй докторській дисертації початку 1980-х pp.). У своїй промовисто названій книжці "Криза в сучасній соціальній психології — і як покінчити з нею" (1989) Паркер охарактеризував постмодерність як культурно-історичне зміщення, якого не може не визнати і на яке не може не відреаґувати будь-яка соціальна психологія, гідна свого покликання, в такий спосіб відмовившись від своїх сучасних форм. Текстуальний аналіз дискурсу, в його певних різновидах, — з його послабленням оков істинної інтерпретації — справді мав стати важливою складовою такої радикально нової соціальної психології. Тут важливо відзначити те, що Паркер закликав своїх колег бути обережними навіть у 1989 p., зазначаючи, що і прогресивні, і реакційні аспекти постмодернізму потребують не лише уваги, а й пильності в разі свого застосування.

Проте мало хто думав про обережність у 1989 p., коли постмодернізм був темою дискусій у колах психологів. У тому ж таки році в Аарусі, в Данії, відбулася конференція, одним із організаторів якої став Стейнар Квале. Проголошені там доповіді, включаючи праці Кенета Джерджена, Мері Джерджен та Ларса Ловлі були опубліковані 1990 р. як спеціальний випуск "Гуманістичного психолога". Ця версія стала чимось на зразок установчого документа, який ряснів промовистими й численними друкарськими помилками, що в якийсь дивний спосіб відповідали бездумному ентузіазмові тих

часів. Якось само собою розумілося, що вичитування верстки було одним із динозаврів модернізму. Постмодернізм був тут і тепер, і про нього просто не міг не розводитися кожен психолог, який ще не втратив розуму. Ну то й що, як психологія трохи спізнювалася на цей поїзд? Якщо ми не встигли на нього вдень, то можемо це зробити надвечір.

Виданий Квале збірник справді добре репрезентував тодішні течії в постмодерністській психології, яких ставало дедалі більше в 1990-х pp. Соціальна психологія була тепер лише однією з тих кількох сфер, у яких застосовувалися постмодерністські ідеї. Шотер читав постмодернізм у термінах риторики і пояснював його в термінах застосування мови, посилаючись на Вітґен-штайна та інших. Кенет Джерджен описував можливості для творчих виражень нових тлумачень, можливості, що тоді виникали, переступаючи через звичні кордони: "виклик для психолога-постмодерніста полягає в тому, щоб він міг пояснити, як це може відбутися". Квале, як і всі вони, описував ортодоксальну психологію як модерністську, "дитя модерності". Поль Рі-ше роздратовано писав, що емансипаційна суміш у стилі Фуко—Дельоза — це деконструк-ція і постмодернізм. Він принаймні зауважив, що постмодернізм був настроєний вороже до гуманізму, з чим рішуче не погоджувалися багато психологів, як раніше, так і згодом. Петі Лейтер підсумував постфундаменталізм постмодернізму та його наслідки для пост-суб'єкта (до речі, тріумфальна фулбрайтівська подорож Лейтера до Нової Зеландії в 1989 р. є яскравим прикладом особистісної природи постмоде-рністського внеску у психологію). Нейл Янґ виразив свої ностальгічні почуття щодо ролі "давніх цінностей" у конструюванні "автентичних відносин та реальностей", показавши цим, що гуманізм іще міцно тримає у своїх обіймах психолога-постмодерніста. Мері Джерджен, пси-холог-фемініст, похитнула чимало основ своїм сценарієм, у якому вона натиснула на безліч кнопок, від психоаналізу до Пінчона (вмістивши психологію на не дуже помітному місці, приблизно посередині, як ми зробили в цій енциклопедії). Ларс Ловлі розглянув "я" та його розвиток; на його думку, розвиток уже не був Bildung (формуванням), а мав мислитися "в те-

рмінах вагань, стримувань та зміщень; розчарувань, розривів і перекидань". Проте навіть найанархічніші постмодерністи, які працюють у царині психології розвитку, навряд чи змогли б у всьому дотримуватися цієї програми. Пітер Медсен подав приклад марксистського хибного прочитання постмодернізму у психології; і цей приклад був не останній.

Отже, протягом 1990-х pp. фраґментована реакція психології на постмодернізм породила фраґментовані постмодерністські психології. У соціальній психології авантюрно настроєні критичні мислителі, такі як Єн Паркер у Сполученому Королівстві, досліджували можливості, пропоновані постмодернізмом, у міру того, як вони шукали радикальніших альтернатив до ортодоксії, ніж ті, які були відкриті гуманітарними антиексперименталістами в 1970 — 1980-х pp. Дискурсивний аналіз, спроби знайти численні (якщо й не рівноцінні) послання в тексті здавалися сумісними з постмодернізмом; а версія постмодернізму з психоаналітичним присмаком дала змогу здійснити кілька надзвичайно цікавих презентацій на основі культурних текстів і практик, таких як проколювання тіла та "Повна пам'ять". Проте на кінець десятиліття Паркер дійшов висновку, що в загальному балансі кошти, протрібні на застосування тих елементів гри, які пропонував постмодернізм, були вищі за користь від його іконоборчого внеску. Інші соціальні психологи, такі, як Рекс Стейнтон Роджерс та Венді Стейнтон Роджерс, пішли далі у засвоєнні постмодерністського стилю в їхній колективно написаній (ім'я вигаданого автора читалося як "Beryl Curt", такий собі різновид деконструйованого Cyril Burt) праці "Текстуальність і тектоніка", в якій і стиль, і зміст врешті-решт були повністю перероблені на постмо-дерністський кшталт; інші відступали далі, ніж Паркер, у постмарксистську критику. У психології розвитку це був знову Стейнтон Роджерс, який розсунув кордони у своїй книжці "Оповіді про дитинство; зміщення у структурі дитячої зацікавленості, де постмодернізм інтерпретувався в термінах "клімату збентеження". Автор також сміливо розглянув проблеми тривожних для політики наслідків у галузі захисту дитинства. Також у Сполученому Королівстві Еріка Бермен уважно дослідила парадоксальні висно-

вки постмодернізму для розуміння культурних образів дитинства, таких, як ті, що застосовувалися в закликах до милосердя та інших рекламних кампаніях. Бермен серед інших відзначила ті відлуння постмодерністського стилю, які помітні в набагато давніших, спрямованих проти ідей Просвітництва працях Беньяміна, Адорно та ін. Валерія Волкердайн — і не тільки вона —■ наголошувала на тому, що поняття змін у розвитку було б підірване, якби постмо-дерністські претензії сприймалися серйозно, а автор цієї статті принагідно запропонував в одній маловідомій книжковій рецензії термін "піс-лярозвиткова психологія.

Постмодерністська психологія процвітала переважно у Великій Британії та в різних частинах континентальної Європи. У Сполучених Штатах критична або радикальна психологія здебільшого стояла осторонь від найбільш викличних аспектів постмодернізму, віддаючи перевагу різним поєднанням ліберального гуманізму, визвольного лівацтва та інтерпретаційних підходів і ставлячи здобутки пізньої Франкфуртської школи вище від досягнень ранньої. Постмодернізм знайшов собі місце у соціоконс-трукціоністських поглядах Кенета Джерджена (чия позиція була ще гуманістичною, хоч про це й можна сперечатися), у соціотерапевтичних працях Фреда Ньюмена та Лойса Гольцмана, який зарахував Вітґенштайна та Виготського до полку постмодерністів, та в теоретичних працях, присвячених наративній та системній терапії (перша походить із Австралазії). Джерджен представляв постмодернізм фрагментації та перевантаження, водночас наполягаючи, що етичні питання та питання людських взаємин стають радше більш, аніж менш значущими у постмодерністському світі (в таких своїх книжках, як "Насичене "я"" та пізнішій "Реальності та взаємозв'язки"). Шотер, переїхавши зі Сполученого Королівства до Сполучених Штатів, і далі досліджував оперту на мову комунікацію та намагався осмислити її в контексті, підвалини якого дедалі більше розхитувались, і також, як і Джерджен, із дедалі більшим інтересом дивився на терапевтичні застосування та осяяння. Ньюмен і Гольцман (у таких книжках, як "Кінець знання") обговорювали оперті на діяльність підходи до терапії та до освіти,

що підносила особливі різновиди свободи, породжені духом постмодернізму. Автори, що писали на теми освіти, особливо ті, які мали підготовку з психології, як правило, з підозрою дивилися на дослідження непевних ландшафтів, що їх нібито пропонував дослідити постмодернізм.

Мабуть, найбільш тріумфальним був прихід постмодернізму в галузі терапії, де рух нара-тивної терапії (у поєднанні з пізнішими системним та соціоконструкціоністським стилями в родинній терапії) ухопився за постмодернізм як за термін, щоб прикрити ним свій світогляд, хоч він і залишався відверто гуманістичним у багатьох аспектах. Але вже наприкінці 1900-х pp. студентам у цій галузі вже наполегливо навіювали впевненість у тому, що постмодернізм — це філософія або парадигма, яка охоплює всі інші. Радикальні конструктивістські ідеї та витончені аргументи Матурани могли в якихось відношеннях підготувати для цього шлях (зруйнувавши наївно реалістичну оповідь), але гегемонія, якої досягла одна з версій постмодернізму, вражала уяву. Цей аспект підхоплення ідей постмодернізму в теорії терапії добре ілюструє найбільшу загадку постмодерністської психології: чи є інтелектуальна строгість залишком модернізму, чи існують справжні проблеми, покинуті внаслідок швидкої постмодернізації підгалузей даної дисципліни? Ще не зовсім ясно, чи не було б різновидом інтелектуального фашизму — вимагати розуміння структуралізму та постструктуралізму, принаймні перед тим, як остаточно відмовитися від того легковажного плюралізму, який часто розглядається під назвою постмодернізму? Кінець кінцем, уславлена зневага постмодернізму до великого нарати-ву повинна щонайменше порушити питання про наративи будь-якого масштабу (великі дуби виростають із малих жолудів), а тисяча історій не завжди є чимось кращим, аніж одна. Інтуїтивізм та ірраціоналізм нової доби можуть збігатися з постмодернізмом, але не завжди. Після всього сказаного стає очевидною серйозність наміру — здійснити ширші дослідження постмодернізму в терапії (такі як: Гарлін Андерсон, "Розмова, мова та можливості", 1997). Набагато ширший аналіз історичних зв'язків між постмодернізмом, модернізмом та божевіллям

пропонує Луїс Cac y своїй книжці "Парадокс манії".

Отже, що психологи насправді розуміють під постмодернізмом? Цю етикетку в досить широких колах сприймають як таку, що позначає скептицизм у стосунку до претензій на певність усталених істин, до претензій на науковий статус і претензій на перевагу методу в дисципліні. Це поняття, як правило, асоціюють із поняттям релятивізму, і саме в цьому розумінні його затяті супротивники в рамках дисципліни ототожнюють його із фразою "все годиться". Часто лунають звинувачення, що постмодерні-стське пояснення схильне нехтувати відмінності, які є наслідком різних пояснювальних позицій, у такий спосіб розвінчуючи цей підхід і з інтелектуальних, і з моральних міркувань. З огляду на загальне невігластво щодо об'єктивності та суб'єктивності, яке панує в середовищі психологів, постмодернізмові часто приписують віддання переваги нічим не обмеженій суб'єктивності (хоч би що під цим розуміли). Справді, мабуть, найбільшим наслідком впливу постмодернізму на психологію було його введення в інтерпретаційну модель (коли на психологів-ін-терпретаторів навісили, або вони самі на себе навісили, ярлики постмодерністів): це знову-таки можна розглядати як різновид плюралізму. Герменевтична та інтерпретаційна психологія стоїть перед серйозною потребою відокремити себе від усього того, що може конституювати постмодерне; психологія, яка декларує або припускає, що інтерпретаційний процес є внутрішнім для людського досвіду або людського

дискурсу, мабуть, повинна бути фундаменталі-стською. Справді, схоже на те, що існує потужний імпульс у психології (можливо, внутрішньо їй притаманний) визначати спільні людські цінності (чи то біологічні, чи суспільні), і схоже, що навіть ті психологи, які критично ставляться до таких спроб, відчувають незборне бажання зберегти принципи правдоподібності в дисципліні. Можливо, як припустив Стей-нар Квале десятиліття тому, постмодерністська психологія містить термінологічну суперечність; можливо, з другого бо